Loe raamatut: «Вагон №13»

ПЕРЕДМОВА

… Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кілька тижнів із життя пересічного провінційного містечка, розташованого на кордоні з Європою. Реальні люди, реальні події, словом, просто одна з історій… І навіть зачепивши злободенні проблеми сучасного суспільства – такі, як підліткові конфлікти, спровоковані відмінністю «у статусі», чи незахищеність певних верств населення, чудово розумієш: історія не вартувала би нічого, якби все, що трапилося, не трапилося насправді наприкінці 2013-го…

1. НІНА

– Відчиняйте нарешті… Дев’ята… – Натовп підпирав броньовані двері приміщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крізь загратоване вікно раз у раз вигулькувала чиясь голова і тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовні: «Ото голота… За дармову кістку готові горло одне одному перегризти…»

– Що ви заторохтіли? Може, цілу революцію тут затієте?. Сказано – прийом товару… – Огрядна тітонька з посіченим на кінчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотіла, відмикаючи із середини замок. – Не дадуть навіть тюки розпакувати.

Але натовп вже не прислухався до її бурмотіння – щойно у дверях засяяла щілина, ринув у напівтемне приміщення, перевантажене стосами мотлоху, від якого смерділо чи то септичною хімією, а чи щурячою отрутою – хто його знає. І вже не було до жінки з вибіленими стріпками на голові жодної справи, адже тут головне – не гаяти часу. Серед териконів накиданого абияк одягу, що напередодні перетнув кордон під захистом чарівного слова «гуманітарка», вдавалося напорпати цілком пристойні речі, часом навіть новісінькі, з лейбами європейських фірм, з тієї чи іншої причини так і не відірваними попередніми вередливими власниками.

Над териконами вздовж усього приміщення теліпалося зшите з двох клаптів простирадло, на якому гуашшю чиясь невміла рука вивела: «Одяг з Європи. Все – по п’ять.»

… Ніна стояла осторонь, терпляче вичікуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох місць, куди Любчик соромився її супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупі – брала його за руку й приводила до гуртівні, аби не купувати «на око», адже крам «Все по п’ять» не підлягав обміну чи поверненню. Але наразі Любчику – шістнадцять, і підліткові амбіції вирували у хлоп’ячих допитливих мізках.

– Мамцю (від отого «мамцю» її завжди обволікало теплом), чому ми не можемо піти до звичайного магазину й купити все, що треба? – Допитувався змалечку, не розуміючи, для чого ж існує безліч нарядних, з вимитими до прозорості вітринами «бутиків», з яких всміхаються, ваблячи перехожих, розкішні продавчині. – Мамцю, переважна більшість дітей у класі навіть не здогадуються про існування мотлосховищ, де все по п’ять.

У Ніни стискалося, однак не виплескувала – пояснювала коротко: «Подякуй державі за наше жебрацтво». Але якось, кілька років тому, наважилася на серйозну бесіду.

– Розумієш, Любчику, часом життя складається не зовсім так, як хотілося б, чи як мріялося у дитинстві… – Зважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважує все почуте. – Колись давно, коли мені було трохи більше років, аніж зараз тобі, я мріяла працювати на залізній дорозі. Твій дідо і бабця працювали на залізниці, і все моє життя було пов’язане з нею… Я не засинала, не провівши думками київський потяг, що прибував рівно о дев’ятій – рівномірний грюкіт коліс заколисував краще за колискову… А прокидалася, коли вранці о сьомій відбував львівський, і він слугував мені будильником… Я знала на пам’ять розклад усіх маршрутів, я знала, як розводяться й зводяться колії, і ще безліч речей, яких переважна більшість інших дітей не знають…

– То як це стосується крамниць? – Любчик намагався упіймати логічний ланцюжок від свого запитання до маминого екскурсу до минулого.

– Не поспішай, зараз ти все зрозумієш, – всміхалася до сина із жалем у серці. – Я мріяла щонайшвидше вирости й мандрувати разом з тими потягами, бо ж чудово усвідомлювала, що це – єдина нагода побачити світ… І якби ти знав, яка радість охопила моє серце, коли по закінченню школи вперше у житті я вдягнула на себе синю новісіньку форму з лискучими гудзиками й очолила вагон… Вагон під номером тринадцять… До тепер пригадую, як тато, обслуговуючи механіком той потяг, вимагав керівництво замінити мені вагон із забобонних міркувань. А я його просила: «Облиш… Для мене це – щаслива цифра»… Отак і подорожувала світами у вагоні під тринадцятим номером… Допоки…

– Що допоки? – Любчик напружився у готовності почути найголовніше, з чого, власне, починалася розмова.

– Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спізнювався й намагався наздогнати потяг… Мені стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив…

– І що? – Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.

– І що – що? – Ніна бачила, що син так і не збагнув трагічності випадку, який перевернув шкереберть усе її життя, й потай шкодувала, що затіяла завчасні для його віку одкровення. – Стала інвалідом, ось що…

– Але мамцю… Яке це має відношення до наших походеньок по «Секондхендах»? – Любчикові уривався терпець.

– А таке, синку, що нашій державі інваліди не потрібні, а виключно здорова повноцінна робоча сила. Інваліди для неї – це нікому не потрібний тягар, якого збутися важко… Ось і видають мізерну пенсію, на яку не живеш, а нидієш… Та ще дають дозвіл на існування таких от крамниць, де все – по п’ять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозуміло, що на оту мізерну державну подачку нічого путнього не придбаєш…

Любчик мовчав, щось обмірковував, і врешті озвався:

– Тож дідо був правий…

Ніна стріпонулася від несподіваного висновку:

– До чого тут дідо, Любчику? – Знову пожалкувала, що затіяла дорослу розмову надто рано як на його вік.

– До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном… Ця цифра приносить нещастя…

– А-а-а, ти про це, – розсміялася, – то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, і нічого не змінилось би, незалежно від номера вагону… У кожної людини є доля… Але то нічого. Буде ще свято й на нашій вулиці…

… Любчикові тоді було дванадцять. Більше про крамницю «Все по-п’ять» він не перепитував. Просто віднедавна припинив Ніну супроводжувати.

Ота розмова ожила наразі у Ніниній голові, немов біблейська притча. І їй стало чомусь неймовірно огидно стояти отут, поруч обдертої гуртівні, вичікуючи, поки розсмокчеться знавіснілий від зубожіння натовп. Потупцювала ще трохи на місці, спостерігаючи, як один за одним з важких залізних дверей вивалюють люди – хто, притискаючи сором’язливо до грудей торбу з кількома вибраними «шматами», а хто – з цілими клунками, спокусившись на доступність краму. Ї їй чомусь розхотілося заходити досередини, вдихати сморід хімії, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморські бактерії, слухати дзявкання облізлої нахабної продав чині, для якої отой жалюгідний крам має більшу цінність, як ті люди, які поруч нього товчуться.

І по недовгих роздумах Ніна рушила у інший від крамниці бік… Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалу – туди, де у закапелку сходяться й розходяться залізничні колії, а поруч тулиться до рейок їхня з Любчиком халабуда, яку після негоди на робочому місці їй «люб’язно» надали у довічне користування…

– Тук-тук, тук-тук… – Відбивав злагоджено речитатив потяг, що стрімко наближався їй на зустріч… – Тук-тук, тук-тук… – співали рейки її улюблену мелодію…

– Московський… – Несхибно визначила Ніна. – Значить, зараз п’ятнадцята сорок.

У неї ніколи не було годинника. Втім, їй не потрібен був годинник. У неї особистий відлік часу… Тук-тук…

2. ТОНЯ

– Михайле, ти забув зав’язати краватку… – Розплющивши очі, Тоня спостерігала за чоловіком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранці він щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогодні чоловіковий від’їзд на роботу відбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходінням та грюкотом умисне намагався її розбудити. Він не припасовував прискіпливо перед люстром краватку, фіксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця піт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеної жертви на псячих боях. Наразі комір Михайлової сорочки коливався у «вільному плаванні» й, судячи з його переполоханої поведінки, краватку чіпляти він і не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що відбувається.

Знайшовши врешті якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зітхнув і вклав його до теки. Вдавав, що не помічає її пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозі спальні.

– Михайле, ти забув зав’язати краватку. – Вже голосніше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, і, збагнувши, що подібне безпричинно не відбувається, запитала. – Що трапилося?

– До бісу краватку, я спізнююсь на засідання…

– Засідання? – Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стіні. – О восьмій ранку? (за їхнього спільного життя бувало всіляке, але щоб таке!)

– Так. Засідання о восьмій ранку. – Роздратовано відрубав чоловік, неначе заскочений зненацька на чомусь ганебному. – Що тебе дивує? Додивляйся свої сни й приводься до порядку. Я замовив ландшафтного дизайнера. Матимеш нагоду проявити свою надмірну цікавість у впорядкуванні присадибної території.

Пригадавши, що у її рідному селі садили зазвичай навесні, здивувалася.

– Мішо, але ж на дворі незабаром паморозки почнуться! Навіщо дизайнер о такій порі?

– Ми ж не картоплю чи цибулю саджатимемо, а вічнозелені насадження. І це не твій клопіт, а садівника. Твоє завдання – проконтролювати. – Зачинивши за собою двері, Михайло дав тим знати, що розмову закінчено.

Тоня ображено закопилила губу. Надмірною увагою з боку чоловіка розбещена не була ніколи. Однак ота його байдужість, до якої давно час звикнути, зачіпала за живе щоразу, наче вперше. Часом їй здавалося, що їхнє сімейне життя скидається на умовну службову угоду, діючу за неписаними, однак непохитними приписами. За таких угод її холоднокровний та несхибний Михайло кував «політиків» з неопірених молодих юнаків, прагнучих двох речей на світі – грошей і влади. Умови були простими й зрозумілими: що би не відбувалося, діяти за чіткими вказівками без розмірковувань над чинністю чи гуманністю дій. Слухняні «щенята» виборсувалися у депутати й службовці доволі пристойного рангу. А невдахи, яким здавалося, що мають право на власну думку, зникали безслідно там, звідки з’являлися, час од часу запиваючи фіаско невдалої кар’єри у непрезентабельних кнайпах. Для Тоні існували ті самі приписи, лишень здобрені, як прісний пиріг цукровою пудрою, спільним перебуванням під одним дахом розкішного маєтку у престижному районі міста та щотижневими лімітованими подачками у твердій грошовій валюті. Все інше залишалося незмінним: правила поведінки одні для всіх – для Михайлових підлеглих, для дружини та для піт-буля Петьки. Покора і послух.

Тоня витерла сльозу, спровоковану невеселими роздумами, й щільніше загорнулася у ковдру. Як же їй обридло отаке життя… Вже й забула, коли востаннє всміхалася… Хіба при зустрічах з колишніми однокурсницями – філологінями, коли заздрісно вертіли її навсібіч та захоплено приговорювали: «Ну ти, Тонька, й крута стала!!! Хто би міг подумати, що отой конкурс «Міс студентства» зробить з тебе таку цяцю!!! А ходила ж, пригадується, у одних заношених туфлях з першого по третій курс! Ото вже поталанило!» І вона незграбно вичавлювала посмішку, бо ж якби вони дізналися, чого вартують оті коштовні перебирачки, то мрія їхнього життя набула би цілком інакших відтінків. Але вона нічого не розповідала – їй подобалося бути лідером, бодай там, у колі колишніх співгрупниць, які вирушали спозаранку на роботу до школи та проклинали щовечора мізерні зарплати, якими оцінювала держава вчительські гарування. А ще бідкалися, як звести на ноги своїх власних дітей, бо ж після закінчення ВИШу кожна з них обросла родиною. Кожна, тільки не вона… Але про це не хотіла думати, позаяк міркування про невдалі спроби народити дитину призводили до незмінної затяжної депресії… Ні, зараз про це розмірковувати не варто – наразі й без дітлахів клопотів вистачає… Навколо зведеного нещодавно палацу – величезна територія, потребуюча догляду. Врешті решт, найперше треба створити матеріальну базу для виховання дітей, як переконує чоловік. А там – як Бог дасть…

Тоня заворушилася, солодко потягнулася, пробуджуючи до життя стерплі кінцівки. Нащупала попід собою телевізійний пульт, обронений, засинаючи уночі, й, не витягуючи його з-попід ковдри, автоматично клацнула кнопку. Останки вранішнього світанкового досипання вивітрилися з перших слів, що пролунали з ожилого екрана. Транслювали новини.

… «Вчора, 21 листопада, пізно ввечері, на головну площу країни вийшло близько 2 тисяч чоловік, до них приєдналися політики та громадські діячі»…

Напруживши слух, Тоня перемкнулася з роздумів про свою невтішну долю на події, які наразі відбувалися в столиці. Інтуіція підказувала, що дивна чоловікова поведінка певним чином пов’язана з тим, що відбувається наразі за тисячу кілометрів від невеличкого прикордонного містечка, в якому стосовно сенсаційних новин завжди панував повний штиль. А тим часом ведуча на екрані тарабанила текст, що висвічувався перед нею на невидимому глядачам моніторі.

– Причиною демонстрації став факт, що прем’єр – міністр держави несподівано для всієї країни повідомив про припинення підготовки до підписання угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Несподіваним воно стало після року публічної і в загальному результативної підготовки до цієї угоди…Президент безліч разів заявляв, що угода буде підписана за будь-яких обставин. Євросоюз вимагав від України виконання двадцяти однієї умови для Асоціації. Україна виконала дев’ятнадцять, залишивши невирішеним питання Юлії Тимошенко.

Звільнення ув’язненої загрожує президенту втратою влади, з чим і пов'язують припинення підготовки до Асоціації не з економічних, а з політичних причин. Кількість людей на майдані збільшується з кожною годиною. Народ прибуває з різних куточків країни й налаштований рішуче. Здебільшого це – студенти, які прагнуть відкритого спілкування з Європою, а саме отримати можливість здобувати освіту й роботу за межами країни. Варто додати, що рівень безробіття у країні складає на сьогодні…

. – Так ось воно що! Ось чому Михайло підірвався спозаранку і помчав на роботу! І справа найвірогідніше не у саміті… Коли Михайло забуває пов’язати краватку, значить справді смаженим пахне… У нього нюх розвинений більш, аніж у мисливського вартового пса. – Тоня цілком забула, що за хвилю до того збиралася ще трохи поманіжитися у ліжку. Вслухалася до кожного слова, яке викочувалося горошинами, немов реперський речитатив, з уст зосередженої дикторки. Тоня не була байдужою до політики, позаяк частенько телевізор складав єдине її оточення. Часом забувалася і навіть примудрялася з ним розмовляти. Всотувала у себе, немов губка, інформацію найрізноманітнішого штибу. Відтак, завдяки телевізору скидалася на інтелектуально підкуту, зрідка супроводжуючи чоловіка на робочі корпоративи.

Наразі Тоня переживала шок. Про те, що у країні точиться неспокій, знала. Проте, відвертий бунт – це вже занадто… Витягла з-попід ковдри пульт і взялася клацати кнопками – на всіх каналах віщували те саме. І Тоня раптово збагнула: у країні справді назріла біда.

Вимкнувши телевізор, потягнулася до телефону, що валявся обабіч ліжка. А що, як подзвонити Михайлові – нехай все роз’яснить. Однак вчасно спохопилася – напевно це його роздратує. Підвелася, накинула на точені плечі пенюар і, підійшовши до вікна, вдивлялася у ранкову осінню сірість… Незабаром – зима, і так хочеться, аби вся прилегла до будинку територія тішила око зеленню цілий рік. Згадала про ландшафтного дизайнера й про вантажівку, яка вже незабаром доставить за замовленою адресою справжній скарб – туї, кіпариси та безліч невідомих їй вічнозелених екзотичних насаджень, що тішитимуть око навіть тоді, коли все навколо вкриється снігом. Вдома бо, у селі, звідки родом, саджали здебільшого картоплю, кукурудзу та пасолю. Екзотикою від цього не пахло. А тепер вона вчиться бути естетом… То й що, як у державі неспокій? У неї є питання набагато важливіші й потребуючі термінового вирішення… Й до чого тут Євросоюз? За що вболівають оті бідолахи, що товчуться наразі на майдані? За безвізовий перетин кордону і тим самим спрощення виїзду на заробітки? Їх з Михайлом подібні проблеми не торкаються – у верхній шухлядці важкого дубового трюмо мирно спочивають дві синенькі книжечки з довготривалими закордонними візами, які, немов чарівна паличка, відчиняють щоразу ворота у великий світ… А ті, що на майдані… Навіщо їм Європа? Адже окрім усунення перешкод для пересування світом ще треба володіти коштами для того самого пересування… Тоня розмірковувала отак сама до себе, а сама тим часом наводила перед величезним, гаптованим позолотою на крайках люстром легенький ранковий макіяж. Вдивлялася до рис обличчя, підправляла пінцетом брівки, втирала у оксамитову шкіру крем, перебираючи пальчиками на чолі й щоках, немов по клавіатурі. Вона й справді надто змінилася за десяток років міського життя. Й те, що раніше називалося миловидністю й периферійною відкритістю, тепер, завдяки вправним рукам косметологів, перетворилося у зрілу вишуканість та шарм.

Задзеленчав дзвоник. Неохоче перевела погляд від власного відображення до монітора відео камери – їх у будинку вмонтовано чимало. Там бовванів незнайомий чоловік у поношеному кашкеті та у гумових чоботах. Він широко й привітно всміхався – вочевидь події, про які зранку говорилося у новинах, його також не займали.

– Прибула розсада із зеленгоспу. – Коротко відрапортував, прикипівши до екрана, неначе очікував взріти там опонента. Тоні стало смішно. Перемкнувши на іншу кнопку, дала розпорядження вартовому.

– Впусти.

І вже за мить громіздка, кута з бронзи брама слухняно відсувалася на коліщатах у бік. Вдячний водій відкланявся невидимому добродію й заплигнув у кабіну. Щойно машина опинилася на приватній території, брама упевнено поповзла назад – неначе проковтнула ранкову порцію їстівного і демонстративно закрила пащеку.

– Ну ось, таким нема коли гаяти часу на телевізійні новини, – відмітила подумки Тоня, слідкуючи через монітор за чолов’ягою, який, відчинивши задні дверцята машини, акуратно викладав зв’язані задля компактності цупкими мотузками зелені насадження. Попри ранкову мжичку посмішка не сходила з його уст – напевно мав смішливий характер, і політикою, як бач, не переймався. – Ось і підтвердження ранкових роздумів, – заспокоювала себе Тоня. – Хто бажає працювати, той завжди знайде, чим прогодувати сім’ю. А ті,кому робити не хочеться, зазвичай мітингують. І, перевдягнувшись тим часом у тепленький вовняний спортивний костюм, подалася на подвір’я – давати подальші розпорядження щодо озеленення присадибної території. Який ще бунт, коли навколо – безліч клопотів, а на носі – зима?

3. ЛЮБЧИК

– Дивіться, опудало з городу втекло!

– Йому би горобців у полі лякати!

– Хелловін вже начебто минув, чувак!

Не встиг Любчик відчинити двері класу, як завмер, приголомшений несподіваним реготом. Скупчившись за останньою партою тісним табунцем, трійця стильно вбраних підлітків націлила на нього скептичні прицінливі погляди. І одразу на їхньому фоні Любчикова завелика, немов отримана у спадщину від старшого брата куртка набула ще відразливішого вигляду. Ще б пак – пристойнішого вдома не знайшлося – з минулорічного виріс, а після невдалого маминого походу до «секонд-хенду» нічого не залишалося, як накинути на себе те, що потрапило під руку. Похолодало раптово.

– Ти, як бач, знову по брендових бутиках вештався…

– Чи може маскарадний костюм у театрі поцупив?

– Та ні, це більше скидається на відвідини клубу парашутистів… – Кепкування сипалися одні за іншими, а Любчик, до обезкровлення стискаючи у кишенях кулаки, намагався залишатися незворушним.

– Не ваша справа, – спробував було відшити, але марно. Хлопці, немов навмисне, перебували у збудженому настрої.

– Колися, парашутист, де цього разу прикид роздобув? Це ще треба місця знати… – Один з з них, той, хто найбільше полюбляв допікати, солодко причмокнув язиком, удаючи заздрість. – Наступного разу я з тобою піду у пошуках стилю…

– Відчепися… Мажор сраний… – Ще мить, і Любчик посунув би на нього попри обіцянку не чіпати, яку довелося дати торазу, коли таки не втримався. Пригадав, як бовванів, оточений з усіх боків ворогами – розгніваною аж до підвищення тиску «класнухою», мажорним татусем, що впродовж всієї виховної бесіди зиркав крізь вікно на пришкільний майданчик, піклуючись, аби хтось мимохідь не зарядив по лискучому капоту його срібного новесенького «мерса» м’ячем, і однокласником Едіком з роз’юшеним носом, який підплигував, немов молодий когутик, відстовбурчуючи пір’я. Однак цього разу рятунком пролунав дзвінок, і цієї ж миті до класу увійшла вчителька хімії Оксана Тиборівна.

– Остапчук, ти чому біля дверей стовбичиш? Бігом на місце.

– Йому парашут заважає. – Замість Любчика відповів Едік, і хтось, не втримавшись, знову мугикнув.

– Припиніть розмови. – Обрубала вчителька. – А тебе, Блавацький, я хотіла зовсім інше запитати.

– Напевно, що я снідав сьогодні? – Нахабний «мажор» продовжував блазнювати, і тим самим привертати до себе увагу збуджених однокласників. – Як завжди, трохи чорної ікри, морепродукти і десерт з екзотичних фруктів. Кальцій, фосфор, словом, ви самі знаєте, що потрібно людям у підлітковому віці для гармонійного розвитку. Клас зайшовся реготом.

– Паяц. – Коротко прокоментувала вчителька. – До дошки із домашнім завданням.

Нахаба Едік ледачо виповз з-за парти, а Любчик задумливо спостерігав, як за вікном жене майданчиком опале листя пізня осінь. Незабаром стукнуть морози, і тепла від домашньої грубки знову не вистачатиме. І він знову блукатиме вокзальним, добре обігрітим приміщенням у пошуках бодай тимчасового затишку той час, як мама правдами й неправдами «вибиватиме» з керівництва залізної дороги вантажівку сухих дрів… Як це все остогидло, і де шукати просвіту? Та ще й цей нахабнющий Едік, що проходу не дає знущаннями. Якби не його крутий батечко, то ходив би потовчений до синюшності, як слива «ренглод», бо ж усім своєю пихатістю давно остогид. Але на нього «табу» – за батечкові кошти відремонтовано клас, закуплено нові парти й духи «Шанель номер п’ять» «класнусі» на День учителя. Вчителі з нього пушинки здмухують. Окрім цієї єдиної, бо ж молода й однаково дерзка. Любчик вдячно глянув на хімічку, яка тим часом застосовувала власні, дієвіші засоби боротьби з нахабами.

– Блавацький, чому знову завдання не виконано? – Відклала на крайчик вчительського стола зошит з неторканими аркушами й відкрила журнал, мовчки виводячи двійку. Знявши окуляри, протерла їх м’якою бавовняною ряднинкою, поправила пасмочко русявого волосся, що вибилося із зачіски й начепила окуляри назад на трохи кирпатенького носа.

– А вона симпатична, – подумав Любчик. – Цікаво, скільки ж їй років – двадцять вісім, чи може тридцять? Його роздуми перервав нахабний Едіковий голос.

– У мене надто напружений графік, Оксано Тиборівно. Зранку – тренажерний зал, після обіду – теніс, увечері – басейн. Самі розумієте – для формул залишається обмаль часу.

– Важливо зберегти у здоровому тілі ще й здоровий глузд. Сідай, Блавацький. – Її незворушність доводила «мажора» до сказу, але прискіпатися не мав до чого. Витриманий стиль і вроджений смак хімічки не підлягав обговоренню. Залишалося єдине – зливати злість на тих, хто незахищений. І не встиг замовкнути дзвінок на перерву, як Едікове обличчя знову спотворювала зловтішна гримаска.

– То що, парашутисте, зіллєш інфу, де модні прикиди беруться? Я заплачу тобі за цінну інформацію, хочеш?

Любчик підвівся з-за парти й повільно рушив у напрямку до кепкувальника. Клас завмер – у пам’яті ще не стерся минулий інцидент, який ледь подарувалося залагодити. Не знати, чим би й скінчилося, якби у розпал з’ясування обставин таки не завив алярм отого сріблястого «мерса», й «розбори» переключилися на шмаркача – розбишаку, що із цікавости «завиє чи не завиє» добряче довбанув носаком черевика колесо. Тоді мажорний татусь кулею вилетів на майданчик із криком «Здурів, чи що?! Оте колесо коштує більше, аніж річна зарплата твоїх батьків!»

– Зрозуміло. Яблуко від яблуні паде недалеко. – Прокоментували незалежні споглядачі, і до класу татусь вже не повернувся. Але двічі диво не трапляється, і аудиторія налаштувалася на розвиток подій.

Підійшовши упритул до нахаби, Любчик напружився, немов дріт перед увімкненням струму. Йому бракувало одного слова, яке ось-ось мало зірватися з криво усміхнених уст «гостряка». Та раптом за його спиною почувся дівочий заспокійливий голосок, який вирішив водномить усе.

– Не руш його, Любчику. Не заводься. Як гівно не чіпати, то й смердіти не буде.

Любчик обернувся. За його спиною стояла Ельвіра – дівчинка – відмінниця, яка перекочувала на перерві з першої парти ближче до епіцентру подій. Він ніколи її не помічав, адже сам роками просиджував у твердих «середняках» і потай «завучок» не долюблював. Але вона стояла і всміхалася особисто до нього – мудро й розважливо, тим самим подіявши на нього, немов заспокійливий бальзам. Кулаки поволі розтискалися, й виваженість поверталася до Любчика.

– Ти права. Навіщо зважати на придурків? – По невеличкій паузі Любчик рушив до дверей, і вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвіру. Вони зустрілися поглядами.

– Дякую. – Коротко сказав їй і вийшов…

На вулиці дріботів огидний слизький дощ. Він більше скидався на мокрий сніг і уперто цілився за завеликий комір, що уперто відстовбурчувався від Любчикової шиї. Холодні струмочки затікали поміж лопаток і заважали йому зосередитися. Врешті решт Любчик приспинився, скинув із себе ненависну куртку, що зробила його посміховиськом усього класу, і, перекинувши її через лікоть, почимчикував, цокочучи зубами, далі у одному светрі.

– Чому так несправедливо все у цьому світі? – На серці уперто стугоніла образа. – Чому Боженько розподіляє добро не порівну – комусь усе, а комусь – нічого? І чомусь оте «усе» потрапляє не вартим того людям, а останнім покидькам. А може це випробовування умисне вигадано, бо ж інакше губиться весь сенс вселенської справедливості! – Обійшовши вокзал, Любчик твердо вирішив мамі нічого не розповідати. Не хотів її зайвий раз травмувати… А ще знав заздалегідь відповідь. «Життя гартує людину». Що ж… Життя й справді гартує. І він все зробить для того, аби «мажора» підгартувати кулаками. Треба тільки обрати слушний час та місце… Як гартувати, то гартувати на совість…