На березі Хозарського моря

© 2014 Jasminа Mihаjlоvic

© О. A. Концевич, переклад українською, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Ясміна Михайлович
На березі Хозарського моря

Азербайджан. Травень 2012 року. Баку

Азарі – саме так офіційно називають мешканців Азербайджану, – бо вони мають море, яке називають Хозарським. Йдеться про Каспійське море – як називає його решта світу. Але варто приїхати в Баку, і все раптом перетворюється на хозарське. Хозарське море, хозарський салат (з кав’яром риби білуги), хозарська нафта…

Хай там як, зараз у мене – удови Мілорада Павича, серба, автора «Хозарського словника», перекладеного 36 мовами усіх континентів, дві домівки – Сербія і Хозарія. У Сербії я народилася, а Хозарію отримала в спадок.

Як гостя азербайджанської влади і Фонду, яким опікується перша дама цієї країни, вишукана й прекрасна Мехрібан Алієва, посол ЮНЕСКО, я провела вісім днів у Баку. Ми, четверо жінок, входили до сербської делегації, яку запросили на «Євробачення», аби з почестями, достойними хіба що вищих чиновників, тиждень перебувати у цій країні.

Це була одна з тих подорожей, котрі назавжди змінюють людину, підносять її, перевтілюють, формують – це була майже культурно-геоетнічна ініціація. Для мене ця подорож була ще й прощею. Я потрапила неначе до реінкарнації Хозарії з «Хозарського словника».

У 2011 році азербайджанська влада, реконструюючи парк Ташмайдан в Белграді, встановила там пам’ятник Мілораду Павичу. З цієї нагоди випустили ювілейне видання «Хозарського словника» азербайджанською і медаль із зображенням пам’ятника. На знак подяки на відкритті пам’ятника я подарувала президенту Алієву факсиміле рукопису «Хозарського словника». То була найбільша цінність, яку я могла подарувати народові, котрий прийняв Павича як свого письменника. Прижиттєва і посмертна доля Мілорада Павича – така, що усі народи, мови, культури, релігії приймають його – скрізь, крім рідної країни. Сербія була і залишилась до нього недовірливою, попри понад три сотні видань Павичевих книг по всій планеті.

Коли посол Азербайджану в Сербії доктор Ельдар Хасанов кілька років тому приїхав, аби офіційно повідомити мене про зведення пам’ятника, я не знала про цю країну майже нічого. У мене було тьмаве уявлення про щось далеке, пострадянське, новоісламське, і я пам’ятала з географії у школі, що Баку – то якийсь важливий порт; це було, власне, і все.

З цього приводу пан Хасанов сказав мені, що Азербайджан завжди буде моєю другою домівкою. Я вважала це поштивістю дипломата, формальною люб’язністю, декларацією ввічливості, яка ні до чого не зобов’язує.

А тоді я перетворилася на хозарську принцесу… Ціле посольство приїздило на могилу Мілорада Павича на роковини народження та смерті, супроводжувало мене на мої літературні зустрічі, на усі свята мені надсилали кошики з найвишуканішими подарунками. Я була присутня на підписаннях договорів про коридори, на відкриттях медресе, церков, пам’ятників, парків, я стала редактором сербсько-азербайджанського словника… і кінець кінцем (чи то початком початків) я гостювала в Баку як почесна державна гостя, і мене обдаровувано килимами, шовком, кав’яром, золотом, сріблом, книжками…

* * *

Азербайджан межує з Іраном, Туркменистаном, Казахстаном, Росією, Грузією та Вірменією. Він і справді є і Сходом, і Заходом. Це ані Європа, ані Азія, але те й те разом. Ані іслам, ані християнство – усе вкупі.

Його мешканці спершу нагадали мені вишукані лики з фаюмських портретів, коптів; вони були схожі на арумунів (хоч я не дуже й знаю, хто це), мали чистий погляд великих чорних очей, загострені носи дугою, чітко різьблені брови. Був тут і світлоокий слов’янський тип – відгомін Росії і оборонців Кавказу, які вкоренились у Азербайджані. Гадаю, до цього коктейлю варто б додати ще перський вплив сусіднього Ірану, але оскільки я нічого в цьому не тямлю, то краще промовчу. Мова азарі, котрою в Азербайджані спілкуються паралельно й нарівні з російською, належить до тюркської групи. Дуже часто мешканці навіть не помічають, як переходять з азербайджанської на російську і навпаки. Між тим вони більш-менш розуміли сербську – бо ж слов’янська, та й через численні турцизми також. Навіть коли я казала (щоб не зурочили) «тьху-тьху-тьху» і стукала по дереву, господарі з подивом упізнавали місцевий звичай. А нас розділяє 4000 кілометрів прямим авіасполученням.

У Баку я почувалася справді як удома. Майже ідентичний менталітет, навіть чимось ближчий, ніж грецький чи турецький. Окрім того, Азербайджан – країна невелика, за кількістю населення – як Сербія, має політично-територіальну проблему із сусідньою Вірменією, так само, як ми з Косовом. Тут полюбляють теревенити про політику, і єдина важлива відмінність у тому, що у них нафти – як у нас води (хоч в майбутньому хтозна, що цінуватиметься більше). Наразі світова перевага – за ними.

Подорож до Баку тривала довго. Навіть за скороченим розкішним дипломатичним протоколом вона розтяглася на цілий день. Від ранку до світанку. На стамбульському переповненому аеродромі-мурашнику ми перевели годинники на годину, а під час тригодинного перельоту до Баку – ще на дві години. Коли жителі центральної Європи дивилися «Євробачення» о 20-й за Гринвічем, а глядачі з Сербії, – о 21-й, конкурс у Баку починався опівночі, тож фінальний вечір ми закінчили за бакинським часом о 4-й ранку, що геть непогано з огляду на сонце, що вже сходило над горизонтом Каспійсько-Хозарського моря. Коротше кажучи – годинники потрібно перевести на +3.

Вважаю за величезне щастя, що на цю землю я все ж приземлилася удень і за гарної погоди, оскільки такий географічний спектакль випадає вкрай рідко. Після мутно-брудної Туреччини і темно-синього Чорного моря ми летіли над плісированими смарагдовими безкраїми горами Грузії, а тоді раптово вигулькнули терени іншої планети. Марс! Сотні кілометрів голісіньких гір, поцяткованих неоновими червоними смугами, виглядали, немов якісь космічні проспекти. Русла скам’янілих річок, як Дунай завширшки, зміїлися голими долинами. У світлі сонця, що сідало, мені здалося, що вони вкриті дзеркалом криги. Їхні ложа сяяли глибоко внизу мертвим нерухомим жовтим світлом. Я налічила три, вони виглядали страхітливо і велично. Затим пейзаж у моєму ілюмінаторі перетворився на ще божевільнішу пустку. Сивувато-білясті поверхні зі сплющеними вулканами, досконало рівні гори з плато-платформами, схожі на космодроми для прибульців. І на самому краєчку тієї скаженої геологічної хорор-розкоші лежало Каспійське море. Хозар денізі — так називають його мешканці Азербайджану.

Хозарське море було схоже на мутно-сині безкраї, ніби мертві, непорушні води. Нарешті наш літак сів на бакинському аеродромі, будівлі якого були архітектурним чудом з темної сталі і скла, немов конструкції з наукової фантастики – «Зоряних війн» чи «Зоряного шляху». Тоді саме спалахнули вогні злітної смуги, і я побачила мереживну будівлю зі скла, пронизаного делікатним сталевим скелетом. Східні хороми майбутнього.

Так почалася зустріч із Баку – столицею, яка вдень є одним містом і зовсім іншим – уночі.

Відверто кажучи, в цю подорож я вирушила, мов на прощу, аби привезти кілька камінців з реальної Хозарії й поховати їх на клумбі біля чоловікового, Павичевого пам’ятника на Ташмайдані. Його бюст був виготовлений у Баку і привезений до Сербії. Тепер я поверталась у місце його «народження», аби його другому тілу й автору «Хозарського словника» привезти шматочок «рідної» землі.

Нехай любов, література, мистецтво, метафізика, прижиттєве і посмертне будуть навіки поєднані!

* * *

Від візиту до Азербайджану я очікувала чогось геть іншого. Я приїхала як висока державна гостя в місто й країну, де тоді відбувалася велика медійна подія – «Євробачення». У мене був бізнес-клас у літаку, ВІП-прийом в аеропорту, найдорожчий готель, дипломатична недоторканність на час мого візиту, запрошення на усі три вечори «Євробачення»… Я привезла чотири вечірні сукні, професійну косметику, туфлі на всі смаки, прикраси, книги – мої і Павича – на подарунки… Мені й не снилося, що я подорожуватиму всією країною, узбережжям Каспійського моря у президентському міні-бусі; що я відвідаю місця з петрогліфами (праісторичними наскельними візерунками) віком до 40 000 років, зороастричний Храм вогню, приватні вечірки в господах елітних азербайджанських родин; що мені підноситимуть дарунки, достойні хіба що принцеси… Опівночі я їздитиму на концерти до Кришталевої зали і повертатимусь, коли сходитиме бакинська зоря, і охорона супроводжуватиме мене в крамниці, навіть коли я нагледіла прокладки з крильцями… А ще я ласуватиму різними делікатесами просто в бусі, оскільки через насичену програму отримати щось, окрім страшенно дорогих харчів з місцевого готелю, було неможливо. Я чекатиму на замовлену каву по 20 хвилин, бо знаходжуся в країні повального царювання чаю… Я дивом уникла терористичного нападу; зі мною повсякчас траплялися усілякі метафізичні дива… Хоча щодо метафізики я могла б і здогадатися.

Баку – місто світла й вітру

Баку схоже на Париж! У всіх сенсах. Архітектурою, атмосферою, барвами міста…

Тут, без сумніву, присутні архітектурні домішки ісламу та Сходу, трохи радянщини, чимало грузинсько-турецького і на позір – мальтійсько-грецького. Багато тут і ультрамодерного, як у Дубаї. Але Бакі (так називають його тутешні мешканці) то щось інше. Як і Азербайджан – то ще й Земля вогню. Земля географічно-геологічних природних ресурсів, від яких забиває подих. Країна, де чергуються пейзажі пекла й раю.

Якби мені довелося дати визначення Баку, я б таки назвала його євразійським Парижем. Це враження збереглося у мене до останнього дня перебування. Архітектура, будівлі благородного жовтуватого, мов слонова кістка, кольору, орнаменти на будинках. Коване залізо на терасах, канделябри, ліпнина, фонтани, бульвари, екстремально розкішне освітлення вночі, блиск розкішних крамниць усіх європейських та американських брендів. Хіба що Баку набагато чистіше за Париж.

Дух міста, висока естетика у всьому, увага до дрібниць, мистецький смак у суті й деталях – неможливо приписати все це лише економічному буму завдяки нафтовим надбанням останніх десятиліть, новоспеченому багатству або тому, що місто вилизали з нагоди «Євробачення». За всім цим стоять сотні років культурного впливу різних цивілізацій, освіченість та просвіта, мудрість, а ще – певна легкість, оптимізм, який стара Європа (не кажучи вже про Сербію) давно втратила.

Баку справедливо називають «містом вітрів». Каспійські вони чи кавказькі, напівпустельні, хозарські – без різниці. Дме, любі мої, так, що зачіску в цьому місті зберегти неможливо, та й просто ходити часом складно. На жодній світлині з Баку не видно мого обличчя – лише вплетені у волосся вітри. Якщо додати туманну імлу через специфічну морсько-озерну вологість, вийде клімат ні в тих ні в сих, та все ж – упізнаваний, європейський.

Зрідка, коли вітер вщухає, стає вловним тривожний, автентичний запах сирої нафти.

Столиця Азербайджану більше за сербську столицю заслуговує назви «біле місто». Чиста, акуратна, впорядкована, умита, світла, весела, а уночі – розкішна, мов створена для людей, зграбна.

Чимало нафтових коштів укладено в інфраструктуру: фасади, парки, заповідники, пам’ятники, смітники, дороги, транспорт… Та насамперед – краса міста.

Якщо підсумувати мої враження про Баку і ту частину Азербайджану, яку я побачила, висновок такий: це країна, що дивовижно береже та воскрешає культурну спадщину і вклоняється красі у будь-якому її прояві. Педантичні азербайджанці, немов євразійські швейцарці, прагнуть досконалості і швидко прямують шляхом найрозвиненіших держав. Тут немає старовічно-новітньої російської пихи, американського чванства, європейської стоми, шику Еміратів чи сербської поміркованості. Вони свідомі величі своєї невеликої країни, хоч і мають комплекси націй, що віками перебували під чиєюсь окупацією, але вибудовують свій рейтинг вкрай успішно. Вони розуміють, що нічого просто так не падає з неба, хоча у них із землі й тече нафта. На кожному кроці.

* * *

Усього того, про що я пишу, я, звісно ж, не знала, коли ми пізньої ночі приземлились на бакинському аеродромі після цілоденної подорожі. Втомлена, із зайвими трьома годинами на годиннику, я була вражена, коли наша делегація просто з бізнес-класу пересіла в міні-бус, об’їхала головну будівлю аеропорту і дісталася до розкішних апартаментів з червоним килимом на вході. Всередині – мармур, сяйливі світильники, масивні колони, дзеркала, гарнітури в стилі псевдобароко. Мені видалося, що готель знаходиться поряд з аеродромом (чи принаймні неподалік), тож мене здивувало, що адміністратор в уніформі взяв наші паспорти, доки нас на честь прибуття частували чаєм з кришталевих скляночок. Незвично виглядало й те, що наші валізи проносили крізь металошукач біля виходу з «готелю», немов збиралися з нашим багажем на вулицю, а не в номери.

Все моє перебування в Азербайджані складалося з ілюзій, помилкових очікувань, краху упереджень, як це часто буває під час подорожей.

Безумовно, то був не готель, а ВІП-будівля аеропорту, тож після найприємніших паспортних формальностей, котрі мені лише доводилося бачити, ми могли разом з нашим гідом, пані з Міністерства закордонних справ цієї країни, їхати до Баку.

Розкішний білий міні-бус, котрий впродовж наступного тижня перетвориться на мою своєрідну домівку, вирушив у бакинську ніч.

Я очікувала побачити облізлий скупий соціалістичний схід, а отримала блискучу столицю. В житті не бачила стільки світла – фасади, цілі хмарочоси, парки, фонтани, дороги, вежі, автошляхи – усе купалося в сяйві декоративних ламп, фар, лазерів, рефлекторів, світлових діодів… Три полум’яні хмарочоси неправильної форми – символ сучасного Баку – іскрилися яскравим вогнем своїх скляних фасадів. Навіть жезли регулювальників світилися – дорожня товкотнеча була неймовірна. Прийом учасників «Євробачення» перетворив місто на вулик заторів, перехресть, барикад. Тотальний нічний колапс. Дорогі автомобілі розривалися від гудків, міліціянти кричали в мегафони, наш водій, постійно кружляючи вулицями з одностороннім рухом, намагався дістатися до готелю, який був поряд, але видавався недосяжним. У ХХІ сторіччі дістатися з точки А до точки Б – землею, повітрям, морем – виявилося нездійсненною мрією. Швидкість і перенасиченість інформацією не пощадили навіть людської думки.

І врешті – пункт призначення. Готель «Лендмарк». Між іншим, із дуже дивним плануванням. Рецепція була десь під хмарами, на 19-му поверсі, мій номер – на 16-му, СПА-центр – на 9-му, ресторан – на 20-му, а конгрес-зала – на 4-му поверсі під землею!

Коли я увійшла до моєї просторої кімнати із скляною стіною, мене захлиснув величний вид на море, шикарні хороми, полум’яні башти та грандіозна архітектура Кришталевого палацу з розкішним освітленням. З піддашшя били рефлектори такої потужності, що світло майже сягало космосу. При цьому відблиски світла плавали в повітрі і створювали ефект танцю сяючих всесильних духів повітря.

Я була в осерді міста вітрів і землі вогню.

* * *

Символом Азербайджану є бута. Язик полум’я. Суть вогню. Мені його вигляд нагадує вогненну сльозу. Усі орнаменти цієї країни так чи інакше пов’язані з його формою. Це той візерунок, який зустрічається на кашемірі. Така собі жирна кома.

Проте у всій культурній спадщині азербайджанців немає розкошолюбства. Усе тут лаконічне, елеґантне, високоестетичне, часом навіть субтильне.

Саме так виглядав символ Баку – Дівич-вежа (Qiz Qalasi), яка знаходиться на в’їзді до старого міста. Фундаментальна архітектурна суворість Дівич-вежі, простота, містична міць форми нагадала мені мікенські будівлі. Усе старовинне, що я зустрічала в цій країні – геологічне чи цивілізаційне, – усе повертало мене кудись у Мікени. Строгість обрисів, тип побудови, спорідненість із каменем, скелями, дух чогось прадавнього, невблаганне пошанування чотирьох елементів – землі, води, повітря й вогню. П’ятий елемент у азербайджанців – це симбіоз природи й культурної спадщини.

Наша господиня Гіней – я ніяк не могла запам’ятати її ім’я, тому прозвала її Ангеліною, – весела дівчина спілкувалася з нами російською, англійською і напівсербською, а мене називала «фрау Михайлович». Напевно, тому, що безпосередньо перед «Євробаченням» вона повернулася з дипломатичної подорожі до німецького Бонна. Загалом, усю сербську делегацію становили ми, четверо жінок, а п’ятою була Ангеліна, плюс водій міні-бусу. Згідно з етикетом, по-азербайджанськи я мала би бути Ясміна-ханум, але на євразійському тлі я перетворилася на «фрау Михайлович», котра збирала хозарські камінці. Моє ім’я – Ясміна – дуже органічно вписується у арабський світ, бо воно – їхнє. В Азербайджані, де перемішані турецькі й слов’янські імена, називатися Ясміною було навіть екзотично.

* * *

Старе місто в Баку – «фортеця», як зазвичай називають його мешканці, – з його вулицями і вуличками, оборонними мурами, старими й новими пам’ятниками, арками, вежами і масивними ворітьми, мечетями й базарами ані на дрібку не схоже на арабський схід. Воно було вилизане, відремонтоване, відполіроване, відшліфоване (як, зрештою, і все сучасне Баку) і мало оригінальну атмосферу чогось породистого і прадавнього. Чого? Усього потроху: ісламу, Туреччини, Закавказзя, Балкан, Родосу, Мальти, частково Грузії та Вірменії… На мить мені навіть спадали на думку Канни і Ніцца, Баден-Баден… Культурно-архітектурна синергія.

Нас завантажили у безшумний прогулянковий електромобіль, привели директорку палацу Ширваншахів, аби показати нам усе старе місто, тож ми їхали від пункту до пункту – Дівич-вежа, старий базар з археологічними розкопками, палац Ширваншахів, хамами, караван-сарай, музей нумізматики, чесми^[1], площі, і, звісно ж – фонтани. Дорогоцінні килими висіли вздовж розписних огорож, ними були завішені одвірки, вони просто лежали на вулицях перед крамницями. Азербайджанський килим – то національна реліквія, існує ціле міністерство килимів, яке, між іншим, видає сертифікати на придбані килими.

У всіх офіційних поїздках я маю дві головні проблеми: я не люблю гідів і ненавиджу фотографувати. Ніяка з мене туристка. Що гірше, оскільки у нас був статус високих державних гостей (бо так воно і було), гіди приділяли нам надмір уваги. В нашому розпорядженні завжди були директори усіх дотичних музейних інституцій. А тут уже розмовам не було спину. Тим паче, всі ми знали, що таке хани, медресе, мечеті, сараї, хамами, шедрвани^[2] ітд, ітп, та й щодо соціалізму й СРСР були в курсі. Це додавало нам харизми неочікувано «всезнаючих» ВІП-візитерок «Євробачення» і Євразії.

Дув скажений вітер (за бакинськими оцінками він був помірним), я розглядала котів на кам’яних одвірках, хозарські туфельки у крамницях (оті із загнутим носаком і вишивкою), тлум гостей «Євробачення», чарівні яруси будівель, тераси з кованого заліза, дерев’яні дивани^[3], затишні книгарні, фісташкові дерева в цвіту – і все це крізь вікна електромобіля. На жаль, Баку для мене обмежувалось пересуванням з точки А до точки Б, від входу В до входу Д. Лише згодом виявиться, що такі запобіжні засоби мали під собою неабияке підґрунтя.

З одного з національних ресторанів, затисненого серед мурів, з велетенським вогнищем, з якого бухкав вогонь, вийшли жінки в національних строях, аби подати нам тонкі гарячі перепічки та овечий сир. Азербайджанці мають унікальну гостинність і культуру обдаровування. Я неодноразово відчула це з боку членів посольства у Белграді, та лише в Азербайджані зіткнулася з цією вишуканою манерою як з національною особливістю.

Сербське посольство в Баку знаходиться в старому місті, і я була страшенно горда, побачивши наш прапор, що майорів на чотириповерховій елеґантній старій віллі у центрі. Я згадую про прапор через те, що в азербайджанців, зовсім як в американців, існує культ прапорів. Вони трапляються на кожному кроці – всіх розмірів. Це рідкість, що найвищий флагшток у світі знаходиться на бакинській вулиці одразу біля Кришталевої зали. Оскільки в Баку, місті вітрів, віє нон-стоп, шелест цього високого центрального прапора звучить, мов грім.

Існує ще кілька речей, котрими одержимі азербайджанці. Це фонтани, парки, пам’ятники і меморіали. Усі місцеві пам’ятки вдосконалені аж так, що перетворюються на диво. Просто перед сербським посольством знаходився сквер із пам’ятником місцевому письменнику. Він мав вигляд велетенської голови з героями його творів, вплетеними у волосся. Неподалік – вражаюча будівля Літературного музею, однієї з найвідоміших будівель Баку. Тут знаходиться копія факсиміле рукопису «Хозарського словника».

Баку, місто з невисокими узгір’ями, має форму амфітеатру, і найгарніше в старому місті – те, що одночасно з одного боку видно море, а з іншого – три урбаністичні перспективи, три архітектурні сходинки: найстаріші, тоді сучасні, і врешті погляд спиняється на ультрамодерних хмарочосах. Все творить ієрархічну гармонію краєвиду і будівель. Нічого не випирає, не муляє око – лише перетікає з одного в інше.

Що буде в майбутньому – не знаю. Від футуристичних проектів, котрі можна побачити в Інтернеті, забиває подих. Мешканці міста кажуть, що майбутнє, за великим рахунком, почалося, і якщо, приміром, упродовж місяця вони не бували у котромусь кварталі, то вже не можуть упізнати власне місто. Настільки стрімким є перетворення.

У Баку я, власне, була не стільки на «Євробаченні», скільки відвідала квітучу країну в її золотий вік. Найбільший подарунок, який лише може отримати турист.

А подарунки ще тільки починалися…

* * *

Азербайджан – це географічно-геологічно- кліматична божевільня, а не країна! З одинадцяти кліматичних областей, відомих на земній кулі, ця країна має на своїй порівняно невеличкій території дев’ять! Округи Баку і власне Хозарсько-Каспійське море лежать на 27 метрів нижче світового рівня, а найвищий пік кавказького масиву в Азербайджані становить 4400 метрів! Є тут і напівпустелі, є паші, озера, скам’янілі річки, пляжі, вулкани, березові підліски, національні парки аномальних розмірів, неосяжні палеолітські родовища, термальні джерела, нафта – скільки душа забажає, едемські представники флори і фауни. Справжній рай і пекло водночас! Найбільше вразили мене кам’яні скелі, гори. У Азербайджані ви можете торкнутись прадавнього минулого планети.

Я їхала сюди, маючи на меті привезти Павичу камінці з Хозарії, котра лише завдяки топоніму, назві моря – Хозар денізі — береже спомин про зниклих хозар, а зіткнулася із кам’яними структурами, що бережуть пам’ять про зародження планети і появу цивілізації. Я їхала дивитись гламурне «Євробачення», а зазнала геологічного шоку.

Країну характеризує її тло. Це істина, котрою ми часто нехтуємо.