Loe raamatut: «Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Останнє розпорядження Генерального Поштмейстера»

Font:

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Переклад з англійської Ю. В. Лисенка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Глава I
Відправлення посилок

Одного дня Чав-Чав прийшов до Лікаря й поставив запитання:

– Лікарю, а чому ви не візьметеся за відправлення посилок?

– Нічого собі, Чав-Чаве! – вигукнув Лікар. – Тобі не здається, що я вже й так завалений роботою? Для чого тобі потрібні посилки?

– Б’юся об заклад, це щось пов’язане з харчами, – докинув Пу-Гу, який сидів на табуреті поруч із Лікарем і щось підраховував.

– Ну, взагалі-то, – визнав Чав-Чав, – я думав про те, щоб вирядити когось до Англії по свіжі овочі.

– А що я казав? – гугукнув Пу-Гу. – У нього одні овочі в голові.

– Але птахам буде важко переносити посилки, Чав-Чаве, – зауважив Лікар, – за винятком хіба що маленьких бандерольок, які до снаги великим птахам.

– Так, я знаю. Я про це подумав, – відказав підсвинок. – Але цього місяця в Англії достигає брюссельська капуста. Це моя улюблена городина, щоб ви знали, ну, після пастернаку, звісно. І я чув, що один вид дроздів наступного тижня відлітає з Англії в Африку. Це ж не буде занадто нахабно попросити кожного з них принести одну-одненьку брюссельську капустинку, правда ж? Летітимуть сотні птахів, і якщо кожен з них принесе одну головку, то нам цього вистачить на кілька місяців. Я вже не куштував свіжих англійських овочів з минулої осені, Лікарю. І мені так набрид цей ямс, і бамія, і вся ця африканська гидота.

– Гаразд, Чав-Чаве, – погодився Лікар, – я подумаю, що тут можна зробити. Ми надішлемо листа в Англію з наступною поштою й попросимо дроздів доставити тобі твою брюссельську капусту.

Отак ще один відділок, Доставка посилок, додався до Зарубіжної пошти Фантіппо. Капуста для Чав-Чава прибула (цілі тонни капусти, бо це був дуже великий переліт птахів), і після цього багато інших видів тварин приходили до Лікаря й просили його надіслати запит про заморську їжу, коли їхні власні запаси закінчувалися. У такий спосіб також, замовляючи насіння й саджанці з інших країн за допомогою птахів, Лікар провів чимало експериментів з вирощування та з так званої акліматизації фруктів, і овочів, і навіть квітів.

І вже дуже скоро в старомодних підвіконних ящиках для квітів на плавучій пошті буяли герані, і нігтики, і цинії, вирощені з насіння й саджанців, які його птиці принесли з собою з Англії. Ось чому багато тих самих овочів, які ростуть в Англії, ви тепер можете знайти в дикому вигляді в Африці. Вони потрапили сюди завдяки пристрасній любові Чав-Чава до їжі, на якій він виріс.

А невдовзі після цього, коли великі птахи почали переносити більші пакунки, фантіппійці отримали новий вид регулярних поштових послуг – кожні два місяці вони могли одержувати нові посилки. Отож з Англії їм стали присилати будильники і купу інших речей.

Король Коко навіть замовив собі новий велосипед. Його перенесли по шматках. Двоє лелек тягли кожен по колесу, орел – раму, а ворони – дрібніші деталі, такі, як педалі, гайкові ключі й банку з мастилом.

Збірка королівського велосипеда

Коли почали збирати велосипед докупи на плавучій пошті, то виявилося, що однієї деталі – гайки – бракує. Але в цьому не було вини відділу посилок. Гайку забули покласти виробники, які відправляли велосипед із Бірмінгема. Але Лікар з наступною поштою надіслав їм скаргу, і нову гайку йому вислали негайно. І тоді Король тріумфально проїхав на своєму новому велосипеді по вулицях Фантіппо, і з цієї нагоди було влаштовано всенародне свято. А свій старий велосипед він віддав братові, Принцеві Воллі-Боллі. Відкриття ж Відділу посилок, яке насправді започаткував Чав-Чав, було проголошено великим успіхом.

А через кілька тижнів Лікар отримав ось такого листа від фермера з Лінкольнширу:

«Шановний пане! Дякую вам за прекрасні прогнози погоди. Завдяки їм мені цього року вдалося виростити такий багатий урожай брюссельської капусти, якого ще не бачили в Лінкольнширі. Але в ніч перед тим, як я зібрався зібрати її й відвезти на ринок, капуста щезла з моїх полів, вся до останньої головки. Як – цього я не знаю. Може, ви мені зможете щось пояснити?
Ваш покірний слуга
Ніколас Скроджинс»

– Боже ж мій! – здивувався Лікар. – І що ж могло трапитися з цією капустою?!

– Її злопав Чав-Чав, – зауважив Пу-Гу. – Без сумніву, це та сама капуста, яку сюди переправили дрозди.

– От халепа! – скрикнув Лікар. – Це дуже й дуже погано. Що ж, тепер я мушу знайти якийсь спосіб, щоб заплатити за неї фермерові.

Тривалий час Чап-Чап як домогосподарка по-материнськи намагалася переконати Лікаря, щоб він узяв собі відпустку й відпочив від своїх поштових клопотів.

– Ви знаєте, лікарю, – казала вона, – ви так обов’язково захворієте, ось що станеться з вами, це як пити дати. Жодна людина не здатна так гарувати, як це робили ви протягом останніх місяців, і не поплатитися за це. Ось тепер уже поштове відділення працює як слід, чому б вам не передати його в управління королівським поштарям, а самому трошки не відпочити? І, до речі, ви що, взагалі не збираєтеся повертатися до Паддлбі?

– Збираюся, – відповів Джон Дуліттл, – але на все свій час, Чап-Чап.

– Але ви мусите взяти відпустку, – наполягала качка. – Облиште поштове відділення на якийсь час. Влаштуйте собі подорож уздовж узбережжя на каное для зміни обстановки, якщо ви вже не хочете їхати додому.

Лікар увесь час повторював, що влаштує. Але так і не зробив цього, аж поки не трапилося щось достатньо важливе з точки зору природознавства, що змусило його відірватися від роботи на пошті.

Одного дня Лікар відкривав адресовану йому пошту й натрапив на пакунок розміром і формою з велике яйце. Він зняв зовнішню обмотку, зроблену з водоростей. У середині був лист і пара устричних мушель, зв’язаних докупи в пуделко.

Дещо спантеличений, Лікар спочатку прочитав листа, при цьому Чап-Чап, яка все ще насідала на нього з відпусткою, зазирала йому через плече. У листі було написано:

«Дорогий Лікарю! Я надсилаю вам у пуделку кілька красивих гальок, які я знайшла кілька днів тому, розкриваючи устриці. Я ніколи раніше не бачила гальку такого кольору, хоча живу на березі моря й розколюю мушлі все своє життя. Мій чоловік каже, що це устричні яйця. Але я в це не вірю. Чи не були б ви такі ласкаві пояснити мені, що це таке. І прошу обов’язково прислати їх назад, бо мої дітки люблять ними гратися, і я їм пообіцяла їх повернути».

Потім Лікар відклав листа і, взявши складаного ножика, перерізав шнурки з водоростей, які міцно зв’язували докупи устричні мушлі. І коли він розкрив стулки, в нього вирвався скрик здивування.

– Ох, Чап-Чап, – вигукнув він, – яка краса! Дивися, дивися!

– Перлини! – прошепотіла Чап-Чап благоговійним голосом, вдивляючись в Лікареву долоню. – Рожеві перлини!

– Ух ти! Хіба ж вони не прекрасні? – промурмотів Лікар. – І ти колись бачила такі крупні? Кожна з цих перлин, Чап-Чап, варта цілого багатства. Хто ж, чорт забирай, прислав їх мені?

І він знову повернувся до листа.

– Це від качки-широконіски, – сказала Чап-Чап. – Я знаю їхній почерк. Вони це щось середнє між кроншнепом і бекасом. Широконіски люблять селитися в самотніх місцях на морському березі й полювати на молюсків, морських черв’яків і подібну живність.

– Гаразд, а звідки це надіслано? – запитав Лікар. – Ти б змогла розібрати ці каракулі нагорі сторінки, це має бути адреса.

Чап-Чап наморщилася й придивилася ближче.

– Мені видається, – сказала вона, – що це Харматтанські скелі.

– А де це? – поцікавився Лікар.

– Поняття не маю, – відповіла Чап-Чап. – Проте Стрімкий має знати.

І вона пішла шукати Стрімкокрила.

Стрімкий підтвердив, що так, він знає. Харматтанські скелі – це групка невеличких острівців неподалік від узбережжя Західної Африки, десь за шість миль далі на північ.

– Дивно, – сказав Лікар. – Я б не здивувався, якби їх прислали з островів на півдні Тихого океану. Але знаходити перлини будь-якого розміру й кольору в цих місцях досить незвично. Гаразд, це треба відправити назад дітям качки-широконіски – рекомендованим листом, звичайно. Хоча, сказати правду, мені так не хочеться з ними розставатися, вони такі гарні. Утім, ми не зможемо відправити їх раніше ніж завтра. От я й думаю, де б мені їх заховати до того часу. Треба бути надзвичайно обережним із такими дорогоцінними коштовностями. Ти краще нікому не розказуй про них, окрім Джипа – як сторожа – й тягништовхая. Вони мають позмінно стояти на варті біля дверей усю ніч. Люди заради перлин здатні на все. Ми триматимемо їх у секреті, а завтра вранці відішлемо у першу чергу.

Але поки Лікар промовляв ці слова, то помітив, як якась тінь впала на бюро, біля якого він стояв. Він підвів погляд. У віконце для довідок зазирало найпотворніше чоловіче обличчя, яке він тільки бачив у житті, незнайомець вирячився на прекрасні перлини, які все ще лежали на Лікаревій долоні.

І Лікар з несподіванки й досади уперше за весь час своєї поштарської кар’єри забув про ввічливість.

– Чого тобі треба? – кинув він, засовуючи перли у кишеню.

– Я хочу переказати гроші, десять шилінгів, – відповів незнайомець. – Мені треба надіслати гроші своїй хворій жінці.

Лікар оформив поштовий переказ й узяв гроші, які чоловік подав через віконце.

– Ось, будь ласка, – сказав він.

Потім чолов’яга залишив поштове відділення, а Лікар провів його поглядом.

– Досить-таки неприємний вигляд у цього клієнта, чи не так? – звернувся він до Чап-Чап.

– Вигляд справді не дуже, – відгукнулася качка. – Нічого дивного, що його дружина хворіє, якщо в її чоловіка така фізіономія, яке оце.

– Цікаво, хто він такий, – промовив Джон Дуліттл. – Не так і часто у нас тут з’являються білі люди. Не дуже мені подобається його зовнішній вигляд.

Наступного дня перлини сховали в ту ж саму упаковку, в якій вони й прибули, Лікар написав листа, в якому розтлумачив качці-широконісці, чим насправді є її «гальки», і посилку було надіслано рекомендованою поштою на Харматтанські скелі.

Птахом, якому доручили доправити пакуночок, виявився один із тих дроздів, які доставили брюссельську капусту з Англії. Ці птахи все ще залишалися десь по сусідству. І хоча дрізд був трошки замалою птичкою, щоб переносити посилки, але пакуночок був дуже невеличким, та й Лікареві більше нікого було послати. Отож, пояснивши дроздові, що за рекомендованою поштою листоноша повинен слідкувати особливо пильно, Лікар відправив його в дорогу.

А потім вирушив у гості до Короля, як це робив дуже часто. І під час бесіди Джон Дуліттл запитав у Його Величності, чи не знає він, ким би міг бути цей білий чужинець, який переказав гроші з поштового відділення.

Вислухавши детальний опис косоокого й потворного обличчя чолов’яги, Король відповів, що так, він знає його дуже добре. Це ловець перлин, який більшість часу проводить у Тихому океані, де цей промисел був більш поширеним. Проте, додав Король, він частенько нишпорить і в наших краях, де прославився як закінчений негідник, що піде на все заради грошей. Джек Вілкінз його звати.

Лікар, почувши це, порадів, що вже відправив рожеві перлини їхній власниці надійною рекомендованою поштою. Потім він повідомив Королю, що сподівається найближчим часом узяти відпустку, бо вже запрацювався і йому необхідний відпочинок. Король поцікавився, чи він планує кудись поїхати, а Лікар відповів, що хоче відправитися в тижневу подорож на каное вздовж узбережжя аж до Харматтанських скель.

– Чудово, – сказав Його Величність, – якщо ти їдеш у тому напрямкові, то можеш там провідати мого старого друга – Вождя Ням-Няма. Він править тамтешньою країною і самими Харматтанськими скелями. Він і його народ страшенно бідні, ніде правди діти. Але, якщо чесно, я певен, він тобі сподобається.

– Гаразд, – погодився Лікар, – я завітаю до нього й передам від вас привіт.

Наступного дня, залишивши Стрімкого, Чипсайда й Джипа керувати поштовим відділенням, Лікар сів у каное разом із Чап-Чап і вирушив на відпочинок. Випливаючи у море, він помітив шхуну – судно Джека Вілкінза, мисливця за перлами, яке стояло на якорі біля входу в гавань Фантіппо.

Надвечір Лікар прибув у невеличке поселення з солом’яних хижок – селище Вождя Ням-Няма. Вождь прийняв Лікаря гостинно, коли той повідомив, що прибув за рекомендацією короля Коко. Він пересвідчився, разом із тим, що країна, якою правив Вождь, і справді була страшенно злиденною. Протягом останніх років його могутні сусіди з усіх боків йшли війною на старого Вождя і відбирали в нього найкращі для сільського господарства землі, через що тепер весь його народ змушений був тулитися на вузенькій стрічці кам’янистого берега, на якому можна було виростити зовсім убогі врожаї. Лікаря особливо вразило те, якими худющими були курчата, що копирсалися в землі на вулицях селища. Вони нагадали йому старих замучених коней, які в містах тягають екіпажі.

Вони нагадали йому старих замучених візницьких коней

Поки він бесідував з Вождем (який, схоже, був літнім, добрим чоловіком), у хижку влетів Стрімкий, він був надзвичайно збуджений.

– Лікарю, – закричав він, – листоношу пограбували! Дрозд повернувся в поштове відділення й каже, що по дорозі у нього вкрали пакунок. Перлини пропали!

Глава II
Велике пограбування пошти

– Святий Боже! – скрикнув Лікар, підскочивши. – Перлини пропали? І це ж була рекомендована пошта!

– Так, – підтвердив Стрімкий, – тут зі мною і сам дрізд. Він вам усе розкаже.

І підійшовши до виходу, він покликав усередину птаха, який ніс рекомендовану посилку.

– Лікарю, – почав дрізд, який також був дуже засмучений і важко дихав, – я не винуватий. Я з цих перлин очей не спускав. Я вилетів прямо на Харматтанські скелі. Але частина польоту мала проходити над суходолом, якщо летіти навпростець. А дорогою я угледів свою сестру, з якою вже давно не бачився, вона сиділа на гілці дерева в джунглях піді мною. І я подумав, що нічого поганого не трапиться, якщо я побалакаю з нею кілька хвилин.

Я опустив посилку на гілку дерева

Тож я спустився, і вона страшенно зраділа, як мене побачила. Я не міг нормально говорити, бо тримав у дзьобі шпагат, яким був обв’язаний пакет, тоді я опустив посилку на гілку дерева зразу позад себе – тобто прямо поряд із собою – розумієте? – і продовжив розмовляти з сестрою. А коли обернувся, щоб знову його взяти, пакета вже не було.

– Можливо, він не втримався на гілці, – припустив Лікар, – й упав униз у кущі.

– Ні, неможливо, – заперечив дрізд. – Я поклав його в западинку в корі гілки. Він просто не міг зісковзнути чи скотитися. Хтось його мусив узяти.

– Нічого собі, – промовив Джон Дуліттл, – пограбувати пошту – це серйозна справа. От я й думаю, хто б міг це скоїти?

– Можу побитися об заклад, це Джек Вілкінз, косоокий ловець перлин, – прошепотіла Чап-Чап. – Чоловік із таким обличчям здатен украсти все що завгодно. І він був єдиним, окрім нас і Стрімкого, хто знав, що перелини мали бути відіслані поштою. Вілкінз, це ясно, як божий день.

– Цікаво, – промовив Лікар. – Кажуть, що він у бізнесі абсолютно безпринципний. Що ж, гадаю, мені не лишається нічого іншого, як негайно повернутися в Фантіппо й спробувати його знайти. Поштове відділення несе відповідальність за втрату рекомендованої кореспонденції, і якщо містер Вілкінз узяв ці перли, то я відберу їх у нього назад. Однак після цього ми запровадимо у нашому відділенні правило, що поштарі, які переносять рекомендовану пошту, не мають права розмовляти з сестрами чи кимось іншим, поки вони при виконанні обов’язків.

І, незважаючи на те що вже була пізня година, Джон Дуліттл поспішно попрощався з Вождем Ням-Нямом і при місячному світлі вирушив до гавані Фантіппо.

Тимчасом Стрімкий і дрізд полетіли до поштового відділення навпростець над суходолом.

– І що ви збираєтеся сказати Вілкінзові, Лікарю? – поцікавилася Чап-Чап, коли каное легко полинуло по залитому місячним сяйвом морю. – Шкода, що ви не взяли з собою пістолета чи чогось такого. З усього судячи, це відчайдушний тип, і не схоже, щоб він розстався з перлинами без бійки.

– Я не знаю, що я йому скажу. Подивлюся, коли потраплю до нього, – відказав Джон Дуліттл. – Але нам необхідно буде уважно стежити за тим, як ми наближатимемося до його шхуни, – він не повинен нас помітити. Якщо він підніме якір і паруси й попливе геть, то ми його на каное ніколи не наздоженемо.

– Я вам щось скажу, – промовила Чап-Чап, – давайте я полечу вперед і трохи пошпигую за ворогом. А потім повернуся й розповім вам усе, що мені вдасться з’ясувати. Може, його зараз і взагалі немає на тій шхуні. І нам слід шукати його десь-інде.

– Гаразд, – погодився Лікар. – Так і зроби. Бо з такими темпами мені потрібно ще мінімум чотири години, аби дістатися до Фантіппо.

Отож Чап-Чап полетіла собі понад морем, а Джон Дуліттл продовжив сміливо веслувати у своєму каное.

Минула ціла година, і він почув неначе кахкання пошепки високо над головою, і зрозумів, що його вірна домоправителька повертається. Незабаром, під шелест пір’я, Чап-Чап опустилася біля його ніг. А вираз її обличчя свідчив, що в неї важливі новини.

– Він там, Лікарю, і перлини в нього, це точно! – повідомила вона. – Я зазирнула у вікно і побачила, як він рахує їх, перекладаючи з однієї маленької шкатулочки в іншу при світлі свічки.

– Мерзотник! – прохрипів Лікар й наліг на весла з усіх сил. – Сподіваймося, що він не відпливе, поки ми досягнемо Фантіппо.

Уже почав займатися світанок, коли вони нарешті побачили на обрії корабель, який їм був потрібен. Це зробило непомітне наближення до шхуни надзвичайно складним завданням. Тож лікар мусив обпливти навкруг усього острова Нічиєї Землі, так щоб підійти до судна з іншого боку, де йому не треба було перетинати таку широку смугу відкритого моря.

Веслуючи дуже, дуже тихенько, йому вдалося підвести каное прямо під ніс корабля. Потім, прив’язавши свого власного човна, так щоб його не віднесло в море, Лікар видряпався вгору по якірному ланцюгові шхуни і, працюючи руками й колінами, переліз через борт на палубу корабля.

Ще не розсвіло повністю, і можна було бачити світло від лампи, яке блідо підсвічувало сходи, що вели вниз до каюти. Лікар прослизнув уперед, немов тінь, навшпиньки спустився по трапу і зазирнув у прочинені двері.

Зизоокий Вілкінз усе ще сидів за столом, як це й описала Чап-Чап, і підраховував перлини. Два інших чоловіки спали на лавах попід стінами каюти. Лікар навстіж розчинив двері й застрибнув усередину. Вілкінз моментально підскочив з-за столу, вихопив пістолет з кобури на поясі й націлив його Лікареві в голову.

– Підійдеш хоч на дюйм, і ти труп! – прогарчав він.

Лікар на мить відсахнувся, поглянув на дуло пістолета, не знаючи, що робити далі. Вілкінз, ні на секунду не відводячи очей від Лікаря, лівою рукою закрив шкатулку з перлинами і засунув її в кишеню.

Вілкінз націлив пістолет Лікареві в голову

Однак, поки він це робив, Чап-Чап прослизнула під стіл так, що її ніхто не помітив. І несподівано вкусила ловця перлів за ногу своїм сильним дзьобом.

Завивши, Вілкінз зігнувся, щоб відкинути її геть.

– Дійте, Лікарю! – крикнула качка.

І в ту ж мить, коли пістолет опустився, Лікар стрибнув чолов’язі на спину, стиснувши йому шию, обидва з грюкотом упали й покотилися по підлозі каюти.

Зав’язалася запекла боротьба. Знову й знову перекачувалися вони по підлозі, перекидаючи всі речі навколо. Вілкінз намагався вивільнити собі руку з пістолетом, Лікар з усіх сил притискав її до тулуба чолов’яги, Чап-Чап же підстрибувала, і перелітала, і підскакувала, і била крильми, стараючись вкусити ворога за носа, як тільки помічала таку можливість.

Нарешті Джон Дуліттл, котрий як на свій розмір був могутнім борцем, затис ловця перлин залізною хваткою, так що той узагалі не міг поворухнутися. Та саме в ту мить, як Лікар виривав пістолет із рук суперника, один з інших чоловіків прокинувся, розбуджений шумом бійки, вихилився з койки прямо за спиною Лікаря і завдав йому страшного удару пляшкою по голові. Приголомшений, Джон Дуліттл втратив свідомість, звалився на підлогу безформною масою й залишився лежати непорушно.

А потім усі троє чоловіків накинулися на нього з мотузками. За хвилину Лікареві руки й ноги були зв’язані, й боротьба закінчилася.