Вибрані твори

Казимир Твардовський
Вибрані твори

У цьому томі вперше українською мовою, окрім «Вступної лекції у Львівському університеті», публікуються основні праці засновника Львівсько-Варшавської школи аналітичної філософії Казимира Твардовського. Ця збірка творів видатного польського філософа демонструє широкий діапазон його зацікавлень у сфері філософії: від епістемології та логіки до естетики та етики. Хоч би яку філософську проблему розглядав Казимир Твардовський, він завжди прагне до ясного та зрозумілого викладу своїх думок і скрупульозно аналізує розглядувані проблеми. Твори у цій книжці розташовані у хронологічному порядку, аби читачки та читачі мали можливість бачити розвиток мислення польського філософа.

ФІЛОСОФІЯ, ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

Вступна лекція у Львівському університеті

15 листопада 1895 року

Виклади у цьому університеті я розпочинаю з логіки, а отже, з однієї із найспеціалізованіших галузей філософії. Тож я почуваюся зобов’язаним хоч кількома словами торкнутися у вступі тих питань, які спадають на думку кожному, хто має до діла з незнайомим йому до того представником фаху, до якого він звернувся. Адже логіка відрізняється від інших філософських наук тим, що з усіх них вона була обґрунтована та розвинута найдавніше і, до того ж, до нинішнього дня змінилася найменше. Слід було б зануритись у надто спеціальні логічні питання, аби за способом їх витлумачення дізнатися, до якого з напрямів, що панують у цій науці, можна зарахувати того чи іншого вченого. Але, якби ми навіть дізналися, що хтось розуміє логіку на аристотелівський взір, а інший дотримується поглядів Стюарта Міла, то все одно не могли б визначити, як прихильник першого або другого напряму розглядає в логіці певні проблеми, що ділять філософів на численні табори, які ведуть між собою запеклу боротьбу. Адже цей поділ походить не з логіки; він не залежить від того, чи хтось вважає силогізм першорядним способом міркування (розумування) або ж – як твердить Прентл – засобом, що служить для дресування тупих умів; цей поділ міститься, головно, у тій галузі філософії, яку названо метафізикою і в якій відбувається становлення філософських систем.

Ідеалізм або реалізм, спіритуалізм або матеріалізм, догматизм або скептицизм, моністи і дуалісти тощо – це ярлики, під якими філософи звикли вихваляти власний і засуджувати чужий інтелектуальний доробок. Крім того, вони зазвичай обирають собі якусь назву, утворену з імені філософа, шляхом якого вони йдуть і вчення якого вважають істинним. Ідеалісти поділяються на платоніків, баркліанців тощо, і так в кожному з названих напрямів. Коли ми маємо до діла з невідомим представником філософії, сам звичай змушує нас писати, у якій із вказаних нам історією філософії рубриці слід його помістити. А з особистого досвіду я можу запевнити, що коли я комусь відповідав, що займаюся філософією, то мене неодмінно запитували, чи я часом не є прихильником Гербарта чи Томи Аквінського, Спінози чи Платона, Вундта чи Канта. як я відповідав на це питання?

Я обрав собі на взірець Сократа і на питання відповідав питанням: а як виглядало б аналогічне питання, звернене до представника якоїсь природничої науки? Чи можемо ми взагалі ставити таке питання зоологу чи фізику, і яке б значення воно мало для дослідника природи? І тоді мені кажуть: Ах, природничі науки – це щось зовсім інше; так не можна говорити про напрями, які так принципово відрізняються, про системи, які поборюють одна одну; але у філософії кожен повинен бути якимось «-істом» чи «-иком», тобто aut est talio, aut non est (або є таким, або не існує взагалі – лат.).

Гадаю, ті, що хотіли обґрунтувати своє запитання в цей спосіб, чинили так за браком знання суттєвих властивостей як природничих наук, так і філософських галузей знань. Аджє вони виходили з того засновку, що між природничими та філософськими науками пролягає прірва, що між ними існує така відмінність, якої немає між жодними іншими галузями людського знання. Чи це правда? Чи така загальна думка є обґрунтованою? Що більше вона має прихильників, що поширеніша вона, тим менше слід їй довіряти, тим критичніше треба до неї ставитися. Тож ми зупинимося на цьому питанні хоча б побіжно, тією мірою, якою дозволить нам час, і спробуємо усвідомити відношення, яке існує між природничими науками та філософією.

Це відношення можна розуміти по-різному. Не зупинятимуся на дуже цікавому відношенні між історичним розвитком природничих наук, з одного боку, і філософії – з другого. Натомість хочу звернути увагу на стосунок між предметами, якими займаються природничі та філософські науки, і між методами, що їх вони використовують у своїх дослідженнях.

Сама назва природничих наук вказує на їхній предмет. Речі та явища, що належать до природи, становлять предметне тло природничих наук. Все, що є тілом або властивістю тіл, належить до їхньої сфери. Все, що діє на наші органи чуття, разом із системою, в якій вони містяться, – ось величезна сфера, яка охоплює природничі науки. На відміну від них, філософські науки займаються ментальними, духовними явищами; але таке визначення предмета філософських наук не можна застосувати до них усіх без винятку. Воно є правильним, якщо мається на думці психологія, логіка, етика, естетика; однак не годиться, якщо йдеться про метафізику. Бо метафізика не досліджує ні чуттєвих явищ як таких, ні ментальних; отже, здавалось би, вона взагалі не має підстав для існування; а позитивісти й справді заперечують її важливість. Але вони помиляються. Адже поряд із чуттєвими та інтелектуальними речами є ще й інші, які не можна зарахувати ні до першої, ні до другої категорії, але вони перебувають у тісному зв’язку як з першою, так і з другою. Наприклад, найрізноманітнішого виду відношення. Хіба подібність між двома предметами є чуттєвим або інтелектуальним явищем? Очевидно, що ні першим, ні другим, а тим не менше, це відношення виникає як між чуттєвими, так і між інтелектуальними явищами. Подібними між собою є два столи, два рухи, але подібними також є два відчуття, два чуттєвих сприйняття. Або взяти, до прикладу, відношення причини та наслідку. Причиною може бути щось чуттєве (натискання), і наслідком теж (падіння предмета). Так само й два інтелектуальні явища можуть відноситися одне до одного, як причина до наслідку (уявлення і відчуття); цей стосунок може виникати навіть між інтелектуальним і чуттєвим явищем; однак сама причиновість не є ні чимось чуттєвим, ні чимось інтелектуальним. Отже, вся теорія відношень належить до метафізики. Але це ще не все. Існує цілий ряд питань, предметом яких не є ні щось чуттєве, ні щось інтелектуальне, але які стосуються однаковою мірою як речей чуттєвих, так і розумових. До цього виду питань належить питання про те, звідки взявся цей світ – душі та тіла; далі дослідження зв’язку, в якому перебувають інтелігібельний і чуттєвий світи, а коли запитуємо про мету існування всесвіту, наукову відповідь слід шукати в метафізиці. Отже, не бракує предметів, якими могла б займатися метафізика, не бракує їй і матеріалу для праці, от тільки власний вузький світогляд позитивістів не дозволяє їм уповні оцінити важливість таких питань.

Зі сказаного про предмет метафізики випливає, що філософію не можна протиставляти природничим наукам. Бо до філософії належить метафізика. Чому? Цього не можу з’ясувати за браком часу; задовольняюсь констатуванням факту, якого ніхто не заперечує. А метафізика, як галузь філософії, займається предметами, що близькі як предметам природничих наук, так і предметам решти філософських наук, створюючи між цими двома площинами тісний зв’язок людського знання, що ґрунтується на вирішенні певних проблем. Це відношення можна зобразити так:

Між природничими науками та філософією існує зв’язок ще й іншого виду. Певні проблеми, якими займається людський розум, стосуються явищ, що виникають на ґрунті причин як природного, так і духовного характеру. Питання виникнення людської мови, подразнення органів чуття рухом етеру, повітря тощо, утворення форм суспільного життя – ось питання такого виду. Лінгвістика, психологія, психофізика, філософія права, попри те, що вони є окремими науками, все ж пов’язують між собою природничі та філософські науки, сягаючи своїми основами як до перших, так і до других.

Показавши таким чином співвідношення між природничими та філософськими науками на підставі предметів та проблем, якими вони займаються, звернемось тепер до методу. У німецькій філософії є затертий вираз «die naturwißenschaftliche Methode»; говорять про один єдиний спосіб дослідження природи, а під цим способом розуміється індуктивний метод. Таке розуміння не є цілком точним, бо існує галузь природничих наук, яка повністю стала дедуктивною наукою, а саме: механіка. Спочатку механіка також була індуктивною. Але пізніше за допомогою узагальнень вона змогла дійти до формулювань кількох основних законів, із яких суто дедуктивним шляхом виводить закони окремих явищ руху. Тож сьогодні механіка вже не послуговується індуктивним методом. Існують також й інші природничі науки, які зовсім не послуговуються індукцією, наприклад, зоологія. І лише, коли йдеться про виникнення певних видів, коли ми запитуємо про причину певних явищ, тоді індукція виступає там як єдиний засіб досягнення істини. А тому в природничих науках, як ми бачимо, використовується не тільки один-єдиний індуктивний метод; вони використовують також дедуктивний метод. Те ж саме можна сказати й про філософські науки. Одна з них є суто описовою, а саме: психологія. А коли йдеться про виникнення психічних явищ, про чинники, які впливають на розвиток усього психічного життя, тоді в психології ми послуговуємося індукцією. Логіка ж, так само як і механіка в природничих науках, є наукою дедуктивною; етика та естетика також мали би бути дедуктивними науками, от тільки в цьому питанні ще немає згоди щодо тих основних законів, з яких можна було б шляхом дедукції вивести конкретні норми етичної та естетичної оцінки. Сперечаються й про те, чи ці загальні основні закони етики та естетики слід шукати індуктивним методом, чи вони є безпосередньо очевидними. Перший випадок відповідав би механіці, а другий – логіці.

Як же, нарешті, стоїть справа з метафізикою? Перед тим, як заходитися обмірковувати питання, чи слід у ній застосовувати дедукцію чи індукцію, треба зазначити, що і в метафізиці є повністю описові розділи. До них належить вже згадана теорія відношень, бо тут не йдеться ні про що інше, як про опис, класифікацію окремих відношень, як і про визначення умов, які мають бути реалізовані, щоб могло виникнути те чи інше або ж декілька міжпредметних відношень. У цій частині метафізики слід вирішити питання, підняте деякими учнями Декарта, а саме: чи можуть дух і матерія, як окремішні субстанції, впливати одне на одного? Щодо можливості такого взаємовпливу ми переконуємося завдяки дедуктивному аналізу, розглядаючи поняття взаємовпливу і спостерігаючи, що в цьому понятті немає нічого такого, що б забороняло застосовувати його до будь-яких предметів. якщо ж не йдеться про саму можливість впливу духу на матерію, а про питання, – на яке Фехнер, Вундт, Паулсен та інші відповідають негативно, – чи той вплив справді відбувається, тоді не можна обійтися без індукції. Потрібна індукція і тоді, коли ми хочемо поміркувати про кінцеву мету всесвіту та істот, що його населяють. Накопичуючи досвід, що стосується окремих істот та відносно коротких епох, ми шляхом щораз ширшого узагальнення доходимо висновків, які стосуються майбутнього, недоступного досвіду. Тому в метафізиці індукція посідає зовсім не другорядне місце. Але не у всіх питаннях вона важлива. Питання, чи існує світ вічно, чи мав він початок у часі, Аристотель вирішує за допомогою надзвичайно витонченої, але цілком строгої дедукції, а таких питань, доступних лише дедукції, в метафізиці є чимало. Уся трудність тут – виявлення тих загальних принципів, на які дедукція могла б опертися, оскільки в цьому полягає основна характеристика дедукції, а саме: вона відштовхується від загальних суджень, тоді як індукція, навпаки, відштовхується від часткових суджень. Отже, до тих загальних принципів, які служать вихідним пунктом для дедуктивного міркування, належить переворот, який відбувається в метафізиці в цьому столітті. З дуже незначними винятками панує думка, що до цих загальних основ не можна дійти за допомогою індукції, що вони повинні бути апріорними, що їх не можна брати з досвіду, що вони мають бути вищими за досвід і черпатись із джерела понять, які покояться на дні людської душі. а отже, кожен ті поняття видобував на яв, укладав із них речення і принципи, а з них знову сміло дедукував закони загального буття. Оскільки не існує двох однакових душ, то майже кожен виходив з іншого засновку і доходив інших висновків. Звідси постали численні системи, які борються між собою, а вічна суперечка філософів, майже цілковита відсутність згоди, породили в загалу недовіру, а потім зневагу та ігнорування. Філософія підносила то одну апріорну систему, то іншу, філософи постійно намагалися висувати нові ідеї, тоді як природничі науки непомітною та систематичною працею, опертою на факти, а не на хмари, поволі, але впевненим кроком просувались уперед – щоразу далі та вище. Коперник, Галілей, Ньютон, Дарвін, Роберт Мейєр, Кірхгоф, Гельмгольц, Фехнер, Максвел і Герц вказали шлях, яким можна, спираючись на факти, за допомогою індукції дійти до загальних засад, які б слугували основою для найдалекосяжніших дедукцій, і то таких дедукцій, що їх можна було б перевірити досвідом. Зрештою, змінювалася й міра у філософії. Коли повалилися конструкції після кантівської спекуляції, коли утворилася жахлива розумова порожнеча, яку поверхові розуми прагнули заповнити євангелієм матеріалізму, тоді стали звинувачувати філософію. Прийшли Гербарт і Тренделенбурґ, Лотце і Брентано, які закликали до виправлення жалюгідного стану речей, відкинули висунення позірно апріорних тез, а насправді – довільних; вони звертали увагу на аналіз самих фактів та явищ, ставили за взірець метод, за допомогою якого природничі науки досягали таких чудових результатів – і відтоді у філософії, зокрема в метафізиці, розпочалася нова епоха.

Нинішній стан метафізики можна було б порівняти зі станом, в якому перебувала механіка до Галілея. Було нагромаджено багато досвідного матеріалу, виявлялося прагнення охопити розмаїтість окремих відомостей у певну систему, але тільки Галілей розпочав побудову цієї системи. І виникла вона не одразу. Треба було зробити ще не одне відкриття, потрібно було глибше дослідити факти, перш ніж механіка змогла набути тієї завершеної форми, яку ми вбачаємо у ній тепер.

І в метафізиці вже зроблено багато, зібрано достатньо цеглин для побудови системи, були й численні спроби побудови системи. Але брались до тієї роботи передчасно; бачили, що бракує ще багатьох цеглинок, що наріжний камінь ще не досить старанно обтесаний та укладений – а отже, коли будівлі вже були накриті дахом, виявлялось, що в багатьох місцях вони мали діри та розпадалися на частини. Проте окремі цеглини таки залишились й не розсипалися на порох, на відміну від тих, які були нічого не варті. Тож праця минулих поколінь не була марною; хоча вона не досягла цілей, до яких прагнула, та все ж не була безплідною. Аджє виявила цінність одних цеглинок, а інші відкинула, тобто вона здійснила певний природний відбір серед найрізноманітніших тверджень та поглядів і таким чином полегшила працю майбутнім поколінням, довівши, що в цій галузі людського знання можливий поступ.

Тож для становлення філософської системи ще не прийшов час. Я кажу «системи», а не систем, бо є тільки одна істинна філософська система. Але ми її не знаємо і, може, ніколи й не пізнаємо. Механіці вдалося стати досконалою системою, бо її предмет точно визначений, поміщений у певні рамки, а самі дослідження стосуються відносно простих та нескладних явищ. Але метафізика повинна охопити цілий всесвіт, його минуле та майбутнє, і все нескінченно мале й нескінченно велике, що в ньому є. Чи дійде вона колись до посідання всіх тих окремих відомостей, з яких можна було б звести будівлю знання вже без прогалин, без браку, будівлю, не приречену на руйнування? Не знаю, що буде, але нам до цього ще дуже далеко, хоч вже не так далеко, як індійським або іонійським філософам. Не досліджуймо майбуття, не занурюймося у здогадки, а робімо те, що нам належить. Тож, оскільки ми пізнали, що не здатні створити систему філософії, збираймо відомості, які б у майбутньому могли б стати в пригоді для цієї справи. Питань нам не бракує, тому вирішуймо їх одне за одним: один – те, другий – інше; таким чином ми прискоримо людству здобуття щораз численніших точок опори, щораз ширшого матеріалу, який міг би слугувати орієнтиром у всесвіті.

Виступаючи за те, щоб не братись за побудову філософських систем, я усвідомлюю, що мені легко закинути, буцімто я забираю у метафізики її найістотнішу ознаку. Від метафізики зазвичай вимагають, аби вона поєднувала в єдину цілість результати конкретних досліджень, що їх провадять спеціальні науки. А цього не буде, якщо не буде системи Філософії. Так вважає багато хто. Щодо такого можливого закиду слід пам’ятати, що кожне метафізичне питання, як це випливає з поданого тут визначення предмету метафізики, стосується синтезу результатів окремих досліджень; якщо ми знаємо, що світ повинен мати початок, а не існує вічно, то це переконання стосується як предметів природничих наук, так і предметів психології. А якщо ми знаємо, що взаємовплив двох предметів нічого не говорить про їхню якість, тоді відкриваємо закон, який стосується одночасно матеріальних і духовних предметів. Тож усе, що ми робимо в метафізиці, є частковим синтезом; і те, що ми не посідаємо цілковитого синтезу, який охоплював би все без винятку, є безсумнівною істиною, фактом, якого не спростовують жодні спекуляції. Але краще не мати такого синтезу, ніж мати хибний; істинного наукового синтезу, про який я вже казав, ми не спроможні здійснити.

А тепер повернімось до питання, з якого ми почали. я намагався довести, що між природничими та філософськими науками зовсім не існує такої разючої суперечності; навпаки, одна галузь філософії, а саме метафізика, займається тими ж питаннями, що стосуються як решти філософських наук, так і наук природничих. я прагнув також довести, що методи, якими послуговуються філософські науки разом з метафізикою, не відрізняються від тих, що їх використовують для дослідження природи. З цього випливає, що класифікація філософів і навішування ярликів не обґрунтовані за нинішнього стану знання. я певен, що сьогодні існують розбіжність у поглядах філософів. Але існує вона також і серед природознавців. Скільки існує теорій, які намагаються пояснити причини землетрусу? Скількома способами природознавці намагаються пояснити виникнення тваринних та рослинних видів? Проти Дарвіна повстає Вайсман, проти них обох – Гаман. Навіть механіці не бракує розмаїття думок, коли йдеться про спосіб дедукування її понять. Кірхгоф прагнув усунути поняття сили; Мах також цього прагнув, але виникла сильна опозиція. Тож всередині неї не бракує різноманітних суперечливих напрямів. Але ця розбіжність думок стосується завжди якогось одного спірного питання, що стоїть на порядку денному. Тож може статися, а стається так дуже часто, що два природознавці дійшли згоди щодо всіх питань за винятком одного; наприклад, обидва є прихильниками теорії еволюції, але щодо питання успадкування набутих ознак один дотримується поглядів Чарльза Дарвіна, а другий – Августа Вайсмана. Таким чином, якщо один скаже про іншого, що той є дарвіністом, то він лише прагне відзначити, що той у цьому питанні є прихильником Дарвіна, але він не має наміру спростовувати решту його знань. Саме це відбувається у філософії. якби я комусь сказав, що я є, наприклад, прихильником томістської філософії, то зустрівся б із поблажливою усмішкою майже всіх філософів північної Німеччини та ще багатьох інших. Такий стан речей абсолютно неприйнятний, хоч у політиці mutatis mutandis таке може бути, але з іншого боку це принижує науку й тих, хто їй відданий.

Усі науки черпають істину там, де її знаходять; кожен дослідник, чи то природи, чи то історії, чи то математики, приймає твердження своїх попередників, які є обґрунтованими, та відкидає ті, хибність яких він здатний довести. І чи у філософії мало би бути по-іншому? Чи ж у філософії кожен мав би розпочинати зі спростування, без належного вивчення, всього, що стверджував хтось до нього, бо той хтось був якимось «-істом»? Ні, так не повинно бути, і ми маємо цілком обґрунтовану надію, що часи такого ставлення, якщо не минули остаточно, то вже минають. Ми повинні дбати не про ту чи іншу систему, не про приналежність до того чи іншого напряму, до тієї чи іншої філософської школи, а про наукову істину та її справжнє обґрунтування; якщо ж хтось виступить проти цього і скаже, що це еклектизм, тоді йому спокійно можна відповісти, що тут ідеться не про назву, а про суть справи, і, чинячи так, ми не робимо нічого такого, чого не робили б усі науки. А чи хтось назве еклектиком сучасного фізика, бо він викладає одну дисципліну за Ньютоном, другу – за Кеплером, третю – за Ґальвані, а четверту – за Фарадеєм і п’яту – за Бунзеном тощо? Мабуть, що ні. Тому і нас він не має права так називати.

Бо філософія є такою ж наукою, таким же знанням, як і кожна інша; її метою є пошуки істини, а істина в кожному предметі є лише одна; жодна людина не здобула всіх істин, але якщо хтось нам вкаже на неї в якомусь міркуванні, то ми з вдячністю її приймемо. Наука не має жодної іншої амбіції, окрім пошуку істини; а шукаючи істину, ніхто не захоче сам знайти усю істину або приписати собі її відкриття. Якщо кожен, хто займається філософією, перейметься її науковим покликанням, тоді філософи вже не будуть ділитися на напрями та піднапрями, на прихильників різних систем і «системок», а, прагнучи спільними засобами досягнути спільної мети, злагоджено крокуватимуть до істини, шляхом ретельного дослідження, не вивищуючись одні над одними, а пам’ятаючи слова: «Кого підкорила собі істина, в того і цілий світ не розпалить марнославство» (Tomasz a Kempis, De initation Christi, L. III, XIV, 4).

Переклад з польської Марата Вєрнікова