Спис діячів «Лісової пісні»
Пролог
«Той, що греблі рве».
Русалка.
Потерчата (двоє).
Водяник.
Дія I
Дядько Лев.
Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця
Русалка.
(без мови).
Лісовик.
Потерчата.
Мавка.
Куць.
Дія II
Мати Лукашева.
Килина.
Лукаш.
Русалка.
Дядько Лев.
«Той, що в скалі сидить».
Мавка.
Русалка Польова.
Перелесник.
Дія III
Мавка.
Хлопчик.
Лісовик.
Лукаш.
Куць.
Діти Килинині
Злидні.
(без мови).
Мати Лукашева.
Доля.
Килина.
Перелесник.
Пролог
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що отот має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
«Той, що греблі рве»
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, —
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді.)
Потерчата (двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)
Перше
Чого ти тута блудиш?
Друге
Чого зо сну нас будиш?
Перше
Нас матуся положила
і м’якенько постелила,
бо на ріння, на каміння
настелила баговиння
і лататтям повкривала,
і тихенько заспівала:
«Люлі-люлі-люлята,
засніть, мої малята!»
Друге
Чого ж ти тут шугаєш?
Перше
Кого ти тут шукаєш?
«Той, що греблі рве»
Тую Русалку,
що покохав я змалку,
бо водяній царівні
нема на світі рівні!
Збігав я гори,
долини, яри, ізвори, —
милішої коханки
нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду.)
Потерчата
Ой леле! Не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка…
(Чіпляються йому за руки, благаючи.)
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка,
над ним сидить Русалка…
«Той, що греблі рве»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!!
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Русалка
Се ти, мій чарівниченьку?!
«Той, що греблі рве» (грізно)
Що ти робила?
Русалка (кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає.)
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється.)
«Той, що греблі рве» (з’їдливо)
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка (підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво.)
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові – довгі ночі,
а в дівки гарні очі, —
недарма паничі
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.)
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так, як твоя люба
або моя журба!
«Той, що греблі рве» (поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
Поплинем понад виром!
Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник (Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий.)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
Водяник
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Підчас сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
«Той, що греблі рве» (з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
Водяник
Еге ж, тоді ти в морі… А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.
Русалка
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
Водяник
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!
Русалка
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля.)
Водяник
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши. Я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Ти поправ
латаття, щоб рівненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.
Русалка
Добре, тату.
Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
«Той, що греблі рве» (виринувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує.)
Русалка
Ой, зачепилася за дуб торішній!
Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.
Водяник
То се ти так?! Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
«Той, що греблі рве» (з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає.)
Водяник (до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Русалка (пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я вільна!
Я вільна, як вода!
Водяник
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Русалка
Не хочу!
Водяник
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Русалка
Ні!
то дарував мені морський царенко.
Водяник
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалі сидить».
Русалка (з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!
Водяник
То йди на дно.
Русалка (поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна
з рибалкою?
Водяник
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Русалка
Але ж він вродливий!
Водяник
Ти знов своєї?!
Русалка
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає.)
Водяник (поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі.)
Дія І
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Лев
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Лукаш
Та я хотів собі сопілку втяти, —
хороший тута вельми очерет.
Лев
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Лукаш
Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова
та липова, – ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, —
та лепсько грає!
Лев
Та вже бався, бався,
на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Лукаш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне місце…
Лев
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,
та й не приступиться ніяка сила…
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться.
Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
Русалка (випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Лісовик (малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Русалка
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Лісовик
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, —
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Русалка
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Лісовик
Стій! – не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Русалка
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Лісовик
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Русалка
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері.)
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
Мавка
Ох, як я довго спала!
Лісовик
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
Мавка
А хто мене збудив?
Лісовик
Либонь, весна.
Мавка
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер.
Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає [мелодія № 5].
Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Лісовик
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка
Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
От я не сподівалася від нього!
Лісовик
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
Мавка
Я його не знаю.
Лісовик
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…
Мавка
Хотіла б я побачити його.
Лісовик
Та нащо він тобі?
Мавка
Він, певне, гарний!
Лісовик
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно…
Мавка
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Лісовик
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!
Мавка (сміється)
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
Мавка
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш
Та що ти, дівчино?
Чи ж я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка
Я – Мавка лісова.
Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
Мавка
А бачити хотів?
Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, – ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині…
О! Тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні
чи, може, карі… Ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись)
Хіба я знаю?..
Мавка (сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево німе, та й годі.
Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка
Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш
А ти давно живеш на світі?
Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується.)
Мені здається, що жила я завжди…
Лукаш
І все така була, як от тепер?
Мавка
Здається, все така…
Лукаш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка
Маю.
Є Лісовик, я зву його «дідусю»,
а він мене: «дитинко» або «доню».
Лукаш
То хто ж він – дід чи батько?
Мавка
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Лукаш (сміється)
Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Лукаш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі —
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки