Šrift:Väiksem АаSuurem Aa
Юда.
Спочатку я вернувся до господи
і хтів те слово викинути з думки.
Але тісна мені здалася хата,
мізерні клуні, й тік, і двір нудний,
і виногради навіть невеселі.
Все марилось мені – то райська брама,
то золотий престол, а на престолі
Мессія в образі того промовця,
неначе судить він живих і мертвих…
коло престолу гурт його обранців,
щасливих, радісних, і їм слугують
народи всього світу залюбки…
безмежна щастя їхнього облада…
і я їм заздрив… А вкінці настав
той день, коли я все роздав убогим,
голоті каріотській щонайгіршій,
а сам пішов з порожніми руками,
в одній одежині, без торби навіть,
шукать учителя.
Прочанин.
То ти пішов
з порожніми руками? І прийняв він
тебе таким?
Юда.
Прийняв одразу.
Прочанин.
От як?..
То вже ж він не собі забрав твій статок.
Юда.
Все ж він про себе дбав! Бо він збирався
царем голоті всій юдейській стати,
як обдере маючих та дурних,
а їх добром наділить ту голоту.
Він не казав про те виразним словом —
він ні про що не говорив виразно, —
та згодом я ті заміри збагнув.
Ти думаєш, що він задовольнився б
якимсь там хуторцем у Каріоті?
Ні, він хотів – усе або нічого!
Прочанин.
То все ж він був великий чоловік.
Юда (тупає ногою).
Ні, він не був великий! То велика
була його жадоба і пиха!
А він не вмів нічого довершити.
Все в нього розпливалося в словах.
Я хутко се збагнув. Найвиразніше
се стало тут, в Єрусалимі. Знаєш,
був час, що на руках його носили,
«Осанна сину божому!» – гукали…
Прочанин.
Та знаю, я ж якраз те бачив сам.
Юда.
Ну й що ж? Він так проїхався по місту,
неначе для розривки римська пані,
щось побалакав там своїм звичаєм,
напався на дрібних купців при храмі,