Loe raamatut: «Оргія», lehekülg 4

Коли такі вінці нагробні будуть, так що ж, нехай скоріше прийде смерть!

(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом).

Н е р і с а.

Антею, слухай! Я не можу більше сього терпіти. Так затхнутись можна в могильному повітрі сеї хати.

Ти або я повинні вийти в світ.

Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою твоєю жити, але зовсім без слави жить не можу – я еллінка!

А н т е й.

І хочеш добувати в римлян ту славу?

Н е р і с а.

У римлян чи в інших – однаково. Мені потрібна слава, як хліб, вода й повітря. Коли ти мені того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собі здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода.

А н т е й.

Та чим же ти здобудеш тую славу?

Н е р і с а.

Тим, чим і ти здобув би – власним хистом

А н т е й.

Ти все-таки піти на сцену хочеш?

(Після паузи).

Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді, коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсіхора, я не смію з богинею змагатись. Може, справді ти можеш відродити для Коринфа святую таємницю Діоніса.

Н е р і с а.

О ні, не для Коринфа! Ти не думай!

Мене коринфські оплески не ваблять.

Либонь, жива Неріса переважить камінну Терпсіхору в Мецената, як протанцює перед ним сьогодні танець Танагри!

А н т е й.

Ти, либонь, маячиш?

Н е р і с а.

Ні, я ще не в гарячці.

А н т е й.

Ти ж не можеш на оргію піти!

Н е р і с а.

Чому не можу?

Римлянки ходять скрізь – чому ж би й нам не перейняти в їх того звичаю?

Прийду й скажу: «Мій чоловік недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину…»

А н т е й.

Ні, ти не підеш!

Н е р і с а.

Ти мене замкнеш?

Тоді вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство.

Але й рабині часом утікають. Ти не впевняйся на замки.

А н т е й.

Нерісо!!

Н е р і с а.

Що, пане мій?

(Пауза).

Ну то рішай же зараз: чи ти, чи я.

А н т е й.

Ох, якби мав я силу тебе від серця одірвати геть і кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим під ноги!

Н е р і с а (з коротким злісним сміхом).

Ти не можеш?

То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам мені подякуєш за се.

Бо я не відступлюсь від свого слова, – коли не ти, то я здобуду слави, і то сьогодні. Я доволі ждала.

А н т е й (після важкого мовчання).

Так, я піду. Мені миліше буде з римлянами, аніж отут з тобою.

Н е р і с а.

Іди. Та оббери ж оте галуззя з своєї голови – невже ж так підеш?

Антей сягає за голову, здіймає лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіна, кола квітчала його.

Г о л о с  Е в ф р о з і н и (озивається з глибини дому).

Нерісо! клич Антея! Йдіть обідать!

Уже готова оргія препишна!

Антей миттю кидається до хвіртки.

Н е р і с а (доганяючи його).

Куди ж ти? Треба ж переодягтися!

А н т е й.

Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна, а я не смію глянуть їй у вічі.

(Вибігає за хвіртку).

Е в ф р о з і н а (виходить з дверей).

А де ж Антей?

Н е р і с а.

На оргію пішов.

Його запрошено до Мецената.

Е в ф р о з і н а.

Якийсь дивний твій жарт.

Н е р і с а.

Я не жартую.

Он там лежать зів’ялі хатні лаври, – сьогодні він нам свіжі принесе, здобувши з рук знавців.

(Гордо підвівши голову, йде в хату).

Евфрозіна (хапаючись за голову).

Невже се правда?!

II

В господі Мецената, нащадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргії світлиця, аркою переділена на дві нерівні частини: у першій, меншій (на передньому плані), поставлено триклініум для господаря Мецената і двох найпочесніших гостей – прокуратора і префекта – і вряджено невисокий примост, засланий килимами, для виступів співців, мімів та інших артистів; у другій, більшій (на задньому плані), багато столів, то з ліжками навколо – на грецький лад, то з стільцями – на римський, там сидять і лежать гості різного стану і віку, греки і римляни. Бенкет ще ледве почався і йде якось мляво, видко, що гості мало знайомі межи собою і почуваються ніяково під увагою почесного триклівія чільної частини світлиці. На примості  х о р  панегіристів – між ними Х і л о н – кінчає спів.

Х о р панегіристів (співає).

Світло від світла родиться вічно, так і пресвітлий рід Мецената з променя в промінь переливає сяйво своє!

Коли хор скінчив співати, М е ц е н а т злегка кивнув головою корифеєві і зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли місця на бенкеті в задній частині світлиці. Хор розміщається поза найдальшими столами в самій глибині. Раби розносять напитки й наїдки, рабині роздають квіти.

М е ц е н а т (рухом пальця закликає раба-домоправителя).

Нехай тим часом тут поскачуть міми, а потім ті єгиптянки безкості, що то показують з мечами штуки, але щоб те тривало все недовго; хвилину-дві щоб кожне зоставалось і щоб ніхто не смів виходить двічі.

(До прокуратора і префекта).

Бо уявіть собі, що й тії мавпи до слави не байдужі: раз плесніть, то потім і прогнати з кону трудно.

Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, і на кону стали з’являтися міми, представляючи коротенькі мімічні фарси без слів, акробатки-єгиптянки з мечами, жонглери і жонглерки з барвистими опуками і т. ін. Гості поплескують їм, часом кидають їм квіти й ласощі. Мало звертаючи на те все уваги, Меценат і двоє його почесних гостей розмовляють межи собою. Меценат трохи зниженим голосом, префект рівно, однотонно і трохи недбало, прокуратор голосно і непримушено.

М е ц е н а т.

Ся оргія моя, признатись мушу, нагадує щось трошки царство тінів перед Плутоновим тріумвіратом.

Ви не повірите, як я працюю, щоб якось подолати свою дикість і недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду коринфського – римлян і греків.

П р е ф е к т.

Друже, ти й так уже великого досяг; взірцевий маєш хор панегіристів, такий і в Римі не щодня почуєш.

М е ц е н а т (махнувши рукою).

Ет, що той хор!.. По щирості сказавши, такій поезії на кухні місце, бо їй недоїдки – миліша плата, ніж лаври… Я прошу в вас вибачення, що вас частую отаким злиденством – (ще тихше) бо се, властиве, тільки для юрби – та я надолужити сподіваюсь на іншому. Я тут назнав співця справдешнього. Не дуже він славутній, та се вже грекам сором, не співцеві.

Я покажу Коринфові, що треба римлянина для цінування хисту, інакше хист лишиться неужитком.

П р о к у р а т о р.

Співець той хутко прийде?

М е ц е н а т.

Я не знаю.

Я запросив його, але відповідь була від нього невиразна.

П р о к у р а т о р.

От ще!

Просити їх… ти просто б наказав!

М е ц е н а т.

Наказувати тут не випадає, Антей не раб, а вільний громадянин.

П р е ф е к т.

Він римський громадянин?

М е ц е н а т.

Се то ні, а все ж він роду чесного. В Коринфі його родину здавна поважають, колись якісь герої з неї вийшли.

П р о к у р а т о р.

У гречуків отих усі герої!

Хто кине в зваді миску через стіл і в лоб сусіду влучить – вже й уславивсь discobolos!..

(Сміється).

Такі ж і їх поети: на грецький лад Горація спартачить, і вже вінець на чолі – лавреат!

В атенській академії купити двох лавреатів можна за обол – один поет, другий філософ буде!

Обачніше – не витрачать обола.

М е ц е н а т.

Не забувай, мій друже, що боги невдячності не люблять. Пам’ятай же, що Рим ходив у Грецію до школи.

П р е ф е к т.

Відомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить.

М е ц е н а т.

Се так, а все ж він мусить мати вдячність.

П р е ф е к т.

Рим щойно заплатив за ту науку: він Греції дав спокій і закон, чого вона не мала споконвіку.

П р о к у р а т о р (впадає в річ).

А Греція в своїй преславній школі навчила Рим лиш бабських теревенів, що тільки нам релігію зганьбили, та ще привчила розумом крутити без жадної мети, як пес хвостом.

Оце і вся наука. Більш нічого не знали тії греки й не створили.

В їх навіть мови не було ніколи!

М е ц е н а т.

Ну отакої! Як то не було?

Ти, друже, щось нечуване говориш.

П р о к у р а т о р.

Авжеж, був іонійський діалект, аттічний, ще не знаю там який, – що не письменник, то й балачка інша, але гартованої міцно мови, єдиної, всесвітньої, як наша, не мали греки зроду.

М е ц е н а т.

Се то так.

П р е ф е к т.

Та й їх поезія, скажу по правді, таки супроти нашої не встоїть.

Добірності такої, як Горацій, грек не досяг ніколи й не досягне.

М е ц е н а т.

А все ж і рідну мову шанувати навчив нас грек. Поезію латинську почав нам еллін-бранець, не римлянин.

П р о к у р а т о р.

Бо мусив мову пана перейняти, а пан мав, певне, поважніші справи, ніж рідну мову сікти на трохеї.

П р е ф е к т (до Мецената).

Мій друже, ти ж не будеш запевняти, що тії вірші не були партацькі, а тая мова не була потворна?

М е ц е н а т.

Хто знає, друже, чим була та іскра, з якої на землі вогонь з’явився?

То, може, був нікчемний перегар, а все ж нам шанувать її годиться і поважати батька Прометея, хоч, може, він і був звичайний злодій.

П р о к у р а т о р (до префекта, киваючи на Мецената).

Оце ж і плід від грецької науки!

П р е ф е к т.

Наш Меценат відомий філеллен, – коли б іще не відділив од Риму Коринфської республіки!

(Сміється).

П р о к у р а т о р.

Жарт жартом, а Римові з такого філелленства все ж може вийти шкода.

М е ц е н а т.

Не турбуйся, стара учителька те добре тямить, що їй при старощах підпорки треба.

Якби так Рим на Грецію розсердивсь і відштовхнув, то закричала б «гину!».

П р е ф е к т.

Все ж друг наш має рацію: є шкода.

Замилування наше до чужинців до того довело, що ми сами на варварів якихсь перевернулись, навчившись «африканської латині» від чорновидих «римських громадян».

М е ц е н а т.

Ба, що ж, без варварів не обійтися, бо ми вже мусим обновляти кров, знесилену від праці та розкошів.

Чи ти б хотів, щоб наші всі народи по-варварськи довіку говорили?

Навряд чи з того буде слава Риму.

П р о к у р а т о р.

Нехай мовчать, поки як слід навчаться поправної латині!