Автохтони

© М. С. Галіна, 2015

© І. Я. Ківа, переклад українською, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фоліо», 2016

***

І більша благодать в описі німф, ніж в описі медалей.

І більша благодать в описі походження гігантів, ніж в описі придворного етикету.

І більша благодать в описі Мелюзіни, ніж в описі кавалерії і артилерії.

І більша благодать в описі підземного гірського народу, ніж в описі фехтування і залицянь.

Парацельс

…коли видно блудні вогники, це означає неминучий занепад країни.

Парацельс

– Що це таке? – сформулював він незаперечне. – Прохідна кімната?

Він тільки-но збирався сказати, що цілком влаштовує, красно дякую, але тут двері до, як він гадав, комірки, розчахнулися, і повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мідно-рудий та русявий, обидва у чорній шкірі, блискучих клепках, шипах і ланцюжках. Ані на нього, ані на чергувальницю вони не звернули уваги.

– Еге ж. У нас, розумієте… трошки ремонт.

На сайті нічого про ремонт не було. Він похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличці (чому Гайдар?) і думав, що напише в них на форумі всілякі прикрості. Так їм і треба.

Задумалася, почухала плече носом. Він проти волі замилувався – не кожен так може.

– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.

Він уявив, як сидить на ліжку в самісіньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.

– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведіть.

Вікно пред’являло пікселі бурих і зеленуватих черепичних дахів, обсиджених тарілочками супутникових антен. Посеред кімнати стирчали заляпані побілкою козла. Фарбою, так, тхнуло, і добряче. Але він любив цей запах.

– Муляри вже закінчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостої. Вона вам не заважатиме.

Вона встигла розмалювати лише одну стіну: суворий чоловік, погрожуючи гігантською логарифмічною лінійкою, обіймав жінку, яка випускала опасистого голуба.

Радянське стає модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.

– Ну ось, – радісно сказала чергувальниця, – файна кімната, еге ж?

Чоловік із логарифмічною лінійкою покосився на нього з докором.

– Поснідати де можна? У вас?

– Ой, ні, в нас же ремонт. У «Криниці» можна. Як вийдете, відразу праворуч. Вони рано відчиняються. В них омлет. І запіканка. І сирники з варенням. І недорого.

Вона була зовсім юна, а молодим завжди хочеться їсти.

Він похитав головою, розкрив сумку і почав розкладати речі на ліжку, поруч із пласкою гіркою постільної білизни, яка пахла пранням.

* * *

Полив’яні горщики, грубі нефарбовані балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.

Жінка за стійкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього і крадькома позіхнула.

– Як завжди?

Вона не посміхалася, але здавалося, що посміхається. Тільки приховано. Таємно. Лише до нього.

Від подумав про яєчню і відкинув цю думку. Замовив сирну запіканку та каву.

– Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.

– Напевно, – сказав він. – Напевно, що так. Дякую.

Мокрий сніг за вікном надавав затишку байдужому харчовому простору.

На календарі в неї за спиною два кошеняти гралися клубочком шерсті. Календарі з кошенятами популярніші від календарів з немовлятами. Не всі люблять дитинчат, а кошенят – всі. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неї дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скільки заманеться. Життя кошеняти, врешті-решт, ніц не варте.

Він забрав тацю і влаштувався за столиком біля вікна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравій обкладинці та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, підвела голову. Я не посміхаюся тобі тільки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервіс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило її обличчя.

– Смачно?

Бруківкою прогуркотів фургончик, вичавлюючи снігову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боці строкатіла реклама молочних продуктів, він не розібрав назви. Жалюзі в будинку навпроти злетіли вгору, відкривши вітрину сувенірної крамниці.

– Дякую, дуже смачно.

Запіканка була із цукатами і щедро политою збитими вершками.

– Заходьте ще. – Вона нарешті посміхнулася.

Буденна привітність, це нічого не означає. Просто їх тут добре муштрують.

– Дякую. До речі… як ви гадаєте, що таке «вертіго»?

– Щось, що можна вертіти? – Спокійні сірі очі вивчали його обличчя, і, вже впевненіше, вона сказала: – Запаморочення?

Він кивнув і вийшов із неприємним відчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.

Входячи, пасажири віталися з кондукторкою. Він протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як біля мокрої огорожі ринку декілька фургончиків вивантажують квіти, оберемки квітів. Товсте зелене листя, відвалюючись, мокло в підталому снігу. Ще одна площа, спорожнілі фонтани, сірі будиночки з ліпниною, клопітливі люди розставляють мокрі відра, знову квіти, багряні, жовті, бузкові на сірій бруківці…

– І як вам у нас?

Голомозому сумному чоловічкові з великим носом і плямистою рукою на рукоятці масивної тростини навіть не довелося нахилятися, такий він був маленький.

– Ні-ні, там, позаду, вільно, – вів далі чоловічок із поспіхом, бачачи, що він має намір звільните сидіння. – Просто іноді хочеться поговорити, знаєте. Я-от саме позаду і примощуся.

Чоловічок зник із поля зору, але відразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Він напружився – не любив чужих доторків.

– Нічого, – сказав він. – Колоритно.

– Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речі, бачите он той сірий будинок, де дріада на фронтоні? Коли дощ іде, вона плаче. А легенду про неї знаєте?

– У архітектора померла від чахотки донька, – припустив він.

– Припустимо, у власника. А архітектор…

– Був її нареченим.

– Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путівник!

– Ні. Просто здогадався.

Він покрадьки поглянув на годинник – у чужому місті час завжди тягнеться повільно.

– А як ви здогадалися, що я приїжджий?

– Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сідають одні й ті самі люди. Я їх знаю. А вас – ні. До того ж у вас немає парасольки. В мене теж немає, але мені можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий сніг вже припиняється. Але ті, кому вранці на роботу, обов’язково ходять із парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою.

На мармурових облавках порожнього фонтана сиділи голуби, бліді, гладенькі; він спочатку подумав, що це прикраси, але потім один із них ворухнувся.

– Я міг перечекати негоду в кав’ярні. Я, власне, так і зробив.

– Ось я і кажу, приїжджий. Якби жили тут, у вас була б із собою парасолька і не довелося б перечікувати негоду в кав’ярні.

Він підвівся із сидіння, яке було приємно нагріте його власним задом.

– Радий був познайомитися, містере Холмс, – сказав він і попрямував до виходу.

* * *

Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так-так, він знає. Кремові вежки, безешні ляпанці муз та амурів. Щоправда, торт зазвичай мовчить, а тут стіни розпирала музика, бравурна та причеплива. Ніхто, ну буквально ніхто не може зрівнятися з Матильдою моєю. Літній поважний вахтер трохи підвівся. Він уже був зібрався дістати посвідчення – було в нього одне гарне посвідчення, однак вахтер кивнув і з гідністю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрівнянної Матильди, сказав:

– Вітольд Олегович там, у залі.

Дзеркальний двійник сходив йому назустріч, а потім зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втім, відразу ж грюкнули бічні двері й на майданчик вискочив хтось із моторошною пташиною головою.

– Я так не можу! – сказав монстр.

Маска закривала верхню частину обличчя, і було видно, що в монстра ображені губи та драглисті щоки літньої людини.

– У ній неможливо співати! Я йому казав, це ж… зовсім інакше резонує, та й… я повітря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А він ще вимагає, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалі до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?

– У комедії дель арте, – сказав він, – грали в масках. І нічого.

– Змовилися всі, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче ріг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самі співати в масці пробували?

У монстра були стражденні очі з припухлими нижніми повіками.

– Леоніде, ну досить клеїти дурня, повернися.

Цей був енергійний, у джинсах і замшевому піджаку. І без маски.

– Я співак, – сказав Леонід із сумом, – не лицедій. Співак.

– Хто б сумнівався. Йди до зали. Будь ласка. Потім поговоримо.

«Ось тобі жовтець, ось волошки, ось мімози, ось і троянди, і левкою квітки; лілії, конвалії, чари весни, бальзаміни та жасмини, аромату сповнені», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Міллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так і було, він не знав. Бальзаміни та жасмини, Господи Боже ж ти мій.

Леонід гірко махнув рукою і поплентався назад. У дверях він зачепився дзьобом за одвірок, стишено матюкнувся і зник у мороці.

– Коротко концепція є такою, – Вітольд підгорнув рукав замшевого піджака і заклопотано поглянув на годинник. – Коротко. Присядемо?

Він подумав, що Вітольд є старшим, ніж здається. Просто слідкує за собою і дотримує неформального стилю в одязі.

Вони сіли на банкетку, вкриту кармазиновим плюшем. Жіночі голоси за напівпричиненими дверима й далі з захопленням кльочили про жовтець та волошки. Сопрано, мецо-сопрано.

– Уявіть, – Вітольд підніс голос, – зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливі люди, яскраві шати, зелені, червоні, й троянди, троянди всюди. Квітуча складність середньовіччя, розумієте? І ось вона… Вона сліпа, бо краса – лише навколо неї, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, тління… Зовнішній світ, він їй огидний, розумієте? Вона своєю сліпотою наче вибудовує навколо себе заповідний рай, дивний сад, куди немає доступу брутальній реальності. Безгрішне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це раніше не знала я ані туги, ані горя, ані сліз, і всі дні плинули, бувало, серед звуків небесних та руж? Це ж усе – в передчутті гріхопадіння, у передчутті жаху. І сама вона – в білому й золотому, і промінь прожектора пливе за нею, і прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор із баритоном, ну, із цим нехлюєм Леонідом, ви ж бачили його, вони… ну, жахливі просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон – потвора, й Робер, і посланець, і сам король. Вони з’являються в заказаному вертограді, ці двоє, баритон співає про Матильду…

– Не люблю цієї арії.

– Хто ж її любить! Утерта, нав’язлива, агресивна. Ще б пак. Він же нелюд. Монстр! Обидва вони – нелюди, тільки вони самі про це не знають, розумієте? Вони думають: все як треба. І тут вони потрапляють до цього саду, і замок зачарований, і ось Водемон освідчується їй у коханні й розуміє, що вона сліпа – вона обмацує його обличчя, торкається його пальцями і знімає з нього маску… Не вона прозріває – це кохання робить із нього людину. Вона, Іоланта, здобуває зір, щоби змінити цей світ, і вона його нібито промальовує довкола себе – ну, підходить до кожного і знімає маски. І під ними – прекрасні, прегарні обличчя. Ось така концепція. Ви пишете?

– Я запам’ятаю. А коли прем’єра?

– Ми нею і закриємо сезон. «Іолантою». Розкішна прем’єра, штахети ув’ємо живими трояндами. І парфумами, Sa Majeste la Rose, побризкати в партері, ну хоча б на прем’єрі… Щоб такі райські, райські пахощі. У найпатетичніший момент згори з люка на глядачів – трояндові пелюстки. Це буде дещо особливе. Стилізація, сецесія, art nouveau, все таке рослинне. І чорні радикальні фігури в масках. Як начебто чорний квадрат Малевича напав на панянок Мухи. Ось так приблизно.

– Цікавий задум, – погодився він і подумав, що ось скільки не пнемося, а все виходить безнадійно провінційним. – У вас вперше її ставлять, «Іоланту»?

– Ще б пак. Перша «Іоланта» за сто років. Направник в одинадцятому приїздив. За найвищим запрошенням. Диригував «Іолантою» та «Орфеєм і Еврідікою». Жодних експериментів, чиста класика. Направник, знаєте, новацій не підтримував.

– Шкода. Я саме авангардом займаюся.

– «Іоланта» жодним чином не авангардна була, я ж кажу. Це ми вперше так. Новація. Якщо вам щось з історії, це до Шпета. Він за совка завлітом працював. Зараз на пенсію пішов нарешті. Афіші старі збирає, вирізки газетні. Ніби книгу писати збирається.

Вітольд дуже хотів йому догодити. Ще роздратує журналіста, а той візьме і напише щось злецьке. Або навіть гірше – нічого не напише.

– Як ви гадаєте, він не відмовиться прийняти мене? Шпет?

– Із моєю рекомендацією – ні, – поважно сказав Вітольд.

Старий хрін безперечно буде у захваті, якщо хто-небудь їм зацікавиться, але декоруму дотримуватися треба. І Вітольду приємно, що посприяв. Він підвівся.

– Ну що ж, Вітольде Олеговичу, дякую, це й справді дуже цікавий, е-е-е… задум. Хоча мені тут ось що спало на думку, може бути й інша інтерпретація. Радикальніша. Коли вони виходять на сцену, вони всі – красені. Водемон, і Робер, й усі інші. Вона не бачить їх, проте знає, що вони вродливі, що довкола – прекрасний Божий світ. Їй усі так кажуть – він прекрасний. Ось тобі жовтець, ось волошки… Вона торкається цих квітів, вони ніжні, й аромат, і все таке… Бальзаміни та жасмини. І ось вона гладить пальцями обличчя Водемона, вона знає, що він вродливий, вона кохає його. А тут батько-король напосідається, що, мовляв, стратить її коханого, значить, якщо вона не захоче бачити, якщо не прозріє… Бреше, ясна річ, але вона ж не знає. І вона у відчайдушному зусиллі прозріває: вона ж кохає! І бачить страшне світло, нестерпне, грізне каральне небо і людей навколо. І ось, практично у фіналі вже, коли вона співає «Хто це? Я не розумію?», а цей її мавританський лікар відповідає: «Люди», – вони раптом усі, всі вдягають маски потвор. Вона опиняється у колі потвор. Вони були вродливими, тому що вона була сліпою, розумієте? І сад довкола перетворюється на жахливе пустирище – приходять робітники сцени, служники, і всі ці квіти, всю цю красу забирають до іржавих ящиків. Бетон, труби… Нічого цього не було, ані квітів, ані саду – тільки в її уяві, розумієте? А довкола – бруд, мерзота, огидні пики. Монстри. І цьому вашому нехлюєві, ну, той, який Робер, баритон, Леонід, так? Йому не потрібно буде співати в масці, адже в масці дійсно дуже незручно співати.

Вітольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потім невпевнено сказав:

– Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування.

– Так, але галас забезпечено.

– Галас забезпечено, – зачаровано повторив Вітольд.

Із зали хвилями напливала музика. Він спускався сходами, і його переслідувало чисте сопрано.

 
Ні, ні! Я їх не знаю!..
Тут не була ніколи! мені страшно!..
Де ти, лікарю? Страшно!
В кільце мене стискають… щось падає…
Так ніби все обрушитися прагне…
Я гину!.. Лікарю! Врятуй мене!
 

Денне світло здалося дуже яскравим.

* * *

Кручені сходи, тхне котами і трохи каналізацією, важкі двері, коридор. Хіба що по стінах не плакати з космонавтами, а афіші, безліч афіш, від зовсім пожовклих, із крихкими краями та віньєтками, до пізніх радянських із квадратовим шрифтом. Шпет, сивий, в атласному халаті, у вельветових піжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такі завліти?

– Вітольд Олегович дав вам найсхвальніші рекомендації. – Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як і у Вітольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративність. І ще нестача чоловічих гормонів. Вік.

У коридорі вишукалися в ряд неношені капці. Наче передбачалося, що до Шпета на уклін – за досвідом і знаннями – ходитимуть натовпи шанобливих учнів, і Шпет заздалегідь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорні оксамитові пантофлі з білим нерозбірливим вензелем. І білі шкарпетки. Хто тепер ходить у білих шкарпетках? Ще й вдома?

– Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Діамантовий витязь». Була тут у двадцяті така…

– На якій підставі? – запитав Шпет суворо.

Шпет боявся конкуренції. Або мисливців за архівами. Підступних і меркантильних мисливців за архівами.

– Канадці дали грант. Нам от не цікаво, а їм цікаво.

Самотня лампочка на стелі настирливо бриніла, треба б підкрутити її щільніше або поміняти, але ж Шпет старий, йому важко лізти вгору.

Шпет покліпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потім сказав:

– Капці одягніть, – повернувся і, не обертаючись, пройшов коридором.

Він машинально зазначив, що Шпет каже «одягніть». Лінгвістично охайний Шпет.

Коли він, давши раду капцям, увійшов до вітальні, Шпет, мальовниче зчепивши долоні під підборіддям, уже сидів за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом.

– Ніколи не чув про «Діамантового витязя», – сказав Шпет.

Кручені роги достатку на шпалерах вивергали квіткові букети, колись пурпурові, із золотим витиском, а тепер вигорілі, бліді… важкі фіранки, портрети примадонн, театральні програмки, віяла, секретер з інкрустаціями, книжкова шафа зі скляними дверцятами, зсередини запнутими завісочками. В житті так не буває. Завжди є щось – дисонанс, неправильність: ну хоча б подерті майталеси, які господар за поспіхом забув прибрати.

– Така група. Маловідома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронія».

– Цікаво. – Шпет схилив голову набік. – Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий…

Шпет із кректанням підвівся. Кректав Шпет так, ніби цього вимагав малюнок ролі – старий поціновувач витончених мистецтв, хранитель і збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необізнаний ентузіаст.

Не якісь там теки з поворозочками. Плюш, оксамит, литі накладки. І напевне, напевне картонні аркуші кольору кави з молоком перекладені тонким цигарковим папером. Він дивився в сутулу спину Шпета, який з енергією тер’єра рився в цій купі мотлоху.

– Ось він, двадцять другий! – Шпет ледве втримував зелений з ритого оксамиту альбом. – Тоді, так, вирувало все. Гастролі, проїжджі зірки! Тут було багато проїжджих зірок.

Авжеж, подумав він, перевалочний пункт, останній прихисток. М’яке підчерев’я Європи. Короткі спалахи світла перед наступаючим мороком. Гарячкове цвітіння перед зимовими холодами.

– Мистецтво – це храм, де священний вогонь продовжують дбайливо зберігати в годину потрясінь! А вам звідки відомо? Про постанову?

Точно. Шпет боявся, що хтось його на кривій козі об’їде.

– З мемуарів Претора. Він їм ставив мізансцени та танці, там були танці.

– Претор? – здивувався Шпет. – Великий Претор?

– Так, він був тут. Проїздом до Варшави.

– Не може бути, – приголомшено сказав Шпет. – Звідки мемуари? Адже він давно полишив цей світ.

Шпет кліпнув блідими старечими повіками. Шпет нічого не знав про мемуари. Такий недогляд. І ще Шпет уникав слова «помер». Магія остороги.

– Помер, так. У Парижі, перед самою війною. Пощастило, можна сказати.

Шпет ледь помітно знизав плечима.

– Але глибоким стариганем, – розрадив він Шпета. – Щодо мемуарів… це, бачте, як сталося… рукопис виплив на аукціоні, років п’ять тому. Поки опублікували, поки оцифрували…

– Пардон?

– Ну, хтось із правовласників виклав мемуари в Мережу. В Інтернет, – пояснив він, зустрівши нерозуміючий молочний погляд Шпета. – І там було про постановку «Смерті Петронія». Прелюто, до речі. Претор їм так і не пробачив.

– Чого не пробачив? – здивувався Шпет.

– Ну, гм… Це була, як тепер кажуть, провокація. Перформанс. Вони на прем’єрі підсипали гостям до бокалів із шампанським порошок зі шпанських мушок – у дусі Октавії Лівії. Там не тільки на сцені непристойності коїлися. Власне, прем’єрою все й обмежилося.

Ці Sa Majeste la Rose Вітольда, подумав він, лише несміла пародія на зловісну пишноту того, майже столітньої давності, дійства.

– Претор, певна річ, плутає все. І дуже себе хвалить. Улюблений учень Петіпа, підхопив смолоскип із заслаблих рук учителя. Так що я, коли про оргію в театрі прочитав… партер, ложі, подумав, може, знаєте, як у старих буває, еротичні фантазії.

Даремно він це про старих. Шпет теж старий. Раптом у нього теж еротичні фантазії?

– Нічого не знаю про оргію, – із жалем сказав Шпет. – А Претор… я щось краєм вуха… Але гадав, що помилка. Хіба Претор погодився би, в аматорській постановці?

Шпет усе ще тримав альбом на долонях. Наче вагався, чи варто давати таку чудову річ у чужі руки.

Але ж Шпет навіть не спромігся вивчити як слід власне зібрання, подумав він. А вголос сказав:

– Вам, як історику театру, це має бути цікаво. Таке відкриття.

– Так, – погодився Шпет. І, повагавшись, поклав альбом на обрус.

Зелене на червоному мінилося та мерехтіло, наче на прапорі держави, що зникла, але не здалася.

– Ось. Але це – тільки подивитися. Архів, самі розумієте.

Цупкі, з мармуровим візерунком аркуші й справді були перекладені найтоншим цигарковим папером. Перегортаючи його, він бачив рожеві розмиті подушечки власних пальців. Світ дрібниць, де ти зараз? Ільф і Петров сміялися зі світу маленьких речей. Нерозумні, смішні люди. Світ маленьких речей – це і є життя. Світ великих речей зжер вас обох, маленький би не зайняв. Шпет тупцював у нього за спиною.

– Ви польською читаєте? Там здебільшого польською.

Він обережно перегортав сторінки, напівпрозорі прошарки пахли пилом і чомусь пудрою. Програмки, фотографії-сепія, жовті крихкі газетні вирізки. Коли він відгорнув черговий цигарковий шар, під ним виявилася бліда висохла фіялка. Мабуть, фіялка.

– Я був в архіві сьогодні, – сказав він Шпету. – Дивився підшивки газет за двадцять другий. І ніхто нічого. Хоча, здавалося б, такий, як тепер кажуть, новинний привід! Така знахідка для репортерів! Адже на прем’єру запросили весь цвіт міста.

– Сенсація? – Шпет кліпнув. – Оргія? Це було б у всіх газетах! У всіх! Ви собі не уявляєте, які були тоді репортери! Такі пронози!

Господи, звідки Шпет викопав таке слово?

– Вони б уже не проґавили! Ви все ж таки помиляєтесь. Або великий Претор помиляється. Великі, знаєте, теж… Але щоб у нас! Отаке… гм, отаке! Про цей театр я знаю все.

Усе ти брешеш, подумав він, а вголос сказав:

– А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспільних звичаїв. Ну і хтось із важливих персон, із тих, хто був на прем’єрі, міг заткнути роти… пронозам.

– Писаки! – Із розкішною презирливою інтонацією вимовив Шпет. – Перодряпи!

– Саме так! Перодряпи. Й пронози. Так чи інакше – нічого. А далі – тиша, як то кажуть. Ну а потім… Потім усім стало не до світської хроніки. О! Ось вона.

Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-під плеча.

– Постановник мізансцен і балетмейстер – Густав Претор.

– Боже мій, – сказав Шпет тремтячим піднесеним голосом. – Боже мій! Але дозвольте!

Він простягнув альбом Шпету – на обох долонях, як дар. Шпет благоговійно прийняв. Це було красиво.

– У вас приголомшливе зібрання, добродію мій. Просто приголомшливе. Мені пощастило, що мене направили до вас.

Пожовкла програмка була прикрашена віньєтками, переважали орхідеї розкішно-фалічних і розкішно-вагінальних форм. Були також маски комедії та трагедії у римському дусі, але з подвійними дірчастими носами, які зазвичай малюють у черепів. Декаданс, такий декаданс.

– Я сфотографую, дозволите?

– Мабуть, – невпевнено сказав Шпет.

Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсація і він, Шпет, знову залишиться сам на сам із пильними плюшевими альбомами і висохлими квітами. Безуханними, так. Безуханними.

– Ось цим? – Шпет здивувався. – Тепер цим фотографують?

– Іноді. Любителі на кшталт мене. Ви дозволите мені послатися на вас? На ваше зібрання?

Шпет ледь помітно розслабився.

– Претор пише, – фотографуючи, він вів далі, переважно з метою заспокоїти Шпета неспішним струменем розмови, – що в самому прізвищі його постановники вгледіли Знак. Із великої літери. Сюжет, бачте, з римської історії, і постановник – Претор. І оскільки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали. Тут усе ж таки, ви не ображайтеся, провінція. У Москві Мейєрхольд, конструктивізм і агітплакат, у Празі Кафка пише «Замок», а тут усе ще тішаться квітами зла і в усьому знаки вбачають. Ну ось, я і завершив.

– Як тепер усе швидко, – зітхнув Шпет. – Штучки всі ці… новомодні. А раніше, бувало, поки світло поставиш… Адже вони примхливі, прими, як тільки що не так…

Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителеві устоїв, Шпет не виходив з образу.

Неквапом обрати вигідний ракурс, розкласти доземні складки вбрання та заклякнути так на століття у хмарі тьмяніючого фотографічного світла. Так, вони могли собі це дозволити. А нині Мережа напхом набита світлинами зірок, заскочених у найнеслушніший момент. Із відкритим ротом. Зі скошеними очима. З неголеними ногами.

– Дякую, – сказав він Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набік. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожість, навряд чи Шпет наслідував Лотману свідомо. – А скажіть… хтось вам знайомий? Із позначених?

Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвілий готичний шрифт.

– Виконавці? Ні… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азія, нубійська рабиня. Хто б міг подумати? В якомусь аматорському спектаклі!

Шпет занервував, поклав тонкі бліді пальці на програмку, ніби притримуючи її. Боїться, що відберу в нього відкриття, подумав він. Привласню собі.

– Щиро радий, – сказав він, – що завдяки моєму сумирному запиту ви мали змогу встановити цей факт. А хто вона є, перепрошую? Зірка? Прима?

– Авжеж. – Шпет із полегшенням видихнув, круглі плечі опустилися. – Ви ж не в курсі…

– Абсолютно, – сказав він. – Я, знаєте, в оперному мистецтві певним чином профан. Аматор.

– Колоратурне сопрано. Брала верхнє фа третьої октави, причому з легкістю. Уявляєте? Віденська школа. Зірка, можна сказати. Її застрелили прямо на сцені, в тридцять дев’ятому. Така трагедія. Ми нею дуже пишаємося. Але як вона погодилася? Такий… невидатний захід.

Незрозуміло було, чим саме пишається Шпет: виконавською майстерністю Валевської чи тим, що вийшла така мальовнича трагедія.

– Не такий уже невидатний, судячи з результатів. А решта? Художник? Композитор? Автор лібрето?

Шпет розгладив програмку рукою. На отласних Шпетових ліктях красувалися охайні вельветові латки, які й годиться мати людині, котра старанно працює вдома за письмовим столом. Хто їх пришивав? Хатня робітниця? Донька? Невістка? Чи є в нього діти? Онуки?

– Так, лібрето… У. Вертіго, і він же Петронія співав. Не знаю. – Шпет похитав головою. – Дивне прізвище, хіба таке буває? Напевно, псевдонім.

– Напевно, – погодився він.

– І замість імені одне лише У. В нас, в артистичному світі, так не прийнято. Уїльям? Уліс?

– Улян? Устин?

– В артистичному світі, – твердо сказав Шпет, – немає ніяких Устинів.

А ось це Шпет даремно. Чудове ім’я для людини, яка вирішила поставити «Смерть Петронія». Юстиніанова чума, вбивця святих і королів. Прийшла з нізвідки, канула в нікуди. Сто мільйонів осіб як не бувало.

– А композитор? Про нього щось відомо?

Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квітковій вазі. Шпет коли-небудь провітрює кімнати?

– Ковач, звісно! Він відомий. Вірніше, був би відомий, – Шпет нервово потер руки, – але помер молодим. Дуже молодим. Тоді всі помирали молодими. Практично геній. Але більше не писав для театру. Тож я…

– Розумію. А костюми та декорації? Ось, написано. Баволь, Кароль Баволь.

– Баволь, – промурмотів Шпет. – Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебі. З театром він теж більше не працював. Це напевно.

– А, скажімо, музей? Краєзнавчий? Або художній? Як ви вважаєте?

– Може бути, – нерішуче сказав Шпет. – Хоча в них площі маленькі. Хіба що в запасниках. Але до запасників вас навряд чи пустять.

– Навіть якщо я пошлюся на вас? Але чому?

– Бо там усе в жахливому стані, і їм соромно! – сердито сказав Шпет. – Там усе цінне розтягли ще в дев’яності. А що не розтягли, те згноїли. У них трубу прорвало. Мені Воробкевич казав. О, зачекайте! Воробкевич, точно. Він на кшталт мене, Воробкевич. Збирач. Хранитель. Ну звісно, це вам до Воробкевича треба.

– Спасибі. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас?

– Так. Певна річ. Я сам до нього зателефоную. Відрекомендую.

– О, звісно! Це ще краще. Це просто чудово.

Вікно вітальні виходило у вузький двір-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крім Шпета, ніхто не живе?

– Я віддав театру все життя, – сказав Шпет, – усе життя. Зараз працюю над мемуарами.

Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звісно, не дасть. Їх, скоріше за все, й немає, мемуарів, так, начерки. А раптом є і раптом дасть? Доведеться ж читати. Він приблизно уявляв собі, якими можуть бути мемуари Шпета.

– Це дуже цікаво, – сказав він поспіхом. – Дуже. Але я вузький спеціаліст. Авангард – це цілий… континент. Континент! Не можу дозволити собі відволікатися.

– Приємно, що залишилися небайдужі люди. – Шпет зітхнув і, показово крекчучи, випростався. – Може, чаю?

Що буде доречнішим, погодитися чи відмовитися? У Шпета, певно, і чаю ніякого немає, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалі не п’є, а спускається вниз, до кав’ярні чи кондитерської. Або до кав’ярні-кондитерської.

– Ні, дякую вам. Я, знаєте, втомився з дороги.

Шпет зітхнув із відчутним полегшенням. Він вгадав. Ніякого чаю у Шпета не було. І до кухні, напевно, Шпет гостей не пускає. У самотніх чоловіків на кухні або дуже чисто, або дуже брудно – в будь-якому разі сторонніх не толерують. А Шпет – точно самотній, на вішаку в передпокої він бачив лише одне пальто. Лише Шпетове пальто, нічого більше.

Шпет в атласному своєму халаті застиг із оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному світлі висохлі квіти у вазах здавалися живими.

– Але чому? – раптом сказав Шпет. – Чому він погодився, Претор? І що з того, що Знак! Адже безвісні аматори, авантюристи…

– Чому погодився? Тому, що золотий вік скінчився. Раптово. І все, чим жив Претор, стало нікому не потрібним. Мотлохом, який треба скинути з корабля сучасності. Адже Претор для Маріїнки ставив. Павлова, Ксешинська… Ці хлопці йому обіцяли високе мистецтво, розумієте? І надурили.

– Він що, не розумів, що ставить?

– Він думав, що ставить високу римську трагедію. Адже це могла би бути видатна вистава. Вона ж, власне кажучи, про стосунки порядної людини з владою. Як поводитися, коли влада огидна, а ти достатньо блискучий і розумний, щоби пробитися до верхів? Щоби впливати на тирана, щоби пом’якшити його натуру, врятувати країну від ганьби. Від загибелі… Від безсоромності, зухвалої брехні, коли чорне видається за біле. Що робити, щоб стати своїм? Прикидатися злодієм, якщо влада краде? Вбивцею, коли влада вбиває? Розпусником, якщо влада впаде в розпусту? До якої межі прикидатися? Тобто чи є ти розпусником, якщо нібито не вдаєшся у розпусту без останку, не вважаєш її розпустою, а так, низкою професійних обов’язків. Адже до проктолога сходити чи там кишку ковтати несоромно, правда? Хоча лікарі досить непристойні речі із людиною роблять. І ти стаєш спецом, асом, законодавцем моди, і тиран до тебе дослухається, до того ж у тебе інформатори, ти знаєш про те, про що тобі знати зась, і ці знання використовуєш. Заради блага держави, між іншим. Але поступово ти з жахом помічаєш, що тобі це починає подобатися. А потім хтось шепоче щось на вухо тирану, і тиран… І тобі нічого не лишається, окрім як піти – гідно і, головне, непафосно, ти ж усе життя уникав цього пафосу, ти ж розумний, ти просвічений, навіть десь цинічний, та й смішно, коли людина, яка внесла в життя імператора настільки тонкі та несподівані розваги, починає раптом перед смертю говорити про душу та совість… І все на напівтонах, на нюансах. А вони, дурники, шпанських мушок насипали. Ну, ви ж завліт колишній, мусите знати, що таке гучна вистава. Якби трапилося вам щось подібне, хіба ви пропустили б таку нагоду?