Loe raamatut: «Плетиво (Збірка віршів)»

#осіннє_плетиво

Юлія Баткіліна:

 
Це іржаве, напевно, листя, не золоте.
Давня Греція розповзається в порохи.
Чи знайдеться мені який-небудь Прометей
Чи принаймні один на світі сірник сухий?
Боги грецькі любили бійку й пиятику.
Що робити мені у осінь сумну таку?
Йдуть дорогами, хто додому не устига.
П’ють холодне, їдять холодне, нашвидку сплять.
Осінь, осінь, яка ж ти, матінко, дорога,
Необорна і неохопна сира земля.
Боги в Греції крали випивку і дівчат,
Не питайте, хто це почав, хто усе почав…
Історичне моє кіно натікає в день,
Що болить – то такий бадьорий народить міф.
І нічого-то не змінилося у людей,
Що придумали – то придумали не самі…
Тільки осінь, повзе в оселі, серця гризе.
Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей.
 

Марія Микицей:

 
Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей
І світло гаси – його як завжди по вінця
і холоду – теж,
що води несе через кожного з нас
Але я не про це
Твої вікна готичні й високі —
Їх вітражі за вітром знову летять
І вже не птахи і навіть не листя з високих смутних тополь
Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття…
 

Юлія Баткіліна:

 
Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття,
І що робити тоді?
Чи то рушник на весілля, чи драконячий стяг —
Та не пора для шитва, не час сидіти в гостях —
Настала осінь подій.
Виходиш в листя і дощ, під те небесне дрантя,
Яке на захід несе.
Тобі під ноги паде твоє найкраще життя,
Твоя найбільша печаль, твоє найкраще шиття,
І що залишиться? Все.
 

Марія Микицей:

 
І що залишиться? Все.
Що колись твоїм не було ніколи
Що на дні глибокім у трюмах століттями
Проростало рибами і гіацинтами
Перетікало з золота у порцеляну
З кольорів – у голоси найсолодші
тих
Котрі вже навіть ночами не сняться
Котрих вже давно забула
Чиї сліди навіть найтепліший пісок
І найчистіша вода не тримає.
 

Юлія Баткіліна:

 
І найчистіша вода не тримає.
Мене – немає.
Вогонь горить, доїдає дрова —
Бувай здорова.
Бувай здорова, і край багаття —
Ні слів, ні співу.
Бувай здорова, піди в латаття,
У річку сиву.
І найчистіша вода сховає.
Мене – немає.
Шукай мене за сто років, років,
Без карт і кроків.
Знайди мій слід – хай і другий, третій,
Знайди мій голос у очереті,
Знайди, як землю на тіні крає.
Мене – немає.
 

Марія Микицей:

 
Мене- немає
І це вже вкотре?
Чи знову вперше
Це я чи хтось на високім порозі
коневі гриву розкішну чеше
а козакові, що світ за очі,
в краї далекі
яким прощанням дорогу встелеш
і чим засієш?
І що зійде і чим зацвіте
Щойно треті півні тобі запіють
 

Юлія Баткіліна:

 
Щойно треті півні тобі запіють,
Щойно втретє зміниться охорона,
Залишай ці стіни, лишай це місто,
Не бери нічого.
Нічого
З речей,
Ніякого страху,
Ні зайвої голки,
Ні потрібної голки,
Ні друга, ні улюбленця, ні прощання.
І навіть спогади будуть зайві,
І навіть спогади про сам спогад.
А коли в тумані зникають вежі,
А коли тобі казана забракне,
І сусідської сварки,
І нещирих обіймів,
І скупого сонця —
Що тоді знайдеш?
 

Марія Микицей:

 
Що тоді знайдеш?
І чим заміниш життя колишнє?
Давай не бійся – де твої крила
І довгі коси
З самого початку з самого краю
Нового світу
Знайди кав’ярню, де добра кава
І де Сінатра
І можеш вічність отак сидіти і пити каву
Навіть без цукру І без нікого.
 

Юлія Баткіліна:

 
Навіть без цукру і без нікого,
Навіть сьогодні.
Кав’ярня темна, бісквіт і кола,
Подумки я окреслюю коло —
Від мли й безодні,
Де шкірять пащі голодні звірі
І мої колишні,
Де віри не йметься надії й вірі,
Де чужинно й зимно в своїй квартирі,
Де сльози невтішні.
Я окреслюю коло, я кличу осінь,
Хай світ не буде таким, як досі,
Нехай непевна по світу носить —
І цього досить.
 

#плетиво_крижаних_кораблів

Юлія Баткіліна:

 
В місті іде град,
В місті стоїть дим.
Сонячний бог Ра
З нашими не ходив.
Бог блискавиць теж
Не навіщав нас.
Що нам тепер? Стеж,
Інше усе занад —
То. Наплива дим,
Йдеш? То тоді – йди.
 

Марія Микицей:

 
Якщо знаєш – з ким
Якщо бачиш мету
Якщо віриш що
падаючи на льоту
Знову встанеш й підеш
Траву прим’яту в росі залишаючи
як
Долонею по косах проводив колись
Як нахилявся до її обличчя
Наче до лісового джерела з водою живою
 

Юлія Баткіліна

 
А якщо не віриш і її долоням,
і не віриш світанку, який лишив,
то повір дощам, бо вони солоні,
то повір зітханню у скрипі шин.
Заспіває вітер – вона заплаче,
заплете, як стрічка її, дорога…
Відведе біду, захистить, неначе
ти в бога.
Вбога…
Мабуть, всі закохані ждуть привіту,
через одного – ні листа, ні коми.
Та обличчя грудня цілує квітень…
Не кажи нікому.
 

Марія Микицей:

 
Бо немовлене має найбільшу силу
а несказане має найпрозорішу ніжність
Сніги до неба перетворить на квіти
Дим над містом стане легким серпанком
Ти тільки дочекайся ти тільки не зникни
Слідів на воді не знайти нікому
І світло зірок далеких і тьмяних
Тобі не вкаже дорогу до дому
Хіба тільки голос полетить за вітром
У сні такому що ніколи не сниться
Хіба тільки мигне хвостом розкішним
За пагорбом далеким руда лисиця
 

Юлія Баткіліна:

 
Все лисиці старій відомо – неприкаяна воля ночі,
Хижі зуби старого лісу, хижий хрускіт старого хмизу.
Хочеш – і тявкни на сивий місяць, ляж і рани свої зализуй,
Хочеш – вийди в нічні провалля і до бійки шукай охочих.
Все відомо старій лисиці, смак чужої гіркої крові,
теплі нетрі старого бору, темні нори в піску цупкому.
Хай мисливці виходять перші, хай знаряддя у них готові.
Обернулась лисиця тінню – не поможуть вони нікому.
Ніч, безумство, п’янке залізо.
Хижий хрускіт дрібного хмизу…
 

Марія Микицей:

 
і до перших променів сонця ця гонитва буде тривати
і ніхто не вполює нікого і ніхто не втече назавжди
зачароване коло танцю недописана фуга жовтня
як раптово це все минає як світліє на сході небо
і дерева відходять повільно за ріку а потім за обрій
залишаючи нам цю осінь як трофей на найдовшу пам'ять