Loe raamatut: «Останній день»

Font:

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

* * *

Щасливий секретар

Остапові Вишні

Нещодавно група рецензентів літфаку ХІППО, критикуючи мої останні твори, заявила таке: «на жаль, наша критика перебудовується гірше, аніж письменники». Я з цим цілком погоджуюсь. Розбираючи мого «Щасливого секретаря» ці ж таки критики з ХІППО запитують:

– «Навіщо протиставляти дві випадковості: в Харкові важливі громадські справи, в містечку умирає єдиний неповторний син?»

Для секретаря вугільного райпарткому важливі громадські справи в Харкові і справді не абияка випадковість. Величезна випадковість! Критики мають рацію!

Іще літфаківцям із ХІППО не подобається, що автор «рукою героя» пише «приїхати не можу». І тут вони мають рацію: вони ж бо хотіли, щоб героїчний секретар Старк «заплакав і поїхав його ховати», себто сина Вову, який, можливо, й не помре!), не зважаючи на виклик ЦК й «важливі громадські справи» – «Хіба він після цього «перестане бути відданим справі більшовиком»? – запитують мене вищезазначені критики. Відповідаю словами Майка Йогансена (див. його подорож у Радянську Болгарію):

– «Не знаю точно, чого хотіли від мене рецензенти – очевидно вони мали рацію, раз їм доручили писати – але дуже хочу виправдати свою лінію – очевидно – неправильну, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Оце покищо й усе.

І

Це не має ніякого значення для особистого щастя, що на одному місці не приходиться довго затримуватись. Навпаки, зміна обстановки дисциплінує людину й робить її більш ініціятивною, і коли герань і канарку ви й зустрінете на квартирі, припустім, товариша N, що партія раз-у-раз перекидає його із одного района в другий на ту чи ту відповідальну роботу, то ви обов’язково подумаєте: «і все таки міщанства я тут не бачу».

Товариш Старк належав саме до тієї категорії партійців, що для них не тільки не існувало власного району, але й не було в цьому жодної трагедії для особистого життя. Як тільки траплявся десь прорив, і район відчував сильну потребу в доброму організаторі, перш за все згадували такого от собі товариша Старка й, переконавшись, що він уже налагодив справу на останньому своєму місці, пропонували йому їхати туди, де були потрібні міцна рука й добра вдумлива голова. Нарікав на це товариш Старк? Ніколи! Більш за те: він навіть пишався з такої уваги до нього з боку партії й зовсім не відчував, що йому перешкоджають у його родинному побуті.

Прориви на вугільному фронті притягли в Донбас чимало сильних організаторів. Перекинула партія туди ж і товариша Старка. Досі він був секретарем одного із степових районів, тепер він став секретарем одного із районів Донбасу.

Товариш Старк був молодою високого зросту людиною. Рівний ніс, високий лоб, кучеряве волосся й вузькі очі робили його обличчя надзвичайно привабливим. Молоді роки не заважали товаришеві Старкові мати досить таки величенький партійний стаж: уже 16-літнім хлопцем він брав активну участь у революційному русі. Товариш Старк був одружений і мав чотирилітнього хлопчика Вову – надзвичайно симпатичну й обличчям дуже подібну до нього дитину. Любив він Вову так, як може любити ніжний пристрасний батько. Навіть Дуся (Старкова дружина), жінка сумирна й лагідна, навіть вона поступалась своєю любов’ю до сина. В особистому житті для товариша Старка існував тільки кучерявий «сміхунчик» (так батько називав свого Вову за те, що той вічно посміхався). Проте синові він не міг приділити багато часу й часто навіть тижнями не бачив його: то поїде до центру, то сидить у глибинах району, допомагаючи відсталим.

Переїзд із степового району до Донбасу спричинився до того, що прийшлося розлучитися Старкові зі своїм Вовою мало не на півтора місяці. В новому районі він ніяк не міг знайти відповідної квартири, й тому дружина примушена була покищо жити на старому місці й чекати пропозиції виїхати на Донбас. Розлука з дружиною вплинула на Старка (в межах можливого для зразкової громадської людини), але розлука з сином вплинула на нього, так би мовити, подвійно.

Іноді, сидячи в автомобілі, що ним він поспішав на якусь невдалу шахту, товариш Старк рантом замислювався, і перед його очима повставав такий милий йому образ його дитини. Образ цей так ласкав йому очі, що він їх навіть примружував від щастя. І тоді він щось шепотів і, потираючи руки, замріяно дивився на поля й дороги, що пролітали повз нього.

Тоді товариша Старка не можна було пізнати: це вже був заклопотаний суворий організатор, – це був звичайнісінький собі схвильований молодий батько. Коли б у цей момент його побачив хтось із обивателів, скажім, що правду кажучи, трохи побоювались його (Старк не дарував нікому жодної розхлябаности), він би страшенно здивувався й уже не думав би про нього, як про машинізовану людину. Проте секретар добре знав, що всьому єсть своє місце і свій час, і тому згадував він Вову хібащо в дорозі, чи лягаючи спати.

ІІ

Спати по суті багато не приходилось: роботи було сила, і він ледве встигав її виконувати. В районному центрі він сидів дуже мало, його можна було тут бачити лише пізно вночі (вдень він був, коли відбувалися засідання бюра), але зате на шахтах ви зустріли б його завжди. Він там докопувався до кожної дрібниці, й за короткий час його знали навіть рядові рудокопи. Він лазив по найнебезпечніших місцях, і за місяць не було такого гезенку в районі, який би не пропустив у шахтне поле його здорове, молоде тіло. Він уже сальтоморталив по кріп’ях так, як може сальтоморталити хібащо заправський шахтар. Коли його спускали на 500–600 метрів «з вітерцем», він тільки посміхався з наївности місцевого керівництва: мовляв, злякати Старка нікому не вдасться! Про нього вже так говорили шахтарі:

– Це не білоручка! Цього не злякаєш!

Товариш Старк уже добре володів навіть відбійним молотком, і коли брав його до рук, то він йому безповоротно не вгрузав у пласт, як він вгрузає всім новакам.

– От щаслива людина! – говорили всюди про нього. – За що не візьметься – вже й майстер… Щасливий секретар!

Пощастило, нарешті, товаришеві Старкові найти відповідну квартиру. Квартира спершу мала не зовсім відповідний вигляд: одна кімната з кухнею й невеличка кладова. Потім квартира змінила своє обличчя. Варити щось у кухні товариш Старк не збирався (він сім’ю вирішив пристроїти до їдальні для приїжджих), і тому з кухні він зробив другу кімнату. Щождо кладової, то з неї вийшла непогана вбиральна з душем: кожного ранку він обливав себе холодною водою.

Переробивши таким чином квартиру, він спершу виписав усе своє «барахло» з бібліотекою (ця бібліотека побачила не один район), обставив кімнату там-сям зібраними меблями й вирішив, що вже час викликати дружину з дитиною. І вирішивши так, він негайно ж послав у степовий район телеграму. Дружина відповіла, що виїздить за два-три дні, а саме сьогодні нічним поїздом вона й мусіла приїхати.

Передчуття зустрічі з Дусею й особливо з сином, дуже розхвилювало молодого секретаря. Тільки велика витриманість стримувала його сильне бажання поділитися з кимсь із партійців своєю особистою радістю. Йому (скажемо по секрету) навіть хотілось вибігти на вулицю, стати серед дороги й, як хлопчисько, закричати на всю горлянку:

– Дивіться, який я щасливий! Знайте, що більш щасливого секретаря – і в громадському і в особистому житті – нема!

Вчора він ліг дуже пізно. Власне він ліг сьогодні: він ліг о 4-й годині ночі. Всю ніч його тривожили телефонні дзвінки: зі всіх шахт поступали відомості про добич і до того ж за його наказом завшахти чи то секретар шахтного осередку мусів його негайно ж інформувати про ту чи ту неполадку.

Підвівся він з ліжка о 8-й годині, так що спав всього 4. Проте такий короткий відпочинок на нього не впливав. Сильний душ холодної води, що його, як ми вже говорили, він приймав кожного ранку, робив його тіло пругким, еластичним і працездатним, а голову – свіжою й здібною працювати так, як вона б відпочивала нормальних 8 годин.

Викликавши телефоном автомобіль, що ним він мусів їхати на одну із відсталих шахт, товариш Старк вийшов до воріт і став чекати свого шофера.

День був теж надзвичайно щасливий. Щасливе було сонце, щасливе було голубе небо, щаслива була вся просторінь, що попадала в коло зору щасливого секретаря.

Люди, що проходили повз нього, усміхалися Старкові дуже приємною усмішкою (принаймні йому так здавалося), собаки дзвінко і весело заливалися в сусідньому дворі. Навіть гігантський терикон, охоплений соняшною пожежею вранішніх променів, виблискував якось по-святковому. Пройшли повз нього якісь дві дівчини. Порівнявшись з ним і зиркнувши на нього, вони весело зареготали: треба припускати, що соняшний секретарів настрій відбився на його обличчі й був помітний навіть стороннім людям.

Отже сьогодні район посунувся вперед на цілих дев’ять відсотків. Але й сьогодні ж приїздить Дуся, а з нею і його незрівняний, такий милий і до солодкого болю симпатичний син. Сьогодні він знову буде тримати на колінах свого карапета й ласкати руками його кучеряву голівку. А завтра його сміхунчик має вже бігати по його порожніх кімнатах, і квартира забушує: на підлозі появляться ляльки, молоточки, папір, на столі – дитячі рисунки, що їх утворить олівцем Вовина фантазія… Як він любить свого карапета! Йому здається іноді, що він може задавити його в своїх пристрасних обіймах…

Розлучений молодий батько вже уявляв свого сина дорослим і уявляв його (хай йому пробачать цю хвилину сентиментального піднесення) одним із проводирів партії, тієї всесвітнього значення партії, з якої він так захоплений і за яку він, до речі кажучи, не один, а тисячу разів може вмерти…

Тут йому раптом метнулась така думка: сам то він може вмерти, а от як з сином? Поніс би він у офіру свого сміхунчика, коли б цього вимагала партія?

В яку офіру?

Ну, скажім, у найсерйознішу, в найнесподіванішу? І принісши в офіру сина – був би він і далі такий щасливий, як зараз?

Товариш Старк махнув рукою, наче й справді хтось з ним сперечався. Мовляв, навіщо робити такі припущення! Хіба од нього вимагають офіри? Словом, він не розв’язав цього питання, і хоч впіймав себе на тому, що не розв’язав, усе ж розв’язувати не схотів, ніби ця справа для нього була цілком ясна.

З-за рогу вискочила машина, і скоро секретар мчався по донецьких дорогах до відсталої шахти, що осіла за сорок кілометрів від районного центру.

ІІІ

Як приємно повертатися додому після важкої, але продуктивної праці, повертатися літнім степом на «форді» й, виставивши руку у вікно під стривожене повітря (автомобіль мчався), думати про зустріч з дружиною й сином, яких ти не бачив мало не півтора місяці. Надзвичайно приємно!

Товариш Старк лазив сьогодні по шахтних полях годин із шість, але він не відчував втоми. Він навіть готовий з таким же напруженням працювати (і фізично й розумово) ще кілька годин.

Автомобіль, керований добрим шофером, не стримував ходи навіть по вулицях зустрілих шахтних виселків, і секрятареві здавалося, що й машина сьогодні щаслива: так ловко й грайливо обминати пішоходів і вибоїни можуть лише ті, кому серце переповнено радістю.

– Товаришу Крайко! – звернувся Старк до шофера. – Ви маєте дітей?

– Аж двох! – не повертаючись, сказав шофер.

– Ви їх дуже любите?

Крайко, що не звик до таких розмов з секретарем, нарешті зиркнув на нього. Але побачивши надхненне обличчя Старкове, усміхнувся й промовив:

– А як же!

– Ну, звичайно, сказав товариш Старк і подумав, що шофер теж щасливий, інакше б він так тепло не усміхався.

Син і донька в мене, – інформував зворушений Крайко. – Синові вісім років і він уже вчиться. Доньці чотири.

– Моєму синові теж чотири, – з ледве помітною погордою поінформував і товариш Старк, відчуваючи величезну потребу поділитись з кимсь своєю радістю.

– Хіба ви одружені? – здивувався шофер.

– А як же! Сьогодні дружина і син приїздять!

На цьому розмова увірвалася, але секретар був задоволений, бо дістав можливість сказати те, що йому вже давно хотілось сказати.

Машина доставила його на квартиру. Так-сяк перехопивши дещо з їжі (він сьогодні не обідав), товариш Старк оглянув хазяйновитим оком кімнати й, переконавшись, що все на місці й що все підготовлено до зустрічі, вийшов до райкому підписати деякі папірці і дати розпорядження.

Стояла тиха зоряна ніч. Десь безумствувала гармошка і десь співала невгамонна молодь. Співала так, як можуть співати тільки щасливі люди. Десь дзвінко вигавкував собака, але ця його брехня не мала в собі нічого злісного: собака, очевидно, гавкав тому, що був переповнений своєю собачою радістю. Щасливий був навіть палац культури: ввесь взятий в огні, наче ілюмінований, він витанцьовував на своєму взгір’ї.

Отже, за кілька годин товариш Старк буде стискати в обіймах свого сина. За кілька годин його карапет буде дивитись на нього своїми голубими очима. Секретар візьме пухкі рученята сміхунчика й положе їх на свої схвильовані уста. Правда, він дуже радий і Дусі, він їй теж дуже радий, але… Ні, сина він любить багато більше!

Тут секретареві ні з того, ні з сього знову прийшла думка про офіру. Але й зараз, як і тоді, вранці, він махнув рукою й уперто відкинув цю неприємну мисль, не розв’язавши її.

В райкомі його зустрів швайцар. На запитання товариша Старка, кого він може бачити, швайцар відповів, що в райкомі, крім його, нікого нема.

– Як так нема? – чомусь здивувався секретар: уже було досить пізно, значить, райком і мусів бути порожнім, але щасливому секретареві хотілось мати багато людей і підсвідомо він не мислив себе насамоті.

І те, що він не найшов нікого в райкомі, і те, що райкомівські кімнати були темні (проходячи до свого кабінету, товариш Старк увесь час відчував за спиною глуху порожнечу) – все це раптом зіпсувало йому настрій і навіть вселило в нього якусь тривогу.

Увійшовши до своєї кімнати, товариш Старк засвітив електрику й сів до столу. На столі він найшов кілька пакетів і дві телеграми. Прочитавши першу телеграму, він положив її в шухлядку, і, засвистівши, промовив:

– От тобі й маєш!.. Ну, нічого! Гм!

Телеграма була від ЦК партії й такого змісту:

«Негайно виїздіть до Харкова. Дістаєте нове призначення».

– От тобі й маєш, – підсвистував товариш Старк. – Ну, нічого!..

Але коли допіру щасливий секретар розтяв другу «блискавку» й прочитав її, руки йому затремтіли й він раптом зблід.

Друга телеграма була від дружини й такого змісту: «Негайно виїзди, Вова при смерті: попав під автомобіль».

…Степове містечко від Харкова за 600 кілометрів. Треба негайно їхати до Харкова й треба негайно поспішати до степового містечка. В Харкові важливі громадські справи, в містечку умирає його єдиний, неповторний син.

Блідий товариш Старк взяв ручку, забрав у перо атраменту й написав:

– Приїхати не можу, їду до Харкова, міцно поцілуй мого голубоокого сміхунчика.

Похитуючись, секретар покинув свій кабінет, мовчки обминув здивованого швайцара (швайцар подумав, що героїчний секретар підвипив) і вийшов на повітря. Він пішов у синю ніч і раптом звернув у провулок до поштамту.

Останній день¹

І

Таких, як Кравчук, на шахті було чимало. Такий був, скажім, вибійник Коробка, такий був до певної міри й коногон Остапенко. Всі вони, як то кажуть, працювали не за страх, а за совість, і тому, проходячи повз дошки досягнень, мало не кожний із них на мить затримувався й з тривогою дивився на криву добичі.

Відрізнявся Кравчук від багатьох інших шахтарів хібащо своєю ненавистю до зайвих балачок. Ненависть ця була і справді неабияка, і в цьому сенсі він себе ніде не зраджував: ні в гуртожитку, ні у вибої, ні за їжею. Навіть на партзборах, зірвавшись у відповідному місці з стільця, він частенько припиняв на слові того чи іншого оратора, і радив йому не ломитися в одчинені двері. І коли йому пробачили цю виняткову ненависть, то тому, що був він одним із кращих вибійників, і тому що його нечасті й наподив коротенькі пропозиції та репліки варті були великих промов.

Потрапив на шахту Кравчук 17 років, так що відсутність зморшок літньої людини зовсім не заважала йому мати восьмирічний виробничий стаж. Жив він у гуртожитку: в ізольованих квартирах новеньких чепурних домиків, що посіли місце старих підсліпуватих капіталістичних халуп, мешкали шахтарі сімйові, а Кравчук був неодружений. Життя Кравчукове було просте й звичайне: шість годин на роботі, дві-три на тому чи тому зібранні, решта годин ішла на навчання, на розваги й на сон. З розваг Кравчукові більш за все подобався футбол і його навіть вважали за зразкового голкіпера місцевої команди.

Гуртожиток стояв на краю шахтарського виселка. З вікна кімнати, що в ній мешкав Кравчук, видно було широкий донецький степ. Степ розпочинався від гуртожитка й кінчався за кілька кілометрів димарем сусідньої шахти: ясного голубого ранку цей димар рельєфно вирисовувався з синього марева задумливої далини. Степом гадючилась добре утрамбована дорога, і на цю дорогу виселкові дівчата й парубки, за браком іншого місця, виходили ввечері на гулянки. Ходив сюди й Кравчук, але ходив саме тоді, коли на ній було порожньо: його, досить таки вродливого хлопця, завжди чіпали дівчата, а він цього недолюбляв.

Про що думав Кравчук на цій дорозі? Думав про те, що він один із найкращих шахтарів, про те, що це йому дуже приємно і що в цьому, що приємно, нічого поганого нема. Думав про хвороби шахти і про те, як би цих хвороб позбутися. І, думаючи про це, він уявляв себе саме тим довгожданим лікарем, що його так бракує виселкові.

«По суті ж усе є, – міркував Кравчук, – є ентузіязм, є добрі побутові умови для шахтарів, є чимало знавців справи… Чого ж нема? Нема вміння організувати працю. Сьогодні невчасно ліс подали, завтра не так закріпили, як треба, позавтра вагонетки стоять, бо щось з кліттю не ладно».

Кравчук обурювався з цього невміння й тоді ж уявляв себе завшахти. О, він не так би організував працю! Він навіть певний, що й прогули роблять шахтарі з вини керівників: за доброго керівництва прогулів не може бути.

Думки його залітали дуже далеко. Він, нарешті, уявляв себе кавалером ордена Леніна і навіть читав уявного листа Сталіна до нього, що в ньому вождь партії, дякуючи йому за керівництво, ставив його в «Правді» за зразок перед всією 150-мільйонною країною.

На цьому мрії кінчалися, й Кравчук, почухавши потилицю, повертався до дійсности. І, повернувшись до дійсности, він з болем згадував, що й сьогодні видобуток вугілля не вищий за 70 відсотків.

Була в Кравчука ще одна неприємність: він був безнадійно закоханий. Саме це кохання й відштовхувало його від виселкових дівчат.

Працював на шахті техруком старий спец. У цього спеца була дружина. Звали її Олена Олександрівна. Була вона молода, вродлива: їй було років 22. Побачив її колись Кравчук і закохався. Якось так трапилося, що закохався він у неї з першого ж побачення. Олена Олександрівна, можливо, теж нічого не мала проти вибійника, можливо навіть, що зійдись вони ближче, вона б чи то начепила ріжки своєму чоловікові, чи то просто розійшлася б з ним, щоб зійтися з Кравчуком, та біда ховалася в тому, що в справах кохання шахтар був дуже соромливою людиною. Вони не раз зустрічалися, не раз розмовляли наодинці, не раз Кравчук посилав навздогін жінці пристрасні погляди, але далі цих поглядів справа не посувалася, і він ніяк не міг ризикнути й сказати те, що вже давно треба було б сказати. Саме й про Олену Олександрівну думав іноді Кравчук, блукаючи по порожній степовій дорозі.

Крім вибійника Коробки, коногона Остапенка та Кравчука в кімнаті згаданого гуртожитка мешкав ще шахтар Шруб. Працював цей кремезний чолов’яга тільки один рік на шахті. Потрапив він сюди із якогось південного заводу з відповідним посвідченням, у якому зазначалось, що «робітник Шруб самомобілізувався на вугільний фронт». З першого ж дня він показав себе з поганої сторони. Задерикуватий, самовпевнений і надзвичайно нахабний, він до того ж був одним із ініціаторів п’янок з бійками. Коли до цього додати, що більш «зразкового» прогульника, як цей пикатий «самомобілізований фронтовик» (так його величав Коробка), на шахті не було, то про Шруба нічого більше й сказати. Попереджень він мав безліч, і терпіли його тільки тому, що був він присланий з заводу й, судячи по літах, – старий робітник: Шрубові було за сорок. З вибійником Коробкою він завжди не ладив, з коногоном Остапенком сперечався не часто, іноді навіть брав його під свій вплив. Щождо Кравчука, то хоч цей, останній, проти його хуліганських вчинків протестував лише тоді, коли ці вчинки мали місце в кімнаті гуртожитка, все ж між ними йшла мовчазна запекла боротьба, й Шруб ненавидів молодого вибійника. «Самомобілізований фронтовик» знав, що Кравчук не раз і в професійній, і в партійній організації ставив питання про нього і, звичайно, подарувати йому цього не міг.

ІІ

Місяць тому розпочалося соцзмагання між двома шахтами: Кравчуковою й сусідньою. До фінішу залишилось небагато – всього два дні. Сусіди мали чимало шансів прийти з стопроцентним видобутком, але сусідам бракувало не 4, а 11 відсотків (за останню добу Кравчукова шахта виконала програму на 96), до того ж кінське поповнення, що його нещодавно дістали (покищо) кращі, красномовно свідчило про те, що програму буде виконано не на 100, а на 115 і, можливо, на 120 процентів. І все ж тривога не залишала свідомих шахтарів. І справді: там, гляди, підкузьмить обвал, тут, дивись, кліть підгуляє, все може трапитись!

«Коли ми до фінішу не прийдемо першими, – думав Кравчук, – тоді нам прийдеться не інакше як позичати очі в якогось сірка».

Перемога противника в футбольному змаганні завжди неприємно впливала на нього. Після поразки він довгий час ніяк не міг очухатись. Перемога супротивника в соцзмаганні мусіла на нього вплинути ще гірше: це ж справа найбільшої чести.

Сьогодні, саме в передостанній день, Кравчук прокинувся в доброму настрої. Розплющивши очі, він зустрівся з очима Шруба: той сидів за столом і лузав насіння. Коногона Остапенка не було, вибійник Коробка ще спав: Коробка й Кравчук були на нічній зміні.

– Так що, значить, сьогодні конференція, – сказав Шруб і, пересмикнувши обличчя, накинув на свої маленькі мишачі очі руді коротенькі вії.

Кравчук мовчки підвівся з ліжка, натягнув штани й поліз до чемодана по мило й зубну щітку.

– Кажу, сьогодні конференція!.. Чи, може, не чув?

– Чого там не чув!.. А що таке?

Шруб висякався, поляпав себе долонею по волов’ячій шиї й, підкотивши очі під лоба, сказав:

– А таке значить, що будуть видавати премію… Ти, стало буть, так одержуєш? – додав він.

– А чому ж мені не одержати… Хіба не гідний її? – Кравчук повернувся до Шруба й знову зустрівся з бистрими, трохи зеленуватими очима співбесідника.

– Чом там не гідний! – сказав Шруб і неприродно посміхнувся. – Не нам же, прогульникам, давати премії – хай їх одержують достойні!.. у нас на заводі теж цього притримувались.

Кравчук повісив на шию рушника й, ідучи до вмивальника, кинув:

– І добре робили! Саме цього й треба притримуватись.

– Чом там погано? Конешно добре, – сказав Шруб.

– Тільки от рахуба з достойними. Одні й справді достойні, а інші так, тільки задницю начальству лижуть… за це їм і премія.

Кравчук зупинився: Шрубове нахабство його завжди нервувало, зараз воно його обурило. Ясно ж, на що натякає «самомобілізований фронтовик»: мовляв, і він, Кравчук, не по заслузі дістає премію. Проте він нічого не сказав і тільки похитав головою.

Ця невеличка сутичка (коли цю розмову можна так назвати) зіпсувала йому настрій на кілька хвилин і вже за сніданком голова йому працювала зовсім іншим напрямком.

Вчора він бачив Олену Олександрівну. Зустрівшись з ним біля контори, вона так тепло з ним поздоровкалась, що він і зараз не міг цього забути. Вона була в чорній спідниці й білій блюзці і була така мила, як ніколи. Особливо вразили Кравчука її теплі очі: йому здалося, що тільки сьогодні вони так інтимно подивились на нього. Розмова, як і завжди, була коротенька, але розмова, можна сказати, незвичайна. Сьогодні Олена Олександрівна не питала, як далеко випередив його участок інші участки шахти, не питала про добич, – вона раптом поцікавилась, коли ж, нарешті, він одружиться.

«Навіщо це їй знати? Хіба їй не все їдно?» І тут Кравчук думав, що, можливо, їй і не все їдно. Але коли він хотів пояснити собі, чому вона цікавиться його особистим життям, нічого пояснити не міг, і лише зідхав тим красномовним зідханням, що ним зідхають усі закохані.

За обідом він мав розмову з сухим і низеньким Коробкою.

– Побалакай з Остапенком, – сказав Коробка. – Шруб і сьогодні, здається, улаштовує п’янку.

– Думаєш, що й коногона спокусить? – спитав Кравчук.

– Як тут не думати, коли вже вдвох ходять!

Вирішили поговорити з Остапенком, бо хоч він і обіцяв ніколи не зв’язуватись зі Шрубом, – слова свого міг не додержати: Остапенко був надзвичайно безвільною людиною.

Покінчивши з коногоном, товариші перекинулись думками про добич, про неполадки тощо і натрапили на зовсім несподівану тему.

– Чув новину? – раптом сказав Коробка. – Техрука переводять у інший район.

– Якого це?.. Нашого? – спитав Кравчук і відчув, як йому зупинилось серце.

– Та нашого ж!

Кравчук навіть покинув їсти: так приголомшила його ця новина. «Чоловіка Олени Олександрівни переводять у інший район? Цебто Олена Олександрівна виїздить із виселка? Іншими словами, він днями мусить з нею розлучитися… навіки?»

– Хто тобі сказав? – ледве стримуючи своє хвилювання, спитав Кравчук.

– Чув я від завшахти! – вибійник положив ложку біля тарілки, відсунув від себе карафку з водою й, витерши вуса, додав: – Хіба гадаєш, що багато загубимо? На мій погляд таких, як цей, чимало найдеться.

Хоч Кравчук і давно вже кохав Олену Олександрівну, але про це кохання ніхто з виселка не знав і навіть не догадувався (могла догадуватися хібащо техрукова дружина і то лише за допомогою жіночого чуття), і тому не дивно, що Коробка буквально нічого не помітив у схвильованому голосі свого товариша.

– Безперечно багато знайдеться, – сказав Кравчук і, підвівшись з стільця, кинув коротко: – ну бувай! Маю справи в осередку.

З їдальні він вийшов у гнітючому настрої, але перерізаючи степову дорогу й зиркнувши на терикон сусідньої шахти, що маячів у синьому мареві далени, він раптом згадав учорашнє запитання Олени Олександрівни: саме в той момент, коли він дивився на цей терикон, вона поцікавилась, коли ж він, нарешті, одружиться. Ця згадка його підбадьорила. Незрозуміле запитання набрало якоїсь незвичайної прозорости.

«Он воно що? – думав Кравчук. – І до чого я недотепний і дурний! Хіба вона може любити цього старого лисого зануду».

І він проклинав свою соромливість і дуже шкодував, що досі не відкрився їй. Проте, уявивши, кінець-кінцем, що вона його кохає, він вирішив: справу не загублено! Що можна зробити, щоб не розлучатися з Оленою Олександрівною – він не знав, але він уже знав, що вона, можливо, до нього теж не байдужа. Свідомість цього не лише підбадьорила його, але й дозволила йому навіть будувати уявні палаци майбутнього особистого щастя.

Ці думки не тільки заспокоїли його, але й поліпшили йому той гарний настрій, що з ним він прокинувся вранці. Одним словом, Кравчук вирішив за всяку ціну й якмога скоріше (коли можна, то навіть сьогодні) одверто поговорити з Оленою Олександрівною.

ІІІ

Конференція розпочалася о сьомій годині. Вона викликала тим більший інтерес до себе, що після неї мусіли роздавати премії, а роздача премій завершувалася демонстрацією нового фільма. У виселковий театр набилося чимало народу: були тут шахтарі, відкатниці, дружини шахтарів, секретар осередку, голова шахткому й т. д. Конференцію одкрив голова шахткому й дав слово завшахти. Поки завшахти, говорив про прориви на окремих участках і темпераментно закликав ці прориви ліквідувати, шахтарі мовчали. Але, коли він перейшов до соцзмагання й, з метою перевірити настрій, висловив думку, що з цього соцзмагання шахта може вийти переможеною, звідусіль посипались репліки:

– Брось, Стьопа, наливать!

Завшахти, сам недавній шахтар, не тільки не ображався, а і поспішив скористатися з цієї самовпевнености. Він тут же запропонував скласти новий виклик на соцзмагання шахті третій: мовляв, одне соцзмагання кінчається, треба вступити в друге. Пропозицію було прийнято й розпочалися дебати по доповіді.

Кравчук був у перших рядах і уважно слухав шахтарів-промовців. Те, що його так сильно хвилювало кілька годин тому, зараз лежало на серці тихим приємним лоскотом. Щождо думок, то всі вони належали соцзмаганню. Він знав, що незабаром почнеться останній вирішальний день, і значить, тут, на цьому зібранні, лише про нього можна думати та говорити.

– Бачив Остапенка? – шепотом спитав його Коробка, що поруч сидів з ним.

– Ні, – сказав Кравчук, – затримали в осередку, так я й не поговорив.

– Шкода! – зідхнув вибійник і махнув рукою: – вже п’є горілку з Шрубом.

Ця новина не могла не обурити Кравчука: ну, куди це годиться! Іде останній день, треба напружити всі сили, а Шруб не тільки сам не виходить на роботу, а ще й інших на прогули спокушає. Він навіть вирішив був у своєму виступі (він мусів за кілька хвилин виступати) знову поставити питання про Шруба, але згадка про сьогоднішню розмову з «самомобілізованим фронтовиком» стримала його від цього кроку й він про Шруба так нічого й не сказав: мовляв, сьогодні ж будуть роздавати премії і, значить, такий виступ дехто може оцінити, як бажання вислужитися перед начальством.

Вищою премією було демісезонне пальто. Цю вищу премію дістав не тільки Кравчук, але й Коробка. Коли вони йшли з новенькими пальтами на плечі в супроводі бадьорого маршу, що його грала місцева духова оркестра, на них дивилися сотні дві очей: дехто з заздрістю, дехто з цікавістю, дехто ще якось. Проходячи повз останні стільці, Кравчук почув неприємний голос Шруба:

– Пальтишко підходяще! Що значить бути ударником!.. Гм!..

Кравчук подивився в той бік, відкіля зірвався вигук і знову зустрівся з очима «самомобілізованого»: в п’яних віях останнього він побачив стільки ненависти, що навіть не витримав цього погляду й одвернувся.

– На конференцію прителіпався, – сказав Коробка, вибившись нарешті з натовпу й опинившись на вільному повітрі.

– Ти про Шруба?

– Та про кого ж, як не про нього! – Коробка подивився кудись у бік і додав: – не розумію, чого ми з ним так панькаємось. Як на мене, так я б його й близько не підпустив до шахти… Заводський! Подумаєш, чим пишається! Наче на шахті легше робити, як на заводі!

1.Див. моє вступне слово до «Щасливого секретаря», «Останній день» написано тоді ж.