Loe raamatut: «Вибрані поезії»

ЗЕЛЕНА ТУГА

І

 
Напередодні злив
сумніву голубого
на кучері весни
я голову
кладу.
Хто не погас на зоряну дорогу,
а каравели дум
в пустелю не веде?
 
 
Ах, пам’ятаю я
— повстання на Вкраїні,
заграви, дзвін пожеж
— на барикади, — крик,
тривожні ночі, степ,
такий, як ночі, синій,
і армії на Крим.
 
 
Та все це промайнуло,
і поклик
не сурмить.
І чую я, як десь скиглить минуле:
— Амінь!
 
 
І чую я… а серце стогне в тузі,
ах, що цей, що цей сум?
Це спогадів мара…
Я бачив, як лосунь
підстрелений у лузі
весною умирає…
Я знаю його біль!
 
 
Напередодні злив
сумніву голубого
я б з місяцем пішов
в заулки сірих хмар,
де на мільйони гін
заблакитнів горохом
і снить Волосожар.
 
 
Але та путь далека…
І завжди я в журбі
похмурий на путях,
а навкруги мене —
кублиться-б’ється мряка
і шмаття від життя.
 
 
Але та путь далека…
І темна-темна ніч,
і спогад, як лелека
в забутому маєткові
самотній заблукавсь.
 

II

 
Секунди, дні і роки,
а з ними і віки
у вічі вічності глибокі
задивились.
 
 
Скоро прийде квітень.
Зелений кінь
в імлі рожевій забасує,
і золоті коштовні вила
положе сонце на стіжки.
Що ж я?
Я тихий, як озерна заводь.
 
 
І на журби моєї танки
скоро буря не підведе руки…
…Із персі свій огонь
— о люба, о коханко!
у мозок
кинь!
 

ІІІ

 
На Сумській
запаштетився
гул.
На Московській
регіт.
А край міста
стогін,
і я, колишній регент¹,
стою без дороги.
 
 
І знаю я тепер,
— о Валер’яне, о Михайле! —
чого зажурні ви
напередодні квітня —
дороги зацвіли
і в туманах зів’яли,
як стоси листя восени
досвітні.
 
 
І не присняться мені
оті пахучі ночі,
криваві і святі,
орлині, як орли.
А може… може, так —
розірвана на клоччя
майбутнього мета?
 
 
І бачу я —
конають і вагранки
на степових полотнах гін.
…Із персі свій огонь
— о люба, о коханко! —
у мозок
кинь!