Силует

Серія «Бібліотека української літератури» заснована у 2019 році

Упорядкування і примітки

Н. І. Лисенко

© Н. І. Лисенко, упорядкування, примітки, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

Художник-оформлювач

Т. О. Калюжна

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису, орфографії та пунктуації авторського тексту.

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Запорожець

 
…Я ж думала, я ж гадала:
запорожець, ненько!..
 

З дитячих літ мала я два гострих бажання: їхати пустинею на верблюді й побачити правдивого, живого запорожця. Перше збулось і навіть у більшій мірі, як я колись хотіла. Хоча, правду казавши, вражіння не розчарувало моїх дитячих мрій. А от друге…

В 19 літ я напевне знала, що воно не можливе. У нинішню добу – запорожця? Хіба що на Репинському портреті – Василя Тарнавського, або – на театральних підмостках. Ах, – не справжні!.. Але в житті часами збуваються й неймовірніші бажання. Тож нема дива, що бодай у підзимку життя довелося здибатись з «живим запорожцем». Навіть у своїй хаті, на еміграції побачила я людину з цією етикеткою. Старшина українського війська, елєґантно-галантний, мягкий у словах і рухах, безвадно цілував дамам ручки, а лицарського духа мав стільки, що аж обурювався европейським звичаєм орати коровами:

– Але, але… Корова – все ж таки дама!..

Та ж незабаром… Але, скажу коротко: цей запорожець розчарував мене цілковито. Навіть мало-мало не знищив екзотично-барвистого образу, пов’язаного в моїй уяві з цим словом. Бо ж таки я знала правдивого запорожця, хоч і не було на ньому тієї наліпки…

* * *

Було це на Кавказі.

В 19 літ я мала змогу ганяти наввипередки з вітром. На хвильку зупинилася в маленькому містечку, на саміському турецькому кордоні. Ніхто мене тут не знав, і я не знала нікого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднім перегоні я зконстатувала, що в моїх кишенях нема ні шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обікрав. Я спинилася й чекала на гроші. Смутно? Кому ж в 19 літ буває смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якій було стільки легенд і казок.

Нарешті містечковий «парикмахер», він же – листонош й прач в одній особі (бо ж там жінки вважають нижчим своєї гідности прати чужу білизну), приніс мені повідомлення:

– Гроші на пошті!

Пошта десь кільометрів за п’ять. Має певні урядові години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаєна до европейських порядків, то взяла з собою два листи з копертами, мені адресовані, чого вистачало скрізь на потвердження моєї автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азії, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця містечкової пошти й того було замало.

– Хто вас знає в містечку й може потвердити, що пашпорт – дійсно ваш, а гроші прислано вам, а не комусь іншому?..

Я була в розпуці. Не можуть же бути мені свідками ті пастухи чи жебрачки, що розповідали мені казки, бо ж їм жадна сила не висвітлить, що то є – пашпорт?! Була в мене лише одна надія – льогіка. Але ж, мабуть, і сам Зенон не доказав би тут нічого, бо на всі мої безконечні вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, відповідь:

– Гроші великі, видати їх не можу, бо я вас не знаю!

В запалі нашої дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогів. Певне військовий з тими острогами стояв за моєю спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусія, і я закінчу свою справу.

– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…

В цей мент міцна рука легенько відсунула мене від віконця, а потім масивний кулак стукнув по його лутках:

– Так ти гадаєш, сучий сину, що панночка тобі, дурневі, візити буде складати?!

Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала мені переляканого урядовця, що кинувся до шкатули. А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремів командирським басом:

– Панночку знаю я! Якого ж тобі ще сучого сина треба?!

Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гірш за оперних «грандів», освідчився:

– Генерал од артилерії Зл-ин. Перепрошую, що так несподівано втрутився. Але ж з тими ослами треба вміти говорити! – й витер білі, довгі вуси.

Без сумніву, генерал добре знав своє оточення: урядовцеві й на думку не спало сперечатись чи образитись. В одну хвилину задовольнив моє законне бажання, а одночасно спричинився до цікавого для мене знайомства. Того ж таки дня втрапила я до пані генералової – «генеральші», що над вечір скінчилось «товариським обідом» з нею та генералом в єдиному містечковому готелі.

Тепер уже мене тут знали всі, бо ж мій несподіваний заступник був неабиякою «персоною» – начальником певної військової бранжі цілого Кавказу. В цьому ж містечку опинився випадково по закінченню маневрів, що відбулись десь у сусідстві. Генеральша ж любила дві речі в світі – цукорки та свого чоловіка, й ніколи з тими предметами не розлучалась.

– Як мадам Сан-Жен зі своїм Лефевром, – простодушно сміявся генерал.

Випадкова зустріч на пошті перетворилась у велике приятельство між мною та генераловою. Аж я не могла відмовитись заїхати на короткий час у маєток З-них, десь під Сухумом.

Від Араратів до Сухума – не близький світ, і шляхи для подорожі тут не з найліпших. Таж у ті часи люди не знали життя на-квап і в гостину до приятелів їхалося по три-чотири доби в зручному сідлі. Тож, коли я опинилася в Батумі, – не могла не додержати обіцянки, бо ж до Сухуму відціль, як говорили аборигени, було всього два кроки.

Найнявши коня й провідника, подалась я в мандри. Швидко ми покинули «Воєнно-Осетинську» управлену дорогу й поїхали манівцями. Мені здавалось, що мій провідник не дуже знається на шляхах. Певне, що в провідники такому хлопчиськові, як я (бо їздила я по Кавказу тільки в парубоцькій східній одежі, щоб не викликати зрозумілого погіршення), вистачало й недосвідченого юнака. Для мене відразу не було сумніву, що ми блукаємо. Треба було бодай справно тримати напрям. Та ж вечір застукав нас у дорозі. І коли споночіло, а місяць ще не виходив, – я порівнювала себе з бурсаками з «Вія». І ця думка примусила мене забути про обережність та підштовхнула до співу. «Де ти бродиш, моя доле?» – затягла я повним голосом, забувши, що себе зраджую. Та ось по двох-трьох фразах темна ніч відповіла мені дрібним тупотінням кінських копит. До нас скакало кілька їздців, а за хвилину вже гукав знайомий бас:

– Агов! Сюди… І де вас уночі носить сила Божа?!.

Ще за кілька хвилин генерал мало не поторощив мені рук у сердечних привітаннях.

Стурбований, що я не прибула до смерку, він виїхав з свого хутора з кількома козаками-ординарцями мені назустріч. Почасти, щоб привітати гостя, а почасти, щоб дати змогу орієнтуватись, коли б я зблудила, – генералові «молодці» позапалювали ватри.

– Та, нема що казати, нині час для нічних подорожей не такий уже й зручний, – недбало кинув генерал.

Ми надолужували страчений час, а перед нами все розквітали нові й нові вогні в напрямі до генералового «зимовика». Та ось щось несподівано з-за дрімаючих темних скель кинуло під ноги нашим коням тривогу. Вони захвилювались, захропли, а з темної пітьми озвалася калічена татарська мова:

– Люде подорожні, спиніться! Сюди нема шляху!

Генерал запитав у тій же мові:

– А що ж ти там робиш, коли там нема шляхів? Йди лишень сюди, ближче.

Десь під нами, в ущелині, щось вовтузилось, бурмотіло й відпльовувалось. Нарешті прозвучали українські слова:

– От і добалакайся з цими нехристями, особливо ж, як чоловік застрягне в ущелині з возом!

Тон слів такий розпучливо-безнадійний, а водночас чути в ньому й безмежну погорду до «нехристів». Хоч і повна пітьма, а ясно бачу того чумака, що стоїть там з рукою в чуприні, уперто дожидаючи, аж поки прив’язаний за ніжку на його мажі півень не проголосить світанку.

Та уяву прогнав мій генерал, що з місця почав знову з «сучого сина» по українському:

– То ти, бачу, здурів, сучий сину, цими дорогами поночі возом їздити? Га? Що ж це тобі – Конотоп чи Золотоноша?!.

І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пітьми вималювалась біла, кремезна постать правдивого чумака. Полотняна сорочка, такі самі широчезні штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-під їхньої тіни – довгі білі вуса. Чисто, як із Золотоноші!..

Підійшов гідно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цілуватись, і мягким, схвильованим голосом подякував:

– Ну ж, і спасибі ж вам, паночку, на доброму слові. От таки привів Господь зо своїми людьми в цій дикій стороні здибатись. І хто б подумав?! Я бо гадав: звісно, нехристі чорномазі. Аж воно, бачу, таки наші люде! Дай же вам, Господи, щасливої дороги…

Козаки миттю увільнили «чумацьку мажу», але мусіли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрічний прохав:

– Зробіть, люде добрі, мені старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.

Приїхали ми на генеральський «зимовик» по півночі. Генералова цілувалася, сміялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:

– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбійники!

– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобі, що нічого мені не станеться, бо сьогодні я велів виліпити по всіх заулках, майданах і містах отсю цидулку.

Він витяг з кишені кілька друкованих листочків, подібних на театральні афішки, де було в мовах татарській, вірменській та московській написано приблизно такий текст:

«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивійшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляєтесь мене вбити. Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що від нині виходитиму лише в білій черкесці з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сіру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тоді ще й ваші правнуки мене споминатимуть»!..

Чи ж не було в цьому «маніфесті» правдивого духу Сіркового, зафіксованого в історичному «листі запорожців до турецького султана»? Та ж мого щирого сміху не поділяла генералова:

– От він такий завжди! Ліпше б охорону збільшив або пошукав би наперед розбишак! Прецінь маєш силу.

– От то тож бо й є! Маєш силу!.. Та ж зрозумій, Марусю, що силу треба лише показувати здалеку, а вживати її цілком зайво. Але, киньмо нудні розмови в такий пізній час. Гавриле, дай пібоді!.. нема ліпше на вечерю, як курчата стріляні й смажені конче на рожні! А стріляти треба лише з пібоді…

За пару хвилин з саду залунали постріли: генерал стріляв своїх курчат, котрі ночували на деревах, як дикі птахи. А щоб можна було бачити мішень^[1] вночі, в господарстві не трималось іншої птиці, як виключно біла.

* * *

Минуло зо два десятки літ, як я не згадувала й не чула нічого про генерала-запорожця Зл-на. Та ж еміґранти, мов листя в підзимку, гнане вітром, здибуються цілком несподівано з такими знайомими, яких уже ніколи не гадали побачити й напевне не побачили б вдома.

Якось здибала й я свою давню приятельку, кавказьку княгиню О-і. Згадали минуле, добре й лихе. Згадали й тих, що «їх нема, або ж – далеко», немов перейшли цвинтарем в Задушний День, вклонились далеким могилам; кинули на ту – квіточку – усміх, на іншу – теплий вогник – світле слово, ще на іншу – теплий серпанок – щирий смуток з передчасної смерти. Бо ж те еміґрантське минуле – здебільшого самі могилки…

– А що ж Зл-ин? – згадала я.

О-і здивовано піднесла голову:

– Невже нічого не чула? А скільки ж про нього було розмов? Застрелився ще перед революцією.

– Неможливо!

– На жаль, стало це для нього єдиним виходом. Бо ж він був таки правдивий лицарь, хоч і середньовічної форми. А причина, як і повинно бути для справжнього лицаря, – вічна й невміруща: кохання… Так, так! Не махай руками – Іван Михайлович на старі коліна зустрів «даму», яка була йому цілком під пару. Та ж у його серці не могло бути місця ні для чого, що хоч здалеку могло б нагадувати зраду. В листі, якого лишив, написав, що зрадити дружини не може, бо це б плямувало його вояцьку честь, але чує, що лишившись живим, міг би підлягти спокусі «зробити свинство, як останній сучий син». А тому існує тільки один вихід – «попередити безобразіє».

– А генералова?

– Ну, та була «женщина сирая», не мала великої сили волі. Збожеволіла…

* * *

Милий Запорожцю! Чи згадає вас ще хтось, крім мене – «не злим, тихим словом»? Нехай же вам буде пером чужа земя!

Зустріч

Дівчатко піднесло ручку, неначе проповідник:

– А там, Атале, в тому райському садку, де походжає Агнець, – квіти співають, як пташки. А пташки людськими словами розповідають чарівні-пречарівні казки. І нема в тих казках нічого страшного або лихого: ні про жахливу Ґорґону, ані про ненажеру Мінотавра.

Молоденький варвар, ще майже дитина, щасливо посміхався. Достругував гладенько вичищену, мов із слоновини, сопілку, що мала бути забавкою-дарунком для його малої приятельки-вчительки Фільомени. Хитнув головою, відкидаючи з чола пасмо волосся:

– Добре було б, Фільомено, відпочити в тому твоєму садку замість того, щоб, мов осел, крутити пекареві жорна! Ех, добре б!..

– І відпочинемо, Атале, – переконано присвідчила дівчинка. – Відпочинемо, коли закінчимо працю «на винниці Божій». Тільки ж… – і Фільомена, наслідуючи рух, що підгляділа його в дорослих, – розклала широко ручки в повітрі: – тільки ж, я ще маленька і жадної праці на винниці ще не робила. А ти – адже ж не на винниці, а тільки у пекаря працюєш… Тож що маємо робити? Чекати, аж прийде час…

За розваленою стіною, що відмежовувала тісне подвір’ячко Фільомениних батьків від сусідньої пекаревої оселі, зачулися кроки, потім – своєрідний згук: сипалося зерно до дзвінкого посуду. За тими добре знайомими згуками залунало не менш знайоме:

– Язиґу!.. До жорен!..

Атал мотнув головою, як кінь, готовий зірватися до скоку. Швидким рухом встромив під кам’яну плиту недокінчену сопілочку та ніж і плигнув на мур. Звідтіль одним скоком уже був біля жорен. За хвилину було чути одноманітний, шелестливий згук жорен та тихий, монотонний спів малого варвара.

Фільомена залишилася сама. Знала, що треба спокійно й терпеливо зносити прикрощі. Тож не плакала, не нарікала. Ремствування було б зайве: матуся не почула б. Вона продає на торзі риби, що їх наловив і знову ловить тато.

Коли ж нема риб, тато ще перед світанком привозить багато-багато ярини, навантаженої на «Прокне» – ослику сусіда Ґлявкіона. Тоді мама продає ярину. Де ловить тато рибу – Фільомена не знає. Так само не знає вона, де росте ярина. Чула тільки, що той садок, звідкіля привозять зеленину, гарний. Та ж, напевне, він не такий чудовий, як садки райські, що про них раз-у-раз оповідає дівчинці мати. І Фільомена уявляє собі зовсім виразно рай та його садки й дуже докладно переказує про них усе єдиному своєму приятелеві – Аталеві.

Фільомена народилась уже «вільна» в тісній, але ж у «власній» мазанці на Субурі – вбогому маєтку своїх батьків, що викупилися з рабства на волю. Ця «воля» була в тім, що вони вже не мешкали «у чужих», як кожний купований раб. Натомість самі мусіли дбати про їжу, а не діставати з панської руки ту ж таки саму миску вареної квасолі з салом, яку мали й у своїх панів. А дбати про їжу – це значило не бути ніколи вдома. Так, немов увесь дім існував тільки для Фільомени, що була замкнена в ньому з ранку до вечора.

Батьки-христіяни не пускали її гратися з ватагою брудних галасливих дітей, що ганяли запорошеними вуличками Субури. Страшно було, щоб дитяча отвертість і щирість не прозрадила їхньої святої таємниці, бо Фільомена не вміла говорити неправди. А хоча тоді й не було едикту на христіян, таж кожного дня, кожної хвилини могли його знову оповістити.

Єдиний приятель Фільомени – це юний варвар – Атал. Кажуть, що він був невр, але ж Рим ліпше знав язиґів, як таємних неврів, тож і молодого Атала звали збірним іменням «Язиґ». Тільки маленька Фільомена намагалася поправно вимовляти його тяжко-вимовне особисте ім’я. Йому ж нагадувало це ще ті часи, коли він був у своїх мокрих лісах, де його колисала в обіймах люба ненька, що звалася подібно, як він. І може, саме через те Фільомена була для дикого хлопчини єдиною радістю його життя.

Коли Атал перескочив через пекарів мур, – Фільомена хвильку сиділа тихо на старім, покинутім під стіною, заржавілім якорі. Вона думала, що по неї прийде ясний Янгол з білими, шовковими крилами, погладить її по голівці й так ніжно, мов дзвоником надзвонить, скаже:

– Іди, бідненька, йди! Я відчиню тобі двері «райського» садку.

Звичайно Янголи приходять із неба. Тому Фільомена відкинула назад голівку й сперла її на широку лапу якора. Лежала, дивилася на небо, чекала й думала. Сьогодні вона хотіла прохати Янгола, щоб дав їй, або принаймні показав ту пальму, що її дають «переможцям життя». Якраз дуже тяжко було зрозуміти, що то є «перемога» взагалі, а іще тяжче, як можна «перемогти життя».

Фільомена дивилася на великі хмари, що помалу плили небом. Вони укладалися в образи страшних потвор. Ось вона бачить голову Мінотавра, що спровола немов переміняється в дужого Кентавра, а цей розривається на шматки. З них повстає злющий Кербер. Він шкірить на Фільомену зуби й грізно гарчить. Та недовго: позад нього появляється очікуваний Янгол у сліпуче білій хмарі своїх широких, кучерявих крил. Повільно злітає він до Фільомени, що ледве чує колисливий спів Язиґа.

Коли по часі ясноволоса голова хлопця-варвара виткнулася з-поза муру, Фільомена, притиснувши ручки до грудей, міцно спала під заржавілим якором. Не турбувало дівчинки й те, що западаюче сонце сповивало її своїм нематеріальним, сліпуче-сяйливим пурпуром.

* * *

Одного дня зник і єдиний Фільоменин приятель. Хлопцеві набридло заступати пекареві осла, дарма, що пекар не був людина зла й не знущався над Язиґом. Та ж Атал не раб. Він син вільного слуги-закладника, що його забули свої на чужині. Підрісши, вибрав він собі єдину надійну дорогу: вступив у військо до римських лєґій.

– Чи ж побачу тебе ще колись? – обнімала приятеля за шию мала Фільомена.

Атал крутив головою:

– Навряд! Можуть мене послати далеко-далеко.

– А все ж таки, може, зустрінемось?

– Хіба що в твоєму чарівному садку! – потішив її варвар. – Але, – додав щиро, – і на порозі смерти рад би я віддячити тобі за твою ласку, мила Фільоменко! Ти ж бо єдина на чужині звала мене так, як кликала мене моя матуся. Вона й ти – ви дві були добрі для мене. Я молитимусь за тебе твоєму Богові.

* * *

І проминули роки.

Не мріяла вже більш Фільомена про райські садки, не чула райських казок і тільки часами у сні бачила ясного Янгола. Тепер вона мала багато праці, бо ж з’явилися менші сестрички й брати. Треба було помагати матері, заступати її й вдома, й на торзі. Тож ходила по воду до далекої криниці, варила, прала, продавала й рибу, й квіти. Особливо квіти, бо ж кожен охотніше купить троянду від молодого дівчатка, як цибулину від зів’ялої беззубої баби.

Саме перед Фльореаліями затрималася Фільомена біля фонтану. Бризкала водою троянди, розложені в кошику на оксамитовому, вогкому моху. Вулиця потопала вдалині в соняшному світлі. Сліпуче, не стримуване хмарами, воно ніби ставило межі щоденному, звичайному життю. За тією світляною запоною починалась апотеоза невмиручої слави, що не знає ані тіней, ані не в’яне, як ці земні квітки, що падали до Фільомениних ніжок разом із бризками води.

Не знати чому наростала в душі тривога, що піднімала її вгору, ростила крила до лету й межувала аж із екстазою. Так виразно й певно відчула зненацька Фільомена, що мета життя – це безкрая радість, така велика й безмежна, що її не може зрозуміти земна істота, хіба відчує тільки, що та прийдешня Радість не має меж часу й простору…

– Та ж йдеш ти, нарешті, з нами, чи ні?

Хтось трусив за плечі й говорили якісь голоси.

– З вами? Куди?

Дзвінкий сміх відповів на Фільоменин запит:

– Таж вона, дівчатка, закохана!

– Але!.. Вона гордує нами…

– Ніхто й ніколи не бачив її з хлопцем!

– А чи ви її бачили коли в храмі Венери?

– Ані в храмі Вести!

– А хто бачив її на процесіях?

– А знаєте, дівчатка, чому?

– Ні!.. Ну-ну, чому?

– Вона – христіянка!

Дівчатка перестали сміятись, бо ж останнє слово кинуло на них тінь, а на Фільомену впало важким покривалом смутку. На мить немов почула біль у скроні й нагло похололи руки, а ноги стали ніби чужі й не могли ворушитись. Та ж все це тільки на мить. Вже за хвилину вона випросталася й усю її душу заповнили спогади й образи з дитинства. Ось хмара. Вона там, колись, творила темні й ясні образи життя, ті «життєві потвори», що їх треба перемагати й що за ними виростає, розірвавши їх на частини, ясний Янгол з кучерявими сліпучими крилами. І знову стало легко, ніби він ще раз торкнувся її чистого чола й покликав:

– Ну, йди, бідненька, йди. Я відчиню тобі двері до райського садку.

Тільки напруживши всю волю, вернулася до дійсности. Її трясло кілька рук товаришок. А хтось зривав із шиї тоненький, з волосся сплетений ретязьок із малим, дерев’яним хрестиком, що його вирізав ще Язиґ.

* * *

Того дня пішла Фільомена по воду, не знаючи, що знайде там вогонь. А знайшла: як христіянку, засудили її на «вогненну смерть» у живих смолоскипах, що мають у ці свята освітлювати цезарські садки. Там до п’янливих пахощів незчислимих квіток примішається гострий пах смоли та сірки, що ними просяклі тканини, якими огорнені до півтіла живі смолоскипи… І той пах, вкупі зо смородом палевих тіл, – це радощі «божеського» цезаря та його прибічників.

Ще порожні алєї, бо ж пітьма ще не впала на Рим. Сива імла наростає між темними силюетами дерев у глибині цвітучих кущів. Нарешті несміливо моргнула перша зірка. Блимнула своїм ясним оком і зникла, жахнувшись. А небо зблідло й потемніло.

Але земля не така вражлива, як небо: звикла вона до смороду пожарів, стогону вмираючих, випарів безневинної крови…

Залунали ритмічні кроки. Коло кожного стовпа розставили лєґіонерів при людських жертвах, щоб хтось не допоміг засудженим втекти від смерти. Впав рвучкий, короткий наказ, приглушений, бо близько був «божеський» імператор. Нечутно розбіглися босі, півголі раби. Слухняно стали навколішки під кожним стовпом, готові на даний знак запалити приготовлене багаття. На те – раби, щоб виконувати смертні присуди; цього не доручається вартовим воякам. О, вже зашкварчало багаття…

– Атале!

Чи вітер заніс це слово з далекого краю? Чи то чари якісь?..

Вояк із забобонним жахом підвів блакитні очі на «свою» христіянку. Може, й справді, як говорить люд, «чарівники» вони, отсі засуджені на вогненну смерть. Бо хто ж у цілім Римі знає це наймення, що його він сам уже давно забув?

– Атале!..

Глянув уважно й відчув, як серце стало шматком важкого металю й впало глибоко додолу. Глянув ще – й обірвалося воно та й пірнуло в безодню. З ясного, мов перлового личка дивилися на Язиґа ласкаві, глибокі, ніжні очі. Немов би вчора бачив він їх, бачив і те личко любе, що його так часто розглядав між рудими лапами великого якора…

– Мир із тобою, Атале! Не тривожся! – лунає зо стовпа. – Бачиш, я на те тільки озвалася до тебе, щоб ти знав, що от зійшлися ми ще раз.

І усміхнулась…

Мов гарячили щипками бере той ніжний усміх варвара за серце. Так, а може, й дужче, як колись, як пригортала вона, дитина, його самітнього покидька на цім широкім світі…

Такий самий перед очима Фільомени Атал, як і колись, на тісному подвір’ячку в Субурі. Прозорі, блакитні його очі неначе стали ще ясніші на обличчі, опаленому вітрами та спекою різних підсонь розлогої імперії. Швидко чорніють силюети дерев. Немов металеві стовпи чітко вирізьбились обриси на зеленаво-прозорому небі, що стало легше й прозоріше, як було перед хвилею. І заплакало срібними слізьми зірок…

Тихим посвистом пролетів наказ підпалювати «смолоскипи». Раби крешуть вогонь, а Аталові здається, що то Фільоменині очі крешуть його по закривавленому серці. І чує він, як палять його гострі іскри… Ах, нехай згорить у них і цезар… і Рим… і цілий світ… і його життя… Щось більше за кохання, повніше за співчуття, гостріше за біль огортає варвара. Все, що відчував колись, зібралось у цьому тремтінню душі: і те, що було й уже забулось, і те сподіване, що мало прийти. І все разом протестує й кричить, вимагаючи для себе й для тієї прозорої дівчини, зарум’яненої зо споду запаленим хмизом, частиночки щастя, права на життя в цьому широкому, просторому світі. Але чорними бовдурами диму чавить усе безмежна розпука. Бо ж – де те життя, коли все під владою смерти!.. Повільної й тяжкої смерти…

Не зовсім розуміючи пощо, вхопився варвар за лук і поклав стрілу. Але на мить спустив додолу зброю.

– Фільомено! Фільоменко!.. Пригадуєш? Я обіцяв тобі віддячити за все… Як я можу тепер?.. Як? Тільки так… – підніс лук і націлив на дівчатко стрілу.

Чорний дим кількома гадюками обвивається довкола Фільомениних ніжок.

– Фільоменко! Принаймні ти не будеш мучитися, зайво страждати. Нехай твій Бог змилується… Візьми і мене в той… твій прекрасний садок.

Стріла заспівала, пурхнула, як маленька пташка.

Кивнула голівкою Фільомена й немов тільки тінь голосу впала Язиґові в ухо:

– Візьму…

Глибоко вбилася зліва у груди воякова стріла. Припала, немов принесла не смерть, а поцілунок. Чистий і вірний, на віки вірний, як сама смерть безповоротна. Але ще тремтіло Фільоменине маленьке тільце, а може, це пробігали по ній тіни вогняних язиків, що били гострими батогами в потемніле небо? А що, як жива?

Варвар швидко поклав другу стрілу й пустив не в серце, а – для певности – під вухо. Пустив із повної тятиви, хоч і вірив у твердість своєї руки. Але… дим… Як заслона, закриває він тіло, тільки ще, здається, грає легкий усміх на любому обличчі.

– Боже!.. А що ж, як вона ще й досі жива?

І Атал що було сили в руці – випустив третю.

Вдалині хвилювалися кривавою загравою лави живих палаючих стовпів. Удавано-радісні вигуки на честь цезаря переплутувались із звуковим мережевом тріскаючого в огні хмизу й запліталися червоно-жалібними стьожками – передсмертними стогнаннями жертв. Дехто з них пробував ще співати слова хвалебних гімнів, що падали святими квітками на палаючі жертовники. В нагрітому повітрі колихнувся вітрець і потяг на урочистий похід чад паленого м’яса.

Перед лєктикою цезаря бігли хлопчики й пригорщами сипали троянди, з боків ішли дівчата-рабині й кадили… кадили, аж звивалися хмари з того кадильного диму, а через них проходив пах і стогін.

Варвар відчув, як уся його істота наповнилась огидою, образою, жалем і гнівом. В голові, непризвичаєній до складніших міркувань, сплелися думки у вогнений вузол, а з того вузла увільнена й ясна видавалася тільки одна правда, що її навчали Язиґа у війську:

– «Вояк, що програв бій, жити не сміє!»

Ще раз кинув погляд – немов віддав очі й душу – вгору. Не бачив обличчя Фільомени, але ж бачив, ясно бачив над її головою розцвілий вінок сяйливо білого проміння. Не промовив нічого, тільки рвучко витяг меч…

* * *

Коли цезарів похід порівнявся з Фільомениним стовпом, два сенатори на хвилину перервали розмову. Їхні байдужі погляди обережно діткнулися до трупа молодого лєґіонера, що впав наперед із устормленим у груди мечем. Торкнулись і відскочили з погордою.

– Видима річ – варвар, – з огидою кинув один.

– У лісах і в боях тільки можуть вони жити… Не в культурному Римі, – крізь зуби процідив другий.

– Не в міру вражливі…

– Дикуни!..