Tsitaadid raamatust «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
"Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан — наробив нами, жид — надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?.."
— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?— Він, дитино, — він нас годує...— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема. — Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..
Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими.
Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину і ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати.
Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Дівчата — не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу — багато світу. Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили. Треба, щоб було чим згадати молодий дівоцький вік!
Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває...
Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі.
Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом...
Без землі — нема волі. Земля тебе годує. земля хазяїном робить. А без землі усе пропало. і моя надія пропала.
