Loe raamatut: «Мамай і млин»

Крислатий старий дуб простяг своє гілля над братом. Міцне листя пишної крони давало затінок і заспокоєння тому, хто сидів унизу. Шурхіт вітру між гілками пестив слух того, хто сидів у тіні… Спина ледь втомленого опиралась на вузлувату кору. Він усміхався у вуса й був вдячний братові своєму за прихисток і притік живи. Люлька холонула на килимку, комунікатор сонно моргав вічком широкосмугового доступу… Вірний вороний електроцикл стояв у соковитій траві, підставивши боки сонцю, – пасся, заряджався від променів Ярила. Від підніжжя потужного дуба відкривався просторий літній виднокіл. Ластівки жебоніли на дротах, що тяглись від вітряної електростанції до недалечкого хутора. Нитки електромережі, здіймаючись і опадаючи, тяглись над полями, летіли над лінивою річкою і зникали тонко у мареві літа десь у кронах яблунь при хуторі. Хутір звався Борівчаки. Борівчани ж славились своєю спокійною вдачею, вмілим господарюванням і біо-фабрикою з виготовлення неймовірно смачного яблучного та сливових джемів. Не можна було назвати хутір малим, та й великим також, – дванадцять коминів, ото й усе. Та ще пара сиротливих хат, у які так і не повернулись мешканці, їх відібрала недавня жорстока війна.

Мамай сидів розслаблено, спокійно. Характерник частину своєї свідомості відпустив у вільні мандри. Його чуття розтікались навсібіч, ніби віялом з туману і світла. Пульс живого відчутно бився в повітрі воді й траві, трохи далі мутніло щось поки невиразне, щось млосно запаморочливе, тривожне. З цим і доведеться розбиратись. Ну нічого, з Божою поміччю, та й козацькою шаблею і не в такому розбирались. У глибокому небі прогуркотів грім – навчальна козацька чайка перейшла звуковий бар’єр. Близенько засюрчав коник-стрибунець.

Дивлячись на козака, важко було визначити його вік: вже не молодий, але до старості ще далеченько, добре збитий, з міцними руками й сильною спиною. Короткі вуса і русий оселедець не мали й натяку на сивину. Тонкий прямий ніс, очі з лукавинкою. На легку літню сорочку зі скромною вишивкою був накинутий оксамитовий жупан з терморегулюючою підкладкою. Цупкі й легкі шаровари темно-синього кольору, місцями потерті, були заправлені у замшеві чоботи, скроєні на манеру військового взуття. За поясом ховались дріб’язки, металокерамічний ніж, запасна енерго-батарея до пістоля, трави до люльки, і ще щось, розіпхане по кишеньках, незрозуміле для нас, та важливе для характерника. Довгий подорожній ціпок стримів увіткнутий в землю, придивившись до нього уважніше, можна було зрозуміти, що тонкі сегменти з’єднань і комбінування різних матеріалів у його структурі приховують щось більше, аніж можна угледіти з першого погляду.

Мамай взяв до рук потерту легку кобзу з композитних матеріалів, торкнувся струн. Неголосне мелодійне бриніння почало спливати поки що розрізненими натяками на мелодію, шматочок однієї легко видозмінювався, перетворювався на іншу. Не одна дівчина дивилась на Мамая іншими очима, зачувши чарівні акорди кобзи. А коли козак затягував якої пісні, то дівочі серця, полонені приємним густим, ледь хриплуватим голосом, танули не гірше воску у свічці-громниці.

«Ще трошки зачекати», – подумав козак. «Цікаво, хто це буде, хлопець, що утирає льняним рукавом піт, дівчина з розпашілими щоками, що не сміє глянути у очі? Хе-х, почекаємо, усьому є свій лад і час». Забриніла мідно струна, стривожила бджолу.

Староста Свиря Вовкун дивися з-під кошлатих сивих брів на мальви за тином, задумався. Різке клацання поливалки примусило його здригнутись. «Ох, щоб тобі. Нерви щось не того… Гм, а ще треба задати в програмі поливу більший інтервал, і перевірити прогноз, ніби то дощем пахне, чи не пахне, невже знову здається?» Вовкун підвівся з тесаної лави, глянув у височину неба, примружив очі. «Як же добре вдень, як до-о-о-обре. І ночі тої не хочеться, хай вже їй…» Свиря зітхнув скрушно, розуміючи зрештою, що не у приході ночі криється його страх. Були ж ночі і до того, були зовсім не такі, як тепер, ну, звісно були ще й такі що ого-го, є що згадати. Староста посміхнувся, хекнув легко у вуса і подумав: «Кого ж послати? Котька чи молодшу Русаву? Котько прудконогий, і вмить домчить, а Русава має добре язика підвішаного, як скаже, то ніби шовком вишиє, і ладно, і ясно…» Глянув у небо на хмару, схожу на голуба, і вирішив: «хай Котько біжить».