Loe raamatut: «Роксоланія»

Роксоланія

Хай же ліси, якщо пісня про них, будуть консула гідні.

Вергілій

Найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади вірш-присвята автора

 
О сенате славний, мужів достойних
Зборе, що в пошані у мене завжди,
Це тебе львів’яни – громада людна —
Слухають радо.
Тож прошу: взірець цей моєї праці,
Котру я тобі присвятив, прийми вже
Ти як дар з обличчям погідним нині,
Хоч і маленький.
Про ліси та звичаї різні русів,
Про ведмедів, отих вихованців лісу,
Про міста, та вежі, й людські хатини
Шлю свою працю.
Навіть і високі монархи наші
Часто теж дешеві дари приймали,
Лиш були б і воля, і серце щире
В тих, хто дарує.
І не завжди цінні дари приносять
Богу, хоч всевладний володар світу,
Бо ж богів і гілка, і дим кадила
Можуть вблагати.
У карнавку тільки монетку мідну
Бідна жінка з Єрусалима вклала,
А тобі було до вподоби, Христе,
Щире бажання.
Тож прийми ти пісню, сенате славний,
Нині із серцем, благаю, щирим,
Як ту гілку Бог і царі приймали,
Дар цей маленький.
 

І

 
Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні
Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі.
Ниви, багаті дарами Церери, оспівуйте нині
Й землю, що наших іще не обманула надій.
Також про славні ліси розкажіть, геліконські богині,
Блага в краю цім вони щедро дарують усім.
Всюди меди дістають із дуплянок: на дубі верхів’я
Вкрите жолуддям рясним, знизу, в дуплі, жовтий мед.
Слово скажіть і про руські міста, що під небом арктойським,
Де понад ними пливе луком Гелíке своїм.
Спершу про Львів, те священнеє місто, про звичаї русів,
Потім згадайте гладкі стада худоби без вад.
Славте Замостя, що швидко зростає під радісним небом,
Тут і домівка нова, музи, для вас піднялась.
Замки, храми високі, і вежі, що вперлися в небо,
Й світлі розкішні доми тут возвеличимо ми.
Тож, пієриди священні, подайте поетові силу,
Шлях покажіть, вас прошу, в хащах безмежних, глухих.
Може, земля арголідська приваблює вас своїм чаром, —
Знайте, що чари свої має і наша земля,
Чи джерело животворне, відкрите копитом Пегаса,
Чи до вподоби вам смак Беллерофонтових вод?
Є теж джерела у нас, де вода життєдайна вирує,
Єсть і такі, де вона завжди холодна шумить.
В русів річок не бракує, що широко в’ються полями,
Риби всілякої скрізь водиться вдосталь у них.
Може, до вас усміхається мило Парнас лавроносний,
Тінь посилаючи вам з вічнозелених вершин.
Гори Менальські, богине, повір, є й у нашій країні,
З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої.
Глянь на вершинного Лева: гора височить в піднебессі,
Й там, на вершині оцій, замок піднявся увись.
Завжди, коли дощові чорні хмари затягують небо
Й дощ починає густий лити неначе з відра,
Наша гора тії хмари густі грозові розтинає
Шпилем своїм, і вода з шумом стікає по ній,
Блискавки грізні приймає на себе, і гонить всі хмари,
І не боїться громів Зевсових зовсім вона.
Саме отут, під горою, богині, ви можете жити,
Поки призначений шлях пройдемо ми до кінця.
Тут Аполлон-покровитель проміння ясне посилає,
Також проводить він сам бажані зміни років.
Зими та холод не завжди терзають безжалісно русів,
Лютий північний мороз – гість непостійний у них.
Зникне лиш сніг – аквілони тікають і еври приходять,
Блага тоді золоті руська приносить земля.
Тільки відступить Борей, то Фавоній повітря шле тепле,
Сонце промінням своїм гонить ізвідси мороз.
Зими й морози скрипучі в цей край Козерог засилає,
Снігом страшенно густим землю він скрізь замете,
Бик же, лиш зійде над ним, зігріває поля плодоносні,
Разом приходить із ним радісна й мила весна.
Потім вже Лев появляється й Рак у сарматському небі,
Жовте колосся тоді золотом криє поля.
Прийде Вага, матір осені, – холод приносить з собою,
Та, селянине, на рік досить в коморі добра.
Тож нехай Фама, гігантів сестра лихослівна, замовкне,
Зовсім у нашій землі лютих морозів нема.
Каже неправду, що ниви біліють від снігу постійно
Й сковані льодом лежать протягом року луги.
Бреше вона, що від стужі суворої землі не родять,
Що перемерзлі поля плугом не можна зорать.
Наші плоди і по ріках бурхливих пливуть аж до моря,
І по морях їх везем в різні країни чужі,
Навіть далека Германія наш урожай споживає,
Всюди його океан возить по хвилях своїх.
Скрізь на зелених лугах випасають худобу веселу,
М’ясо із наших волів в землях далеких їдять.
Тож ці дари не приходять з полів, скутих вічним морозом,
Блага такі лиш дає сонцем зігріта земля.
Ну ж, поспішайте сюди, Мнемозінині дочки камени,
Щоб ви самі вочевидь край наш пізнати змогли.
Бачу: вже Кліо злетіла до нас сюди з ясного неба,
Разом із нею прибув хор геліконських дівиць.
Ось ріка Бистриця котить у руслі своїм тихі хвилі,
Гребля спиняє лише їх у глибоких ставках,
Далі спокійно біжить біля Люблина й тут мимоволі
Місту для вжитку дає воду солодку свою.
Частка тече до ставка, а інша до вежі прямує:
Вежа, напившись, назад воду оцю віддає.
Звідси по трубах міцних мідяних аж до мурів доходить:,
Саме її подають спритно колеса туди.
Берег один вкрили лози густі, що їх легко стинати,
Сосни на другім шумлять, хвойними пахне довкіл.
В плесі ріки болотистий латук осоку обнімає,
В тихій воді височить зелень густа рогози.
Саме цей берег зелений над тихою річкою музи —
Хор геліконських дівчат – місцем обрали своїм.
Ліру, і плектр, і кіфару дзвінку принесли, і мистецтво
Кожна своє почала на інструменті своїм.
Тут, на зеленій травичці, немов на застелених ложах,
Сіли богині гуртом, славлять долину в піснях.