Loe raamatut: «Диктатор», lehekülg 6
– Чого так довго? – спитав один із них – малий на зріст і хитрий на розум.
– Лектор гарну проповідь промовляв. Заслухався, – іронічно мовив до нього Шевцов.
– Я не зрозумів…
– Тобі і не потрібно нічого розуміти. Треба виконувати. Чим більший коефіцієнт виконання, тим кращим і ціннішим співробітником ти стаєш. А звідси вже і усі можливі бонуси для тебе. Ти ж любиш бонуси?
– До чого тут бонуси?
– До того, що завдання наші стають важливішими. І ми маємо бездоганно відіграти кожен свою роль. Сідайте, друзі! Будемо з вами розмовляти, – сказав Шевцов і першим всівся у м’яке крісло, встромляючи свій погляд у безкраю синь моря і чистого, ясного неба. Він любив те небо, як і саме життя, яке усміхалося йому кулеметними чергами визначеної іншими для нього професії, того, чому він присвячував себе без жалю та вагань совісті. Він був офіцером спецслужб Росії. Держави, яка завжди вела війни, але ніколи ще у новітній історії вона не вела себе так, як в Україні. Світ перевернувся для багатьох. І для Шевцова теж.
– Другого травня відбудеться футбольний матч «Чор-номорець» – «Металіст». З Харкова та інших міст їдуть ультрас, увесь правий спектр, майданівці, журналісти, волонтери і всякий інший непотріб. «Марш єдності України» – ось як називатиметься та подія, під час якої ми поч- немо операцію. Люди мають бути готові. Євромайданівці будуть розганяти нас із Куликового поля. Зброю отримаєте завтра вранці. Центр міста – наша стратегічна позиція. Маємо тримати її і не піддаватися на провокації. Посилити нашу присутність на вулицях, – Шевцов дістав карту з внутрішньої кишені куртки, узяв ручку і прокреслив маршрути центральної частини міста. Стара Одеса вкотре за свою історію мала омитися людською кров’ю.
– А менти? – запитав другий співрозмовник Шевцова. Десь під сорок, сірої, непримітної зовнішності, тільки очі грали вогниками.
– Питання правоохоронних органів я беру на себе. Все буде добре. Лояльність – наш девіз, – відповів на те Шевцов. І знав, що слово своє стримає.
– Як нам відходити? Куди? – у розмову включився той перший. Він відповідав за бойовиків.
– Будинок профсоюзів – потрібно туди загнати народ. Міліція відтіснить майданівців, і ми покинемо будівлю. Але все має виглядати спонтанно, як пропозиції від когось, голос із натовпу. Ви мене зрозуміли?
– Зрозуміли. Можна одне питаннячко, шеф?
– Можна, але я тобі не шеф. Ми однодумці з тобою, Валерій. Запам’ятай це собі назавжди, будь ласка.
– Довго нам терпіти ще того лектора? Він вже усім набрид. Його побити хотіли, я не дав.
Олег посміхається і встає з крісла. Його погляд примушував тих двох доволі мужніх чоловіків тупити їхні брехливі очі у підлогу. Незважаючи на свій молодий вік, Олег знав, як управляти ситуацією, в яку його заганяють обставини. А наразі від цих двох лідерів Антимайдану залежало доволі багато.
Лектора нав’язали з Москви. Він чийсь родич, якогось чиновника, сам політтехнолог чи то політолог, кандидат якихось там наук, п’яниця і маразматик. На першому етапі він навіть здавався розумним. Але потім все стало зрозуміло. Вигнати, тим більше образити його, Шевцов не мав права. Погодін просив за нього особисто. Тому лектор залишався і йому надавалася охорона та автомобіль.
– Можете записати це на мій особистий рахунок. Батьківщина і я будемо дуже вам за це вдячні. А подяку свою звикли відплачувати доброю справою. Так що лектор залишається, друзі мої. І ми йдемо з вами у бій. Тепер слухайте деталі. Уважно тільки слухайте!
І Шевцов почав розповідати їм деталі, але кому вони були потрібні, коли усе пішло не зовсім так, як планувалося.
Вже пізніше, коли Шевцов стояв навпроти Будинку профсоюзів, а з нього стрибали донизу палаючі люди, на хвильку йому стало прикро через те, що все не вдалося. Хоча картинку для каналів він зробив ефектну. І російські канали почали трубити про бандерівців, що спалили живих людей. А громадяни РФ вірили цьому, жахалися, рівень ненависті до «хохлів» зростав і так міцнішала державна машина, замішана на релігії і тоталітаризмі, імперськості та нахабстві, силі і підступному обмані, який не можна було пробачати.
Він стояв і розумів, що в той день, 2 травня, Росія програла в Одесі. Одесити захистили своє право залишатися одеситами в Україні. І це мало значення.
«Треба забиратися звідси. І чимскоріш», – сказав він собі, непримітно вийшов з натовпу й попрямував вулицями міста, аби заховатися у ньому, все зважити та зникнути у напрямку російсько-українського кордону, звідки, ймовірно, його за декілька днів уже направлять на Донбас.
Той травень кривавого 2014 року Олег Шевцов закінчував у зоні бойових дій на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Починалася війна. Стріляли усі. І він мав навчати тих «комбайнерів» та «шахтарів» з Бурятії, як правильно та ефективно вбивати людей. У тій війні, вже після провального завдання в Одесі, він мав право розраховувати на роль інструктора. Але не знав ще Олег Шевцов, що то тільки початок, бо інструктором він працюватиме недовго, коли життя його різко зміниться і доля дасть йому ляпаса, а можливо, й новий шанс. Проте все це ще буде, ще з’явиться, виплигне перед Шевцовим і вже не відпустить від себе. А поки що він бачив, як незнайомим йому чоловікам, що стали його армією, подобається стріляти, як вони дичавіють, забувають усе людське, а діями їхніми керує лютий звір. Ненажерливий та голодний. Невблаганний та брехливий, який помирає разом з тими першими людьми, що рвалися у бій за неіснуючу «Новоросію».
Укотре Олег Шевцов переконувався, що усім керує жадібність. Заради жадібності люди брешуть, зраджують, вбивають. Вони роблять усе, аби задовольнити жадібність, нагодувати своє брюхо, власну пиху, показати іншим, слабшим, що вони є справжніми хазяями їхньої сплюндрованої державою реальності.
– Саме реальності, жорстокої та неминучої, але аж ніяк не життя, бо на Донбасі починалося пекло, – сказав мені дід. Задумався і ще раз додав: – Справжнісіньке кляте пекло!
І він почав згадувати, що було далі і як жила Україна в ті перші роки війни та окупації, як ішли вони кожен своїм шляхом, як боролися і любили, вмирали та воскресали у пам’яті людській, як пробиралися вони до влади крізь хащі корупції, зрад і жорстоких, несправедливих втрат, аби назавжди змінити курс у тому напрямку, якого так не вистачало їхній державі.
Дід та його друзі – міністри, генерали, поети й романісти, актори і журналісти, фінансисти і бізнесмени, чиновники і науковці. Саме з них формувався той перший уряд за часів Диктатора, коли вони прийшли на довгих десять років і зрушили машину корупції з мертвої точки. З’явився страх. І люди стали менше красти. Так починала своє життя громадянська свідомість. Так на бюрократичні посади на німецький лад почали набирати за критерієм не політичної приналежності, а здобутків, технічних навичок та деперсоналізації процесу. Перед можливістю, як і перед законом, усі були рівні.
– Ти знаєш, чому я розпочав свою розповідь з цього американо-російського калейдоскопу подій та імен? Бо вони є уособленням справжніх солдатів тієї війни, її рядовими та генералами, священниками, що кожного дня давали прощення тим, кого відправляли на вірну смерть. Їх не викинеш із пісні. Вони обидва виконували накази керівництва. Але знаєш, Миколо, дивна річ полягає у тому, що ті накази вони виконували суто механічно, без жодних емоцій. І знаєш, чому вони себе так поводили?
– Чому?
– Тому що вони були професіоналами, синку! Впертими та природженими переможцями, – мовив дід, закурив, відвернувся до вікна і став дивитися на Київ. Його старий, давно зниклий Київ, в якому він оселився у неймовірно далекому 2000 році, в якому формувався його світогляд, місто, де він мужнів та йшов уперед, народжував нащадків і навчав прийдешні покоління. Дід був особистістю, і його історія має право бути серед тих, хто намагатиметься розповісти вам про Диктатора України, який узяв її, бідолашну, вже в той момент, за яким настає колапс.
– За нього було багато жорстокості, траплялися й невин- ні жертви. Але без цього просто не можна було! Нічого б не з’явилося, не зрушилося. Тільки страх, що дуже повільно, але все ж таки оселявся в людях, дав змогу провести реформи. І за це люди дякують йому і сьогодні, – сказав дід, зітхнув і дав мені зрозуміти, що про все інше я дізнаюсь трішки пізніше, можливо, навіть наступного дня, якщо він буде у настрої, аби працювати зі мною та ділитися спогадами про минуле.
Частина друга
Час шакалів
Після революції
2014 рік в інтерпретаціях з 2068 року
Найстрашніші революції – це незакінчені революції. Ті, які потім тліють на зраненому тілі суверенної держави, що намагалася боротися одночасно як з внутрішніми, так і з зовнішніми ворогами.
Такі революції вбивають усе. Найголовніше – вони вбивають надію. Можна чекати довго, недовго, але чекати усе життя і помирати, усвідомлюючи, що так нічого і не трапилося, нічого путнього не сталося, а вся твоя доля промайнула якоюсь химерою, запрограмованою на сірість, нестабільність і суцільний обман – на таке зголоситься не так багато людей. І інші люди, ті, які відмовляться й надалі вірити політикам, тицятимуть у них пальцями і проголосять навіженими. І вони – циніки та прагматики, матимуть рацію. Вони знатимуть, що їх використали, ошукали, зомбували і вкотре вже одурили, і що це процес нескінченний, бо такий ми вже народ, радий вірити, закохуватися до нестями, творити собі нових кумирів або ж підіймати з політичного попелища старих, бігти за кимось і десь у глибині своєї душі розуміти, що все це обман і закінчиться він черговою бідою, катастрофою, здатною поглинути країну і знищити її на віки вічні.
Незакінчені революції тягнуться за країною у її теперішньому, яке миттєво переливається в минуле, аби і в майбутньому диктувати свою злу волю незакінченої справи. І така вже була доля у нашого нестримного волелюбного народу, аби в ту холодну зиму на межі 2013–2014 років пережити незакінчену революцію, яка кричала своїм творцям про наслідки, але вони її не чули, адже кожен з них був зайнятий своїми справами. Що ж стосується самої революції, про неї згадували і використовували усі ті, хто вирішив боротися за владу. Саме тоді українські політики навчилися вправно вести бесіди і монологи про героїзм мертвих. Шкода тільки, що вони так і не змогли говорити про щастя живих. Бо ж боротьба за владу перекреслювала як щастя живих, так і скорботу за мертвими, які йшли на Донбас, аби захистити свою країну, поки інші грабуватимуть її на очах у всього українського народу, що бажатиме перемоги над корупцією, але не матиме достатньої волі, аби раз і назавжди покінчити з системою, яка перекреслювала майбутнє, бо діяла в інтересах меншості, поки більшість воювала, бідніла, а десь уже й жебракувала, все ще сподівалася, вірила, молила, але у відповідь отримувала страшну тишу, холодну байдужість тих, хто своєю жадібністю перекреслював майбутнє сорока п’яти мільйонів живих людей. Такого не можна було пробачати, і незакінчена революція намагалася сказати про це, але голос її тонув у гучному реготі розгнузданого грабежу.
Тієї весни, коли усе розгорнулося і трапилося те, що трапилося, він щойно припинив працювати тепер уже на злочинну владу, але на весну обіцявся контракт на одного з кандидатів у президенти. Кандидат був не з лідерів, проте інших варіантів у нього просто не було.
Професія політтехнолога вимагала від нього декількох обов’язкових речей.
По-перше, він мусив і надалі писати, говорити, давати коментарі, робити прогнози, які за місяць-другий буде сам же спростовувати й пояснювати, чому трапилось так, а не так, як він те прогнозував. Публічність, постійна інформаційна присутність сприяли зростанню його капіталізації на ринку. Ціна питання для його клієнтів залежала від самого клієнта і те, як йому вдасться продати свій імідж. Але не тільки.
Іншим важливим фактором були знайомства і зв’язки у світі української політики. Як центральної, так і регіональної. І вже на основі таких знайомств починалися розмови, перші фрази без особливого значення, обмін візитівками, обговорення спільних знайомих і загальної ситуації в країні, місті, селі чи селищі. Після того, коли все вже зводилося до корупції й небезпеки дострокових виборів, він замовкав, робив серйозний вигляд, дивився повз клієнта і чекав, коли той сповістить про своє рішення балотуватися. І саме тут, окрім медійності, в нього був ще один козир, яким він бив карту клієнта. Він мав знання.
Чоловік виріс в оточенні книг і на момент нашої розповіді одночасно читав дві-три книжки, аби йти далі у своєму інтелектуальному розвитку, незважаючи на часи, владу, ідеологію та курс, яким рухатиметься Україна. Розумні люди тепер були потрібні, як ніколи.
Він міг змішувати смачні словесні коктейлі з Ремарка, Гемінґвея, Фіцджеральда (особливо подобався жінкам), Памука (знати цього турецького лауреата Нобелівської премії з літератури вважалось правильною справою) чи Льйоси (відкривши колись давно його книжку «Тітонька Хулія та писака», він вже не зупинився, аж поки не проковтнув інші твори письменника, стежачи за усім, що може бути сказаним та написаним великим перуанцем Маріо Варґасом Льйосою) та Фукуями, Кіссинджера, Хантінґтона і Джозефа Ная22, говорити про шпигунський роман ле Карре, порівнюючи його з роботами ґрема ґріна та Еріка Емблера23, а після звертатися до думок Хайєка, Мілтона Фрідмана, Фернандо де Сото24, яких усіх після заперечував теоріями та постулатами з Айн Ренд і переходити на Аристотеля, Платона, Макіавеллі чи Гоббса.
Він читав «Майн кампф» Гітлера, свого часу перехворів на твори Муссоліні, книжки про Франсіско Франко, Пол Пота, Піночета, Кемаля Ататюрка, Лі Куан Ю та інших діячів різних країн і епох, чий життєвий і політичний досвід міг стати у нагоді. Врешті-решт він любив книжки, і книжки любили його – їхнього відданого та чесного читача. Читача, котрий завжди купуватиме книжки.
– Подивіться, хто йде до Ради! Почитайте ці прізвища! Хто ці люди?! Яким чином вони писатимуть закони? Що це за вертеп, а не парламент? Куди усі ми котимося??? – кричатиме він в одному з пивбарів старого Подолу наприкінці вересня 2014 року, рівно за місяць до парламентських виборів в Україні.
Але поки що був березень, учора Росія остаточно вкрала Крим, усі в Києві готувалися до дострокових президентських виборів, а на Донбасі починалась «русская весна» – пора смертей, часи обману. А він сидів у Києві, писав аналітику для двох замовників, третьому робив блоги та спічрайтинг, і мав купу вільного часу, аби вже всістися і писати свій новий, зовсім інакший, ніж усі попередні, роман. Він вірив, що саме цей ще ненаписаний роман стане найголовнішою книгою його життя. Він знав, що мине час і він помре, а роман його житиме, і його ім’ям називатимуть вулиці та парки. Саме така перспектива гріла його егоїстичне его, що було рушійною силою усіх його амбіцій.
Чоловіка звали Микола Сергійович Кутній, йшов йому тридцять перший рік, і у колі своїх колег та знайомих він вважався хлопцем, який мав голову на плечах та знався на тому, як будувати стратегії. Але у постреволюційному Києві, де в очах містян була недовіра і страх, Кутньому потрібно було позмагатися за клієнта, адже час був такий, коли старих не стало, а нові тільки-но рвалися до влади. Біда була в тому, що він не знав тих нових, адже усе своє життя був прикутий до однієї групи, що вважалася опонентом усього нового та демократичного. І це було проблемою, про яку він знав і думав, як упоратися з нею.
«Треба розширювати ринок!» – вперто сказав він собі і йшов Києвом, упевнений, що доля буде до нього ласкавою.
І вона стала для нього ласкавою, коли один іміджмейкер сказав, що наразі знайомому генералу потрібна якісна аналітика, і він дав контакт генерала Кутньому, а потім вони зустрілися і генерал, тримаючи у своїх руках аркуші паперу, зачитав Миколі Сергійовичу біографію його, Кутнього, життя. Навіть із тими фактами, які Кутній, як йому здавалося, вдало приховав від усіх. Після цього Микола Сергійович забув і про кандидата в президенти, і про старих замовників, і про усіх вірогідних нових. Він дивився тільки на свогознайомця.
– Ви так перевіряєте усіх потенційних партнерів? – спитав генерала Кутній.
Той зміряв його поглядом і сказав:
– Не партнерів, а найманих робітників. Ви станете моїм найманим робітником. Можливо, з гарною заробітною платою. Але відтепер увесь ваш час, ваші сили та ваш інтелект повинні концентруватися виключно на тих завданнях, які я ставитиму перед вами. Ніяких інших клієнтів! Жодних фрилансів! Працюєте виключно на мене. Усі сили – на мої завдання! Ані кроку в сторону!
– Я маю час, аби подумати? Можливість відмовитися?
Генерал зітхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою і простягнув його Кутньому.
– Це ваша заробітна плата на місяць. У євро. Часто будете працювати без вихідних. Будуть і відрядження. Два-три рази на рік зможете брати відпустку. Коротку. Не більше п’яти-семи днів. Якщо спрацюємось, років за два отримаєте ще квартиру.
– А кар’єрні бонуси?
– Ви будете звітувати виключно мені. Вважайте це вашим кар’єрним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навіть і не мріє.
– Але чому саме я?
– Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюємо ми себе.
– Ми – це хто?
– Рано вам ставити такі питання. Поки що рано.
– І що я маю робити?
– На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно після вашої згоди.
– Але ж…
– То що скажете?
– Навіть…
– Виходити на роботу з вівторка. У понеділок навіть кораблі з гавані не виходять. Додаткову інформацію отримаєте у мого помічника.
– І все ж таки…
– Вам не подобаються наші умови?
– Не в цьому річ…
– Тоді не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумію, що ви з нами?
Генеральська тональність, його стрімкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергійовича, і він зрозумів, що пірнає у невідомість тільки тоді, коли сказав:
– Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.
– Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засміявся генерал.
– Яких?
– Ризикових та амбітних. Ви ж, напевно, себе Гемінґвеєм уявляєте? Жалкуєте, що не в той час і не в тій країні з’явилися на світ?
Кутній спокійно дивився на генерала. В нього не було бажання щось йому пояснювати, сперечатися, доводити. Він просто сидів і думав, яким чином має повідомити усіх своїх теперішніх клієнтів. Адже цифра, написана генеральською рукою на простому аркуші білого паперу, визнача-ла все.
– Я можу йти? – запитав він у генерала.
– Ну, йдіть. Але вже у вівторок ми будемо чекати на вас. І моя вам порада. Не накойте дурниць у найближчі дні! Ви нам потрібні.
Кутній кивнув головою, потиснув міцну руку генерала і пішов геть.
Він не знав, хто був його співрозмовником, яку групу впливу чи організацію він представляв, його можливостей та здатності впливати на рішення в країні. Микола Сергійович Кутній уклав договір про роботу з людиною, яку абсолютно не знав. І чим далі він ішов від офісу, де відбувалася зустріч, тим чіткіше усвідомлював, що щойно продався одному з дияволів, які мають свої плани на Україну.
– Що ж, – сказав собі Кутній. – Не ми обираємо наших дияволів. Вони самі обирають нас.
День за днем травень утікав від людей. Мчав вулицями міст і автошляхами країни, летів понад морем, гомонів зеленим листям садів і парків і дарував тепло, аби закінчитися, промайнути, коли вже грудень забиратиме сонце своїми хуртовинами, а після, вже знову по весні, – березень промайне проливними дощами, за якими десь вже аж наприкінці квітня, знову вигляне воно – вічне й неповторне сонце.
З висоти вікон, що заміняли стіну, Кутній дивився на центр Києва. Місто було заклопотаним. Затори, люди, різні звуки, лайка, злість і ненависть одне до одного, готовність захищати тільки своє, до самісінького кінця, незважаючи ні на що. Ані Майдан, ні смерті Небесної сотні, ні загроза російської агресії – ніщо не міняло українців. І надалі кожен з них вперто залишався самим собою – хто ідеалістом, хто циніком, хто бовдуром, а хто хитрим хапугою.
Другий місяць поспіль Кутній працював на генерала. І те, що він побачив, уразило Миколу Сергійовича. Ситуативний аналітичний Центр, який працює на невідомого ще Кутньому замовника, був дійсно потужною структурою.
Взагалі, юридично Центру як аналітично-дослідної структури не існувало. Його співробітники числилися хто де. Але жодного нарікання, тому що розцінки на розум у тому Центрі були досить поважні. І саме цей фактор визначав навесні 2014 року абсолютно все.
Та й колектив підібрався – ще той. Кожен зі своєю старою історією, своєю таємницею, амбіціями та планами. Вони були різні, хтось десь раніше перетинався, когось Кутній бачив уперше. Але усі мали ясний розум і певні неординарні здібності. Математики, аналітики, політологи, економісти, фінансисти, соціологи, психологи, офіцери спецслужб, два колишніх військових журналіста, айтішники і група силового блоку. Різні люди, різні долі, але усі вони мали працювати над рекомендаціями й прогнозами, на основі яких хтось невідомий для них усіх приймав рішення.
Центр був «фабрикою думки», чиї прогнози цінувалися у певних політичних та фінансово-промислових колах Києва, Вашинґтона і Брюсселя. На роль керівника Центру без жодних вагань та довгих диспутів було обрано Максима Віталійовича Доброзная – генерала спецслужб, колишнього розвідника-нелегала, професійного аналітика й оперативника. У коридорах Центру ходили про нього легенди, які обростали новими подробицями, що додумували підлеглі Доброзная. Максиму Віталійовичу дуже личило його прізвище, адже при першому погляді на нього людина починала нервувати. Здавалося, що він знає про вас усе.
– Ти знаєш, Миколо, він був дивовижною особистістю. Статний такий чоловік. Сивуватий вже, хоча і сорока не виповнилося. Жінкам подобався. Чоловіки його боялися. Він умів переконувати. І вмів примушувати. Але також він умів вірити. Вірити в те, чим займався, чому присвятив своє життя. І цим вирізнявся серед собі подібних, – сказав мені дід, розповідаючи саме про той момент свого життя, коли він – молодий, вже одружений, перспективний та цікавий, потрапив на роботу до загадкового генерала.
– З цього все і почалося, – мовив з нотками ностальгії дід. – Наш шлях до влади.
З його голосу я зрозумів, що він сумує. Сумує за своєю молодістю, за тим часом, який розвіявся у пам’яті ще живих людей і рік за роком танув, залишаючись в архівах, на старих фото, відео та інших носіях. Час помирає разом з людьми, бо його вже ніхто не згадає, не поділиться досвідом, не розповість про тих людей, які жили тоді – в часи російської агресії, в найтяжчі українські роки.
– Ми обирали нового президента, бо той, що був у нас, утік до Ростова, а потім до Москви. Про втечу Януковича писано-переписано, сказано-переказано, навіть фільм зняли наприкінці 20-х років. «Втеча зрадника». Не дивився? – дід повернувся у кріслі обличчям до книжкової шафи. Я зрозумів, що він намагається знайти своїми старими очима якусь книжку.
– Що ти шукаєш? – запитав я його.
– Помовч! – без злості гримнув він на мене, а потім додав: – Друга полиця знизу. Один-два-три-чотири… сьома книга зліва. Принеси її мені.
Я підвівся, узяв книжку і прочитав її назву. «Політичний режим Віктора Януковича». Автор – дід. Рік видання – 2020. Сорок вісім років тому. Я знав цю книжку, як і усі інші, писані моїм дідом.
– Розгорни її. Сторінка 148. І зачитай третій абзац зверху.
Я відкрив книжку, знайшов потрібне місце і зачитав уголос:
«Віктор Янукович був найгіршою кандидатурою з усіх можливих від Донбасу, але так було потрібно долі, аби саме він став кандидатом у президенти, а пізніше і президентом».
– Якби не Янукович, а хтось інший став би в 2010 році біля керма держави, не було б Майдану. У Януковича елементарно не вистачило розуму й бажання усвідомити, що значить бути президентом. Така моя думка. Така моя переконаність, синку. Нам просто не поталанило на порядну людину в той час.
– А пізніше? – запитав його я.
– Що пізніше?
– Теж не поталанило на президента?
– Після Майдану усім потрібен був час, аби усвідомити, що ідеали та реальність в умовах України – несумісні речі. Але без тих років, що минули від революції до приходу Диктатора, ми не можемо говорити і про самого Диктатора, бо він був породженням не революції, а саме постреволюційного часу. Коли невизначеність правила усім. На той момент, синку, наша держава перебувала у стані важкого, хронічного хворого, якого могли врятувати одним тільки хірургічним втручанням. Порядок потрібно було наводити сильною рукою.
Дід замовчав, схилив свою сиву голову, а потім одразу переключився на попередню розповідь про роботу на генерала. Адже, як він сказав нам усім, саме з тієї роботи все у нього і почалося.
– Генерал Добрознай умів цінувати та заохочувати розум. Він був справжнім «мисливцем за головами».
– Чим же конкретно ви займалися? – запитав урешті- решт я.
– Усім, синку, – посміхнувся дід. – Ми займалися практично усім, що мало відношення до політики, війни, міжнародних відносин та стратегій виборчих перемог. Ми були аналітичним центром, який продукував державну політику та поради для іноземців, котрі грали свою гру на території нашої з тобою батьківщини. Не забувай, що того першого постреволюційного року ми ледве не втратили суверенітет і незалежність. Ми ледве не втратили державу. Наша суб’єктність на світовій арені була кволим цуценям, якого викинуло на вулиці злого і жорстокого міста. Європа і адміністрація Обами боялися Росію. Цей страх відчувався в повітрі. Він жив десь на підсвідомому рівні, а намагання України апелювати до Будапештського меморандуму розбивалися об холодний цинізм жорстокої дійсності, в якій ніхто не мав жодних намірів виконувати колись узяті на себе зобов’язання. Що б там потім усі вони не говорили, але анексія Криму дала мені розуміння, що ніхто з західних держав не починатиме велику війну з Москвою через Україну. У нас забрали ядерну зброю, а взамін подарували рожеву казку про європейське майбутнє, якого ніхто в Україні не знав і не бачив. Історія приходить двічі. Вперше як трагедія. Вдруге – наче фарс. Ось після подій напередодні Другої світової війни, які скінчилися справжньою глобальною трагедією, історія заграла злим фарсом в Україні. Захід застосовував тактику економічних санкцій. Росія робила ставку на приховану військову силу та ефективну пропаганду. І в той 2014 рік Москва вигравала у Заходу, бо її голоси було чутно повсюди. А її зброї і орди жорстоких солдатів боялися повсюди в Європі.
– Ти працював на розвідку? – чомусь запитав я діда.
– Не зрозумів. До чого тут це?
– Ну, мені здалося, що твій генерал був причетний до розвідки.
– Мій генерал був причетний не тільки до розвідки. І не тільки України. Пізніше я дізнався, що наші аналітичні розробки й сценарії були основою для ряду спецоперацій. Доволі вдалих спецоперацій.
– Діду, скажи, а чому все-таки утік Янукович? Можна ж було все вирішити мирно. Стільки б людей залишилося б жити і не було війни.
– Можна було, – відповів на те дід. – Але для того потрібно було мати розум, сміливість і відповідальність. На жаль, Україні дістався президент, якому були властиві зовсім інші якості.
Після цих слів ми мовчали. Кожен думав про своє. Дід – про роки далекої молодості. Я – про цю кляту книжку, яка захопила мене і яку я писав, недосипав уночі, зранку йшов у клініку, проводив нараду, давав указівки, але оперувати я перестав. Я навіть подумував, аби взяти відпустку на рік за свій рахунок. Але поки що продовжував жити у шаленому ритмі, коли завжди на щось не вистачає часу. На сім’ю, буденні радощі, насолоду життям. І коли починаєш усвідомлювати, що нічого вже не повернути, десь там у грудях починає боліти від туги. За чим, запитаєте ви мене. А хто його знає? У кожного своя туга, свій єдиний таємний біль, змінити який вдається не усім. І тільки той, хто здатен вирвати нестерпний біль зі своїх грудей, може пишатися власним умінням забути минуле. Проте забути минуле означає і забути себе. А тим, хто забуває навіть себе, не варто і починати жити, бо такі люди не здатні принести щось путнє у цей такий добрий і такий жорстокий світ. Я переконаний у цьому, як і мій дід, тому і живемо кожен зі своєю тугою, рухаючись далі у вирі подій, дивлячись у майбутнє, що майорить на горизонті та згадуючи минуле, яке були кривавим, жорстоким, цинічним, але водночас мужнім, сміливим і відчайдушним. Україна народжувалася не у законах, що лягали словами на папір. Вона народжувалася разом з кулями стрілецької зброї, з вибухами гранат і ракетними пострілами, що летіли Україною в ті далекі роки, бо йшла боротьба, в якій усі ми – українці другої половини ХХІ століття, могли б і програти. І тоді б моя історія мала зовсім інше продовження, бо скоріш за все мого відомого та славетного діда розстріляли б або посадили б років на двадцять. Ті, хто підтримав Диктатора, хто стояв з ним поруч у найважчі хвилини, були кастою недоторканних. І відрізнялися від усіх каст, що були до них, тільки своїм переконливим поглядом на боротьбу з корупцією. І вони її побороли! За це їм і дякуємо. А хтось, напевно, проклинає. Бо крові при Диктаторі, як і змін, було вдосталь.
– Багато було крові. Але тільки так! – сказав того вечора мені дід і стиснув свій кулак, в якому ще жевріла чоловіча сила і мужність.
Дід був чесним зі мною, і, розпочавши з Томаса Лейла, він знову повертався до нього, чи то сама історія повертала усіх нас до американця, який стріляв на Майдані і бачив такого ж снайпера, який теж стріляв на Майдані. Лейл входить знову у нашу розповідь, повертається до неї, аби грати свою важливу роль у подіях, що передували тим всенародним виборам, які й наділили Диктатора владою.
– В роки моєї молодості Україна була країною корупціонерів, аферистів, нахаб, солдатів, іноземних шпигунів та радників, а також мародерів, сепаратистів і відвертих зрадників, – дід прищурив свої розумні очі, почесав за вухом і додав:
– Часи були такі, синку, коли, одягнувши вишиванки, «шароварники» розкрадали і шматували Україну. Скажу тобі більше – не тільки чужі, але й свої. Саме це і було тією трагедією, раною, хворобою, яку своїми різкими та досить суперечливими з точки зору ліберальної демократії методами вправно вилікував Диктатор. Там, де не діє слово, бажаний результат дає тільки сила. Запам’ятай це, синку! Без цього тобі ніколи не зрозуміти Диктатора. Його цікавила країна, а не гроші. Йому завжди вистачало того, що він мав. Він жив, як живе середній клас. І ця його риса забезпечувала народну згоду на розстріли та розправи. Його любили бідні. А бідних у ті часи була переважна більшість. Ось так, синку. Знай свою історію! Роки були цікаві. Трагічні та величні часи! – і лише після цього я зрозумів, з якою несамовитою силою мій дід любив ті далекі роки. А ще я зрозумів, як палко він любив Україну і як істинно вірив у справедливість тієї політики, яку сповідував Диктатор, ламаючи старе, аби на руїнах занепаду будувати зовсім іншу державу, яка вже ніколи не буде схожою на ту Україну, яку знали в світі на початку ХХІ століття. То буде інша якість влади, інакший світогляд, життя заради громадян, в яке вже ніхто не вірив. То буде дійсно перемога перемог, але перш ніж вести розмову про перемогу, ми неодмінно маємо сказати і про зраду, яка стала модним псевдоінтелектуальним трендом тих років, що йшли одразу за незакінченою революцію.
