Loe raamatut: «Мацюсеві пригоди»

Font:

Чи існувало Мацюсеве королівство?

Два слова про цей переклад і трохи більше – про автора цієї книжки.

Коли мій тато був маленьким хлопчиком – а було це в 20-ті роки минулого сторіччя, – він дуже любив читати. А оскільки ріс він у польській родині, то й читати почав польською. А оскільки та польська родина мешкала в тогочасній радянській Україні, то вдовольнятись йому випадало тими лише польськими книжками, що збереглися в сім’ї з дореволюційної доби (серед яких, втім, було чимало вартісних творів М. Конопніцкої, Г. Сенкевича, Дж. Конрада…).

Коли я сам був маленьким хлопчиком – а було це вже у 60-ті роки минулого сторіччя, – я теж любив читати. Читав я, здебільшого, українською, бо мій тато працював у видавництвах, які друкували багато книжок українською мовою для дітей, і я, син видавця, одним з перших отримував свіжовидрукувану книжку, часом навіть з автографом українського автора – В. Нестайка, Б. Комара, Є. Чеповецького…

Звісно, і тоді друкували також переклади кращих зарубіжних творів, зокрема й польських – М. Конопніцкої, Г. Сенкевича, Я. Бжехви… Одного вечора тато повернувся з роботи надзвичайно задоволений, з пакунком під пахвою. Мене той пакунок неабияк зацікавив, бо на ньому були наліплені невимовно гарні польські поштові марки, znaczki, а колекціонування марок у ті часи було чи не найпоширенішим захопленням. Іще цікавіше було дізнатися, що там всередині закордонного пакунку.

– Книжка, – сказав тато. – Одного польського автора. Я мав би її прочитати ще в твоєму віці, але, на жаль, у нас тоді її не роздобути було. Це дуже відома в усьому світі книжка, і ми її хочемо видати українською, щоб українські діти могли її прочитати. Ось, польське видавництво надіслало примірник.

Книжка виявилась гарно ілюстрованою. Але мені кортіло якнайшвидше взятись до відклеювання марок – процедури не простої, але надзвичайно втішної для колекціонера. А тато сів переглянути книжку. Доки нові марки потрапили в спеціальний альбом, «клясер», час було вкладатися спати.

Зранку тата за сніданком не було. Та на наше з братом стурбоване питання, чи він бува не захворів, мама засміялась:

– Ні, він учора став читати «Короля Мацюся», і читав усю ніч, аж доки закінчив книжку – не міг відірватись. А оце зараз вирішив покуняти якусь годинку, перше ніж їхати на роботу.

Не знаю, чи тато почав роботу з перекладу того ж таки дня… чи ночі, але книжка українською вийшла дуже скоро. Прочитавши її, я зрозумів, чому так важливо було її видати і чому так важливо, щоб кожен цю книжку прочитав. Бажано – ще в дитинстві; але, як показує випадок з моїм татом, таку дитячу книжку дорослі теж читають охоче.

Власне, автор цього чудового твору, славетний письменник і лікар Януш Корчак, як педагог відомий, зокрема, тим, що не визнавав відмежування дитячого світу від світу дорослих. Його повість у двох книжках про короля Мацюся – це начебто повість-казка, але дуже особлива казка. І якщо чудовий російський поет Олександр Пушкін писав у вступі до своїх «Руслана і Людмили», що «казка вигадка, та в ній натяк мудрий – щоб навчив», то в казці Януша Корчака міститься не натяк, а щось набагато більш значуще. Хто прочитає неймовірну історію короля-реформатора Мацюся, неодмінно це відчує. А хто дізнається неймовірну історію життя її автора, Януша Корчака, зрозуміє набагато більше.

У книжці про Мацюся хлопчик ще в дитинстві успадковує по батькові королівську владу і, попри невдоволення дорослих – радників та міністрів, – починає запроваджувати у своєму королівстві доти нечувані «дитячі» порядки. Напевне, дорослий автор такої історії пригадав, як він у дитинстві мріяв переробити несправедливий дорослий світ за своїми наївними дитячими уявленнями, а тепер нафантазував, що було б, якби таке сталось? Дарма! Все відбувалось набагато цікавіше.

Хлопчик, що народився у родині адвоката наприкінці позаминулого століття у Варшаві – на той час столиці царства Польського Російської імперії, – королем не був. Хоча у дитячих фантазіях часом уявляв, щó він зробив би, якби… Та коли батько тяжко захворів і родина залишилась без засобів до існування, хлопцеві стало не до фантазій. Королівський трон і корону йому ніхто не пропонував – натомість треба було заробляти гроші, щоб підтримати сім’ю. Тому про хлопчика-короля – це справді лише казка. Але решта в книжці про Мацюся – чиста правда.

Коли Януш Корчак розповідає про війну Мацюсевого королівства з сусідніми державами, про випробування, що випали хлопцеві на фронті, він пише про те, що повною мірою звідав у власному житті.

Своїм покликанням, ще з юнацьких років, Януш Корчак вважав допомогу тим, хто страждає, тож, вивчився на лікаря. Щоправда, навчання в університеті затяглося – треба було заробляти на утримання матері та сестри. До того ж, юнак брав участь у підпільному навчанні польських підлітків рідної мови і діяльності забороненого російським урядом «Летючого університету». А того самого 1905 року, коли він нарешті отримав лікарський диплом, новоспеченого доктора забрали в царське військо – Російська імперія вступила у війну з Японією. Корчак, звісно, ніколи нікого не вбивав, навіть на війні. Навпаки, він рятував життя, лікував поранених. Лікував також і місцевих дітей у Маньчжурії, де служив. Принагідно навчився китайської мови у чотирирічної Юо-Я, донечкі китайських селян, господарів хатини, в якій він квартирував. Корчак охоче вчився у дітей і вірив, що саме у них можна навчитись найважливішим речам. Він взагалі багато вчився.

Повернувшись з війни і працюючи в дитячій лікарні на околиці Варшави, всі свої заощадження молодий лікар витратив на фахове вдосконалення – у клініках Берліна, Парижа, Лондона. А оскільки не припиняв участі у підпільній освітній роботі, то російська поліція вкинула його до в’язниці. Тут йому випало сидіти в одній камері з одним з найславетніших тогочасних соціологів, професором Л. Крживіцкім, який познайомив його з тонкощами науки статистики. Всі набуті знання і досвід Януш Корчак застосує на благо дітей – як лікар і як вихователь.

Минуло заледве кілька років по демобілізації, і вибухнула Перша світова війна. Корчак знову військовий лікар, завідувач дивізійного лазарету.

Війна – це не тільки кров і тисячі поранених і вбитих, а ще й тисячі сиріт – дітей, що через війну втратили батьків. З польового лазарету Януша Корчака згодом переводять до Києва, де він опікується сиротинцями, дитячими притулками, виховними будинками.

Він повернувся до рідної Варшави, столиці відродженої Польської держави, капітаном російського війська, по закінченні війни, в 1918 році. А вже у 1920-му починається польсько-радянська війна, і знову Корчак вбирає мундир військового лікаря. Знову кров, знову тисячі поранених і вбитих… і тисячі нових дітей-сиріт.

Нікого не забивши, а тільки рятуючи життя, лікуючи, піклуючись про ближніх, за свою жертовну працю він заслужив бойову шану і звання майора війська Польського. І загинути йому судилося смертю героя. Але про це трохи згодом, бо треба ще згадати про найважливіші обставини, пов’язані не зі смертю, а з життям Януша Корчака, а так само з життям Мацюся, головного героя його книжки.

У книжці малий король Мацюсь, повернувшись з фронту, приструнчив дорослих міністрів і надав усім дітям королівства такі права, що, здається, подібне можливе тільки в казці. Натомість це лише початок історії: в наступних розділах книжки мова піде про труднощі, з якими зіткнувся хлопчик-король, запроваджуючи свої реформи, про невдачі, розпач… Чому? Що стоїть за історією про Мацюсеве королівство? Адже насправді не було в історії людства такої держави, де діти мали свого власного короля, а надто – власний парламент, власні суди, в яких могли вирішувати суперечки не тільки між собою, але навіть з дорослими; де діти, нарівні з дорослими, вирішували питання державного бюджету? Де у світі дорослі дозволили б таке дітям?

Насправді держава така існувала; хоча й нетривалий час, і не зовсім держава, але свою роль в історії людства вона таки відіграла. Щоправда, держава та виникла зусиллями не хлопчика-короля, а дорослого чоловіка, який вважав: «Немає дітей – є люди».

У доволі короткі перерви між кровопролитними війнами Януш Корчак встиг здійснити справу, що стала поворотною в історії людства, і передовсім – тієї частини людства, яку становлять діти. Щоб зрозуміти суть здійсненого ним, треба взяти до уваги, що вислів «права дитини», який нині нікого не дивує, у ті часи міг сприйматись радше як дотеп або чиєсь дивацтво. Щоправда, у 1923 році Ліга Націй зробила першу спробу заявити про права дитини у так званій Женевській конвенції, але то був лише заклик нагодувати голодних дітей і взути босих. Корчак напише згодом, що «женевські законодавці поплутали обов’язки з правами».

Про які права дитини могла йти мова, коли у світі дорослих вважалося нормальним, що геть усі важливі справи, нікого не питаючи, вирішує цар, імператор або купка міністрів? Спроби змінити стан речей приводили до кривавих революцій, від яких ситуація нерідко лише погіршувалася. Якщо дорослі не можуть по-людськи налагодити життя, то де вже дітям!.. Так міркують усі дорослі. Майже всі. Але Корчак розумів, що справедливе, чесне життя могли б налагодити саме діти, які гостро відчувають справедливість і несправедливість, які здатні вчитись, міняти і вдосконалювати свої погляди. Діти, з яких, зрештою, й виростають згодом дорослі…

Якби Януш Корчак був великим ученим-педагогом чи філософом, напевне, він би зумів детальніше обґрунтувати свої теорії, став би професором, а то й академіком і залишив би нам грубезні томи наукових праць. Але він був тільки лікарем, фронтовиком, який, замість довго мудрувати, звик швидко діяти. Він знайшов тих, хто поділяв його погляди, знайшов заможних людей, ладних фінансувати добру справу, і переконав їх у тому, що справа добра. Ще до Першої світової група польського Товариства допомоги сиротам зуміла зібрати кошти на зведення і обладнання за тогочасними стандартами «Дому сиріт» для єврейських дітей. У 1920 році Януш Корчак став директором «Дому» і почав запроваджувати свої принципи спершу в «Домі сиріт», а згодом – у сиротинці для польських дітей «Наш дім».

Принципи були такі: по-перше, спільне керівництво. Сиротинцем керувала виборна рада самих вихованців на засадах, які визначав колегійний суд, знову ж таки з самих вихованців «Дому». За угодою, яку укладали діти з вихователями, дорослі теж брали участь у керівництві, але мали, нарівні з дітьми, беззаперечно виконувати всі приписи дитячого керівництва. Сам Корчак у ролі судді ніколи не виступав, але був секретарем суду – приймав позови, заяви. Якщо вихованець «Дому» вважав себе покривдженим, він міг позивати свого кривдника в колегійному суді, незалежно від того, був це інший вихованець чи вихователь.

По-друге, спільне господарювання. Сиротинці, отримуючи геть недостатнє фінансування від благочинних товариств і окремих осіб, домоглись повного самообслуговування. Працювали всі, працювали тільки з власної волі і охоче. Авторитет кожного вихованця визначався тим, які зусилля він покладав на благо «Дому». Діти й дорослі разом розпоряджалися фінансами «Дому».

Нарешті, суспільні зв’язки. Всі сторони життя сиротинця висвітлювались у внутрішніх засобах інформації, зокрема – у тижневику, в якому і діти, і вихователі могли вільно висловлювати свою точку зору. (До речі, саме з ініціативи Януша Корчака у Польщі впродовж кількох років виходив часопис «Малий огляд» – чи не перший такого роду в світі, – дописувачами якого були тільки діти і молодь.) А сам Корчак, під ім’ям Старий Доктор, регулярно виступав по радіо, звертаючись до дітей і дорослих всієї Польщі і пояснюючи свої починання.

Все в «Домі» було влаштовано так, щоб вихованцям було зручно і затишно жити (а не так, щоб дорослим було зручно контролювати дітей). Наприклад, кожен мав особисту скриньку, де міг замкнути і зберігати свої скарби, хоч би які вони були – нікому, включаючи вихователів, не дозволялось робити «ревізію» скарбничок. Якщо вихованці мінялись будь-якими речами, іграшками, наприклад, або щось одне одному продавали, такі «оборудки» не заборонялись, а, навпаки, могли нотаріально підтверджуватись. Поруч з істинним культом праці в «Домі» заохочувався культ спорту і, сказати б, культ дитячого дозвілля. Перелічити всі подробиці в організації повсякденного життя «Дому сиріт» та «Нашого дому» було б складно. Але американські журналісти, відвідавши у 20-ті роки «Дім сиріт», назвали його «окрасою Польщі».

В обох закладах Старий Доктор зробив повсякденним забезпечення права, про яке в ті часи навіть не подумали автори Женевської конвенції, – права дитини на повагу. Він проголосив це право і обґрунтував його в окремій брошурі. Але та книжечка була б лише збіркою дотепних висловів, якби автор її не втілив свої принципи у життя в «Домі сиріт» і в «Нашому домі». Він заснував нехай дуже маленьку, але дуже ефективну дитячу державу, що жила на засадах справедливості та взаємної поваги.

Що ж сталося з маленькою дитячою державою, де вона поділась? Дорослий несправедливий світ минулого сторіччя, в якому, ледве припинившись, знову починались то тут то там криваві війни, не мирився з подібними осередками справедливості. Старий Доктор знав про це з власного досвіду, і перша книжка «Короля Мацюся» закінчується тим, що короля-реформатора усувають від влади і висилають на безлюдний острів. Не переповідатиму, чим закінчується друга книжка, але фінал той аж ніяк не казковий. Прикро, що й казати. Адже люди люблять казки. І діти, й дорослі. Дітям до вподоби чарівні казки, дорослі віддають перевагу історичним міфам.

З наближенням Другої світової війни Старому Доктору заборонили виступати по радіо, закрили «Малий огляд», самого Доктора усунули від роботи в польському сиротинці «Наш дім». А коли нацисти окупували Варшаву, «Дім сиріт» – адже його вихованці були переважно єврейськими сиротами – перемістили в гетто. Старий Доктор, так само як герой його казки, опинився на безлюдному острові, разом зі своїм справедливим «королівством». Острів той, щоправда, був навіть перенаселеним, а не безлюдним, але брак людяності був очевидним. Понад півмільйона осіб, зігнаних гітлерівцями до кількох крихітних кварталів, поступово вимирали від голоду і тифу. В цих жахливих умовах «Дім сиріт» жив і, попри жорстокість навколишнього світу, в ньому панували справедливість і взаємна повага. Діти не припиняли навчання, ставили чудові вистави.

Розповідають, що 8 червня 1941 року діти разом зі своїм директором відвідали могилу засновника «Дому сиріт», доктора Еліасберга, і там посвятили свій прапор з зображенням чотирилистої квітки конюшини на зеленому полі – такий, про який мріяв король Мацюсь.

Але за планами нацистів усе населення Варшавського гетто підлягало знищенню. Попри надмір праці у «Домі сиріт», Старий Доктор опікувався іншим сиротинцем, у який збирали дітей, підібраних на вулиці, – виснажених, хворих, покинутих.

Януш Корчак вважав своїми всіх дітей, яких він виховував і лікував. Чи це були тільки гарні слова?

Популярність Старого Доктора і його книжок, особливо «Короля Мацюся» і у Польщі, і за кордоном була такою, що йому не раз пропонували порятунок. Навіть серед німецького окупаційного керівництва трапились шанувальники літературного таланту Януша Корчака і вони ладні були посприяти порятунку Старого Доктора. На 15 липня 1942 року для нього були підготовлені документи на інше прізвище, надійне сховище в районі Бєлян, забезпечено вихід з гетто.

Старий Доктор категорично відкинув цю можливість порятунку. Адже він би змушений був покинути дітей з «Дому сиріт», а хто покине своїх дітей, якщо справді вважає їх своїми?

А 22 липня – за гіркою примхою долі саме в день народження Януша Корчака – гітлерівці почали акцію зі знищення Варшавського гетто. Разом зі своїми вихованцями директор «Дому сиріт» Януш Корчак і його давня колега Стефанія Вілчиньська вирушили у табір смерті Треблінка.

Дорослі люблять історичні міфи. Тож, розповідають, як героїчно це все відбувалось: діти, зі своїми вихователями на чолі, правильною шерегою по чотири йшли на станцію серединою вулиці, гордо несучи зелений прапор з квіткою конюшини, а перехожі, вишикувавшись по обидва боки вулиці, плакали і вимахували хусточками та шапками. Нечисленні свідки тих подій, однак, пригадували, що все було набагато прозаїчніше, і коли купку переляканих дітей разом з тисячами інших мешканців гетто погнали до вагонів, нікому до них не було діла… крім Старого Доктора і ще кількох вихователів, що розділили їхню сумну долю.

Чи буде нинішнє століття ліпшим за минуле? Хочеться вірити, що так. Адже ті, хто живе і житиме в ньому, мали змогу прочитати в дитинстві «Мацюсеві пригоди», своєрідний заповіт Старого Доктора всім людям (бо він казав, пригадаймо, «немає дітей – є люди»). Своїм життям він показав, що королівство справедливості і взаємної поваги створити можливо. А решта… Решта залежить тільки від вас, діти.

Насамкінець залишається тільки сказати кілька слів про саму повість, історію короля Мацюся Першого. Януш Корчак почав писати її скоро по тому, як повернувся у Варшаву з Першої світової війни, власне – з Києва.

Взявшись до роботи у сиротинці, він замешкав не у себе вдома, а просто в «Домі сиріт» на Крохмальній вулиці. Щоб не забирати житлової площі у дітей, влаштувався на піддашші.

Ігор Неверлі, співробітник Януша Корчака в «Домі сиріт», так змальовує побут Старого Доктора: «Він мав тут кватирантів. По-перше, гостювали у нього горобці. Він любив і цінував те хоробре вуличне птаство… Під шафою мешкала стара мишка… коло обігрівача завжди стояла для неї мисочка з їжею і трохи вати, щоб мала чим укривати новонароджених внученят. І часто у кімнаті доктора лежало на кушетці дитя, що він узяв до себе нагору, бо було чимсь тяжко засмучене, або ослаблене по хворобі, потребувало тиші і турботи».

Саме в цій кімнатці Старий Доктор скінчив почату ще на війні книжку «Як любити дітей» і написав свої найкращі твори. Зокрема, «Короля Мацюся Першого». Повість так сподобалась дітям, що відгуки від читачів автор отримував з року в рік. Читачі вимагали продовження. А письменник, по-своєму здійснюючи те, що в повісті намагався зробити його Мацюсь, наштовхувався на ті самі труднощі й перешкоди. Водночас він здобував новий досвід, і цей досвід треба було обмислити разом з Мацюсем. Так народилась друга книжка – «Король Мацюсь на безлюдному острові», яка вийшла друком на початку 30-х, приблизно через 10 років після першої.

Український перекладач об’єднав обидві книжки в одну, оскільки разом – це повна історія життя короля Мацюся Першого і справедливого королівства, яке він так хотів збудувати.

В. Чайковський

[Отож, коли я був таким, як на цій фотографії, я хотів здійснити все, про що далі написано в цій книжці. А потім воно все забулось, а тепер я вже старий. Більше не маю ні часу, ні сил, щоб провадити війни чи до людожерів їздити. А таке фото подаю, бо має значення, коли я справді хотів бути королем, а не коли пишу про короля Мацюся. Я думаю, королів, мандрівників і письменників треба показувати на фотографіях такими, якими вони були ще до того, як подорослішали і постаріли, інакше видаватиметься, наче вони одразу стали мудрими і ніколи не були малими. І діти гадають, нібито що не можуть бути міністрами, мандрівниками і письменниками, а це не так.

Дорослі не повинні читати моєї повісті, бо деякі розділи на них не розраховані, будуть їм незрозумілі, і дорослі все те висміюватимуть. Але як їм конче треба, нехай спробують почитати. Зрештою, дорослим нічого не можна заборонити, тому що вони однаково не послухають – і хто їм що зробить?]¹

Частина перша. Король-Реформатор

Розділ перший

Було це так…

Лікар сказав, що коли король за три дні не видужає, то буде надзвичайно погано. Лікар саме так і сказав:

– Король тяжко хворий, і, якщо за три дні не видужає, буде кепсько.

Усі страшенно засмутились, а прем’єр-міністр надів окуляри й запитав:

– То що ж станеться, коли король не видужає?

Лікар не хотів сказати напевно, але всі зрозуміли, що король помре. Прем’єр-міністр дуже засмутився й скликав усіх міністрів на нараду. Зібралися міністри у великому залі, посідали в зручних кріслах за довгим столом. Перед кожним лежав на столі аркуш паперу й два олівці: один – звичайний, а другий – з одного кінця синій, з другого червоний. Перед прем’єр-міністром стояв ще й дзвіночок. Двері міністри замкнули на ключ, щоб ніхто їм не заважав, засвітили електричні лампи і – ні пари з вуст. Потім прем’єр-міністр задзвонив у дзвіночок і сказав:

– Тепер будемо радитися, що робити. Король хворий і не може правити.

– Я гадаю, – сказав військовий міністр, – що треба покликати лікаря. Хай скаже напевно, чи можна короля вилікувати, чи ні.

Військового міністра надзвичайно боялися всі інші міністри – він завжди носив шаблю й револьвер, тому його слухалися.

– Гаразд, покличемо лікаря, – згодилися міністри.

Негайно ж послали по лікаря, але той не міг прийти, бо саме ставив королю двадцять чотири банки.

– Нічого не вдієш, треба чекати, – мовив прем’єр-міністр, – а тим часом скажіть, що ми робитимемо, коли король помре.

– Я знаю, – сказав міністр юстиції. – Згідно з законом, після смерті короля на трон вступає й править країною його старший син. Тому його й називають престолонаступником. Якщо король помре, трон посяде його старший син.

– Але в короля лише один син.

– А більше й не треба.

– Ну, так, але син короля – це маленький Мацюсь. Як же він може бути королем? Мацюсь ще не вміє навіть писати.

– Нічого не вдієш, – відповів міністр юстиції. – У нашій державі такого ще не було, проте в Іспанії, в Бельгії та в інших країнах траплялося, що король помирав і залишав маленького сина. І оте мале дитя мусило бути королем.

– Справді, – сказав міністр зв’язку, – я навіть бачив поштові марки з фотографією такого маленького короля.

– Але, шановні панове, – вихопився міністр освіти, – це ж неможливо, щоб король не вмів ні писати, ні рахувати, щоб він не знав ні географії, ні граматики.

– Я теж так думаю, – сказав міністр фінансів. – Як же король робитиме підрахунки й даватиме розпорядження, скільки треба надрукувати нових грошей, коли він не знає таблиці множення?

– Найгірше, любі панове, – сказав військовий міністр, – що такого маленького короля ніхто не боятиметься. Як він дасть раду солдатам та генералам?

– Я вважаю, – сказав міністр внутрішніх справ, – що такого маленького короля не тільки солдати, а й взагалі ніхто не боятиметься. У нас не припинятимуться страйки та бунти. Я ні за що не ручуся, коли Мацюся зробити королем.

– Я не знаю, що буде, – сказав червоний від злості міністр юстиції. – Знаю одне: закон вимагає, щоб після смерті короля трон посів його син.

– Але ж Мацюсь надто малий! – крикнули міністри хором.

І, мабуть, виникла б страшенна сварка, якби саме тоді не відчинилися двері й до залу не зайшов іноземний посол.

Може здатися дивним, що іноземний посол з’явився на нараду міністрів, коли двері були замкнені на ключ. Проте маю сказати, що коли ходили кликати лікаря, то забули замкнути двері. Дехто навіть говорив потім, що це була зрада: міністр юстиції навмисне залишив двері відімкнутими, бо знав, що має прийти посол.

– Доброго вечора! – привітався посол. – Я прийшов від імені мого короля й вимагаю, щоб королем став Мацюсь Перший. Якщо ви не згодні, буде війна.

Прем’єр-міністр (а він старший міністр) дуже злякався, але вдав, що це його не турбує. Він написав на аркуші паперу синім олівцем: «Гаразд, хай буде війна» – і подав цей папірець іноземному послові.

Той узяв аркушик, уклонився й сказав:

– Чудово, я напишу про це моєму урядові.

Саме тоді до залу зайшов лікар, і всі міністри почали його просити, щоб він урятував короля, бо може бути війна й нещастя, коли король помре.

– Я вже дав королю всі ліки, які знаю. Поставив банки і більше нічим не можу зарадити. Але варто покликати ще інших лікарів.

Міністри прислухалися до цієї поради й надумали запросити славетних лікарів рятувати короля. Вони вислали по них усі королівські автомобілі, а самі тим часом попросили у королівського кухаря вечеряти, бо були дуже голодні. Адже не знали вони, що нарада триватиме так довго, і тому не пообідали вдома.

Кухар подав срібні тарілки, налив у пляшки найкращого вина – він хотів лишитися при дворі й після смерті старого короля.

Отож міністри їдять собі та п’ють, навіть стало їм весело, а в залі тим часом зібралися лікарі.

– Я гадаю, – мовив старий лікар з бородою, – що королю слід зробити операцію.

– А я думаю, – сказав другий лікар, – що королю варто покласти гарячий компрес і полоскати горло.

– І пити порошки, – додав славетний професор.

– Мабуть, краще краплі, – вихопився четвертий лікар.

Кожний лікар мав при собі товсту книгу й показував колегам, що в його книжці зазначені зовсім інакші ліки проти такої хвороби.

Уже було пізно, і міністрам страшенно хотілося спати, але вони мали чекати, що скажуть лікарі.

І такий нечуваний гамір зчинився у королівському палаці, що маленький престолонаступник, син короля Мацюсь, уже двічі прокидався.

«Треба глянути, що там таке», – подумав Мацюсь. Він устав з ліжка, хутенько одягнувся й вийшов у коридор.

Мацюсь затримався перед дверима їдальні, але не для того, щоб підслуховувати, – просто в королівському палаці клямки на дверях були так високо, що маленький Мацюсь не міг сам відчинити двері.

– Добре вино в короля! – кричав міністр фінансів. – Вип’ємо ще, панове! Якщо Мацюсь стане королем, воно все одно йому не потрібне, бо дітям не можна пити вина.

– І сигари не можна дітям курити. Візьмімо трохи сигар собі додому! – голосно кричав міністр торгівлі.

– А як буде війна, мої любі, ручуся вам, що від цього палацу нічого не лишиться. Адже Мацюсь не захистить нас.

Міністри почали сміятися й кричати:

– Випиймо за здоров’я нашого оборонця, великого короля Мацюся Першого!

Мацюсь не дуже розумів, про що вони говорили, хоч знав, що татусь хворіє і міністри часто збираються на наради. Але чому глузують з нього, Мацюся, чого називають його королем і що це за війна має бути – цього він ніяк не міг збагнути. Ще сонний і трохи наляканий, пішов Мацюсь далі коридором і через двері до залу засідань почув іншу розмову:

– А я вам кажу, що король помре. Можете давати порошки й інші ліки – все одно нічого не поможе.

– Головою ручуся, що король не протягне й тижня…

Мацюсь не слухав більше. Прожогом кинувся він через коридор, через два великі королівські покої і захеканий вбіг до батькової спальні.

Король лежав на ліжку страшенно блідий і тяжко дихав. А біля нього сидів той самий лікар, який і Мацюся лікував, коли Мацюсь нездужав.

– Тату, татусю! – скрикнув плачучи Мацюсь. – Я не хочу, щоб ти помер!

Король розплющив очі й сумно глянув на сина.

– І я не хочу вмирати, – сказав король тихо. – Не хочу тебе, синку, самого лишати на світі.

Лікар посадовив Мацюся собі на коліна – більше вони вже ні про що не говорили.

А Мацюсь пригадав, що одного разу він уже сидів отак біля ліжка. Тоді батько держав його на колінах, а на ліжку лежала матуся, така ж бліда, і так само важко дихала.

«Тато вмре, як і матуся вмерла», – подумав Мацюсь.

І страшний сум здавив йому груди, а разом з тим гнів і образа на міністрів, які зараз там глузують з нього, Мацюся, і з смерті його татка.

«Ось я їм оддячу, як стану королем!» – подумав Мацюсь.

1.Від видавництва: текст подається повністю, без купюр. Відновлений текст подано у квадратних дужках.