Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Анна-Марія Наум’як, Пилип Наум’як
Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

© Philippe et Anne-Marie Naumiak, 2017

© Les Éditions Bleu & Jaune, 2017

© Є. Марічев, переклад українською, 2021

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2021

* * *

Нашій українській бабусі

Броніславі Подольській-Наум’як

і нашому татові Віталію Наум’яку

Передмова

Жива пам’ять проти небажання визнавати

й заперечення трагедії

Ще у двадцяті роки XX століття вождь світового комунізму Йосип Сталін розпочав рішучий наступ на українське селянство. Воно утворювало в той період основний осередок опору політиці колективізації села, запровадженої 1929 року під людиноненависницьким лозунгом «Ліквідації куркульства як класу». Українське селянство становило понад три чверті населення України, на відміну від селянства російського, не було століттями закріпачене, мало свою церкву, свою мову й свою культуру. Замислений наперед і організований наступ спричинив за кілька місяців смерть не менше ніж 4 мільйонів селян – чоловіків, жінок і дітей.

Це масове вбивство «домашньою» голодною смертю з його жахливою простотою й ефективністю підпадає під юридичне визначення геноциду, встановлене Паризькою конвенцією Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року. Воно стало плодом наполегливої праці польського єврейського юриста Рафала Лемкіна, який уникнув восени 1939 року окупації Польщі Вермахтом і Червоною армією. У 1944 році він уперше запровадив термін «геноцид», виклав концепцію цього явища і визначив його як цілеспрямовані дії з метою повного чи часткового знищення груп населення за національними, етнічними, расовими чи релігійними ознаками.

До таких дій належать:

– вбивство членів групи;

– завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

– навмисне створення членам групи життєвих умов, спрямованих на повне або часткове знищення групи;

– дії, розраховані на унеможливлення народження дітей всередині групи;

– насильницька передача дітей цієї групи іншій групі^[1].

Всі ці дії вчинялися радянською владою у більш або менш виражений спосіб під час голоду 1932–1933 років в Україні. Рафал Лемкін помер у США 1959 року, залишивши по собі рукопис, в якому дуже чітко характеризував радянську політику щодо України як геноцид, зокрема, маючи на увазі голод 1932–1933^[2] років.

Жертви визначалися за національними – українці – й релігійними ознаками, але, головно, згідно з критеріями, властивими «класовому геноцидові», притаманному комуністичному геноциду^[3]. Ознака «класовий» пов’язана з двома значеннями. Перше передбачає, що до критеріїв Конвенції 1948 року додається соціологічний критерій: дії спрямовувалися на соціальні групи як такі. Але складність інтерпретації класового геноциду випливає з його очевидної двозначності, оскільки він мав на меті як соціальні групи, так і національні та/або релігійні групи. Однак ні Ленін, ні Сталін не були расистами та ультранаціоналістами. Сталін переслідував не всіх українців чи всіх поляків, а лише певні групи цих народів. Відповідно, класовий геноцид визначається специфічним критерієм, а саме ідеологічним критерієм, в основі якого лежить радикалізований марксизм і який визначає «класових ворогів», тобто тих, які, на думку комуністичної влади, самим лише своїм існуванням опираються революційній владі. Як відомо, комуністична ідеологія являє собою тоталітарну ідеологію, що ґрунтується на принципі абсолютної несумісності між своїми й ворогами. Таким чином відбувається натуралізація контрреволюційних ворогів як ворогів абсолютних, а отже таких, що приречені на знищення.

Що стосується України, класовий геноцид був спрямований не лише на базову ланку народу – ту частину селянства, яка найбільше опиралася колективізації й стала головною жертвою голоду, але також і на представників культурної та політичної еліти, що піддавалися систематичним «чисткам». «Контрреволюційними» оголошувалися живі сили українського народу: вони протистояли «совєтизації» й русифікації, що їх їм намагалася нав’язати тоталітарна влада, а та з метою посилення своєї моці та подальшого втілення своїх планів панування не могла обійтися ні без землі, ні без хліба, ні без природних і промислових ресурсів України.

Цей спланований голод, що вилився у класовий геноцид, має розглядатися в ширшому контексті надзвичайно агресивних відносин, встановлених більшовицькою владою з Україною з перших днів свого правління. Після захоплення Леніним та його поплічниками влади 7 листопада 1917 року в Санкт-Петербурзі більшовицький вождь уже 18 грудня виступив у газеті «Правда» з «Маніфестом до українського народу», написаним такою типовою для комуністів казенною мовою, як її влучно характеризував Джордж Орвелл.

Ленін писав: «Рада народних комісарів іще раз підтверджує право на самовизначення за всіма народами, які пригноблювалися царатом і великоруською буржуазією, аж до права цих народів відокремитися від Росії». Але одразу після проголошення цього ліберального й демократичного принципу він вибухає гнівом і звинувачує Центральну Раду, українську націоналістичну асамблею в тому, що «вона проводить двозначну буржуазну політику, яка вже давно виражається в невизнанні Рад і влади Рад на Україні»^[4]. Висунувши Центральній Раді ультиматум, він завершує: «У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом сорока восьми годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії й на Україні».

І більшовики негайно організують повстання по всій Україні, а в Харкові проголошують «Українську радянську республіку». Вичерпавши всі аргументи, 9 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголошує незалежність України.

У виступі Леніна можна бачити типовий зразок провокаційних дій тоталітарних режимів, які перекладають на своїх ворогів усю відповідальність: оскільки Центральна Рада не підкорилася вимогам більшовицького диктатора, то вважається, що саме Центральна Рада оголосила війну! Так само вчинив і Гітлер з Австрією 1938 року, з Чехословаччиною й Польщею 1939 року. Щодо риторики, то вона цілком відповідає орвелловій характеристиці: в розумінні більшовиків «право народів на самовизначення» означає «покірність більшовицькій владі».

Після такого вступу не дивно буде бачити, що радянська влада не припиняла гнобити український народ, за винятком середини 1920-х, коли, змушена піти на тактичний відступ стосовно своїх комуністичних революційних цілей, вона вдалася до відновлення приватної власності в селян і «українізації» керівних еліт. Але, починаючи з 1929–1930 років, з переходом до прискореної індустріалізації та колективізації села, Сталін поклав край цим послабленням. Він не тільки спричинив голод шляхом непомірної реквізиції сільськогосподарської продукції, а й організував його: він відрядив на село загони молодих комуністичних фанатиків з міст із завданням «ліквідувати куркулів як клас»

і місяцями не дозволяв надавати допомогу селянам, яким було заборонено також залишати їхні села. Паралельно з цим він вдався до чистки комуністичної верхівки та української інтелігенції. Ці поєднані між собою процеси мали на меті «совєтизувати» як представників еліти, так і народ, шляхом заповнення спустошених голодом сіл російськими переселенцями та переведення російських комуністичних кадрів у знекровлені чистками державні органи.

У 1937–1938 рр. «Великий терор» став для Сталіна нагодою посилити «совєтизацію» й русифікацію, поставивши на чолі України свого улюбленця Микиту Хрущова, який перед тим відзначився в проведенні терору в Москві. Його прибуття в Київ ознаменувалося прискоренням чисток: всі українські керівники – функціонери компартії, відповідальні урядові працівники, військові командири були репресовані, попри те, що вірно служили московській владі, і з 86 членів Центрального комітету компартії України, обраних у червні 1938 року, лише троє залишалися на своїх місцях рік потому. У 1939 році. Хрущов був нагороджений за це орденом Червоного прапора і отримав його в самому Кремлі.

«Містер К» – як його називали західні медіа в 1960-ті роки – тривалий час сприймався як хороша людина, трішки грубуватий, але й такий, що викликав почуття симпатії через те, що на XX з’їзді компартії Радянського Союзу в лютому 1956 року він викрив «злочини Сталіна». Однак із розкритих у Москві архівів перед нами постає зовсім інша фігура, заплямована українською кров’ю – адже він посилив «Великий терор» 1938 року, але також і польською кров’ю, коли в період від вересня 1939 року до червня 1941 року східна частина Польщі була анексована і «совєтизована» Радянським Союзом внаслідок підписання германо-радянських пактів у серпні й вересні 1939 року^[5]. Зокрема, за три дні до того як Політбюро видало наказ про знищення польських офіцерів, Хрущов телеграмою просив у Сталіна дозвіл на висилку в радянський ГУЛАГ сімей «ворогів народу, а саме понад 60 тисяч людей, переважно жінок і дітей^[6]. І саме Хрущов був усемогутнім хазяїном України під час голоду 1947 року, який забрав життя близько 700 тисяч людей.

На XX з’їзді КПРС Хрущов показав себе не менш аморальним і не менш цинічним, ніж його поплічники з Політбюро. Вони разом готували знамениту «Секретну доповідь», у якій поклали на Сталіна всю відповідальність за злочини – та й то, лише за кілька злочинів щодо комуністичних вождів, звільнивши самих себе від будь-якої провини, хоча всі вони були замішані в масових злочинах. Єдиного разу, коли він фактично згадав про них, маючи на увазі депортацію народів Кавказу 1944 року, перший секретар торкнувся питання України: «Українці уникнули цієї долі (депортації всього населення) тільки тому, що їх було надто багато, і не було куди їх депортувати. А інакше вони б теж були виселені»^[7]. Судячи зі стенографічного звіту, це жахливе зізнання було зустрінуте «сміхом і пожвавленням у залі»! Дуже показова реакція тоталітарного менталітету й свідчення абсолютного цинізму всього цього радянського керівництва. Можна навіть припустити, що цей сміх був спричинений тим, що кожний знав про роль Хрущова у терорі проти України. На кожного циніка знайдуться ще більші циніки.

Насправді «Секретна доповідь» була лише операцією радянського керівництва, щоб нав’язати всій комуністичній системі – і тим самим світовій громадськості – свою власну амністію і викреслити з пам’яті комуністичні злочини. З цієї причини великий український голод 1932–1933 рр. був абсолютно забороненою темою в СРСР і в інших компартіях і сплив на поверхню як один зі страшних злочинів сталінського режиму тільки зовсім нещодавно, завдяки відкриттю архівів та появі численних свідчень.

У цьому контексті книжка Анни-Марії та Пилипа Наум’яків набуває всього свого смислу й масштабності. Хіба ж не дивовижно, що двоє молодих французів українського походження за батьком, на перший погляд цілком далекі від цієї історії, віднаходять потроху своє коріння, яке занурює їх у страшну трагедію, в якій втратила життя майже вся їхня родина? Саме їхнє існування навіть постає чимсь надзвичайним, коли з їхньої розповіді бачиш шлях їхнього батька, якому пощастило 1945 року вирватися з пазурів ведмедя. Цією працею високо особистого характеру вони започатковують самобутній підхід, що поєднує в собі роботу історика, родинну пам’ять і пам’ять колективну. Звернення до праць, опублікованих у Франції про український голод, нагадує, що тільки свідомі сліпці могли не бачити трагедію.

Але особиста розповідь підкреслює, якою мірою атмосфера заперечення, створена потужною комуністичною пропагандою давила на тих, хто прагнув правди.

Не менш дивовижними виглядають і обставини, за яких я познайомився з Пилипом Наум’яком, навіть не зустрічавшись із ним самим. Одного листопадового дня 2007 року мій старий ірландський друг повертався з Парижа, куди приїжджав на моє 60-річчя, до себе додому в глибинку Бретані. В його поїзді разом із ним у купе їхали батько і син Наум’яки. Заінтригований їхньою незвичною для нього мовою – українською – він завів з ними довгу розмову. Коли мій друг торкнувся «Чорної книги комунізму» і сказав, що добре знає мене, розмова ще більше пожвавилася. Люди з народів, які зазнали великих страждань через окупацію великою державою, швидко знаходять спільну мову. Вже з дому мій друг Пітер надіслав мені довгого захопливого листа, в якому розповів мені про своє незвичайне знайомство з людьми, про те, що вони готують книжку про голод в Україні. Сам він побачив у цій зустрічі знак небес. У той самий час видавництво моєї серії «Демократія чи тоталітаризм» передало мені рукопис праці про голод в Україні. Мені неважко було зіставити ці дві події й зробити потрібні висновки.

У часи, коли історія й пам’ять не завжди уживаються між собою, коли історики дедалі частіше наражаються на залякування політиків або груп активістів, що послуговуються штучною пам’яттю як засобом нав’язати таке собі гнучке покаяння, відчуваєш велике задоволення, читаючи таку щиру працю, як книжка Анни-Марії та Пилипа Наум’яків, і ти просто зобов’язаний рекомендувати її читачеві.

Стефан Куртуа,

укладач «Чорної книги комунізму», 2008/2017

І. Шлях української родини, або Чому з’явилася ця книга

Пилип Наум’як

Вперше страшний український голод постав переді мною через обличчя моєї бабусі, матері мого батька, хоча на той час я у свої вісім років цього й не усвідомлював. Це було в Польщі, в Кракові, 1970 року. Ми приїздили до родичів, де мали змогу побачитися з кимось із нашої родини з України, тому що самі ми були в Радянському Союзі небажані, а їх зі Східного блоку не випускали. Вигляд бабусі налякав мене. Її обличчя несло на собі стигмати^[8] всіх трагедій, що випадали на долю українців у XX столітті: Перша світова війна, Революція, голод 1921–1922 років, голодомор 1932–1933 років, Великий терор 1937–1938 років, німецька окупація, голод 1946–1947 років. Моя бабуся народилася 1903 року, бачила всі ці лиха і пережила їх. Волосся її було зовсім біле, рот беззубий, безбарвні очі відбивали віковічну печаль, а її шкіра!.. зморшкувата, потріскана, зів’яла, як старе буро-коричневе яблуко, яке залишили лежати в буфеті. Навіть у французькій Бретані, де я бачив останніх бретонок «країни ґалло», в жодної з цих бабусь, вдягнутих у чорне, з бездоганно білими головними уборами, поважаних дам, «утомлених» цілим життям роботи на фермі, я не бачив такого виснаженого й бентежного обличчя, як у моєї «бабці» – бабусі з України.

Її ставлення до їжі залишалося незмінним до останніх днів її життя. Попри те, що сама вона вдовольнялася малим – її зіпсований шлунок завжди нагадував про себе, вона завжди мала пересвідчитися, що ми поснідали, що в запасі ще залишається хліб і картопля, що місцева крамничка ще відчинена, і продукти туди завезли. Щоразу, їдучи на кілька днів, вона брала з собою якісь харчі, картоплю, сушені гриби… Якщо мої бретонські бабуся й дідусь завжди казали нам за столом доїдати хліб, щедро нарізаний товстими скибками, моя українська бабуся не могла заспокоїтися, доки не перевірить, що хліб завжди є.

Вона померла від старості в Україні, 1990 року. Я зміг побачитися з нею незадовго до її смерті завдяки «перебудові», яка відчинила мені радянський кордон і надала мені візу після років заборони на в’їзд до «раю трудящих». Вона лежала з паралізованими ногами й майже сліпа. Інколи вона розповідала про минуле історіями про різні випадки з життя завжди рівним тоном і завжди доладно. Вона ніколи не говорила про події 1933 року, але іноді мимоволі на неї набігали спогади, які вона швидко закінчувала чимсь приємнішим. Їй регулярно повертався крик душі: «Так, був голод, я бачила все те на власні очі…». Вона казала це так, ніби мала впевнити себе, що подібний кошмар був насправді. Було неможливо розпитувати її про це, оскільки пережита травма призвела до розладу особистості та до стійкого мовчання пам’яті. Що то було: сплеск життєвої енергії, щоб повернутися до життя? Страх говорити, бо це питання було ще заборонене 1990 року? На жаль, дуже пізно відбулася моя нова зустріч з моєю дорогою бабусею… За дев’ять років до того, 1981 року, під час однієї з нечастих поїздок, дозволених радянською владою для родинних відвідин, нас із батьком затримало КДБ, і ми були вислані з СРСР, за те що багато говорили про голод – тему, викреслену з колективної пам’яті, а наші прохання про візу відхилялися аж до часів перебудови. Я дуже мало дізнався від своєї бабусі, але її обличчя, серйозне й сповнене жаху, коли вона думала про ті часи, назавжди викарбувалося в моїй пам’яті…

Так само чітко я пам’ятаю й свої канікули на Сході, куди ми їздили щоліта в 1970-ті роки. У той час як мої однокласники відправлялися в літній табір відпочинку, мій батько влаштовував спальні місця на задньому сидінні своєї старенької «Пежо-403-універсал», і ми вирушали в напрямку Східної Європи. Все починалося на чеському кордоні. Якщо німці байдуже пропускали вас, митники східноєвропейських країн робили все, щоб відбити у вас охоту приїздити сюди знову. Були години очікування на митному посту, обшук валіз і кожного куточка машини, спантеличений вигляд митників перед ватними паличками, конфіскація бананів і зв’язки пластикових пакетів, які називали контрабандними товарами. Потім Прага. Ця перлина європейської архітектури була похмурим і невеселим містом, яким їздили машини, що їх виготовляє ще, мабуть, тільки Північна Корея, і ходили патрулі чеських і радянських солдатів, які ніколи не підходили одні до одних. Варто було нам десь зупинитися, і одразу навколо нашої західної машини збиралися люди. Після зівак підходили спекулянти, щоб купити джинси, долари, жувальну гумку та інші вироби, гідні Франції 1945 року. Одного разу ми їхали Східною Німеччиною. З транзитної автотраси з’їжджати заборонено, міліція стежила за автомобілями в біноклі. Ми звернули… нас одразу перехопила міліцейська машина і змусила повернутися на автостраду. У Польщі була інша атмосфера. Поляки поводилися люб’язно й не приховували своїх антикомуністичних поглядів. У церквах було повно людей, профспілка «Солідарність» скрізь демонструвала свою діяльність. Це виходило за межі простої провокації, а було викликом вільної й католицької Польщі загарбникові. У місті з великим радянським гарнізоном я бачив, як польська офіціантка відмовлялася обслуговувати радянських офіцерів, бо ті не говорили польською: «I don’t speak Russian, speak Polish please!» – казала вона їм англійською…

Кузени, в яких ми зупинялися, жили в робочому передмісті Кракова – Новій Гуті. Я грався біля будинку з купкою хлопчаків, коли почувся дзвін. Дивно! Церков навколо не було… Сама собою зібралася юрма дітей на вільному просторі поміж смугами будинків, щоб слухати месу в місці, де католики демонстративно проводили молитву, щоб отримати право побудувати церкву. Я не знав, що краківським єпископом був майбутній папа Іван-Павло II, і, якщо зважити на кількість священників і вірян того дня, очевидно месу проводив він сам.

У 1978 році відбулася наша перша подорож у СРСР. На чехословацькому кордоні все виглядало пристойно в порівнянні з радянським кордоном у Брест-Литовську. Пасажири мусили вийти на перон і розкривати свої валізи за наказами митників і солдатів, не більш люб’язних, ніж їхні чоботи й автомати на плечі. Жодного туриста на горизонті, хіба що кілька простаків, яких неначе баранів опікують колабораціоністські організації типу «Франція – СРСР». У Софійському соборі в Києві група цих «ларзацьких»^[9] баранів тупо слухала ладну пропаганду товариша гіда. Я спробував встромити свою українську правду французькою мовою, але мене спровадили на вулицю. Церковна божевільня Совєтів…

Радянський Союз. Гнітюча сірість вокзалів і міст під гігантськими портретами Леніна і плакатами партії, що сповіщають про успішне виконання 36-ї п’ятирічки. Пам’ятники Леніну, під якими комуністичні піонери в формі марширують із дерев’яними автоматами. Громадські туалети без дверей і перегородок, де в братерській і рівноправній обстановці можна було випорожнити кишківник у неймовірному смороді. Маленький хрестик у мене на шиї, який лякав перехожих, в якомусь адміністративному холі мене попросили його сховати. Хронічне напівбродяжництво громадян, що виснажують себе в безкінечних чергах у магазинах, бійки й штовханина, коли хтось намагається протиснутися без черги, набундючені привілейовані партійці, увішані парадними медалями, з набитим пузом і в пугалоподібних кашкетах, пияцтво і пристрасть до горілки, яку виганяли апаратами з трьох пляшок і двох шлангів. І та двокімнатна комунальна квартира, де жили чотири покоління моєї родини: семеро людей разом із бабусею, що не вставала з ліжка; радіо на стіні та його єдина пропагандистська станція, увімкнута постійно, щоб перешкодити капіталістичному шпигунові, що дрімає в нас, слухати «націоналістичну пропаганду» американських радіостанцій «Радіо Свобода» або «Вільна Європа». Польські магазини «Певекс» або українські «Каштани», забиті багатствами Заходу, але призначені для номенклатури та діляг, перед якими пускали слину соціалістичні громадяни, що мали задовольнятися успіхами «славнозвісного п’ятирічного плану». Радянська Україна являла собою європейське суспільство, а отже, досягла успіхів у багатьох галузях, проте без значного прогресу в інших, де її можна було б назвати напіврозвинутою, але вона не була відсталою.

А як виглядали ми серед того всього? На нас дивилися як на позаземних прибульців із нашою літературною українською мовою ХІХ століття і нашими гарними манерами людей із Заходу, нашим модним одягом, що різко виділявся на фоні навколишньої сірості, з нашими ввічливими зверненнями «пан», «пані» (а не «товариш!»), що заважало нам зайняти вигідне місце в черзі або вийти з переповненого тролейбуса на потрібній зупинці. Люди дуже чутливі й підозрілі один до одного, але все ж таки пристойні й не безкультурні в приватній і більш скромній обстановці. Однак нас здебільшого старалися уникати. Інколи хтось більш допитливий намагався вгадати звідки ми: але ніхто у своїх припущеннях не йшов далі ніж Чехословаччина.

Коли ми вперше приїхали до Львова, в західній Україні (колишня австрійська та польська Галичина), нас вразив контраст. Всі говорили українською, а не російською чи «суржиком» русифікованих міст центральної України. Вас тут уже не називали «товариш», і ввічливі манери пережили 35 років радянської окупації. Вже на львівській станції в очі кинулася одна деталь: люди знали, як стояти в черзі: це не була штовханина громадян, що збивалися купою перед віконцем, репетували й простягали витягнутою рукою паспорт і гроші, а нормальна рівна черга, де ніхто не намагався відштовхнути сусіда. Але неприємності не забарилися. Кожного з наших чотирьох поспіль приїздів до Вінниці «власті» ставили на нашому шляху симпатичних «студентів». Ці абсолютно україномовні українці не приховували від нас свої патріотичні погляди й мали завданням дізнаватися про наші розмови, щоб потім доносити на нас. Було не аж так важко витягнути з нас щось про голод або слова «націоналістичних» пісень, зокрема й слова нинішнього українського гімну. Якось дуже рано ми сіли в поїзд на Київ. За нами стежили. На першій зупинці до вагона зайшли міліціонери й вивели нас. Нас потримали у відділку, а потім повернули до Вінниці. Наступного дня на світанні у двері подзвонив міліціонер: негайний виклик у міліцію з паспортами, які там у нас відібрали. Нас розділили й цілий день допитували про наші розмови й зустрічі. Агент у цивільному, що допитував мене, говорив російською до перекладача, який передавав його запитання поганою французькою. Оскільки я відповідав йому прямо українською, він дратувався, але зрештою повів допит своєю рідною мовою – українською. На тому типові були якісь потворні сандалі й штопані шкарпетки, погано прикриті штанами, яких не взяли б на продаж і на блошиному ринку. «Ти продаєш своїх, подумав я, а твої хазяї не можуть навіть купити тобі пару черевиків зі Східної Німеччини!». Наприкінці дня дійшли компромісу. Ми підписуємо заяву про те, що ми українські націоналісти, приїхали в Україну поширювати антирадянську пропаганду (у тому числі й «міф» про голод), натомість нас просто видворять з радянської території замість запроторити за ґрати. Це було в липні 1981 року. У Франції до влади прийшли ліві – соціалісти й комуністи. Мій агент в обшарпаних шкарбанах із задоволенням говорив про цю гарну новину і про товариша Марше (генерального секретаря Французької компартії). Проте мій американський паспорт трішки псував йому настрій.

Останній вечір в Україні або як витратити свої рублі в крамницях, де загорнуті в «Правду» оселедці та плакати Червоної армії залишають байдужими перехожих з їхніми повсякденними турботами. Двоє шпиків у цивільному ходять за нами не ховаючись. Можливо, щоб завадити нам утекти до Якутії? На станції прощальна процесія: міліція й агенти в цивільному, щоб переконатися, що ми сіли в поїзд. Наступний етап: Київ і обов’язкова для іноземців зала очікування «Інтурист». Вона під наглядом, і виходити з неї заборонено. У Брест-Литовську нам потрібно було купувати новий квиток на поїзд: черга, чекання, «приходьте за годину»… Мій батько нервує й кричить російською касирці у віконце: «Ви нас видворили, ми маємо виїхати з СРСР сьогодні! Тож або ви даєте нам квитки негайно, або ми йдемо до КДБ і скажемо там, що це ви не випускаєте нас!». За п’ять хвилин ми отримали свої квитки… Польський митник побачив у наших паспортах відмітку про видворення. «Отже, панове мали проблеми на Сході? – посміхнувся він. – Вони там ненормальні!». Ми були вже на Заході.

З нами не поводилися грубо, але вони ошаленіли в пресі своїми пропагандистськими статтями. Мій батько став там зрадником своєї радянської вітчизни, що приїздив підбурювати своїх родичів і дестабілізувати суспільний лад. Я, у свої дев’ятнадцять років, став агентом українських націоналістів, що проходив підготовку у воєнізованому таборі в Англії. Хай би ці дурниці, в принципі, звичні для радянської преси. Але більш ненормальним з їхнього боку було надрукувати статтю, в якій моя бабуся зрікалася й проклинала свого сина, хоча насправді вона ніколи не писала й не читала цього.

Нас не забули у Вінниці. У 1989 році після кількох відмов ми отримали візу. Перебудова була в розпалі, і Україна звільнялася. На Західній Україні католики вимагали повернення їм їхніх церков, на вулицях проходили напіврелігійні, напівнаціоналістичні демонстрації. На будинках, на машинах і навіть на поїздах можна було бачити жовто-блакитні українські прапори. У Вінниці життя було не таким активним, і національне українське об’єднання «Рух» складалося переважно з представників української інтелігенції. Ми побували на одних із перших його зборів, тоді ще неформальних, на галявині міського парку. Всі пам’ятали нас – людей із Заходу, що були затримані й вислані з міста під великий шум радіопропаганди та газетних статей. Ці каламутники режиму зацікавили їх іще вісім років тому. Нас запрошували в різні інститути, і ми виступали там з питань, що стосуються української ідентичності. Можна сказати, що відбулася певна реабілітація.

Мій батько народився 1926 року в Радянській Україні, на Поділлі (ближче до Умані, ніж до Вінниці), одному з країв, що найбільше постраждав від організованого голоду. У той період йому було сім років. Велике село, де він жив, Соболівка, гуртувалося навколо цукрового заводу, де працював мій дідусь. Я його не знав, бо він був заарештований і розстріляний у серпні 1937 року під час Великого Терору, як і 30 тисяч його українських земляків, що народилися в Австро-Угорщині до 1914 р. і які, на свою біду, залишилися в Радянській Україні після короткого періоду незалежності Української держави в 1918–1920 років. Мій дідусь був робітником, його сім’я не була розорена чи розкуркулена^[10] під час примусової колективізації 1929 року, вона також не зазнала голоду, який нищив навколишні села. Робітники отримували на заводі харчовий пайок на себе й сім’ю – рівно стільки, щоб можна було вижити.

То що ж бачив мій батько? Що він «забув» через розлади особистості, про які пише Ханна Арендт у своїй фундаментальній праці про тоталітаризм^[11]? Це залишається таємницею^[12]. Він був вивезений з країни в шістнадцять років як «остарбайтер» (раб зі Сходу), потім переведений працювати в концтаборі, а до Франції прибув як солдат допоміжної служби американської армії для нагляду за німецькими полоненими.

На відміну від українських емігрантів із Західної України, з польської Галичини, які відверто демонстрували свій патріотизм і католицьку віру, більшість українських емігрантів з Радянського Союзу відмовлялися від своєї ідентичності й одразу асимілювалися, пориваючи навіть із рідною мовою. Бажання порвати будь-які зв’язки з їхнім колишнім життям, хай яким коротким воно було, бажання зреалізуватися в новому світі, проявлялося, отже, дуже ясно.

Лише коли мені вже виповнилося вісім років, і після того як батько налагодив зв’язки з українською діаспорою в Парижі, він раптом почав говорити з нами українською. Він ніколи не розповідав про своє дитинство і дуже мало говорив про своє вивезення до Німеччини, але на нацизмі було поставлено хрест, і на це було дві причини: перша – та, що німці не збиралися навертати свої жертви в нацизм; їм вистачало мучити їх, а потім знищувати, а свідомості вони не торкалися. Комуністи додавали самообмовляння, визнання провини й психічне ґвалтування, перед тим як убивати. «Ми зробимо їм ідеальний мозок, перш ніж прострілити його», проголошує Партія в книзі Джорджа Орвелла «1984». Друга причина полягає в тому, що німці програли війну, їхні злочини були визнані, викриті й стали навіть головним предметом «обов’язку пам’яті», принаймні у Франції, де для жертв комунізму становище було складним і ще й досі залишається дуже делікатним.

З часом мої знання про історію України розширилися, і я дізнався, що в документах батька зазначене не його справжнє місце народження. Звільнений американцями з німецької концтабірної робочої команди, він зміг видати себе за українця, що народився в Польщі, аби не бути виданим у Радянський Союз та опинитися в ГУЛАГу. Отже, мій батько не був громадянином Польщі… він народився 1926 року в Радянській Україні… Убивство дідуся мало своє пояснення, а як щодо голоду? Батькові на часи тих подій було сім років…

Усвідомлюючи, що два роки, проведені батьком в американській армії, були його першими двома щасливими роками, мені цікаво було дізнатися про його життя в Німеччині й в Україні. На моє п’ятнадцятиріччя, коли мої товариші читали комікси про прибульців і Макдака, я попросив подарувати мені на день народження «Аушвіц» Леона Полякова. Марно було батькові пропонувати мені який-небудь роман чи «Астерікс», я не відступав. Очевидно, саме тоді, прочитавши «Аушвіц», я вже не припиняв думати про страждання українців при Сталіні. Василь Гроссман, російський радянський письменник родом з України, який присвятив цілий розділ серед найкращих сторінок свого літературного доробку знищенню українців голодом, зізнається, що усвідомив не лише свою належність до євреїв, але також і масштаби ГУЛАГу та геноциду українців 1933 року, коли дізнався про Голокост і знищення нацистами його сім’ї. У книжці «Все тече» він описує й ставить в один ряд масових убивств «спільний скрегіт колю чого дроту в сибірській тайзі й у таборі Аушвіц»^[13]. Те, що Арендт змогла показати своїми блискучими інтелектуальними конструкціями, Гроссман осмислив через призму того, чим він був свідком. Обоє вони заслуговують на вдячність.