Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули

Серія «Великий науковий проект» заснована у 2018 році

Редколегія:

Ярослав ТАРАС, д-р іст. наук;

Мирослав СОПОЛИГА, д-р іст. наук (Словаччина);

Уляна МОВНА, д-р іст. наук;

Роман СІЛЕЦЬКИЙ, д-р іст. наук;

Ганна ВРОЧИНСЬКА, канд. мистецтвознавства;

Тамара ПАЦАЙ, канд. іст. наук;

Людмила ГЕРУС, канд. мистецтвознавства

Рецензенти:

Євген ПАЩЕНКО, д-р іст. наук, д-р філол. наук (Хорватія);

Леонтій ВОЙТОВИЧ, д-р іст. наук

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© Інститут народознавства НАН України, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Авторський колектив

БОЛЮК Олег Миколайович, кандидат мистецтвознавства

БОНЬКОВСЬКА Софія Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ГЕРУС Людмила Мечиславівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ГОНТАР Таїсія Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент

ГОРИНЬ Ганна Йосипівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ГОШКО Юрій Григорович, доктор історичних наук, професор

ДЕМЧУК Марія Олексіївна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

ЗЮБРОВСЬКИЙ Андрій Вікторович, кандидат історичних наук

КИРЧІВ Роман Федорович, доктор філологічних наук, професор

КОЗАКЕВИЧ Олена Романівна, кандидат мистецтвознавства

КОЛУПАЄВА Агнія Віталіївна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

КОНОПКА Володимир Михайлович, кандидат історичних наук

КУЗЬМЕНКО Оксана Мирославівна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

КУТЕЛЬМАХ Корнелій Михайлович, старший науковий співробітник

КУЦИР Тетяна Василівна, кандидат мистецтвознавства

МАРДАРЕВИЧ Борис Сильвестрович

МОВНА Уляна Василівна, доктор історичних наук, старший науковий співробітник

НИКОРАК Олена Іванівна, доктор мистецтвознавства, професор

ОЛІЙНИК Ольга Володимирівна, кандидат мистецтвознавства

ПАВЛЮК Степан Петрович, доктор історичних наук, професор, академік НАН України

РАДОВИЧ Роман Богданович, доктор історичних наук

САПЕЛЯК Оксана Адамівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

СИВАК Василь Пилипович, кандидат історичних наук

СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорівна, доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМ України

СЯВАВКО Євгенія Іванівна, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

ТРІСКА Оксана Олегівна, кандидат мистецтвознавства

ФАЙНИК Тетяна Мар'янівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ФЕДОРЧУК Олена Степанівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ХУДАШ Михайло Лукич, доктор філологічних наук, професор

ШПАК Оксана Дмитрівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

Етнографічна територія

Гуцульщина більше, ніж інші етнографічні групи, привертала увагу дослідників, які поряд з вивченням її матеріальної і духовної культури намагались визначити її межі.

Першу спробу написати про розселення гуцулів зробив І. Вагилевич, але він неточно визначив межі Гуцульщини. Польський етнограф В. Поль у першій половині XIX ст. чіткіше і детальніше накреслив межі буковинської та галицької Гуцульщини. За його даними, у буковинській частині Гуцульщини знаходилось 21 село, а в галицькій – 71 село та 4 містечка, в яких на той час проживало 73 676 чол. [6, s. 99—235].

Найбільш повно питання розселення гуцулів опрацьовано було С. Витвицьким, який визначав територію, де компактно проживали гуцули, і на цій території – 114 населених пунктів [7, s. 27–36].

В. Завадський повторив твердження Витвицького, однак розширив територію Гуцульщини; кількість населення, за його підрахунками, становила тут 120 000 чол. [8, s. 408].

В той же час Я. Головацький в передмові до своєї збірки пісень, визначаючи територію Галичини, Буковини та Закарпаття, на якій живуть гуцули, на відміну від Завадського, зменшує цю територію. За його даними, у 1872–1874 рр. в Галичині налічувалось 68, на Буковині – 20, на Закарпатті – 21 село, а в них 107 610 мешканців [2].

Р. Кайндль [4], який протягом багатьох років досліджував Гуцульщину, погоджувався з твердженнями попередніх дослідників відносно території, заселеної гуцулами. Не об'єктивним є й твердження Коженьовського в цьому питанні [5, s. 20–21].

В п’ятитомному виданні «Гуцульщина» В. Шухевич безпідставно поширив межі Гуцульщини на територію, не заселену гуцулами [3, с. 10–24]

Отже, протягом ХІХ – на початку ХХ ст. питанням етнографічних кордонів Гуцульщини займалась досить значна кількість дослідників, але вони по-різному оцінювали її територіальні межі.

Найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив В. Гнатюк: «Гуцули заселяють Карпати в околиці Чорногори, їх оселі розкидані по обох сторонах Карпат і належать до різних країн. Звичайно їх оселі тягнуться долинами рік і потоків. У Галичині починаються від Надвірнянської Бистриці по Пасічну і йдуть долинами ріки Пруту по Ділятин, по течії рік Білого та Чорного Черемошу до Вижниці, долиною ріки Рибниці по Косів і ріки Пістиньки по Пістинь. На Буковині гуцульські села розташовані долиною ріки Черемошу, де він творить границю між Галичиною і Буковиною, цілої ріки Путилівки, яка вливається в Черемош, і горішньої течії Сусави та Фряси. На Мармарощині (Закарпаття) гуцульські села тягнуться долинами рік Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорної та Білої Тиси. На полуднє від Сучави границя йде потоком Бродиною, так що по правому боці живуть румуни, а по лівому – гуцули, є незначна більшість гуцулів понад її горішньою течією, аж до Руської Молдавиці по Брязну, Золоту Бистрицю по Кірлібабу та ріки Серету, але тут їх є незначна кількість» [1, № 1, с. 19–23, № 2, с. 43–50].

Значний внесок в дослідження зробили мовознавці-діалектологи, але на основі лише мовознавчого матеріалу неможливе з’ясування цього питання.

У результаті проведення комплексних наукових експедицій Інститутом народознавства НАН України зібрано чималий матеріал, який має безпосереднє відношення до етнографічних меж Гуцульщини. Науковими працівниками музею обстежено гуцульські села як галицької, буковинської, так і закарпатської Гуцульщини. Незважаючи на те, що ця етнографічна група українського народу – гуцули – протягом століть була розділена на три частини і перебувала під гнітом іноземних загарбників, тут збереглася однотипність народного побуту та культури. Для такого складного питання, як етнографічне районування, необхідно, крім опрацювання даних етнографічної науки, залучення археологічних, мовознавчих, фольклористичних матеріалів.

Підсумовуючи зібрані матеріали, на основі етнографічних та мовно-діалектичних даних можна умовно на кінець XIX – початок XX ст. окреслити територію, заселену гуцулами в таких схематичних межах: на заході границя з бойками проходила по ріці Ломниці і далі по закарпатській частині – верхів’ями річок Берестянка і Турбату, ріки Тересви і долиною річки Малої Шопурки до її злиття з Тисою, на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від ріки Лімниці межа перетинає ріки Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, захоплює село Пасічну, далі йде на Ділятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ, до кордону з Республікою Румунією.

За сучасним адміністративним поділом вказана територія охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області та Рахівський район Закарпатської області.

__________________________

1. Гнатюк В. Гуцули. Підкарпатська Русь. 1923. № 1–2.

2. Головацький Я. Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. Москва, 1878. Т. 1.

3. Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1899. Ч. 1.

4. Kaindl R. Studien zur Etnographie des Ostkarpatthengebietes. Czernowitz, 1902.

5. Korzeniowski J. O hucułach. Lwów, 1899.

6. Pol W. Obrazy z życia i natury. Kraków, 1870.

7. Witwicki S. Rys historyczny o Hucułach. Lwów, 1863.

8. Zawadzki W. Huculi. Szkic etnograficzny. Kłosy, 1872. № 90.

Особливості ландшафту

Гуцульщина розташована в гірській системі східної частини Українських Карпат. З півночі вона межує з Покутським передгір’ям, яке проходить по лінії: Ділятин – долина ріки Ослави – Косів, Кути – Вижниця, яка відзначається дуже складною структурою ландшафту. Над Покутським передгір’ям піднімається (до ріки Прут) гірський хребет Горган, далі він переходить в Покутсько-Карпатську гряду гір, які доходять до державного кордону з Румунією.

У верхів’ях рік Чорної Тиси і Тересви розташована гірська група Свидовець, яка є продовженням Полонинського хребта. Верхів’я рік Чорної Тиси, Брустянки, Турбату (басейн ріки Тересви) відділяють її на північному заході і на північному сході від Горган. На правому березі ріки Шопурки знаходиться гірський масив Апецка.

Між витоками Чорної Тиси та Чорного Черемоша, майже в центрі Гуцульщини, розміщений найвищий гірський масив Українських Карпат – Чорногора, північно-західний схил якої розрізаний притоками Чорної Тиси, Лопу-шанки та іншими потічками, а північно-східні схили розрізані численними гірськими потоками, які впадають в Прут та Чорний Черемош, південно-західні схили Чорногори розділені притоками Білої Тиси і частково Чорної Тиси. За Чорногорами на південний схід між ріками Чорний і Білий Черемош тягнуться Гринявські гори, їх продовженням є Лосові гори, віддалені від Гринявських притоками Білого Черемошу та Путили.

На півдні від ріки Білої Тиси та Чорного Черемошу до кордонів Румунії тягнуться Рахівські та Чивчинські гори. Західна частина Рахівських гір починається на правому березі Тиси і розгалужена на окремі хребти долинами рік Шопурки, Кисви та ін. На півночі ці хребти безпосередньо змикаються з південним краєм Свидовецького масиву. Більш монолітною є частина Рахівських гір, розташована на лівому березі Тиси, яку називають Гуцульськими Альпами. Найвища гора – Мармароський Піп-Іван (1946 м).

У верхів’ях Чорного та Білого Черемошу знаходиться найнеприступніша частина Українських Карпат – Чивчинські гори, які є гідрографічним басейном Тиси, Прута і Серета.

Вододільний хребет, який розділяє річкові системи Гуцульщини, басейни рік Пруту і Тиси, характерний тим, що він на хребтах Чорногори різко міняє загальний напрям осьової Карпатської лінії і повертається між верхів’ями рік Білої Тиси та Чорного Черемошу на південь верхів’ями Чивчинських гір до кордону з Румунією.

На знижених місцях Вододільного хребта, де знаходяться верхів’я річок, проходять шляхи сполучень. На вододілі рік Чорна Тиса і Прут проходить

Яблунецький перевал (931 м), де, крім шосейної дороги, яка з'єднує Прикарпаття із Закарпаттям, проходить залізнична магістраль Львів – Коломия— Рахів, а через перевал Німчич, що знаходиться на Покутсько-Буковинських Карпатах, пролягає шосейна дорога Чернівці—Вижниця – Путила.

На Гуцульщині поєднуються низькогірні ландшафти з міжгірськими улоговинами, терасовими місцевостями. Смуги низькогір’я пересікають долини рік, терасові – низинні місцевості – виступають в долинах Пстиньки, Рибниці, Черемоша, Серета, Малого Серета, терасово-долинні місцевості мають Прут, Чорний Черемош, Білий Черемош і Путила. Із окремих розширених долин (р. Черемош – близько п’яти терас) найбільша на цій території Ясінська котловина, яка перетинається Чорною Тисою та її притокою – Лазешиною.

В східних Карпатах найбільша після Дністра ріка Прут. Вона починається від верхів’я Говерли, іде на північ до Ділятина, далі в північно-східному напрямі, по дорозі приймає менші річки Ославу, Пістиньку, Рибницю і далі Черемош. Недалеко від витоку Пруту витікає Чорний Черемош, а біля підніжжя Вододільного хребта – Білий Черемош. У Черемош впадає річка Путила. На відміну від інших річок Черемош від злиття і до м. Кути тече впоперек гірських хребтів.

Найбільша річка південної частини Гуцульщини – Тиса, яка утворюється від злиття вище Рахова двох Тис – Чорної, що тече з Вододільного хребта, і Білої, що тече з Чорногір у районі Говерли. Найбільша притока Тиси – Ріка – витікає з південних Горган. Найбільш перспективними в енергетичному відношенні є низов’я гірських течій Черемошу та Тиси. Озер на Гуцульщині небагато.

Надра гір багаті на цінну мінеральну сировину. В районі Ворохти, Дихтинця, Путили виявлена нафта, значні поклади солі знаходяться в Ділятині, Косові, Вижниці. В Карпатах є багато корисних копалин. В околицях Кобилецької Поляни і в Гринявських горах наявні гепатити, які вміщують 50–60 % заліза. Марганцеві руди, графіти, доломіти виявлені в Чивчинських горах, алуніти, апатити – в Рахівському масиві. Карпати багаті на різноманітний будівельний камінь та сировину.

В басейні річки Тиси знаходяться палеозойські мармури та мармуровидні вапняки; особливо багато в Карпатах пісковику, мергелів, вапняків, глини тощо.

Територія Гуцульщини багата мінеральними водами, особливо типами кисловодських нарзанів, які розміщені вздовж долини Тиси, – Кваси, Луги, Білин, Червоний Плес та ін., єсентукського типу – Кваси Рахівські, Говерло-Буркут в долині Говерли. Вуглекисні хлоридно-натрієві (соляні води) зустрічаються на південному схилі Говерли та ін.

Ґрунтовий покрив на Гуцульщині різноманітний, але найхарактерніший – це піскувато-глинисті ґрунти, які в залежності від висотних кліматично-рослинних зон належать до певних генетичних типів. В низькогір’ї та середньогір’ї виступає зона бурових лісових ґрунтів; на високогір’ї – зона гірсько-лучних. Чітко розмежувати названі зони важко, але вони є тільки на найвищих масивах полонинського хребта Чорногори, Горган, Свидовця, з Рахівського масиву, Покутських та Буковинських Карпат. Долини рік на заплавах відзначаються дерново-глейсовими і дерново-лучними ґрунтами, які містять 3–9 % гумусу. Вони найбільш придатні під зернові та городні культури. В Притисенській низовині поширені болотисті ґрунти. Зміна в горах рельєфу, корінних і ґрунтотворних порід, клімату і рослинності зумовлює зміну ґрунтів і надзвичайно різноманітне їх поєднання. На Гуцульщині тільки незначна частина земель освоєна для землеробства. Так, наприклад, в зоні полонинсько-чорногорських Карпат під орною землею знаходиться лише 2,5 % загальної площі. Орні землі розміщені на терасах, річкових долинах та в міжгірських улоговинах.

Клімат Гуцульщини, незважаючи на її відносно невелику площу, надзвичайно різноманітний, що зумовлено зміною абсолютних висот, характером рельєфу, наявністю улоговин, річкових долин, схилів різних експозицій, циркуляції атмосфери тощо. Тут виділяються такі кліматичні зони: низькогірна – з помірним, досить вологим кліматом; середня – з помірно холодним, надмірно вологим кліматом; високогірна – з холодним, надмірно вологим кліматом. В середньому за рік вологість повітря над Карпатами становить 30 % (ця цифра менша в районі південних схилів Гуцульщини). Річна кількість опадів залежно від зон неоднакова. Вона коливається від 800 до 1500 мм. Максимальна кількість опадів припадає на такі райони Гуцульщини: Свидовецький, Чорногорський, Рахівський. Однак і тут загальні закономірності змінюються під впливом окремих факторів. Так, у Рахівській улоговині, розміщеній на південно-західному схилі, випадає 1100.

Вегетаційний період на закарпатській частині починається з другої половини березня, в горах – у квітні, з північного сходу на південний схід поступово скорочується.

В лісах Гуцульщини ростуть цінні породи дерев – дуб, бук, явір, волоський горіх, черешня, груша та ін.; з хвойних – карпатський кедр, ялина, смерека, модрина, тис. Особливо різноманітна рослинність на схилах гір. Тут на висоті до 600 м ростуть дуби, ясени, клени, липи, явори, берези. Від 500 – до 1500 м над рівнем моря гори вкриті буковими лісами. Смерека та ялина займають більшу частину площі, зайнятої лісами, а з висоти 1225 м домінують над усіма деревами. На гребенях хребтів, складених з пісковиків, ростуть соснові ліси. У важкодоступних районах Чорногори зустрічається європейська кедрова сосна, або карпатська «лімба». В нижчих частинах гір ростуть на вирубках кущі малини, ожини, чорниці, брусниці.

Більшість полонин Гуцульщини, вкритих трав’янистою рослинністю, використовується як пасовиська, частково для сінокосів.

Найбільшими комплексами полонин є так звані Кадіївський та Гринявський, відокремлені між собою улоговиною Чорного Черемошу. Полонини розташовані також на східній частині Чорногори, на північній частині Гринявських гір, на гірських масивах між селами Космач, Ворохта, Ділятин, Білі

Ослави. На буковинській Гуцульщині полонини займають підніжжя вершин Яровище і Темнатик, хребта Максимець між Білим Черемошем, Путилою і Сучавою. На закарпатській Гуцульщині гірські пасовища розташовані в західній частині Чорногори, на схід від Свидовця.

Багатий тваринний світ Карпат. Тут живуть олені, козулі, дикі свині, бурі ведмеді, вовки, лиси, борсуки, куниці, білки, тхори, видри. В горах на межі лісу та полонин водяться рисі та дикі коти. З птахів переважають дятли, синиці, дрозди, зяблики, щиглики, рябчики, яструби, сови, орли.

В ріках і потоках Гуцульщини водяться форель струмкова, підуст, усач, марена, рибець, лосось, дунайський харіус та ін. [1, 2, 3].

Здійснюється планова робота зі збереження тваринного світу. Обмежено відстріл звірів і лов риби, створено штучні форельні господарства. Для збагачення та охорони своєрідного рослинного і тваринного світу Карпат в районі Говерли створено Карпатський державний заповідник та в районі Ворохти – Карпатський державний природний парк.

__________________________

1. Бучинський І О., Волеваха М. М., Коржов В. О. Клімат Українських Карпат. Київ, 1971.

2. Воропай Л. І., Куниця М. О. Українські Карпати. Київ, 1966.

3. Діброва О. Т. Закарпатська область. Географічний нарис. Київ, 1967.

Походження етнографічної назви

Питання походження назви гуцули в науковій літературі остаточно не з’ясоване, хоча предметом наукових, зокрема і краєзнавчих, зацікавлень воно стало ще у першій пол. ХІХ ст. Відтоді і донині в науковій літературі з приводу походження назви гуцули появилася низка неоднозначних здогадів і гіпотез, висунутих у різний час різними авторами, серед яких, на жаль, менше всього мовознавців. Отже, відзначимо, що у виведенні (поясненні) походження етноніма гуцули дотримуємося гіпотези про антропонімну ґенезу, з тим, однак, що цю гіпотезу подаємо в новій редакції.

Більшість із запропонованих різними авторами етимологій етноніма гуцули – це науково необґрунтовані гіпотези. Докладний критичний огляд різних авторських спроб з’ясувати походження цієї назви подав Б. В. Кобилянський [4, с. 143–151] та доповнив В. В. Грабовецький [1, с. 39–40]. Спираючись на огляд цих гіпотез, вкажемо лише на їх суть.

Так, у польській етнографічній літературі минулого століття деякі автори виводили походження назви гуцули від слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати > кочули > гочули > гуцули (К. Мілевський), або шляхом: кочувати > кочули > коцули > гоцули > гуцули (Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський). І. Вагилевич, а вслід за ним Ф. Гельвалд, Ю. Федькович та О. Моргенбессер пов’язували походження гуцулів з тюркським племенем узів, невмотивовано допускаючи, що і назва гуцули виникла від назви узи шляхом штучного перетворення: узи > уци > уцули > гуцули. Ще більш лінгвістично (і історично) безпідставною була спроба польського дослідника С. Вітвицького вивести етимологію назви гуцули від імені згаданого в хроніці С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.) або від штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гір.

Невмотивованими були також спроби пов’язувати походження цієї назви з українським словом гуцати (В. Шухевич), з готським словом guta «гот» (Я. Розвадовський), а також із згаданою в монгольському літописі Юань-Чао-бі-ші назвою якихось гір Гацалі (І. Філевич, В. Мавродін).

Не має під собою наукової основи найбільш популярна в літературі гіпотеза походження назви гуцул(и) від волоського слова hotul у значенні «розбійник», що виникла нібито внаслідок поширеного у свій час на Гуцульщині опришківського руху, який, таким чином, прихильники цієї гіпотези несправедливо розцінювали як розбійництво, а не як насправді один з виявів народно-визвольної боротьби.

Виразна на перший погляд співзвучність волоського слова hotul з назвою гуцул та гаданий, як причина для номінації цим словом, опришківський рух спричинилися до того, що дану гіпотезу підтримав цілий ряд відомих учених.

Як довів Б. В. Кобилянський [4, с. 148–149], наукова неспроможність гіпотези походження назви гуцули від волоського слова hotul полягає в тому, що вона непереконлива ні з історичного, ні з мовознавчого погляду.

На підставі даних археології, етнографії, фольклористики і лінгвістики автор цієї гіпотези дійшов висновку, що гуцули – це нащадки давньоруського племені уличів і частково тиверців. Ця гіпотеза послужила йому основою і саму назву гуцули вивести від назви давньоруського племені уличів, у даному випадку – конкретно від засвідченого писемністю її варіанта улучи, шляхом гаданих перетворень улучи > улуци > уцули > гуцули. Щодо вихідної форми улучи, то вона, за припущенням Б. В. Кобилянського, походить від тюркського слова улус – «плем’я», що зіставляється з монгольським улус, улс – «народ», «люди», «держава», «країна» [4, с. 210].

Критичні зауваження з приводу цієї гіпотези Б. В. Кобилянського висловлені М. Л. Худашем. Вони зводяться до того, що прийнята Б. В. Кобилянським за вихідну для етимологізації назви гуцули форма улучи – сумнівна. Серед слов’янської племінної етнонімії і топонімії типовими і загальнопоширеними були утворення на – ичи типу давньоруських назв племен в'ятичі, дреговичі та ін., то яким же чином назва племені уличів повинна була в давньоруському середовищі звучати здеформовано як улучи, а потім, до того ж, згідно з концепцією Б. В. Кобилянського, послужити основою для не менш незвичних на слов’янському мовному ґрунті перетворень на форми улуци > уцули? На наш погляд, засвідчена писемністю форма улучи (як і подібні їй улучичи, улутичи, лутичи) – це не що інше, як деформації. Якщо ж припустити, що до появи форми улучи могло якимось чином причинитися сусіднє з уличами тюркомовне середовище з властивою для нього гармонією голосних, у даному випадку у формі uluč (звідки улучи), то важко погодитися, щоб ця чужомовна форма могла якимось чином перемогти в східнослов’янському середовищі відзначену вище типовість і стабільність вживання форм на – ичи, прищепитися в ньому та зазнати ще, крім цього, незвичної трансформації з переходамиулуч(и) >улуц(и) >уцул(и) > гуцул(и).

Відомий вчений, дослідник гуцульського краю, В. В. Грабовецький, не висловивши своєї думки з приводу наведеної вище гіпотези Б. В. Кобилянського, висунув свою версію походження назви гуцули [1, с. 39–40], згідно з якою ця назва походить від прізвища Гуцул і з’явилася десь у XVIII ст. Однак цей автор не з’ясував, звідки ж взялося прізвище Гуцул, яка його етимологія і чи існувала якась реальна можливість для виникнення у такий пізній період, як XVIII ст., тобто вже в нові часи, назви такої великої етнографічної групи карпатського українського населення, як гуцули, від одного, до того ж етимологічно неясного, прізвища. Не звернув уваги й на те, що особова назва Гуцул була відома вже в XVI ст.

Відантропонімну версію походження назви гуцули (етноніма), слідом за В. В. Грабовецьким, висуває і відомий український мовознавець М. Л. Худаш [5, с. 55–58; 6, с. 45–52; 7, с. 311–315] на підставі опрацьованої ним літератури та власних досліджень. За його припущенням, сучасні українські карпатські етнографічні групи гуцули, бойки, лемки – це прямі нащадки глибоко дохристиянських, можливо, що антських, родоплемінних об'єднань якогось племені чи племінного союзу або й різних племен, які в ті глибоко віддалені від нас часи свого сформування як родоплемінних об'єднань називалися вже, відповідно, гуцули, бойки, лемки, аналогічно як і зберегли свої колишні племінні назви різні інші слов’янські етнічні об'єднання, як серби, хорвати, чехи, поляки, словаки та ін. Їх назви, як відомо, були часто відантропонімні, утворені від особових власних імен родоплемінних вождів.

За М. Л. Худашем, назва гуцули в первісному номінаційному значенні – «рід (або родоплемінне об’єднання, чи й плем’я) Гуцула» [7, с. 308–309]. Згідно з версією М. Л. Худаша, етнонім гуцули найбільш правдоподібно походить від давнього особового власного імені Гуцул. На думку цього автора, особова назва Гуцул за словоформою ділиться на два компоненти – корінь гуц- і суфікс – ул. Глибоко проаналізувавши український історико-мовний матеріал та співставивши його з відповідними аналогічними явищами інших слов’янських мов, згаданий вчений дійшов висновку про давнє, праслов’янське походження особової назви (імені) Гуцул.

Уже здавна, як свідчать дослідження М. Л. Худаша, в широкому слов’янському масштабі писемно засвідчується антропонім Гуц (або похідне від нього утворення), від якого способом суфіксації суфіксом – ул і виник цей антропонім Гуцул. Так, антропонім Гуц і похідні від нього, такі, як патронім Гуцов, зменшене суфіксальне утворення на – к(о), Гуц-к(о) та патронім Гуц-к-ович засвідчуються писемністю ще починаючи з XV ст. [5, с. 61].

Зменшена (демінутивна) форма Гуцек, утворена від імені Гуц, засвідчена у польській антропонімії ще в 1275 р. У білоруській антропонімії особова назва Гуц відома ще з середини XVI ст., а в болгарській показовими є імена Гуца, Гуцан, Гуце, утворені від вихідної форми Гуц [5, с. 59–60].

Що ж до форманта – ул в антропонімі Гуцул, то, на думку М. Л. Худаша, це суфікс праслов’янської ґенези, розвинений від праслов’янського – иіъ, – иіь, наявний в досить численних слов’янських антропонімах, типу збереженого в українських прізвищах Баюл, Гушул, Лашкул і т. п. чи, наприклад, болг. Дра-гул, Радул, Видул [2, с. 97]. У сербохорватській антропонімії цей суфікс відомий ще в ХІІ ст. в іменах Радоул, НЪгоулъ, Богдоулъ, ПрЪвоуль [3, с. 76].

Не зупиняючись ґрунтовно на інтерпретації слов’янського суфікса – ул, відзначимо, що найбільший слід він залишив саме у слов’янській антропонімії, особливо у давніх, праслов’янського походження іменах. Таким чином, суфікс – ул у словоформі гуцул цілком достовірно пояснюється як слов’янський за походженням. З наведених вище міркувань випливає: якщо відомий ще праслов’янській мові суфікс – ул був досить продуктивний у сфері антропонімії, а корінь гуц- у слов’янській антропонімії теж досить поширений, то є підстави припускати, що у глибоку давнину в слов’янському середовищі могло існувати і особове власне ім’я Гуцул, яке, як можливо не дуже популярне, з часом вийшло з ужитку і не попало в писемність. Від цього імені Гуц-ул і могла піти назва гуцули. Мусило це статись у якийсь досить віддалений від нас час, внаслідок чого про цей факт не зберегли жодних відомостей ні писемність, ні усні перекази.

Можна припустити й інший шлях. Назва гуцули могла виникнути і не в такі віддалені часи, а навіть в період середньовіччя від особової назви Гуцулъ якогось ватажка (можливо, й ватажка ранніх опришків), від землевласника тощо, який не обов’язково за походженням мусив належати до української народності. Адже з історії відома інфільтрація в Україну південних слов’ян та волохів, активних носіїв особових власних імен на – ул. Зрештою в науковій літературі знаходимо доводи (твердження) вчених про схожість гуцульського побуту з окремими етнокультурними явищами (писаних) південних слов’ян та волохів. З цього виливає, що давні предки гуцулів у глибоку давнину мали якісь близькі і безпосередні контакти із південними слов’янами і романо-волоським етносом [4, с. 251].

__________________________

1. Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІІ—ХІХ ст. Історичний нарис. Львів, 1892.

2. Демчук М. О. Слов’янськ і автохтонні особов і власні імена в побуті українців XІ—VII ст. Київ: Наукова думка, 1988. 160 с.

3. Железняк И. М. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования: суффиксальная система сербохорватской антропонимики ХІІ—V вв. Київ, 1969. С. 71—5.

4. Кобилянський Б. В. Діалект ілітературна мова: східнокарпатський і покутський діалекти, їх походження і відношення до української літературної мови. Київ, 1960. С. 143—51.

5. Худаш М. Л. До питання про походження назви «гуцули». Мовознавство. 1984. № 5. С. 55—8.

6. Худаш М. Л. Походження назви гуцули. Гуцульщина. С. 45—2.

7. Худаш М. Л. До питання походження назв бойки, гуцули, лемки. Народознавчі зошити. 1998. № 3. С. 299—18.