Loe raamatut: «Вибрані поезії»

З подорожі до Гарца

З «Книги пісень»

Гірська ідилія

1

 
На горі стоїть хатина,
Там живе гірняк старий;
Там шумить ялина віттям,
Світить місяць золотий.
Крісло єсть у тій хатині,
Все в мережанні дивнім,
Хто сидить там, той щасливий,
Я – щасливцем був таким!
На ослінчику дівчатко,
Я держу її ручки;
Оченята – сині зорі,
Квіт рожевий – устоньки.
І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ,
І кладе лілейний пальчик,
Хитра, на рожевий квіт.
Ні! нас мати не побачить, —
Пильно так вона пряде;
Батько гра собі на цитрі
Й пісню давнюю веде.
І дівчатко шепче тихо,
Тихо, ледве чуть мені,
Все розказує про справи
Ваговиті, таємні:
«А тепер бабуся вмерли,
І не ходимо ми вже
На стрілецький двір у Гослар,
Ой там надто хороше!
Живемо ми тут самотні
На холодному шпилі.
А зимою сніг засипле,
То й зовсім ми як в труні.
Я ж дівчина полохлива,
Мов дитина, боязка,
Я боюсь гірського духа,
Що вночі людей ляка…»
Раптом любка мила вмовкла,
Як сказала ті слова,
І від страху оченята
Рученьками закрива.
Гомонить гучніш ялина,
Веретенечко шумить.
І дзвенить до того цитра,
Пісня давняя бринить:
«Сила зла, дитино люба,
Не страшна зовсім тобі!
День і ніч ти маєш, любко,
Янголяток при собі!…»
 

2

 
У вікно рука зелена
Від ялини стукотить.
Місяць, той підслухач тихий,
Шибки світлом золотить.
Батько, мати вже поснули,
Вже не чути їх обох;
Але ми собі кохано
Розмовляємо удвох:
«Щоб то ти молився часто,
Не йму віри я тобі,
Ти порушуєш устами, —
Та не молишся тоді.
Той холодний рух, недобрий,
Завжди він страшний мені.
Але страх той розганяють
Погляди твої ясні.
Чи ти маєш віру праву?
Маєш ти закон твердий?
Віриш ти, що є небесний
Бог отець, син, дух святий?»
«Ох, дитино, як малим я
Ще на лоні неньки був,
Вірив я, що бог отець є,
Силу й добрість бога чув!
Знав, що бог хорошу землю
Й гарний люд на ній створив,
Сонцю, місяцеві й зорям
Путь одвічну призначив.
Як підріс я, любко мила,
Більше розуму вже мав,
Зрозумів тоді я більше,
В бога сина вірить став.
В сина любого, що любо
Нам провадив про любов,
І за теє, як звичайно,
На хресті пролив він кров,
А тепер дійшов до літ я,
І читав, і мандрував,
Я в святого духа віру
Щирим серденьком прийняв.
Дух святий із давніх-давен
Та й тепер вчиня дива,
Він ярмо неволі й замки
Злих тиранів розбива;
Давні смертні рани гоїть,
Відновля людські права,
Поміж людом чесним, добрим, —
Рівність, воля настава.
Дух святий жене темноту
І химери чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Дражнять нас і день і ніч.
Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав,
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав;
Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко, бачить
Гордих лицарів таких?
Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо святого духа лицар,
Сам такий я, – не здивуй!»
 

3

 
За ялину зелененьку
Тихо місяць заховавсь,
А в кімнаті огник блимав,
Ледве-ледве прокидавсь.
Та в моїх блакитних зорях
Ясне проміння сія,
Рожі-устонька палають,
Люба дівчина мовля:
«Люд маленький, гурт дідочків
Наше сало й хліб займа,
Покладем надвечір в бодню,
А на ранок вже й нема.
Ті дідки щораз приходять
З молока сметанку пить,
Не накриють потім глеків, —
Кицька решту докінчить.
Отже, кицька наша – відьма, —
В горобину ніч тіка
На закляту скелю, – башта
Там стоїть, стара така.
Замок був там; зброї поблиск,
Сміх і співи там гули,
Пані, лицарі та джури
В коло з світочами йшли,
Закляла людей і замок
Чарівниця зла колись;
Тільки звалища зостались
І сичі там завелись.
Та казали так бабуся:
«Як на певнім місці стать,
В певний час вночі на скелі
Певне слово проказать, —
Знову ясним замком стануть
Всі руїни ті сумні,
Пані, лицарі і джури
Поведуть танки дивні;
Хто ж те слово скаже, – того
Замок буде й люди всі,
Сурми й бубни честь заграють
Молодій його красі».
Так цвіли картини-мрії
На тих рожах-устоньках,
І блакитнеє проміння
Грало в синіх зіроньках.
Почала мені на пальці
Мила злотий кучер вить,
Пестить, грається, цілує,
Усміхнулася й мовчить.
Речі всі в хатині тихій
Щиро дивляться на нас, —
І, здалось мені, що бачив
Шафу й стіл я вже не раз.
Б’є дзигар поважно й мило,
Цитра, – чується мені, —
Почина сама бриніти,
І сиджу я, мов у сні.
От тепера час той певний,
В місці певнім я сиджу —
І, здається, я от зараз
Певне слово те скажу.
Чи ти бачиш, любко мила,
Північ міниться й тремтить!
Давня скеля пробудилась,
Став з ялиною шумить.
Духів спів і бренькіт цитри
Із розскелини луна,
Раптом гай квіток з’явився,
Наче ярая весна.
Квіти сміливі, непевні,
Листя дивне і буйне,
Пахнуть, красні-ясні, в’ються,
Їх жага додолу гне.
Рожі, наче дикий пломінь,
Раптом блиснули в гаю,
І знялись лілеї к небу,
Мов колони з кришталю.
Зорі, мов великі сонця,
Погляд любий, палкий шлють,
В келих лілії великий
Променисті хвилі ллють.
Але ми з тобою, любко,
Теж змінилися в сей час:
Злото, шовк, походні ясні
Сяють скрізь навколо нас;
Ти принцесою зробилась,
Замість хати замок став,
Пані, лицарі і джури,
Танці… гомін залунав.
І те все моє: той замок,
Ти і люди тії всі,
Бубни й сурми честь гукають
Молодій моїй красі!
 

Ільза

 
Зовуся я Ільза-принцеса,
Зовуть Ільзенштейном мій дім;
Хто щастя захоче дізнати, —
До мене в мій замок ходім!
Голівоньку там тобі змиє
Джерело ясної води,
Там всі свої жалі забудеш, —
Мій смутний молодче, ходи!
Впадеш там в кохані обійми
На білії груди мені,
І мріями будеш літати
У давні часи чарівні.
Я так тебе пестити буду,
Тебе покохаю сама,
Як владаря Генріха свого, —
Вже ж Генріха мого нема.
Хай мертві лежать в домовині, —
Живим треба в світі пожить;
А я ж бо вродлива, мов квітка,
І серце веселе тремтить.
Ходи лиш до мене до замку,
З кришталю мій замок ясний,
Там лицарі, й панни, і джури
Заводять таночок дивний.
Шумлять там шовкові убрання,
Залізні остроги дзвенять,
Там карлики грають у сурми,
Там бубни й сопілки бринять.
Як Генріха, владаря свого,
Отак я й тебе обійму;
Як сурма, було, загукає,
Затулюю вуха йому!…
 

На Гарденбергу

 
Давні сни мої, повстаньте!
Серця брамо, відчинись! —
Красні співи, сльози туги
Дивно з серця полились.
Я піду між ті ялини,
Де джерело виграва,
Де олені горді ходять,
Де мій любий дрізд співа.
Я зійду на тії гори,
На ті бескиди стрімкі,
Де на замку на руїнах
Грають промені палкі.
Там я сяду собі тихо
І згадаю ті часи, —
Давніх лицарів хороших,
Час минулої краси!
Он майдан поріс травою,
Гордий лицар там стояв;
Він, найдужчих подолавши,
Надгороду з бою взяв.
Плющ повивсь по тім балконі,
Де вродливиця була,
Що й такого переможця
Поглядом перемогла.
Переможця і вродливу
Поборола смерть бліда, —
Той сухий з косою лицар
Всіх додолу поклада!