Мiщанська комедiя на 5 дiй
Дiйовi особи
Сидiр Свиридович Рябко, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.
Євдокiя Корнiївна, його жiнка.
Євфросина, їх дочка.
Горпина Корнiївна Скавчиха, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.
Оленка, її дочка.
Свирид Iванович Гострохвостий, цилюрник
Варвара, Настя, Ольга – Євфросининi приятельки, панни.
Химка, Рябкова наймичка.
Педоря, Горпинина поденщиця.
Марта, Бублейниця.
Орина, Башмачниця.
Магдалина, Меронiя – печорськi мiщанки, були послушницями.
1-й митрополичий бас.
2-й митрополичий бас.
Берко й Волько, жиди, процентщики.
Мiщанки, шафери, мiщани та катеринщик.
Дiя дiється у Києвi, на Кожум’яках.
Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.
ДIЯ ПЕРША
Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.
ВИХIД 1
Євдокiя Корнiївна сама.
Євдокiя Корнiївна (сидить коло стола i позiхає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?
Сидiр Свиридович (обзивається з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки).
ВИХIД 2
Євдокiя Корнiївна i Сидiр Свиридович.
Євдокiя Корнiївна. Авжеж скучила.
Сидiр Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…
Євдокiя Корнiївна. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.
Сидiр Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб’ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!
Євдокiя Корнiївна. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.
Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.
Євдокiя Корнiївна. Ще б пак не пам’ятала! На всi Кожум’яки не було тодi такого вертуна, як ти.
Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.
Євдокiя Корнiївна. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.
Сидiр Свиридович. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!
Євдокiя Корнiївна. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.
Сидiр Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.
Євдокiя Корнiївна. I годi вже тобi згадувати.
Сидiр Свиридович. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.
Євдокiя Корнiївна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум’яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.
Сидiр Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум’яки!
Євдокiя Корнiївна. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!
Сидiр Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядається).
Євдокiя Корнiївна. От i вигадуєш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неї нiс?
Сидiр Свиридович. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.
Євдокiя Корнiївна (сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене нiс? Здається, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.
Сидiр Свиридович. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.
Євдокiя Корнiївна.I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице).
Сидiр Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.
Євдокiя Корнiївна. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!
Сидiр Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.
Євдокiя Корнiївна. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум’яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.
Сидiр Свиридович. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м’яла, i як ми бралися.
Євдокiя Корнiївна. Що це з тобою сього-дня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?
Сидiр Свиридович. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.
Євдокiя Корнiївна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!
Сидiр Свиридович. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…
Євдокiя Корнiївна (встає). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без’язика. (Плаксиво). Ти забув, що я твоя жiнка?
Сидiр Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.
Євдокiя Корнiївна. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!
Сидiр Свиридович. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!
Євдокiя Корнiївна. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.
Сидiр Свиридович. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.
ВИХIД З
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.
Горпина вбiгає в хату з порожнiм кошиком на руцi.
Горпина. Добривечiр вам у вашу хату! (Кидає до порога кошик i розлягається на стiльцi). Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.
Сидiр Свиридович. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.
Горпина. Хiба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожум’яках? Куди ж пак! Запанiли нашi!
Сидiр Свиридович. А хоч би трохи й запанiли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансiонi аж три мiсяцi. Треба вам якось краще нас величати.
Горпина. Чули ми вже цiєї, чули. Давай лиш, сестро, чарку горiлки або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од бiганини. Людям недiля, а менi все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщiй самограй, чи самовар!
ВИХIД 4
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович, Горпина й Химка.
Химка (виглядає з пекарнi в дверi). Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нiчого не помагає.
Горпина. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи є в твоїх хазяїнiв горiлка?
Химка. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.
Горпина. То це сюди на стiл цiлий шинк.
Сидiр Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.
Химка. Цiй тiтцi все жарти. (Виходить).
ВИХIД 5
Євдокiя Корнiївна, Сидiр Свиридович i Горпина.
Горпина. Потривай, Химко, побалакаємо!
Сидiр Свиридович. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiївно!
Горпина. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?
Сидiр Свиридович. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.
Горпина. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб їм, не крадений.
Євдокiя Корнiївна. Воно, бач, сестро, не те.
Горпина. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своїй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам’ятала б до нових вiникiв.
Сидiр Свиридович. Ви, Горпино Корнiївно, що iнше.
Горпина. Я що iнше? А що ж я таке? Га? Хiба не знаємо, якi великi пани були Рябки? Авжеж старий Рябко, ваш батько, м’яв шкури i хлiб з того їв. Я торгую яблуками i хлiб з того їм, i нiкого не боюсь, i докажу на всi Кожум’яки, що нiкого не боюсь, навiть вашої великорозумної Євфросини. (Присiкується до Рябка i б’є кулак об кулак).
Сидiр Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! Заступи й помилуй. (Оступається й хреститься).
Горпина. Чого ви одхрещуєтесь од мене? В мене нема на головi чортячих рогiв.
Сидiр Свирйдович. А хто ж заглядав пiд ваш очiпок? А може, й є?
Горпина. А як я скину хустку та покажу?
Євдокiя Корнiївна. I годi, сестро, годi. Хiба ж ти не знаєш, що мiй старий вередує?
Горпина. Скубла вас жiнка, та чортзна по-колишньому.
Сидiр Свиридович. Меле, меле, шеретує. (Приспiвує).
Горпина (приспiвує). Шеретує, обернеться й поцiлує. Таке лиш по чарцi! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полi.
Євдокiя Корнiївна. Еге! тут як почав вигадувати на мене, що…
Сидiр Свиридович. Цить, цить, цить! (Затуляє рота Євдокiї Корнiївнi). Нiяк не вдержить свого язика! Ще й дочцi розкаже. Ой, якi ж слизькi язики у тих жiнок: в однiєї гострий як бритва, а у другої слиз-ький: так i лiзе сам з рота. (Показує).
Горпина. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!
Сидiр Свиридович. Ой, цить, не кажи!
Горпина. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.
Сидiр Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.
Євдокiя Корнiївна. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум’яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.
Горпина. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум’яки, а може, й на ввесь Київ.
Євдокiя Корнiївна. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своєї дочки хвалити.
Горпина. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б їй патли обскубла.
Дзвонять до церкви.
Сидiр Свиридович. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати. (Встає).
Горпина. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.
Євдокiя Корнiївна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсiм не до пари моїй Євфросинi.
Горпина. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тiтка.
Євдокiя Корнiївна. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.
Горпина. Про мене, не кажи. Менi не йти за його замiж.
Євдокiя Корнiївна. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю i нiчогiсiнько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.
Сидiр Свиридович. Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: вiн знається не тiльки з семiнарськими басами, але навiть з митрополичими.
Горпина. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестро!
Євдокiя Корнiївна. Не скажу, нехай кортить.
Знов дзвонять до церкви.
Сидiр Свиридович. Ой, уже вдруге дзвонять! Їй-богу, втеряю вечерню. (Бере шапку i йде. Горпина його доганяє й тягне до стола).
Горпина. I годi вам, годi. От уже наспiваєте! Шипить, як старий гусак, а йому здається, що вiн спiває.
Євдокiя Корнiївна. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то вiн бiжить нюхнути з дякової табатирки.
Горпина. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаємо, та вип’ємо по чарцi. (Тягне його й садовить).
Сидiр Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж мої кiстки трiщать.
Горпина. Химко!
Входить Химка.
ВИХIД 6
Тi самi й Химка.
Горпина. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїновi на один нюх табаки.
Химка. Чого? Табаки? Хiба ж я дурна, щоб за чортзна-чим бiгала, та ще й до церкви! Вже цi тiтка вигадають! (Виходить).
ВИХIД 7
Тi самi без Химки i Євфросина.
Євфросина (входить в свiтлицю. Побачивши Горпину, йде до неї i гордо вiтається). Добривечiр, тiтко! Це ви до нас в гостi?
Горпина. Авжеж бачите, небого! В гостi прийшла.
Євфросина. Ходила оце гуляти та купила щось задля вас, мамо.
Євдокiя Корнiївна. Що ж ти купила? Чи не черевики?
Горпина. Певно, купила матерi московську бурульку.
Євфросина. (розвiрчує папiр й виймає очiпок з червоними стрiчками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надiти матерi на голову; мати одхиляється).
Євдокiя Корнiївна. Що се ти, дочко! Схаменися! Чи годиться ж менi на старiсть убиратися в очiпок, та ще з червоними стрiчками?
Горпина. Авжеж! Воно якраз пристане до сивої коси.
Євфросина. Скиньте, мамо, оту мiщанську хустку з рiжками та вберiться в чепчик.
Євдокiя Корнiївна. Ходила з рiжками замолоду, ходитиму й на старостi лiт.
Євфросина. Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не простi люди. Їй-богу, вiзьму ножницi та постинаю тi капоснi рiжки вам i тiтцi.
Горпина. Отак пак! На здоров’ячко матерi. Рiжте, небого, матерi, а тiтки не зачiпайте.
Євфросина. От уже кожум’яцька простота! Що ж то скажуть мої товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансiонi, як часом котра ненароком загляне до нас? (Тихо). Що то скаже вiн, як прийде та знов побачить на матерi отi рiжки? Вiн же смiявся з тих рiжкiв менi в вiчi!
Горпина. А дайте, небого, я приберуся в той очiпок хоч на час. (Надiває чепчик перед дзеркалом, вертить головою й пританцьовує). А що? Чи не панi ж з мене вийшла? Дивiться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оцi червонястi стрiчки менi до лиця?
Сидiр Свиридович. Хоч сьогодня замiж, їй же богу, хоч сьогодня.
Горпина. А брови як чорнiють при цих капосних стрiчках. Бий тебе коцюба! На двадцять рокiв помолодшала. Тепер я неначе i кругом панi. Загляну хоч у вiкно, може, на мене задивиться який кожум’яцький прудивус. (Заглядає в вiкно). Ото шкода! Нiкогiсiнько нема на улицi, тiльки дурна телиця витрiщила на мене очi. Химко! Химко!
Входить Химка.