Šrift:Väiksem АаSuurem Aa
та й знов до Лазаря свого вернувся
серед жінок розводить мляві жалі
про те, що він рокований на згубу,
що з друзями йому недовго бути…
А люд єрусалимський розійшовся
одурений і гнівний по домівках.
Ет, аж досада здумати, для кого
занапастив я все своє життя!
Прочанин.
Та чом же ти його тоді не кинув?
Юда.
Куди б се я пішов? У Каріот?
Просити хліба у тії голоти,
що з рук моїх добро моє посіла?
Щоб там собак на мене нацькували?
Я ж знаю тих людей, – я зріс між ними.
Прочанин.
Ну, розпочав би щось в Єрусалимі…
Юда.
Та що ж би розпочав я – голий-босий?
Завести торг? Я ж ні шага не мав.
Се правда, я глядів у них скарбони, —
бо я вважався більш «від сього світу»,
ніж тії чисті душі, – та зайняти
для себе я не смів нічого з неї,
бо зараз, мов тавро, поклали: «Злодій!»
Прочанин (з добродушним смішком).
То ти таки попробував зайняти?
Юда (спалахнув).
Хотів би знати я, що б ти зробив,
якби тобі текли крізь пальці гроші
і розтікалися по всіх усюдах,
лишаючи тобі сухі долоні —
і так щодня! Я дбав про харч, про хату
для гурту цілого і про старців,
що меткою за вами волочились,
а сам голодний, збіганий, як пес,
їв облизні та думкою, як дурень,
мав багатіти… День у день промови,
якісь темно-прозорі, наче прірва, —
аж світ макітрився мені від них!
Я їм не бачив ні кінця, ні краю…
Уже я знав, чого ті речі варті:
«Я заспокою вас… я вас потішу…»
Аякже, сподівайся! Він здалека
спокоєм і потіхою манив,
а скоро хто було розвісить вуха
і справді піде з ним, як я дурний,
тому таке ярмо він клав на шию,
що аж додолу гнуло. Він любив
байками й загадками говорити;
отож було не смій його спитати,
як то є звичай між учениками: