Село не люди

* У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше — то не мрії… То примхи

Коли людина довго в смутку, то й посмішка - подвиг.

«Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.»

– Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:

– Ну, тоді прощавайте навіки.

– Чому?

– Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.

- Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.

– Зачем? – спитала Тася.

– По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, – пояснив професор. І до Катерини:

– Пиши!

Дівчина глянула на професора з подивом:

– Не можу…

– Почему?

– Таж нема в мене мрій…

– Як? – професор вухам своїм не повірив – аж на українську перейшов.

– Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія – вона одна.

– Усе в тебе – навіки. Кохання, обіцянки…

– А хіба можна інакше?

«Та дарма він хвилювався: коли Жанночка вловлювала запах грошей, вона вміла не помічати таких дрібничок, як покручені чоловічі шкарпетки під ногами, Жанночка прийшла й залишилася.»

«На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть.»

– Я можу кинутися з вікна вниз, – знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю.

«Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська.

Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.»