IV
Цiлу нiч у пригородi йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу i набивалися глиною, уставлялися в двi айв три перiї дубовi мажi, окутi добре залiзом,– найкраща оборона рухома супроти нападу кiнницi,– пiдглибшались рови i окопи, перетаскувались майже на плечах бойовi всякi прилади – гармати, дiла i гакiвницi. Поважно, порядно, без зам'ятнi, з безперечним послушенством сотниковiй волi, з епiчним спокоєм i навiть веселим гумором чинилася справа.
– А нуте, хлопцi, тягнiть сюди, на середину, нашу паню пузату та постелiть постiль добрячу, обложiть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.
– Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, – вiдгукнулись у темрявi зiгнутi спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.
– Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очi! – весело додали тi, що коло бiйницi заступами та лопатами працювали.
– Запорошить! – завважив, усмiхаючись, i пан сотник.– А ви ще, хлопцi, приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок дiстануться непроханi гостi.
– Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, – постановив Шрам – зналий запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння.
– Вiрно! – змiцнив i пан сотник. – А ось, Шраме, я ще мiркую у цi закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними гирлами).
– Чого й краще! – згодився Шрам.– Коли б навiть i гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.
– А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, – пояснив сотник.
– Потiха, та й годi! – додали з реготом ближчi чуприни.
– Тривайте, братцi! – укинув з тривогою сивоусий козак. – А де ж нашi баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято!
Всi сполошилися й оточили дiда кружком.
– Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! – загомонiли довкола.
– Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! – почувся з пiтьми голос хорунжого. – Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж, проклятi,– по три пари волiв ледве тягнуть.
– Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, – завважив пан сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. – Ти от, Шраме, упорядись з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний!
– Коло баб'ячого? – засмiявся Шрам. – Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!
– Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! – зрадiли козаки своїм любим i погладили ласкаво по мiдяних пащах.
– А в мiстечку що дiється? – спитав хорунжого сотник.
– А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається— пiдновляють окопи, розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди.
– Добре,промовив пан сотник, – так ми до свiту геть-геть улаштуємось i вхитримося ще й вiдпочити, поки вилежуватись будуть вельможнi панята. Ну, а у млин пiд лотоки на чати готуються?
– Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловiк з левенцiв та тридцять з охочих…
– О? То чудесно! – заспокоївся сотник.– Дружнiше, хлопцi, метнiться, напружтесь та кiнчайте роботу!
Всi заметушились. У хмурiй пiтьмi, завiянiй ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвiтку з лiхтарiв ледве мрiлися широкi плечi та могучi розхристанi перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженiла негода; лютував вiтер; холодний дощ, а то й ожеледь аж рiзали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою походжали, немовбито душної лiтньої ночi, чекаючи до розмови коханку.
Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край своєї мажi i мовив:
– Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей – i кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд перед бенкетом смикнуть оковитої. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, – у лiвий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих,– це задля випаду до потреби… щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та слухайте ще, братове,– у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать набоїв на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба-погибель: адже їх – ворогiв i поганцiв – як сарани, цiлi хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору, промовив:
– Ну, дорогi мої друзi i браття, – за святу вiру, за волю, за нашу матiр Вкраїну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умiємо за праве дiло стояти, як ми умiємо весело й умирати.
– Покажемо, пане сотнику, покажемо! – розлiгся дружний галас навколо.
– Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.
– За твоє здоров'я, пане сотнику! – всi вiдгукнулися радо i по черзi, з повагою стали до кашовара пiдходити.
За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим, сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi густими потугами згромаджувалась пiхота.
На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збруї виїхав граф Потоцький i зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його i були сповитi мертвим покоєм, глянув навколо i здивувався, що й досi ще нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на здобут мiста рушити.
– З такою рванню та ще церемонiї вигадав? Послать миттю татар i розчавити вiдразу гадюк у їхнiм кублi,– спалахнув Потоцький.
– Татари зреклися вiд штурму,– вiдповiв обозний.
– Гiєни падлючi! – процiдив з злобою гетьман. – Тiльки на падла збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда добули,– я хочу ниньки обiдати в замку.
Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.
– Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? – спитав сотник, занудившись чеканням.
– Уже на шляху готуються, дурнi,– вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку, дозволь менi першому привiтати їх гостинцем.
– Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога,– згодився сотник, смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.
– А славно обмерзли голощоком окопи,– завважив вiн, глянувши,-от для ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.
– Так, так! – вiдiзвався й Шрам.– Михайло святий нам спомiг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до ставка, а другим – до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим, i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи, якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i сурем, напасники рушили весело, оглядно.
– Гармашi, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабiв дрiбною картоплею, а панiй – галушками, а гакiвницi й плющихи – горохом, наводь усi метко на тамту площину, пiдготуй на змiну набої, i як махну люлькою – шквар!
– А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках є порох? Оглядiть, пiдсипте сухого! – обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.
– Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! – вiдмовили з-поза маж веселi обличчя, хочай очi їм блимали лиховiсним вогнем.
Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде жодної вiдсiчi, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули, задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в порох,– сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв, i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на пробi, i лемент, i обiрваний стогiн…
Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i, задубiвши, зразу пускалися на дно…
– Tausend Teufel! – покрикнув нiмецький проводир.– Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
– До зброї! Бiгцем! – розляглася i в другiм мiсцi команда.
Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед… Але ледве надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до окопищ.
– А нуте, хлопцi, тепера наша черга! – крикнув сотник i двiстi жерел, виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили.
Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали… I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.
– Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! – смiявся сотник.
– Занятно! Го-го-го! – реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над нiмцями та ляхами.– А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи пiдлатаємо.
– Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! – крикнув сотник i випалив iз пiстоля у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:
– Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!
Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.
Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк, сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край нiг i благає, на бога, пощади.
А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до небесних осель бога любовi та ласки…
V
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому, стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може, отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту… А це враз несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i третiй…
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать його своїм досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки. Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного гетьмана.
– Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? – накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути вину.
– Ясний граф на теє наказу менi не поставив,– вiдповiв з уїдливим усмiхом Лянцкоронський.
– Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!..– розпалявся Потоцький. – Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
– Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, – пiдкреслив ущипливо Лянцкоронський, – зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив…
– Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й пекло! – Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а синi губи крилися бiлою пiною.– Але їх там не жменя; панську вельможнiсть ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
– Там, ясний графе, нема Богуна, – це менi досконально вiдомо, – вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда.– Там засiла манесенька купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i людей.
– Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! – крикнув Потоцький i аж посинiв.
– Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно, запобiгши напад гарматним вогнем
– Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря, чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських тортур.
– Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу…
– До вечора! – заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по валах грюкати.
– Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа,– зауважив Чарнецький, – але захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
– Правдiсiнько так, – згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне, аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..
Їхав ходою Корецький на своїм конi воронiм, схиливши замислену голову. Багато її обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна ненависть i злоба до брата – та хiба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене панство, – вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння; отi щирозлотi серця i зимньої мужностi, i теплої, безкрайньої прихильностi повнi; не чiпайте тiльки їхньої волi, їхньої вiри, їхнiх звичаїв,– i вони на свої перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти… Та хiба ж цi думки можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але переважне число супротивних їх подавило…
Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу… Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв. Мiж думних i пишних постав туманiє одна – i хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче, притуливши його до свого лона… Аж ось за реготом i вигуками вчувається лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно… Далi все захиталось i розпалося у руїнi… Якийсь галас, i гвалт, i несамовитий жах чорної ночi… а далi вже хата проста, тепла сiм'я i лагiдний спокiй… Минають перед його очима iншi картини; вони лишають ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема – його змiв уже весняний подих.
Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її похололi рученьки; тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?
– Сьогоднi їдете? – пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.
– Батько казав, до схiд сонця,– давлячись, вiдповiв юнак.
– Значить… за хвилю…– По обличчю дiвчини блискавкою промайнула мука, ясною росою вiдбилася в очах.– I коли вернетесь – невiдомо…
– Пiд осiнь, як завжди…
– О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, – схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно голiвку.
– Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його уповай,– поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля така: аби день до вечора – так не варт заздалегiдь i тужити.
– Не жах мене пригнiтив тугою,– повернулась поривчасто дiвчина, i на її блiдих щоках спалахнуло зарево,– не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм серцi, поки воно не захолоне у грудях…
– Єдина моя, навiки, навiки! – Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих обiймах.
– Слухай,поклала вона йому свої бiлi руки па плечi, а голiвку заховала на персах,тiльки… мене не забудь… цим серце ниє… що б не сталось… пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе…
– Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..– присягається козак i поцiлунками глушить її речi.
Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся туманом, тiльки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.
Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги розкошами i перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки i стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепiт знадливий i хвилює у теплiм та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, єдвабу, парчi малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса, усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i спокушують раюванням незнаним… I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий, там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй одежi… вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i єсть властитель тiєї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар – дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались…
Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється i пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд неї аж пашить гарячим, запашним духом… Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серцi стоїть якась непрохана, невгасима дратiвля…
– Яка я неомiрно щаслива! – втiшається красуня.
– Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.
– Того, що… хiба ж пан не бачить, серцем не чує…– червонiє, лицяючись, краля.– Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так незабаром i зникне… а потiм знов,– зiтхнула милесенько панна,– ще гiрша темрява i нудота…
– Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно широке i має безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам почуття…
– А коли яка радiсть,– щуриться панна так любо,– охопить усi почуття i опанує серцем цiлком… Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?
– Я? – аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.
– Так, пан! – допитувалась панянка, положивши свої манесенькi, гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей пронизистого погляду. – Скажiть-бо! Ну, я прошу… Чого ж пан мовчить? Хiба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? – Для чого вам знать те? – важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.
– Для того…– у пишної кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла по захололому личку… – я хочу знати, я хочу! – тупнула вона нiжкою.
– Ну, коли панна править… так я кохаю…
– Кого? – аж загорiлась i затремтiла красуня…
– Навiщо ймення? – глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.– її тут нема… вона далеко…
– Хлопка! – скрикнула панна i зникла.
Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душi, i йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрiй, свого сiчового завзяття, своєї буйної волi…
Тепер вiн тихо-тихо їхав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,– не зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi думки народним духом, то вiн би зараз… Але справдi, за що ж вiн стоїть i що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось, а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ дорогої тихої дiвчини i мрiяв вабливими барвами…
"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? – маячили перед Корецьким думки.– Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст… А от доля вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.
– Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,– пояснили шляхтичi.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
– За мною, панове!