VI
– А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? – запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
– Усiх, батьку, до єдиного,– вiдповiв сивоусий запорожець,– одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись – усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво… ну й послухався, язика показав…
– Це вiн тобi в насмiшку, на глум,– засмiявся Шрам.
– Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,– вiдповiв запорожець сумирно.
– Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? – спитав сотник.
– Трьох-таки, клятi, уклали,– пробурчав Шрам,– спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись… ну, трьох наших кулями й цокнули…
– Кого ж та кого?
– Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,– зiтхнув глибоко Шрам: – Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра…
– Зробiм же першим новосельцям i першу честь – поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
– Не забаримось, не задержимось! – вiдповiли деякi сивочубi понуро.
– А мене навiть кортить туди швидше, – зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, – що скiльки там нашого славного лицарства – сила!
– I нiхто ж то назад до нас не вертається,– додав, мiркуючи, сотник.
– Знати, що й там добре,– запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:
– Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови…
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:
– Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє!
Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.
– Я, моя дитино,– обернулась до Орисi няня, – понесу снiданок нашим заступникам, а то вони натрудились…
– Неси швидше, мамо,– поквапила її Орися, – хай хоч трохи пiдживляться, поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба до рота узяти.
– I я пiду з бабусею,– захвилювалася Катря, – хоч на одну мить гляну, побачусь…
– I я, i я теж! – кiлькоро голосiв ще похопилося.
– Нi,вiдперечила Орися, – i я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами i збавляти тим її силу.
– Воiстину так, – пiдмiцнив i отець Василь, – менi подобає до тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.
I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в мiстечко i попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й навкруги, – чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Україну.
Ой чого ж ви полягали, ворожiї-душi?
Мабуть, добре напилися пiд мурами Бушi?
Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалi, на греблi, ворог готує новi жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають їх пащами до пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться i зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблi лаштується грiзна грiмниця, почесав сердито потилицю i обернувся до Шрама:
– А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?
– Бачу, батьку, – вiдiзвався Шрам, – це б iще байдуже, а досадно, матерi його ковiнька, що несила нам їм назад вiдiслати гостинцiв: панянки нашi, мабуть, що не теє, а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба…
– А спробуй-но зараз, – сказав сотник.
Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати, намiрив метник добре i двигонув першим набоєм iз баби. Всi з надзвичайною пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.
– Овва! – засмiялися козаки.– Стара баба, видко, на втори слаба!
– Авжеж! – додали другi.– Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз решета…
– Або як iз вершi,– вставив запорожець.
– А тривайте, хай гукне ще й панi, – сказав Шрам i приставив гнота до полички.
Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного… а це враз на самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в повiтрi…
– Докинула, докинула панi вельможна! – зрадiли козаки. – Саме на середину греблi шерепнула!
– Спасибi, добродiйко! – поклонились другi.– Вiдпасла, хвала боговi, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
– Та он, гля, братцi,– деякi аж припали до греблi,– певно, винюхують… панський гостинець… Усi зареготалися весело.
– Гей, пильнуй! Стережись! – крикнув Шрам. – Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши її очертом.
– Не доплюнула! – крикнули козаки.
– Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, – зауважив пан сотник.
– Та то вони примiряються тiльки, – вставив Шрам,– а гармати у поганцiв подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
– А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток,– постерегав Шрам.Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над головами i щезло в долинi.
– От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця,– повiншував усiх чуприндир-запорожець.
– Поки прилетить, i ми плюнемо! – крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв глиною та цурпалками.
– Важно ляпнули! – пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i чуприну, i вуса.– їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
– Що й казати, – згодились другi, – запорошили очi. Але ось налетiв з скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався… Почувся стогiн…
– Стає душно, – завважив пан сотник,– тiльки ви, хлопцi, начхайте на оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
– Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! – згодився запорожець.Досадно тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти – руки сверблять.
– Потерпи, пожди, – буде робота й рукам… Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж за пальцi лiвицю.
– От тобi й дочекався! – засмiявся сивоусий завзятець.– Ще спасибi, що лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, – роздивлявся вiн розбатовану в шмаття долоню,хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки понiвечили… Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою, тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
– Оце так справно! – похвалив запорожець.– А тепер порохом та землею забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем,– ухмiляючись у вуси, наставляв вiн свого випадкового лiкаря,– а менi, батьку, дозволь михайлик горiлки, бо трохи щипа…
– Випий, голубе, на здоров'я…– стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола, шматуючи бiле тiло козаче…
VII
Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi, сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись i крики, i лайки, i стогiн.
– Доброго гостинця прислали нашi,– засмiявся тихо Вернидуб.
– То, певно, дядько Шрам так вiтає,– зауважив сусiда.
– Авжеж, не хто,– пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско зiпав:
– Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псiв…
– Але тi бестiї… молодець! Браво, браво! – проводив басовi якийсь тенор.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини козачi крем'яшня й глина.
– Уже гавкнули, iроди! – прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
– А що, як нашим? Докинули? – цiкавились найближчi до його.
– Не видко, братцi; та, певно, докинуть— гармати у цих гаспидiв добрi, здоровi,– з нашого добра накували.
– Поскидаємо їх у воду! – гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо було ятаганом вiдтято).
– Пождiть трохи, хлопцi,– почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух – громом забив враз його голос i так здвигонув мури й склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй… i почався страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому; козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв їх посипало камiння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.
Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi, а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до вiддушини, коло якої лежав Вернидуб.
– Дядьку Дубе! – кричали йому на вухо найближчi сусiди.– А чи ж нам у холоднiй водi потопати, то краще удармо!
– Пождiть! Покупайтесь трохи! – вiдгукпув Вернидуб. – З холодної купелi ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, – пильнуйте, аби не замокли, – а гасло я дам!
Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли майже по колiна в водi, яка рiзала їм пекучим холодом ноги; деякi непризвичаєнi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби контентнi з цiєї новини, – це їх бавило.
– Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi, чудесно скупатися перед парнею! – вигукнув один чуприндир, мочачи у крижанiй водi свою голену голову.
– Незабаром пiрнеш i з чуприною, – вiдповiв другий, – вода почала гаразд прибувати – певно, прорвало дiрку цiлком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi туманом слався i заволiкав її геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в їй потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха гукнув:
– Ану, тепер, хлопцi, за мною – пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на пiвгуку.
Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби, нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим дозволив їм надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв. Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих метались,– здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так козаки її привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали п'ятами, та марно: здебiльша їх лишилось на греблi i скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на глеїсте дно, i тiльки хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги греблю добули.
Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати: заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.
– Гепай їх усiх у ставок, – певнiша рiч! – верховодив Вернидуб.
– А може б, хоч одну дотягти нашим? – завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.
– Чи не здурiв ти? – сперечив Вернидуб.-Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!
За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд пiнявими хвилями у ставку.
– Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, – квапив завзятцiв своїх Вернидуб,– нам уперед через хмарища ляхiв та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бiк ставка прокрастись до своїх на пiдмогу.
– Чому не спробувати? Спробувати! – вiдгукнулись козаки. – "Втiк не втiк, а побiгти можна".
– Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено,– зауважив Безвухий,– не лишати ж їх на знущання, пане отамане?
– Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою,– постановив Вернидуб.– Та проворнiш, он уже ляхи наступають.
Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв", надходили дуже поволi, з великою осторогою, – сподiвались на велику силу козачу.
А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих колiїв такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши шаблi, двi сотнi драгонiї понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не спинив їх смертодайної сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на неї, попадали, а через них i другi ряди – то перекидались, то плутались, то розбiгалися врозтiч.
Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добiг до одної досить вузенької коси, що врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут – зупинити драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених вiдпрохався зостатись.
– Мене, братцi, не берiте з собою,– прохав вiн товаришiв,– менi перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi… покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу…
Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi кинулись уплинь другого берега досягати.
Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд, а другi кинулись уплинь… але й тут перших зустрiчав спис або куля…
Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись: ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею додолу Безногий… Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа, багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими посипали їх з берега вороги.
– Постоїмо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно! – покрикнув Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.
– Умремо, батьку, як слiд! – вiдгукнулись товаришi дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрнп вiд прокльонiв i стогiн…
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних шаблею вклав, а лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч смертельнi дарунки, з ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i рябий запорожець, закотивши пiд високий лоб свої очi орлинi; повалився за ним услiд i Лопата, не постерiгшися з тилу кривулi, яка розпанахала йому спину аж до вiрного серця…
Тiльки двоє ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв ще мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю…
– Гей! Продаймо себе щонайдорожче! – крикнув Верни-дуб i, зiбравши останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i два товаришi.
Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi леви все, що їх оточало: їх велетенськi пбсiки розбивали надвоє голови, розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали перса могутнi; пораненi, покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд блискавками навислої над їх чолами крицi… Але ось у одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля угору, та на пiвколi зупинилась на мить i спустилась безсило додолу, другий товариш присiв чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла якогось шляхтича в смерть.
Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю прощальну… Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та покотився до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями…
А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками гребли по зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.
– Братцi! Пустiть! – став нещасний проситись. – Все одно не дотягти вам мене…
– Як же так кинути? – сперечив йому пiдручний плавець, якому вже забивало дух вiд утоми. – Та, їй же богу, менi на днi буде й спокiйно, а ви й там станете у пригодi. I – Чи не правду пак каже Книш? – зауважив другий.
– Правду, братцi, святу правду! – стогнав поранений.– Все одно менi вже на свiтi не жити.
– Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! – попрощались товаришi i кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на плесi води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi.I знялась, полетiла козача душа за своїми подругами услiд за хмари високi до невiдомих i недосяжних просторiв…