Це була дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
Я - чекiст, але я i людина.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
...а гроза росте, і мої мислі - до неможливости натягнутий дріт.
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.І спалахнуло:— невже я веду її на розстріл?Що це: дійсність чи галюцинація?
Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".
І, я, зовсім чужа людина, бандит-за одною термінологією, інсургент- за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву.
Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:-роз-стрі-лять!.. ...але я повертаюсь і бачу - прямо перед мною стоїть моя мати, моя печальна мати, з очима Марії.
...Я оостовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима
