Брама Расьомон (збірник)

Ішли перші роки епохи Сьова. Суспільство Японії все більше потерпало від мілітаризації і ставало все більш тоталітарним. А попереду були війна в Китаї і маріонеткова держава Мансюго, Антикомінтернівський пакт і потуга створення «Сфери співпроцвітання» в Азії, Перл-Харбор, війна на Тихому океані і Хіросіма. Акутаґава – людина з тонкою душевною організацією – з тривогою вдивлявся в перші прояви рис покритого мороком невизначеності майбутнього. В останніх його творах переплелися мотиви назріваючої особистої драми і привида назріваючого тоталітаризму. Аби розібратися в процесах японського суспільства, він уперше в житті взяв об’єктом свого мистецького аналізу не особистість, а суспільство в цілому. Не бажаючи зв’язувати себе з конкретними реаліями, переніс дію нового твору у фантастичну країну водяників. Слід сказати, що в Японії досить шанованою фольклорною істотою є каппа – напівлюдина-напівтварина, яка в країні зрошуваного землеробства, вважають, допомагає, а може й накапостити в роботі іригаційних систем і вирощуванні рису. Тож у 1927 році з’явилася на світ сатирична утопія «У країні водяників» – блискуча пародія на буржуазну Японію того часу.

У водяників усе не так, як у людей. «Наприклад, ми, люди, всерйоз беремо собі до серця ідеї справедливості, людяності, а водяники – тільки нагадай їм про це – регочуть, аж животи надривають», – помітив автор. Еліта водяників вважає себе за надлюдей (тобто надводяників). І любов у них цілковито відрізняється від людської: «Як тільки самиця вподобала якого водяника, то не гребує нічим, аби його заполонити… А то ж бувало, що водяника ловила юна самиця разом зі своїми батьками і братами. Становище такого водяника було жалюгідне». – Ну хіба в людей таке буває? В цій країні розвинені і машинобудування, і електроенергетика, і видавнича справа. Остання особливо модернізована: «…Щоб виготовити книжку, в лійкоподібний отвір треба накидати паперу, налити чорнила й насипати порошку. Потрапивши в машину, ця сировина за якихось п’ять хвилин перетвориться на безліч книжок…» (Як виявляється, попелястий порошок – то ослячий мозок.) У країні водяників щомісяця винаходять декілька сот нових машин. Автоматизація дозволяє звільнити багато робітників. Що з безробітними? А їх переробляють на м’ясо і консерви. Так би мовити, нема людини (тобто водяника) – нема проблеми. Хіба ж у людей таке можливе? Коли ж доходить до знайомства з видатними історичними постатями країни водяників – усе стає на свої місця. Навкруги – відомі люди. Автор і сам бачить себе серед них, плоть від плоті Японії того часу – її породження і її невільник.

Змучений і охоплений страхом, що він може повторити божевілля своєї матері, Акутаґава старався виплеснути себе, перенести тягар життя на папір. Останні твори – «Зубчасті колеса», «Діалог у пітьмі», «Життя ідіота» – можна вважати кульмінацією творчості Акутаґави… і кульмінацією всього світлого і демократичного, що було в літературі Японії до Другої світової війни.

«Діалог у пітьмі» – сповідь у вигляді розмови з Совістю, Мистецтвом і Натхненням. Двобій із Совістю – чи не поєдинок з Богом. Акутаґава відчуває вину, йому на порозі пекла нічим виправдатись перед своєю совістю, крім жалюгідного «як усі, так і я». Тож Совість залишає митця страждати в пеклі. Далі – контроверза. В діалозі з Мистецтвом автор виступає з позиції своєї втраченої совісті. Мистецтво старається довести, що з совістю в нього все в порядку, що в справах своїх він був правий. «Ти поет, художник, тобі все дозволено». – У відповідь автор: «Я поет. Я художник. Але я й член суспільства…» І миле раніше мистецтво стає демоном зваби. Пішла совість, не тішить мистецтво. Але ще залишається Натхнення – сила всепроникна, непрошена, але примхлива… візьми в руки перо – і осяяння («саторі») зійде на тебе… Кому кінець, а кому безсмертя.

Огидна мара обступила його з усіх боків. Тіні забутих чи загиблих рідних і близьких вихоплювала з небуття його хвора, розпалена уява. Він ще мріяв написати роман, героєм якого мав стати японський народ, але він так і не осягнув цього героя…

«Життя ідіота» – ще одна сповідь. П’ятдесят один маленький есей як маленькі нотатки із щоденника, в яких – віхи життя людини.

1. Епоха. «Людське життя не варте й одного рядка Бодлерового», – подумав він, позираючи згори на людей.

10. Учитель. (Йдеться про Нацуме Сосекі (1867–1916). Він сидів під розлогим дубом і читав учителеву книжку… Він читав, а йому вважалося, ніби високо в небі непорушно повисла скляна шалька терезів.

29. Форма. Глечик на саке з карбованим візерунком явив йому красу форми.

42. Регіт богів. «На жаль, боги не можуть так, як ми, заподіяти собі смерті…»

51. Поразка. Рука з пером затремтіла, з рота потекла слина. В голові йому прояснилося лише після дози 0,8 вероналу, і то на півгодини-годину. Він жив у сутінках, день у день без надії на майбутнє, спершись на тонкий пощерблений меч.

Акутаґава наклав на себе руки 4 липня 1927 року у віці 35 років. Він залишив по собі понад 100 майстерно написаних новел, які принесли йому світову славу, есеї, а також вірші в жанрі танка. Через 8 років по смерті митця було засновано «Премію Акутаґави», якою в Японії щорічно відзначаються видатні твори нових перспективних авторів. Вона стала і залишається найбільш престижною літературною відзнакою Японії.

* * *

На завершення повторимо тезу, висловлену видатним українським поетом Іваном Драчем у передмові до однієї з попередніх збірок перекладів українською:

«Митці типу Акутаґави – це розвідники людини в царині мистецтва, вони промацують нерозвідане, неспізнане. В їхніх грудях б’ється надзвичайно чутливе, безмежно добре людське серце. Вони часом доводять його до остаточного виснаження. Тоді вони не повертаються до війська, що їх спорядило на цей небезпечний шлях. Але іноді вони здобувають такі скарби, які можуть здобути лише смертники-камікадзе, бо іншим – живим – вони просто не даються до рук…»

Б. П. Яценко

Новелли

Брама Расьомон

Це сталось одного разу надвечір. Якийсь слуга перечікував дощ під брамою Расьомон.

Під широкою брамою, крім нього, не було нікого. Тільки на товстому круглому стовпі, з якого подекуди облупився червоний лак, сидів цвіркун. Позаяк брама Расьомон стоїть на людній вулиці Судзаку, тут могли б перечікувати дощ декілька жінок і молодиків у ітимеґаса^[2] й моміебосі.^[3] Проте, крім слуги, не було нікого.

Пояснювалося це тим, що протягом останніх двох-трьох років на Кіото одне за одним насувалися лиха – то землетрус, то ураган, то пожежа, то голод. Тож столиця й запустіла надзвичайно. Як розповідають старовинні рукописи, дійшло до того, що почали ламати статуї будд і священне начиння та, зваливши в купу обіч дороги лаковане, вкрите золотом дерево, продавали його на дрова. Такі були справи в столиці; тому про підтримання брами Расьомон, звісно, ніхто більше не дбав. І, користуючись її занедбаністю, жили тут лисиці та борсуки. Жили злодії. Зрештою, повелось навіть приносити й кидати сюди неприбрані трупи. Й коли сонце ховалося, тут ставало якось моторошно, і ніхто не наважувався підходити до брами близько.

Зате бозна-звідки зліталася сила-силенна ворон. Удень вони з карканням описували кола над високо загнутими краями гребеня покрівлі. Надвечір, коли небо над брамою червоніло загравою, птахи вирізьблювалися на ньому чітко, наче розсипані зерна кунжуту. Ворони, звісно, прилітали клювати трупи у верхньому ярусі брами. Втім, цього разу, напевно через пізню годину, жодної не було видно. Тільки на кам’яних напіврозвалених сходах, у тріщинах яких проросла висока трава, де-не-де білів висохлий воронячий послід. Слуга в запраній синій одежі, всівшись на найвищій, сьомій, сходинці, раз у раз торкався рукою до чиряка, що вискочив на правій щоці, й неуважно дивився на дощ.

Автор написав вище: «Слуга перечікував дощ». Але якби навіть дощ і перестав, слузі, власне, нікуди було йти. Коли б це була звичайна пора, він, звісно, мав би повернутися до хазяїна. Одначе цей хазяїн кілька днів тому звільнив його. Як уже говорилося, в той час Кіото запустів надзвичайно. Й те, що слугу звільнив хазяїн, у якого він прослужив багато років, було просто окремим виявом загального запустіння. Тому, може, більш доречним було б сказати не «слуга перечікував дощ», а «слуга, загнаний дощем під дах брами, сидів розгублений, не знаючи, куди подітися». До того ж погода вельми сприяла пригніченості цього хейанського^[4] слуги. Не видно було й ознаки, щоб дощ, який періщив із кінця часу Мавпи,^[5] врешті перестав. І ось слуга, знову й знову перебираючи безладні думки про те, як би йому, махнувши на все рукою, прожити хоч завтрашній день, – іншими словами, як-небудь уладнати те, що ніяк не йшло на лад, – не слухаючи, чув шум дощу, який падав на вулицю Судзаку.

Дощ, огортаючи браму, насувався здалеку з протяжним шурхотом. Сутінки опускали небо все нижче, і, якщо поглянути вгору, здавалося, що покрівля брами своїм черепичним краєм підпирає важкі темні хмари.

Для того аби як-небудь уладнати те, що ніяк не йшло на лад, розбиратися в засобах не доводилось. Якщо розбиратися, то залишалося, по суті, одне – померти від голоду під парканом або на вулиці. І потім труп принесуть сюди, на верхній ярус брами, і кинуть як собаку. Якщо ж не розбиратися… думки слуги вже багато разів, пройшовши цим шляхом, упиралися в одне і те ж саме. Але це «якщо» врешті-решт, як і раніше, так і залишалось «якщо». Визнаючи можливим не розбиратися в засобах, слуга не мав мужності на ділі визнати те, що природно випливало з цього «якщо»: хочеш не хочеш, залишається одне – стати злодієм.

Слуга голосно чхнув і втомлено підвівся. В Кіото в час вечірньої прохолоди було так зимно, що мріялося про грубку. Вітер разом із темрявою вільно гуляв між стовпами брами. Цвіркун, який сидів на червоному лакованому стовпі, вже кудись зник.

Втягнувши шию і настовбурчивши плечі в синьому кімоно, надітому поверх жовтої натільної безрукавки, слуга оглянувся навкруги: він подумав, що якби тут знайшлося місце, де можна було б спокійно виспатися, сховавшись од дощу і не боячись людських очей, то варто було б залишитися тут на ніч. Одразу ж, на щастя, він помітив широку драбину, теж укриту червоним лаком, яка вела в башту над брамою. Нагорі якщо й були люди, то тільки мертвяки. Притримуючи меч, який висів при боці, щоб він не вискочив із піхов, слуга поставив ногу в солом’яній дзорі на нижній щабель.

Минуло декілька хвилин. На середині широкої драбини, що вела в башту брами Расьомон, людина, зіщулившись, як кішка, й затамувавши подих, заглядала нагору. Світло, що падало з башти, слабко освітлювало його праву щоку. Ту саму, на якій серед короткої щетини червонів гнійний прищ. Спершу людина перебувала в цілковитій упевненості, що нагорі самі мертвяки. Одначе, піднявшись на два-три щаблі, вона виявила, що нагорі є хтось із запаленим світлом, до того ж світло рухалося то в один бік, то в інший. Це відразу впадало у вічі, позаяк тьмяне жовте світло, коливаючись, ковзало по стелі, затканій по кутках павутиною. Якщо такого дощового вечора в башті брами Расьомон горів огонь, це було неспроста.

Нечутно, мов ящірка, слуга нарешті майже повзком дістався верхнього щабля. Й потім, притулившись усім тілом до драбини, наскільки можливо витягнувши шию, боязко зазирнув усередину башти.

В башті, як про те ходили чутки, безладно валялося багато трупів, але позаяк світло дозволяло бачити менший простір, аніж можна було припускати, то скільки їх тут, слуга не розібрав. Єдине, що хоч і невиразно, але вдавалося розгледіти, це – що були серед них трупи голі та трупи одягнені. Звісно, трупи жінок і чоловіків мішма. Всі вони валялися на підлозі абияк, із розкритими ротами, з розкинутими руками, наче глиняні ляльки, так що можна навіть засумніватися, чи були вони коли-небудь живими людьми. Видобуті з темряви тьмяним світлом, яке падало на виступи тіл – плечі або груди, від чого тіні на западинах здавалися ще чорнішими, вони мовчали, як німі, вічним мовчанням.

Від трупного смороду слуга мимоволі затулив носа. Та наступної миті він забув про те, що треба затуляти ніс: сильне враження майже зовсім позбавило його нюху.

Тільки цієї миті очі його розгледіли постать, яка сиділа навпочіпки серед трупів. Це була низенька, худюща, сива стара жінка, схожа на мавпу, в кімоно кольору кори дерева хінокі.^[6] Тримаючи в правій руці запалену соснову скіпку, вона пильно вдивлялася в обличчя одного з трупів. Судячи з довгого волосся, це був труп жінки.

Слуга від страху й цікавості забув, здавалося, навіть дихати. Вживаючи стародавній вираз літописця, він відчував, що в нього «шкіра на голові пухне». Тим часом стара, встромивши соснову скіпку в щілину між дошками підлоги, простягла обидві руки до голови трупа, на яку вона й досі дивилась, і, зовсім як мавпа, що шукає вошей у малят, заходилася волосинку за волосинкою висмикувати довге волосся. Воно, вочевидь, легко піддавалось її зусиллям.

В міру того як вона виривала одну волосину за другою, страх у серці слуги потроху минав. І в той же час у ньому потроху підіймалася страшенна ненависть до старої. Ні, сказати «до старої» було б, мабуть, не зовсім правильно. Скоріше, в ньому з кожною хвилиною посилювалася відраза до всякого зла взагалі. Якби в цей час хто-небудь іще раз запитав його про те, про що він думав унизу на сходах брами, – померти голодною смертю чи зробитися злодієм, – він, либонь, без усякого вагання вибрав би голодну смерть. Ненависть до зла розгорілася в ньому так само сильно, як встромлена в підлогу соснова скіпка.

Слуга, звісно, не розумів, чому стара висмикує волосся у трупа. Отож, розмірковуючи логічно, він не міг знати, добро це чи зло. Та для слуги неприпустимим злом було вже те, що дощової ночі в башті брами Расьомон виривають волосся у трупа. Звісно, він зовсім забув про те, що недавно ще сам подумував зробитися злодієм.

І ось, напружинивши ноги, слуга кинувся з драбини всередину башти. І, взявшись за руків’я меча, сягнистими кроками підійшов до старої. Що та перелякалася, нема чого й казати.

Тільки-но її погляд упав на слугу, стара підхопилася, наче нею вистрілили з пращі.

– Стій! Куди? – гаркнув слуга, заступаючи їй дорогу, коли стара, перечіпляючись об трупи, розгублено кинулася було тікати. Все ж таки вона спробувала відштовхнути його. Слуга, не пускаючи, штовхнув її назад. Якийсь час вони в цілковитому мовчанні борюкалися серед трупів, учепившись одне в одного. Та хто кого подужає, було зрозуміло з самого початку. Врешті-решт слуга скрутив старій руки й звалив її на підлогу. Руки її були кістки та шкіра, точнісінько курячі лапки.

– Що ти робила? Говори. Якщо не скажеш, пожалкуєш!

І, відштовхнувши стару, слуга вихопив меч і підніс блискучий клинок до її очей. Але стара мовчала. З тремтячими руками, задихаючись, розплющивши очі так, що вони ледве не вилазили з орбіт, вона вперто, як німа, мовчала. Тільки тоді слуга усвідомив, що життя цієї старої цілковито залежить од нього. Це усвідомлення якось непомітно остудило палаючу в ньому злобу. Залишилися тільки звичайні після успішного завершення будь-якої справи відчуття спокою та вдоволеності. Дивлячись на стару зверху вниз, він уже м’якше сказав:

– Я не служу в міській варті. Я подорожній і тільки проходив під брамою. Тому я не збираюся тебе в’язати. Скажи мені лише, що ти робила зараз тут, у башті?

Стара ще ширше розплющила й без того широко розтулені очі з почервонілими повіками й устромила погляд у лице слуги. Устромила гострий погляд хижої птиці. Потім, ніби жуючи щось, заворушила зморщеними губами, що через зморшки майже злилися з носом. Було видно, як на її тонкій шиї рухається гострий кадик. І з її горла до вух слуги долетів уривчастий, глухий голос, схожий на каркання ворони:

– Рвала волосся… рвала волосся… це на перуки.

Слуга був розчарований тим, що відповідь старої, всупереч очікуванням, виявилася найбуденнішою. Й разом із розчаруванням до його серця повернулася попередня злоба, змішана з легким презирством. Стара, як видно, помітила це. Все ще тримаючи в руці довге волосся, висмикане з голови трупа, вона заквакала:

– Воно правда, рвати волосся у мертвяків – діло погане. Але ж ці мертвяки, що тут лежать, усі того варті. Ось хоч та жінка, в якої я зараз виривала волосся: вона різала змій на смужки в чотири суни й сушила, а потім продавала придворній варті, видаючи їх за сушену рибу… Тим і жила. Якби не померла вона від чуми, й тепер би тим самим жила. А говорили, що сушена риба, якою вона торгує, смачна, і стражники завжди купували її собі на закуску. Тільки я не вважаю, що вона робила погано. Без цього вона померла б із голоду – значить, робила несамохіть. Ось чому я не вважаю, що і я роблю погано, ні! Адже я також без цього помру з голоду – значить, і я роблю несамохіть. І ця жінка – вона ж бо добре знала, що значить робити несамохіть, – вона б, напевно, мене не засудила.

Ось що розповіла стара.

Слуга холодно слухав її розповідь, вклавши меча в піхви і притримуючи лівою рукою руків’я. Звісно, правою рукою він при цьому торкався до чиряка, що червонів на щоці. Одначе, поки він слухав, у душі в нього народжувалася мужність. Та сама мужність, якої йому бракувало раніше внизу, на сходах брами. І спрямована вона була в бік, прямо протилежний тому запалу, з яким нещодавно, піднявшись у башту, він схопив стару. Він більше вагався, померти йому з голоду чи зробитися злодієм; мало того, цієї хвилини, власне, він був такий далекий від думки про голодну смерть, що вона просто не могла прийти йому в голову.

– От, значить, як? – насмішкувато сказав він, коли розповідь старої добігла кінця. Потім ступив уперед і раптом, віднявши руку від чиряка, схопив стару за комір і заревів: – Ну так не нарікай, якщо я тебе обберу! Й мені також інакше доведеться померти з голоду.

Слуга зірвав із неї кімоно. Потім грубо копнув ногою стару, що чіплялася за полу його одежі, просто на трупи. До драбини було кроків п’ять. Сунувши під пахву зірване зі старої кімоно кольору кори дерева хінокі, слуга як оком змигнути збіг по крутій драбині в нічну темряву.

Стара, що лежала спершу нерухомо, як мертва, підвелася з трупів, гола, невдовзі після його зникнення. Чи то буркочучи, чи то плачучи, вона при світлі скіпки, яка ще горіла, доповзла до виходу. Нагнувшись так, що коротке сиве волосся сплутаними пасмами звісилось їй на лоба, вона подивилася вниз. Навколо брами – тільки чорна глупа ніч.

Слуга відтоді зник безслідно.

Квітень 1915 р.

Ніс

Про ніс монаха Дзенті в Ікеноо знав кожен. Цей ніс був п’ять-шість сун завдовжки і звисав через губу нижче підборіддя, причому товщина його, що біля основи, що на кінчику, була абсолютно однакова. Так і теліпалася в нього посеред обличчя отака довга штукенція, схожа на ковбасу.

Монахові було за п’ятдесят, і все життя, з давніх часів постригу й до наших днів, уже удостоєний високого сану найдодзьоґубу,^[7] він гірко болів серцем через цей свій ніс. Звичайно, навіть тепер він придурювався, буцім цей предмет турбує його вельми мало. І річ була не лише в тім, що терзатися з приводу носа він вважав непристойним для священнослужителя, якому належить усі помисли свої віддавати прийдешньому існуванню біля будди Аміда.^[8] Значно більше турбувало його, як би хто-небудь не здогадався, наскільки сильно дозоляє йому його власний ніс. Під час повсякденних бесід він більше за все боявся, що розмова зайде про носи.

Обтяжливим же свій ніс уважав монах з двох причин.

По-перше, довгий ніс завдавав житейської незручності. Приміром, не міг монах самостійно приймати їжу. Якщо він їв без сторонньої допомоги, кінчик носа занурювався в миску з їжею. Тому під час трапез монаху доводилося саджати за столик навпроти себе одного з учнів, аби той підтримував носа за допомогою спеціальної дощечки сун завширшки і два сяку завдовжки. Споживати таким чином їжу було завжди справою нелегкою як для учня, так і для вчителя. Одного разу замість учня ніс тримав хлопчина-послушник. Посеред трапези він чхнув, його рука з дощечкою здригнулась, і ніс упав у рисову кашу. Чутки про те, що сталося, дійшли свого часу до самої столиці… І все-таки не це було головною причиною, чому монах болів серцем через ніс. По-справжньому він страждав від ураженого самолюбства.

Мешканці Ікеноо говорили, буцім монаху Дзенті з його носом поталанило, що він монах, а не мирянин, бо, на їхню думку, навряд чи знайшлась би жінка, яка погодилась би вийти за нього заміж. Деякі критикани навіть стверджували, буцім він і постригся через свій ніс. Одначе самому монахові зовсім не здавалося, що його належність до духовного стану хоч скільки-небудь пом’якшує страждання, що їх завдає йому ніс. Самолюбство його було глибоко уражене впливом таких міркувань, як питання про одруження. Тому він намагався лікувати рани своєї гордості як активними, так і пасивними засобами.

По-перше, монах шукав спосіб, яким чином зробити так, аби ніс здавався коротшим, ніж насправді. Коли нікого поблизу не було, він із сил вибивався, розглядаючи свою фізіономію під усілякими кутами. Хоч як змінював він поворот голови, спокійніше йому не ставало, й він уперто вдивлявся у своє відображення, то підпираючи щоку долонею, то прикладаючи пальці до підборіддя. Та він жодного разу так і не побачив свого носа коротким настільки, щоби це втішило хоча б його самого. І чим гірше робилося в нього на серці, тим довшим здавався йому ніс. Тоді монах прибирав дзеркало в шухляду, зітхав важче ніж зазвичай і неохоче повертався на попереднє місце до пюпітра читати сутру «Каннон-кьо».^[9]

Монаха завжди дуже непокоїли носи інших людей. Храм Ікеноо був із тих храмів, де часто влаштовуються церемонії посвячення, читаються проповіді й таке інше. Всередині храму все було забудовано келіями, у храмових лазнях щодня гріли воду. Відвідувачів – монахів і мирян – було надзвичайно багато. Монах невтомно розглядав обличчя цих людей. Він сподівався знайти хоч одну людину з таким же носом, як у нього, тоді йому стало б легше. Тому очі його не помічали ні синіх курток, ні білих кімоно, а коричневі капелюхи мирян і сірий одяг священнослужителів настільки йому стали звичними, що їх для нього однаково що не було. Монах не бачив людей, він бачив тільки носи… Але носи в кращому разі були гачкуваті, таких же носів, як у нього, бачити йому не доводилося. І з кожним днем монах занепадав духом усе дужче. Бесідуючи з ким-небудь, він несвідомо ловив пальцями кінчик свого носа, який теліпався, щораз при цьому червоніючи, зовсім як дитина, спіймана на пустощах, ця обставина цілком випливала з його кепського душевного стану.

Зрештою, щоб хоч якось утішитися, монах вишукував персонажів із такими ж носами, як у нього, у буддійських і світських книгах. Одначе в жодній із священних книг не йшлося про те, що у Мандґлаяни чи в Шаріпутри^[10] були довгі носи. Наґарджуна^[11] та Асваґхоша^[12] також, звичайно, виявилися святими зі звичайнісінькими носами. Якось у бесіді про Китай монах почув, буцім у шуханьського князя Лю Сюаньде^[13] були довгі вуха, й він подумав, наскільки менш самотнім почувався б він, аби йшлося про ніс.

Нема чого й казати, що монах, клопочучи голову над пасивними засобами, пробував також і активні способи впливу на свій ніс. Тут він теж зробив майже все, що можливо. Він пробував пити настій із горілого гарбуза. Він пробував утирати в ніс мишачу сечу. Та хоч що б він застосовував, ніс його, як і раніше, звисав на губи п’ятивершковою ковбасою.

Та от якось восени один з учнів монаха, що їздив за його дорученням до столиці, дізнався там у приятеля-лікаря про спосіб укорочувати довгі носи. Лікар цей свого часу побував у Китаї й, повернувшись, зробився священнослужителем при головній статуї будди в храмі Тьораку.

Монах, як належить, зробив вигляд, буцім питання про носи його зовсім не обходить, і навіть не заїкнувся про те, щоб негайно випробувати згаданий спосіб. З другого боку, він ніби мимохідь зазначив, що йому вкрай неприємно турбувати учня щоразу, коли треба приймати їжу. У глибині душі він очікував, що учень так чи інакше буде вмовляти його випробувати цей спосіб. І учень чудово зрозумів хитрість монаха. І хоч як нудило учня від цих хитрощів, на нього значно сильніше подіяло, викликаючи в ньому жалість, те почуття, що змусило монаха вдатися до них. Як і очікував монах, учень заходився щосили вмовляти його випробувати цей спосіб. Як і очікував учень, монах урешті-решт піддався на його вмовляння.

Щодо способу, то він був надзвичайно простий: ніс потрібно було проварити в окропі й добряче відтоптати ногами.

Воду гріли в храмових лазнях щодня. Учень сходив і приніс велику флягу окропу, такого гарячого, що в нього не можна було занурити палець. Просто опускати ніс у флягу було небезпечно, пара від окропу спричинила б опіки обличчю. Тому вирішено було провертіти діру в дерев’яному блюді, накрити ним флягу і просунути ніс в окріп крізь цю діру. Коли ніс занурився в окріп, було зовсім не боляче. Минув деякий час, і учень сказав:

– Тепер він проварився достатньо.

Монах гірко посміхнувся. Він подумав, що якби хто-небудь підслухав цю фразу, йому б і на думку не спало, що йдеться про ніс. Ніс же, ошпарений окропом, свербів, ніби його кусали блохи.

Монах видобув носа з діри в блюді. Учень забрався на цей ніс, од якого ще здіймалася пара, обома ногами й заходився топтати його з усієї сили. Монах лежав, розпластавши ніс на дощаній підлозі, і перед його очима вгору і вниз рухалися ноги учня. Час від часу учень жалісливо поглядав на лису голову монаха, потім запитав:

– Вам не боляче? Лікар попередив, щоб топтати дуже. Боляче вам?

Монах хотів похитати головою на знак того, що йому не боляче. Але на носі в нього стояли ноги учня, і голова не зрушила з місця. Тоді він підвів очі і, втупившись у потріскані від холоду п’яти учня, відповів сердитим голосом:

– Ні, не боляче.

І дійсно, топтання по носі, який свербів, викликало в монаха не стільки біль, скільки приємні відчуття.

Через деякий час на носі зрештою почали вилазити якісь кульки, схожі на просяні зернини. Зовсім як буває, коли смажать обпатрану курку. Помітивши це, учень зліз із носа й мовив стиха:

– Звелено було видобути ці штуки щипцями для волосся.

Монах, невдоволено надувшись, мовчки підкорився. Не те щоб він не розумів добрих намірів учня. Ні, він це розумів, але йому неприємно було, що з носом його поводяться, мовби зі стороннім предметом. І він з виглядом хворого, якому робить операцію не гідний довіри лікар, з огидою спостерігав, як учень видобуває щипчиками сало з його носа. Шматочки сала мали форму стовбурців од пташиного пір’я завдовжки приблизно чотири бу.

Коли зрештою цю процедуру було завершено, учень з полегшенням сказав:

– А тепер проваримо ще разок.

Монах усе з тим же невдоволеним виразом на обличчі зробив, як йому сказано. І коли вдруге провареного носа було вийнято із фляги, виявилося, що він зробився коротким як ніколи. Тепер він нічим не відрізнявся від цілком звичайного гачкуватого носа. Погладжуючи цього вкороченого носа, монах із тремтінням і відчуттям ніяковості поглянув у дзеркало, яке підніс йому учень.

Ніс, той самий ніс, що колись звисав до підборіддя, неправдоподібно зіщулився й тепер скромно вдовольнявся місцем над верхньою губою. Подекуди на ньому вирізнялися червоні плями, очевидно, сліди, що лишилися від ніг учня. Вже тепер, напевно, сміятися ніхто не буде… Обличчя в дзеркалі дивилося на монаха і вдоволено покліпувало.

Щоправда, монах боявся, що через день-другий ніс знову зробиться довгим. При нагоді, читаючи вголос священні книги або під час трапези, він раз у раз підводив руку і потай обмацував кінчик носа. Одначе ніс вельми благопристойно тримався над губою і, цілком імовірно, не був особливо налаштований спускатися нижче. Рано-вранці наступного дня, прокинувшись, монах передовсім пройшовся пальцями по носі. Ніс, як і раніше, був короткий. І тоді монах відчув величезне полегшення, немовби завершив багаторічну працю переписування «Сутри священного лотоса».

Та не минуло і двох-трьох днів, як монах зробив несподіване відкриття. Самурай, що відвідав у цей час храм Ікеноо для якихось своїх справ, не зводив очей з його носа, при цьому до нього не забалакуючи і вигляд маючи надзвичайно насмішкуватий. Мало того, хлопчина-послушник, той самий, що колись упустив його носа в рисову кашу, проходячи повз нього біля зали, де виголошувалися проповіді та повчання, спершу дивився вниз, мабуть, намагаючись побороти сміх, а потім усе-таки не витримав і чмихнув. Декілька разів, віддаючи наказ монахам-робітникам, він помічав, що ті тримаються шанобливо тільки перед його обличчям, а варто йому відвернутись, як вони відразу ж починають хихотіти.

Спершу монах відніс це на рахунок того, що в нього змінилось обличчя. Одначе само по собі таке пояснення, напевно, мало що пояснювало… Звичайно, монахи-робітники й послушник сміялись якраз із тієї причини. Одначе, хоча вони сміялися зовсім як і раніше, сміх цей тепер чимось одрізнявся від тих часів, коли ніс був довгий. Мабуть, незвично короткий ніс мав більш кумедний вигляд, аніж ніс звично довгий. Але було, очевидно, іще щось.

– Ніколи раніше вони не сміялися так нахабно, – бурмотів часом монах, одриваючись од читання священної книги й схиляючи набік лису голову. При цьому наш красень, неуважно втупившись у зображення Вішвабхадри,^[14] що висіло поряд, згадував про те, який довгий ніс був у нього декілька днів тому, і похмуро думав: «Нині подібний я до людини, яка впала у бідність і приховує колишнє процвітання…» На жаль, монаху бракувало проникливості, щоб утямити, в чому річ.

…У серці людському мають місце два суперечливі почуття. Немає на світі людини, яка б не співчувала нещастю ближнього. Та варто цьому ближньому якимось чином оклигати, як це вже викликає відчуття, мовби чогось почало не вистачати. Злегка перебільшивши, дозволено сказати навіть, що з’являється бажання ще раз ввергнути ближнього в ту ж неприємність. Одразу ж з’являється хоч і пасивна, а все-таки ворожість до цього ближнього… Монах не розумів, у чому річ, одначе відчував певний жаль – без сумніву, тому, що неясно підозрював у ставленні до себе мирян і монахів Ікеноо цей егоїзм сторонніх спостерігачів.

І настрій монаха псувався щодень. Він злостиво лаяв усіх, хто потрапляв йому на очі. Врешті-решт дійшло до того, що навіть його учень, той самий, що лікував йому носа, почав нишком подейкувати, буцім він, монах, грішить байдужістю до релігії. Монаха особливо обурила вихватка шалапута-послушника. Якось, почувши за вікном собаче вищання, він вийшов подивитися, в чому справа, і побачив, що послушник, вимахуючи палицею завдовжки два фути, ганяє по двору кудлате худюще собача. І якби ж він просто ганяв! Ні, він ганяв і при цьому азартно горлав: