Брама Расьомон (збірник)

Вірність

Маедзима Рін’емон

Ледве Ітакура Кацутосі, що був головою відомства двірцевих будівель, почав одужувати після тривалої хвороби, як його замучив нервовий розлад.

То в нього оніміє плече, то розболиться голова. Навіть улюблене заняття – читання – тепер стало тягарем для нього. Почувши кроки в коридорі або голоси домочадців, він одразу втрачав нитку оповіді. Цей хворобливий стан поступово загострювався, й незабаром справа дійшла до того, що найменша дрібниця могла вивести його з душевної рівноваги.

Достатньо було йому побачити золотий розпис на лаковій таці для курильного приладдя у вигляді в’юнких стебел і листя, як його охоплювала тривога. Предмети із загостреними кінцями, скажімо, кістяні палички для їди чи бронзові щипці для жару, дуже непокоїли його. Зрештою, навіть куток мати, де сходяться краї кромки, або чотири кути на стелі завдавали йому такої муки, яку відчуває людина, бачачи занесений над нею ніж.

Цілісінькі дні Ітакура з похмурим виглядом сидів у своїй кімнаті. Геть усе було причиною його страждань. «Ліпше б уже зовсім не усвідомлювати, що зі мною діється», – не раз думав він. Та нерви, що остаточно розхиталися, не давали йому поринути в забуття. Ніби мурашка, яка опинилася в небезпечному сусідстві з ненажерливою личинкою, він розгублено оглядав своє оточення. Оточення ж його складалось із самих «спадкоємних васалів»,^[36] які зовсім не розуміли його стану й тільки для годиться турбувалися про його здоров’я. «Я страждаю, й немає нікого, хто поспівчував би мені», – думав Ітакура, й од цього на серці в нього ставало ще важче.

Байдужість оточення посилювала його недугу. Ітакура дратувався з усякого приводу і, траплялося, настільки підвищував голос, що було чути в сусідніх дворах. Часом він хапався навіть за меч. У такі хвилини в ньому важко було впізнати колишнього Ітакуру. Його жовте лице із запалими щоками зводила судома, в очах палала лють. Коли напад бував особливо сильним, він підносив тремтячі руки до скронь і починав рвати на собі волосся. Оточення бачило в цьому ознаку безумства й намагалося триматися від нього подалі.

«Чи не божеволію я бува?» – в страху думав і сам Ітакура. Він відчував, що оточення вважає саме так, і ненавидів його за це. Але що він міг вдіяти з власним страхом? Після кожного чергового нападу його охоплювала гнітюча туга, й ось тоді, наче блискавка, його пронизував страх, до якого примішувалася тривога від усвідомлення того, що сам по собі страх безумства слугує передвісником безумства. «Що, коли я й справді збожеволію?» – запитував себе Ітакура, й од цієї думки в нього темніло в очах.

Страх, який володів Ітакурою, до певної міри заглушався роздратуванням, яке він постійно відчував, з будь-якого приводу. Але в той же час роздратування часто-густо змушувало його ще гостріше відчувати страх. Утворилося таке собі замкнене коло, в якому стражденна душа Ітакури металася, неначе кішка, що намагається спіймати власного хвоста.

Стан Ітакури викликав чимале занепокоєння в його оточення, й насамперед у Маедзими Рін’емона.

Хоча Рін’емон вважався васалом Ітакури, насправді він був представником голови роду, й Ітакурі доводилося рахуватись із ним. Це був чоловік богатирської статі, міцний, рум’яний, він не знав, що таке хвороби. При цьому мало хто із самураїв у домі міг перевершити його щодо вченості й володіння бойовими мистецтвами. З цієї причини він і був радником при Ітакурі й виконував цю роль так майстерно, що здобув прізвисько «другого Окубо Хікодзи^[37]».

Відтоді як навіженство Ітакури стало очевидним для всіх, Рін’емон втратив сон, терзаючись душею за долю свого володаря. Позаяк у палаці вважали, що хвороба Ітакури пройшла, йому належало невдовзі з’явитися туди. Але хто міг поручитися, що в нинішньому своєму стані він не припуститься якої-небудь грубої вихватки щодо присутніх там даймьо і хатамато? А якщо, чого доброго, справа дійде до кровопролиття, клан Ітакура з його статком у сім тисяч коку буде стерто з лиця землі. Хіба не повчальний приклад – сварка між феодальними домами Хотта й Інаба?^[38]

Од цих думок Рін’емон не знаходив собі місця. І все-таки він не був схильний вважати стан Ітакури безнадійним: на відміну від «недуг тіла» це була всього лише «недуга душі», і, так само, як свого часу Рін’емон напучував свого володаря проти свавілля та надмірної розкоші, він вирішив лікувати його нервовий розлад за допомогою напучувань.

За будь-якої нагоди Рін’емон старався дати своєму володарю урок здорового глузду, одначе від цього роздратування Ітакури не проходило. Навпаки – чим більше його напучували, тим дужче він дратувавсь у відповідь і тим сильнішими ставали напади безумства. Одного разу він мало не заколов свого радника мечем. «Негіднику, ти забув про те, що я – твій володар! Виключно з поваги до головного дому я залишив тебе в живих!» – заволав Ітакура, і в очах його при цьому палав не тільки гнів. Рін’емон прочитав у них іще й неприховану ненависть.

Так у результаті здійсненої Рін’емоном спроби урезонити Ітакуру в і без того складні та заплутані стосунки, існуючі між васалом і володарем, закралося щось нове та зловісне. І справа була не тільки в тому, що Ітакура зненавидів Рін’емона – в душі Рін’емона теж поселилася ненависть до Ітакури. Сам він, певна річ, цього не усвідомлював. Принаймні, до останнього часу він вірив, що його відданість Ітакурі залишилася незмінною. «Володар є володар, васал є васал» – такий «шлях», вказаний Менцзи.^[39] Але окрім цього «шляху» існує ще й «шлях» природних людських почуттів. Одначе Рін’емону не хотілося цього визнавати…

Він прагнув до кінця виконати свій васальний обов’язок. Переконавшись на гіркому досвіді, що дружні його напучування не мають успіху, він наважився вдатись до останнього засобу, який досі ховав у потаємних куточках душі. Засіб цей полягав у тому, щоб силоміць відправити безумця на спочинок і знайти йому гідного спадкоємця з роду Ітакура.

На першому місці мають стояти інтереси роду, вважав Рін’емон, і в разі необхідності його володар мусить бути принесений у жертву цим інтересам. Рід Ітакура був одним із найзнаменитіших і з часу його засновника Ітакури Сіродзаемона Кацусіґе жодного разу не заплямував себе ганьбою. Старший син і спадкоємець Кацусіґе – Матадзаемон Сіґемуне – пішов стопами батька і здійснив чимало славних справ на полі діяльності представника сьоґуна у столиці. Молодший брат Сіґемуне – Мондо Сіґемаса – успішно впорався з місією особистого представника сьоґуна на переговорах про перемир’я під час облоги Осакського замку в дев’ятнадцятому році ери Кейтьо,^[40] а потім, у чотирнадцятому році ери Кан’ей, під час Сімабарського повстання^[41] очолив західне військо і, розгромивши бунтівників, підняв прапор сьоґуна в ставці переможеного Амакуси.^[42] Чи можна допустити, щоб після всього цього честі такого прославленого роду було завдано втрати? Як посміє він, Рін’емон, поглянути на тому світі у вічі засновникові роду Ітакура?

У пошуках спадкоємця Рін’емон заходився перебирати подумки представників сімейства Ітакура. На щастя, у правителя землі Садо Ітакури Кацукійо, що входив до ради старійшин при сьоґуні, було три сини. Якщо одного з них зробити прийомним сином і спадкоємцем безумця, всіх зовнішніх правил пристойності буде додержано. Певна річ, до пори до часу це слід тримати в таємниці від хворого Ітакури та його дружини. Тільки-но в голові Рін’емона визрів цей план, він відчув себе так, ніби після тривалого блукання в темряві вийшов на світло. Але при цьому в душі його поселилася незрозуміла, досі незнана туга. «Це необхідно заради порятунку честі роду», – переконував себе Рін’емон і щоразу ловив себе на тому, що ніби виправдовується. Це невиразне відчуття провини стало так само невіддільним од нього, як миготлива крайка – від місячного диска.

Змучений хворобою Ітакура ненавидів Рін’емона. Ненавидів за його незламне здоров’я. За ту владу, яку він мав по праву людини, приставленої до нього головним домом. Зрештою, за вірність роду, інтереси якого той ставив понад усе. «Ти забув про те, що я – твій володар!» – у цих словах Ітакури тлів огонь ненависті, що випускав чад.

А тут іще зовсім несподівано дружина повідомила Ітакурі, що до неї дійшли чутки, буцім Рін’емон замишляє силоміць відправити свого володаря на спочинок і на його місце посадити сина правителя землі Садо. Не дивина, що від цієї звістки Ітакура оскаженів.

Можливо, Рін’емон насправді піклується про інтереси роду. Але якою є ціна вірності васала, якщо в ім’я роду він нехтує інтереси володаря, на службі в якого перебуває? Та і які можуть бути в нього підстави побоюватися за долю роду? Через якісь безглузді побоювання він задумав силоміць відправити його, Ітакуру, на спочинок! Як знати, можливо, за цією показною вірністю криється честолюбний замисел захопити владу над домом Ітакура? Та за таку підступність будь-якої кари буде замало.

Ітакура зараз же викликав до себе свого старого слугу Танаку Удзаемона, якого ще в дитинстві було приставлено до нього дядьком, і наказав:

– Одрубай голову негідникові Рін’емону!

Сивоголовий слуга сумно похнюпився. Переживання останнього часу додали зморшок на його старечому обличчі. Певна річ, замір Рін’емона не міг припасти йому до душі. Але, що не кажи, той був представником головного дому.

– Рін’емон не з тих, кому можна нишком одрубати голову, – заперечив він. – Якби ви наказали йому здійснити сепуку, як це годиться самураю, – тоді інша річ.

Ітакура насмішкувато поглянув на старого й рішуче похитав головою:

– Ні, негіднику, позбавленому совісті, безглуздо наказувати здійснити сепуку. Ти мусиш відрубати йому голову. Чуєш?

При цих словах по блідих, без кровинки, щоках Ітакури потекли сльози. Звичним рухом він підніс руки до скронь і заходився висмикувати волосся з бокових пасом.

Од вірних людей Рін’емону стало відомо, що Ітакура віддав наказ одрубати йому голову.

– Добре, – гордо мовив він. – Раз так, я зумію за себе постояти. Я не збираюся сидіти склавши руки й чекати, коли мене вб’ють.

І тієї ж миті він відчув, як незбагненна тривога, що ввесь цей час невідступно переслідувала його, зникла безслідно. В його душі лишилася тільки неприхована ненависть до Ітакури. Віднині Ітакура для нього більше не володар. Чому він має соромитися своєї ненависті? Варто було йому підкоритися цій логіці, як із душі в нього звалився важкий камінь.

Не дожидаючись темряви, Рін’емон разом з дружиною, дітьми та васалами покинув дім Ітакури. Як приписує етикет, до стіни вітальні він прикріпив папір із зазначенням місця, де його можна знайти. Рін’емон вийшов першим, захопивши з собою спис. Увесь його почет складався з десяти людей, не більше, включаючи молодих самураїв-слуг, які мали нести військове спорядження та допомагати втомленим подорожнім. Без найменшої метушні, спокійно втікачі вийшли за ворота.

Ішов кінець третього місяця четвертого року Енкьо.^[43] Теплий вітер кидав у ґратчасте вікно огорожі пелюстки сакури, перемішані з пилюкою та піском. Стоячи на вітрі, Рін’емон подивився на всі боки і списом подав своїм супутникам знак іти ліворуч.

Танака Удзаемон

Після втечі Рін’емона місце головного васала посів Танака Удзаемон. Позаяк Удзаемон опікувався Ітакурою з дитячих літ, його ставлення до володаря було зовсім іншим, аніж інших васалів. Він по-батьківськи жалів безумця, а той, у свою чергу, вирізняв старого серед решти і тримався з ним доволі лагідно. З огляду на ці причини між володарем і головним його васалом установилися спокійні, рівні стосунки, не те що в часи Рін’емона. Удзаемон радів, що з настанням літа напади хвороби Ітакури почали слабшати. Певна річ, побоювання, як би його володар не натворив чого-небудь, з’явившись до палацу, не покидали і його. Одначе при цьому, на відміну від Рін’емона, який побоювався за долю роду, Удзаемон побоювався лише за долю свого володаря.

Не можна сказати, щоб думка про долю роду зовсім не займала Удзаемона. Одначе головним для нього було не те, що в результаті якої-небудь безглуздої вихватки його володаря може загинути рід Ітакура, а те, що його володар назавжди затаврує себе ганьбою, як людина, що принесла загибель своєму роду. Яким же чином запобігти цьому лихові? На це запитання, на відміну від Рін’емона, Удзаемон відповіді не знав. Йому залишалося тільки одне: шукати заступництва у богів і від щирого серця молитися про те, щоб вони позбавили Ітакуру безумства.

Того року в перший день восьмого місяця в палаці було оголошено свято з нагоди нового врожаю, й Ітакура вперше після хвороби був присутній на ньому. По закінченні церемонії, перш ніж вирушити додому, він зробив візит своєму родичу, правителю землі Садо, який тоді мешкав у західній частині палацу. На щастя, під час перебування в палаці Ітакура поводився спокійно, і в старого Удзаемона вперше за багато днів одлягло від серця.

Одначе радість його була передчасною. Тієї ж ночі від правителя землі Садо прибув посланець і передав Удзаемону наказ негайно з’явитися до нього. Це був недобрий знак. Несподіваний виклик серед ночі… З часів Рін’емона такого ще не траплялося. До того ж це сталося відразу після повернення Ітакури з палацу. З недобрими передчуттями Удзаемон поспішно зібрався в дорогу.

Як і слід було очікувати, йшлося про його володаря. За словами правителя землі Садо, напередодні, зразу ж після церемонії, Ітакура з’явився до нього в парадних шатах. Колір обличчя в нього був нездоровий, і той подумав, що він іще не зовсім одужав після хвороби, одначе в ході розмови враження це розвіялося. Правитель землі Садо заспокоївся, і якийсь час вони мирно бесідували. Між іншим поцікавився, як почувається Маедзима Рін’емон. Ітакура несподівано спохмурнів і сказав: «Цей негідник утік од мене». Правитель землі Садо чудово знав Рін’емона: такі, як він, ні з сього ні з того не покидають свого володаря. Правитель Садо запитав, що стало приводом для такого несподіваного вчинку, і при цьому зауважив, що, позаяк Рін’емон є представником головного дому, хоч що б він учинив, Ітакурі годилося б для початку порадитися з ріднею чи хоча б сповістити про те, що сталося. При цих словах Ітакура перемінився на виду і схопився за меч. «Цей негідник завжди користувався вашою особливою прихильністю! – вигукнув він. Але я, недостойний, маю право сам вирішувати, яку кару накладати на свого васала. Хоч ви і входите до ради старійшин, прошу вас не втручатися в мої справи!» Ясна річ, правитель Садо був приголомшений, але, на щастя, на нього чекали невідкладні справи, і він змушений був припинити розмову.

– Ну, що ти на це скажеш? – мовив правитель землі Садо Удзаемону і ще дужче спохмурнів.

У тому, що головний дім не було поставлено до відома про втечу Рін’емона, частково була провина Удзаемона. На ньому лежала відповідальність і за те, що, знаючи про безумство Ітакури, він усе ж дозволив йому з’явитися до палацу. Добре ще, що Ітакура допустив різкість щодо родича – якби на місці правителя землі Садо опинився хтось інший, сім’я Ітакура зразу ж позбулась би свого статку у сім тисяч коку.

– Надалі ти маєш слідкувати, щоб твій володар ні в якому разі не відлучався з дому. І вже тим паче не з’являвся до палацу. – Правитель Садо пильно подивився на Удзаемона. – Сподіваюся, ти ще не впав у безумство заодно зі своїм володарем? Май на увазі, це наказ.

Удзаемон нахмурив брови і з рішучістю в голосі відповів:

– Слухаюсь. Обіцяю вам надалі виявляти обачливість.

– Отож-бо й є, – сказав державець Садо, наче сплюнув. – Найголовніше – не повторювати помилок.

– Я виконаю вашу волю, хай там що!

Удзаемон звернув до державця Садо повні сліз очі. В цих очах читалося не тільки смирення, але й непохитна рішучість. Рішучість ця походила зовсім не від упевненості в тому, що йому вдасться заборонити Ітакурі відлучатися з дому. Просто старий знав, як вчинити в тому разі, якщо це йому не вдасться.

Побачивши цей погляд, державець Садо знову нахмурився і в роздратуванні відвернувся.

Якщо коритися волі володаря, під загрозою виявляється доля роду. Якщо ж керуватись інтересами роду, необхідно йди наперекір волі володаря. Колись перед такою ж дилемою опинився Рін’емон. Але в нього вистачило мужності знехтувати володаря в ім’я роду. Точніше сказати, для нього володар значив не так уже й багато. Тому він і міг легко принести володаря в жертву роду.

Удзаемону ж було несила так учинити. Він був занадто прихильним до володаря, щоб думати лише про інтереси роду. Хіба міг він в ім’я роду, в ім’я абстракції, що називається родом, змусити свого володаря вийти на спочинок? В очах Удзаемона Ітакура все ще залишався дитиною. Книжки з малюнками, які він читав йому в дитинстві, пісеньки, які з ним розучував, паперовий змій, до якого приладнував хвоста на втіху маленькому володарю, – усе це було живим у його пам’яті…

І все-таки, якщо не вжити ніяких заходів, пропаде не тільки рід. Усе це таїть у собі страшне лихо для самого володаря. Варто було зважити всі «за» і «проти», як одразу виявлялося, що вихід, запропонований Рін’емоном, – єдиний і найбільш розумний. Розумом Удзаемон це усвідомлював. Але вчинити так, як вимагав розум, не міг.

Вдалині сяйнула блискавка. Схрестивши на грудях руки, засмучений Удзаемон повертався додому, без кінця прокручуючи в голові одні й ті ж думки.

Коли наступного дня Удзаемон переповів своєму володарю розмову з правителем Садо, лице Ітакури спохмурніло. Щоправда, далі цього справа не пішла і звичайного нападу гніву не сталося. Удзаемон покинув свого володаря з відчуттям деякого полегшення.

Наступні десять днів Ітакура сидів, зачинившись у своїх покоях, і щось напружено обмірковував. За весь цей час він не перекинувся з Удзаемоном жодним словом. Тільки одного разу, дощового дня, почувши голос зозулі, прошепотів: «Певно, вона руйнує солов’їне гніздо». Вхопившись за цю фразу, Удзаемон спробував було розговорити Ітакуру, але той знову замовк, утупивши погляд у затягнуте темними хмарами небо. Після цього він не промовив ні слова, мовби онімів, і застиг, дивлячись в одну точку. На обличчі його при цьому був відсутній будь-який вираз.

Тим часом наближалося п’ятнадцяте число, коли в палаці сьоґуна мали зібратися всі даймьо, що несли службу в Едо. І ось одного вечора, коли до цієї події залишалося всього два чи три дні, Ітакура прикликав до себе Удзаемона і, залишившись із ним наодинці, з похмурим виглядом сказав таке:

– Очевидно, Садо-доно має рацію: я хворий і навряд чи зможу надалі нести службу. Напевно, мені дійсно час піти на спочинок.

Удзаемон не знав, що й думати. Поклавши руку на серце, кращого виходу зі становища важко було бажати. Але чому Ітакура так легко говорить про це?

– Ваша правда, – обізвався Удзаемон. – Позаяк правитель Садо висловив таке побажання, іншого вибору, хоч як це прикро, у вас немає. Та спершу вам годилось би сповістити про своє рішення своїх родичів, інакше…

– Ні, ні. В цьому немає потреби. Не те що у випадку з Рін’емоном. Якщо я піду на спочинок, не діставши на те згоди головного дому, навряд чи хтось із моїх родичів заперечуватиме. – Губів Ітакури торкнулась гірка усмішка.

– Боюся, що ви помиляєтесь. – Удзаемон зі скорботним виглядом заглянув у лице своєму володарю, але пропустив його слова повз вуха.

– Одначе якщо я піду на спочинок, то ніколи вже не зможу побувати в палаці. Тому… – Ітакура кинув пильний погляд на Удзаемона й повільно, зважуючи кожне слово, вів далі: – Тому наостанок мені хотілося б один-єдиний раз побачити сьоґуна Йосімуне.^[44] Що ти на це скажеш? Дозволь мені п’ятнадцятого числа вирушити до палацу.

Удзаемон нахмурився й не промовив ні слова.

– Усього один тільки раз.

– Уклінно прошу мені вибачити, але саме цього ніяк не можна.

– Значить, ти мені відмовляєш?

Деякий час обидва мовчали, дивлячись один одному в вічі. В кімнаті стояла така тиша, що було чутно, як потріскує ґніт в олійному світильнику… Для Удзаемона ці кілька хвилин тяглися мов цілий рік. Після даного правителю Садо слова зробити поступку Ітакурі означало б здійснити безчесний для самурая вчинок.

– Я знаю про розпорядження Садо-доно, – після паузи сказав Ітакура. – Я розумію, що, дозволивши мені з’явитися до палацу, ти накличеш на себе гнів моєї рідні. Та послухай: я – божевільний, од якого всі відвернулись – і рідні, і васали. – Голос Ітакури тремтів од хвилювання, в очах його стояли сльози. – Я перетворився на жалюгідне посміховисько. Тепер і дім мій перейде в чужі руки. Світло небесної справедливості не торкнеться мене своїм промінням. У цьому житті в мене лишилось одне-єдине бажання – востаннє постати перед сьоґуном, і ти не можеш мені в цьому відмовити. Адже ти не відчуваєш ненависті до мене. Ти жалієш мене. Для мене ти однаково що батько. Або старший брат. Та ні, ти мені ближчий за батька чи брата. У цілому світі ні на кого мені обпертись, окрім тебе. Саме тому я звертаюся до тебе з таким проханням, хоча і знаю, що виконати його нелегко. Обіцяю, що в майбутньому це ніколи не повториться. Допоможи мені лише цього разу, Удзаемоне, ввійди в моє становище. Виконай моє прохання. Благаю тебе.

Із цими словами Ітакура обперся руками об підлогу і, роняючи сльози, упав перед Удзаемоном ниць.

Цей жест відчаю розчулив серце старого.

– Прошу вас, підніміться. Будь ласка. Я недостойний такої честі.

Він схопив руки Ітакури і силою відірвав їх од підлоги. Старий заплакав. І поки він плакав, на душу його зійшов дивний спокій. Він як наяву згадав розмову з правителем Садо та дану йому обіцянку.

– Добре, – сказав Удзаемон. – Мені байдуже, що подумає правитель Садо. В гіршому разі я розпорю собі живіт – та й годі. Я візьму всю відповідальність на себе, так що можете їхати до палацу.

При цих словах обличчя Ітакури просяяло й цілковито змінилося. У переміні, що сталася з ним, було щось умисне, мов у грі актора, та разом з тим здійснилася вона з тією природністю, якої не буває на сцені.

Ітакура несподівано перемінив тон і смішливим голосом промовив:

– Значить, ти мене відпускаєш? Спасибі тобі.

От уже дійсно спасибі!

Він весело подивився навколо себе й вигукнув:

– Ну що, всі чули? Удзаемон відпустив мене до палацу!

У кімнаті, крім нього й Удзаемона, не було ні душі. «Ну що, всі чули?…» Старий розгублено присунувся до свого володаря і з острахом заглянув йому в вічі.

Кривава драма

О дев’ятій ранку п’ятнадцятого числа восьмого місяця четвертого року Енкьо Ітакура вбив у палаці Хосокаву Муненорі, власника замку Кумамото в провінції Хіґо, правителя землі Еттю, з яким його не пов’язувала ні дружба, ні ворожнеча. Подробиці того, що сталося, були такі.

Хосокава походив із знаменитого князівського роду, що прославився численними ратними подвигами. Навіть дружина Хосокави, яка доводилася дочкою самому сьоґуну, була обізнана з премудростями військової справи, про самого ж Муненорі й говорити не випадає – він був воїном, яких мало. «Славетний нащадок Сансая вбитий у розквіті віку. Ось воно доля яка», – складено про нього. Те, що його спіткала така кончина, мабуть, і справді воля лихої долі.

Нещастю передувало декілька подій, які вже заднім числом було витлумачено в домі Хосокави як погані прикмети.

По-перше, в середині третього місяця того самого року, про який ідеться, пожежа знищила садибу Хосокави в Ісараґо, що в районі Сінаґава. Це було тим паче дивним, що на території садиби була розташована статуя бодхисатви Мьокен, перед якою стояв камінь під назвою «той, що вивергає вологу». За найменшої небезпеки пожежі з цього каменя починала бити вода, тому садиба ніяк не мусила загорітися.

По-друге, на початку п’ятого місяця з храму Айдзенін в Ґьорані було отримано в дар талісман, який заведено вивішувати на воротах. Так от, на цьому талісмані, що містив побажання «успіхів у військових походах і відсутності лих та нещасть», було пропущено слово «нещасть». Родина Хосокави звернулася до священика, щоб талісман переписали.

Нарешті, по-третє, на початку восьмого місяця щоночі у вітальні дому Хосокави став спалахувати таємничий вогонь, який потім перелітав на лужок.

Та цим справа не обмежилася. Чотирнадцятого числа восьмого місяця до чиновника таємного нагляду з’явився васал Хосокави на ім’я Сайкі Моемон, обізнаний із небесними знаменнями, і попередив: «Завтра, п’ятнадцятого числа, з моїм володарем може статися нещастя. Нинішньої ночі, спостерігаючи розташування небесних світил, я помітив, що зірка «Полководець» так і дивись упаде. Тому князю слід виявити обережність і не виходити з дому». Чиновник не вельми вірив пророкуванням звіздарів, одначе, позаяк сам Хосокава завжди прислухався до передбачень цього чоловіка, він негайно довів слова Моемона до оточення князя, щоб його вчасно було попереджено. В результаті Хосокава скасував намічені на п’ятнадцяте число відвідини театру, а також якийсь візит, але до палацу все-таки вирішив з’явитися, тому що ставив обов’язок понад усе.

Наступного дня до всіх інших додалася ще одна погана прикмета. Вже зібравшись до театру і вдягши святкові шати, Хосокава, за давнім звичаєм, вирішив поставити священне вино перед зображенням бога Хатимана. Він узяв із рук слуги підставку з двома глечичками і вже приготувався розмістити її на божниці, коли раптом, незрозуміло чому, посудини перекинулись і священне вино вихлюпнулось назовні. Тут уже всім у домі стало ясно, що лиха не минути.

Хосокава прибув до палацу, і монах Тасіро Юецу зразу ж провів його до парадної зали. Одначе князь раптом відчув, що йому треба відлучитися з великої нужди, і тепер уже монах Курокі Кансай провів його до вбиральні. Справивши нужду, Хосокава вийшов до напівтемної вмивальні й почав мити руки. В ту ж мить хтось із криком накинувся на нього ззаду. Хосокава обернувся, й одразу перед ним мигнуло лезо меча й устромилося йому в лоба. Кров застувала князю очі, і він не міг розгледіти лице зловмисника, а той продовжував завдавати йому все нових ран. Врешті Хосокава похитнувся і впав на галерею, а вбивця, кинувши свого меча, зник у невідомому напрямку.

Монах Курокі Кансай, який супроводжував Хосокаву, охоплений жахом, утік і десь заховався, тому в палаці не зразу дізналися про те, що сталося. Лише через деякий час такий собі Хомма Садаґаро із служби двірцевої охорони по дорозі з вартівні до кімнати для челяді виявив пораненого Хосокаву. Він не гаючись доповів про це своєму начальнику. Той примчав на місце події разом із начальником загону охоронців Куґе Дзембеєм і керівниками варти Цутидою Хан’ємоном і Комодою Ніємоном. І ось уже палац гудів, як потривожений вулик.

Коли пораненого підняли, неможливо було встановити, хто він такий – і лице, і тіло його перетворилися на криваве місиво. Хтось нахилився над нещасним, попрохавши його назвати себе, – й тоді поранений ледве чутно промовив: «Князь Хосокава, правитель Еттю». Потім його запитали: «Хто на вас напав?» – але Хосокава переривчастим голосом повідомив тільки, що це був «чоловік у парадних шатах». Більше він не промовив жодного слова – мабуть, знепритомнів. Огляд потерпілого дозволив виявити на його тілі: «рану в ділянці потилиці глибиною сім сунів, рану на лівому плечі завглибшки шість-сім сунів, рану на правому плечі завглибшки п’ять сунів; численні порізи на руках, на лобі, за вухом і на потилиці; рану завдовжки один сяку і п’ять сунів, яка тяглася від хребта до правого боку». Присутні при огляді високопоставлені чиновники таємного нагляду Цутія Тьотаро, правитель землі Ава князь Хасимото, а також правитель землі Будзен князь Коно розпорядилися перенести потерпілого до зали Такіґі-нома. Його поклали за ширмою і приставили до нього п’ятьох монахів. Даймьо ж, які перебували в парадній залі, мали по одному чергувати при ньому. В їх числі був заступник голови військового відомства Мацудайра, який виявив особливу турботу про пораненого. Зразу видно було, що їх із Хосокавою пов’язувала міцна дружба.

Тим часом звістка про те, що сталося, дійшла до ради старійшин, і було вирішено про всяк випадок замкнути не тільки вхід до палацу, але й парадні ворота. Побачивши це й до того ж прочувши про нещастя в палаці, не на жарт сполошилися князівські васали, що товпилися біля воріт. Декілька разів до них виходили чиновники таємного нагляду й намагалися заспокоїти їх, але натовп знову накочувався на ворота, наче цунамі. Наростало хвилювання й у палаці. Цутія Тьотаро разом з охоронцями та пожежниками ретельно оглянули всі служби палацу, одначе так і не змогли знайти «чоловіка у парадних шатах».

Хоч як дивно, виявити зловмисника вдалося монаху на ім’я Такараї Соґа. Соґа був людиною не з полохливих і не побоявся самотужки обстежити ті закутки палацу, повз які пройшли Цутія та його люди. Зазирнувши до вбиральні, розташованої неподалік од Такіґі-нома, він виявив там чоловіка, що сидів навпочіпки зі скуйовдженим волоссям. У напівтемряві його важко було розгледіти як слід, одначе Соґа побачив, як той видобув із шкіряного мішечка ножиці й заходився обрізати ними розтріпані бокові пасма. Підійшовши ближче, Соґа запитав:

– Хто ви?

Незнайомець хрипким голосом відповів:

– Я вбив людину і приймаю постриг.

Ніяких сумнівів у тому, що це і є злочинець, не залишалося. Соґа покликав людей, зловмисника виволокли із вбиральні й передали в руки представника служби охорони.

Той припровадив його до одного з приміщень палацу і в присутності чиновників таємного нагляду вчинив йому допит про причини здійсненого ним кривавого злочину. Та зловмисник байдуже позирав на присутніх і ніякого хоч трохи зрозумілого пояснення не давав. Лише час від часу він відкривав рота й бурмотів щось недоладне про зозулю. А в проміжках між цією маячнею підносив забруднені кров’ю руки до скронь і висмикував волосся з бокових пасом. Ітакура остаточно поринув у божевілля.

Того ж дня князь Хосокава сконав. Одначе у відповідності з розпорядженням сьоґуна Йосимуне це зберігали в таємниці, і покійного під виглядом пораненого винесли в паланкіні з палацу через бічні ворота. Офіційне повідомлення про смерть Хосокави з’явилося тільки двадцять першого числа.

Що ж до Ітакури, то його припоручили турботам Мідзуно-кемоцу. Він покинув палац тим же шляхом, що й тіло Хокосави, але вже в затягнутому зеленою сіткою тюремному паланкіні. Паланкін супроводжували п’ятдесят піхотинців, одягнених у нові оранжеві кімоно й нові білі момохікі, з новенькими палицями в руках. Вигляд цієї процесії свідчив про надзвичайну дбайливість Мідзуно, що вмів завчасно підготуватися до будь-якої несподіванки, чим здобув собі похвалу сучасників.

На сьомий день після смерті Хосокави, двадцять другого числа, високопоставлений чиновник таємного нагляду, правитель землі Тоса Ісікава від імені сьоґуна оголосив ухвалений Ітакурі вирок, у якому, зокрема, говорилося: «Незважаючи на те, що цей злочин був учинений у стані безумства, і враховуючи, що князь Хосокава, правитель землі Еттю, сконав од завданих йому ран, винуватцю приписується здійснити сепуку в домі Мідзуно-кемоцу».