Кредо (збірник)

© П. В. Мигаль, переклад українською, 2017

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

* * *

Вступ від авторки

Я думала, що час, який руйнує все, знищить і наклеп, що спотворив добрий образ мого нещасного брата Максиміліана. Минуло тридцять три роки [Цю частину «Спогадів Шарлотти Робесп’єр» було написано у 1827. – Л.^[1]], як моїх двох братів було вбито. Виросло ціле покоління, а хибна думка про Максиміліана, замість того щоб поступитися місцем правді, лише поширюється і посилюється.

Я б дуже хотіла розвіяти цю страшенно упереджену думку, однак певні особи, які переймалися моїм становищем, порадили мені нічого не розповідати, бо це, певна річ, сприятиме тому, що мої свідчення буде взято під сумнів, а мене звинувачено в необ’єктивності. Я послухалася їхніх порад, і, мабуть, дарма. Я не знала, що мені приписували листи проти мого старшого брата, для того щоб посилити висунуті проти нього звинувачення.

Я не впевнена, що на мого молодшого брата було зведено наклеп, як і на Максиміліана, і навіть чути про таке не хочу. Але я знаю, що його вбили за те, що він сказав: «Я поділяю чесноти свого брата». Ця заява стала для нього смертним вироком… Якою ж мораллю керувалися люди, що прирекли на смерть найзавзятіших демократів?

Та їм цього було замало, і вони продовжили переслідувати свої жертви навіть після того, як поклали їх у могилу. Стративши добру людину, непідкупного Максиміліана, кати взялися його звинувачувати з такою завзятістю, що мій бідний брат виглядав негідником не лише на батьківщині, але й в інших країнах. Вони скрізь виливали на нього свою жовч: у брудних пасквілях, газетах, біографіях і навіть у романах. Вони доклали всіх зусиль, щоб ввести в оману більшість народу, укупі з мислителями, які неминуче б відкрили собі очі на правду, якби захотіли взяти на себе клопіт відділити її від безглуздої та ганебної брехні, що очорнила пам’ять про моїх братів.

Негідники більше переймалися, як поширити брехню, ніж тим, як докопатися до правди.

Утім, я не можу повірити, що серед стількох людей, завжди готових прийняти хибну думку, не знайшлося принаймні декількох, які не готові судити інших, які задумаються над безглуздістю звинувачень, що нависли над моїми братами. Звинувачень, які позбавлені доказів і базуються лише на неприязні їхніх ворогів.

Правда для одних неприємна, інші до неї байдужі. Ось чому її приховують століттями. Честь і хвала вільним від пересуду душам, що присвячують себе торжеству правди.

Якщо існують люди, які були зацікавлені очорнити моїх братів, викривити їхні наміри, то принаймні наступні покоління, які мають виключне право давати оцінку видатним особистостям, доведуть їхню невинуватість і відновлять факти з правдивої точки зору. Тим, хто вперто дотримується хибної думки про моїх братів і попри всю очевидність вважає, що вони заслуговують на суворий осуд, що все ще поширений в багатьох головах, варто було б замислитися хоча б над тим, що двоє людей, які усе своє життя практикували добропорядність, не могли зненацька стати негідниками. Великий поет мав рацію, коли казав:

 
Ти знаєш: хто в гріхи великі вдатись має,
Той завжди з огріхів маленьких починає,
Хто має Божеський закон переступить,
Той приписи земні порушує щомить,
Бо, як приречено від мудрої природи,
Ведуть до злочину помилок довгі сходи.
Ніколи ще ясних невиннощів чоло
Не повивалося одразу в темне зло.
 

Расін. Федра (переклад М. Рильського)

О брате мій, Максиміліане! Якби, віддаючи данину твоїй пам’яті, я могла передати усім чесним і добропорядним душам такі переконання і погляди, які були у тебе! Від самого народження ти не припиняв дотримуватися справедливості і проявляв її гідними похвали вчинками. Про це знають і можуть підтвердити усі, хто був з тобою знайомий, проте, досі ніхто з них не наважився сказати – такого великого страху нагнали на них твої вороги. Ах! Якби у душах твоїх наклепників залишились хоч якісь людські почуття, вони б розривалися від каяття!

О брати мої! Мої дорогі й бідолашні брати! Скільки ж вам довелося страждати, бачачи у людях стільки підступності! Ви б страждали ще більше, якби знали, що брехня ваших ворогів увінчалася успіхом, на який вони сподівалися. Та ви не могли такого передбачити: ваша совість запевнила вас, що ніщо не здатне заплямувати добре ім’я. Щаслива безтурботність, яка не знайома негідникам! Єдине, чого вони не змогли вас позбавити, і єдина втіха сестри, яка вас шанує і за вами плаче.

Розділ перший

Дитинство Максиміліана Робесп’єра. – Смерть його матері і батька. – Початок навчання у колежі в Аррасі. – Його розваги. – Історія з голубом. – Він вирушає до паризького колежу Людовіка Великого. – Його блискуче навчання. – Він – улюбленець викладачів і однокашників. – Він – захисник пригноблених. – Він вивчає право. – Він стає адвокатом Паризького парламенту. – Мотиви, що спонукали його до вибору цієї професії.

Максиміліан був найстаршим з чотирьох дітей. Він мав брата і двох сестер. Наш батько був адвокатом у провінційній раді Артуа. Він мешкав в Аррасі, де заслужив велику шану за свою чесність і порядність. В місті його усі поважали і любили. Ми мали горе втратити матір у віці, коли особливо потребували її уважної турботи і ніжного піклування. Максиміліанові було лише сім років. Я була молодша за нього на рік і вісім місяців. Нашому молодшому братові пішов другий рік, наскільки я пам’ятаю, він був ще немовлям. Що ж до нашої молодшої сестри, їй було, здається, три або чотири роки.

Хоч якою я була малою, та я досі пам’ятаю маму, і ці спогади, через більше ніж шістдесят років, розчулюють мене і зволожують мої очі. О, як може не зберегтися в пам’яті така чудова мати! Вона так нас любила! Максиміліан теж не міг згадувати про неї без емоцій: щоразу, як ми говорили про неї під час своїх задушевних розмов, його голос починав мінятися, а очі наповнювалися сльозами. Вона була чудовою матір’ю і не менш чудовою дружиною. Її смерть, наче блискавка, вразила серце нашого бідолашного батька. Він був безутішний. Ніщо не могло відволікти його від цього горя. Він більше не ходив до суду, не займався справами, він був увесь переповнений і змучений горем. Йому порадили на якийсь час кудись поїхати, щоб розвіятися. Він послухав і вирушив у подорож. Але, на жаль, більше ми його не бачили. Безжалісна смерть забрала в нас і його, як вона вже вкрала нашу матір. Я не знаю, де йому судилося померти. Мабуть, він не зміг витримати горя, що на нього навалилося.

Таким чином, ми залишилися сиротами без батька й матері. Важко навіть уявити, як вразила Максиміліана смерть батьків. Він став зовсім іншим. Досі, як і усі діти його віку, він був непосидючим, безтурботним, пустотливим хлопцем; та коли, як найстарший, побачив себе, так би мовити, головою сім’ї, він став статечним, розсудливим, працьовитим, серйозним і вимагав такої ж серйозності від нас. Тепер, якщо він і приєднувався до наших ігор, то лише аби керувати. Він нас дуже любив і прямо-таки засипав уважною і ніжною турботою.

Ми залишились без підтримки, одні в цілому світі, ми потребували, щоб хтось прийшов на допомогу. Дві сестри мого батька забрали мене і сестричку до себе; материні батьки взяли на себе клопіт доглядати Максиміліана і нашого молодшого брата Оґюстена. Першого віддали до колежу в Аррасі, де він за короткий час досягнув великих успіхів, чим здивував своїх викладачів. Його схильність до навчання дуже прикладалася до його обов’язків. З малого віку він демонстрував м’яку та справедливу вдачу, за що його усі любили. Він рідко брав участь у розвагах та іграх зі своїми приятелями. Він більше любив побути наодинці і міг годинами перебувати у роздумах. Йому подарували голубів і горобців, якими він дуже опікувався, і зазвичай проводив з ними вільний від науки час.

У наклепницьких біографіях, де мого брата Максиміліана зображали найчорнішими барвами, я вичитала, що його найулюбленішою дитячою забавою були тортури над тваринами, що він обожнював відрубувати пташкам голови, аби наловчитися потім відрубувати їх людям. Це ж як треба зневажати людей і вважати їх зовсім безглуздими, аби підкидати їм такі нісенітниці. Як? Мій брат, навчаючись у школі, тобто за п’ятнадцять чи двадцять років до того, як Ґільйотен винайшов знаряддя тортур, що носить його ім’я, збудував, на думку цих біографів, невеличку гільйотинку, за допомогою якої розважався обезголовленням пташок! По правді кажучи, читачів цих «Спогадів» мало б образити спростування подібних дурниць. Нехай ці огидні звинувачення зблякнуть від їхнього обурення.

Щонеділі нам з сестрою влаштовували зустріч з нашими двома братами. Це були дні, сповнені щастя й радості. Мій брат Максиміліан збирав колекцію картинок і гравюр, виставляв напоказ свої скарби і радів задоволенню, яке ми відчували, розглядаючи їх. Також він почесно приймав нас у своєму авіарію, де почергово давав потримати в руках своїх горобців і голубів. Ми страшенно хотіли, щоб він подарував нам одну з своїх улюблених пташок; ми настійно благали і вмовляли його; та він довго відмовлявся, побоюючись, що ми не зможемо забезпечити їй належного догляду. Все ж, одного дня, він піддався на наші благання і подарував нам прекрасного голуба. Ми з сестрою були у захваті. Він змусив нас пообіцяти, що пташці ніколи нічого не бракуватиме; ми тисячу разів заприсяглися і кілька днів дотримувалися обіцянки, чи, радше, ми б її дотримувалися вічно, якби бідолашний голуб, забутий нами у садку, не загинув однієї ночі під час грози. Від новини про смерть пташки в Максиміліана потекли сльози, він щедро обсипав нас цілком заслуженими докорами і заприсягнувся більше ніколи не довірити нам жодного з своїх дорогих голубів.

Минуло вже шістдесят років, як я, через дитячу необачність, стала виною зажуреності і сліз мого старшого брата: що ж, моє серце все ще стікає кров’ю! Здається, я зовсім не постаріла від того дня, як трагічна смерть бідолашного голуба так зачепила Максиміліана. Я і досі засмучена через це.

Тож минуло три роки. Я могла б розповісти цілу купу історій про дитинство Максиміліана Робесп’єра; втім, події, що дуже цікаві для мене, про які я не можу згадувати, щоб не розчулитись, можуть буди не такими цікавими читачам, які колись читатимуть ці «Спогади». Якщо я і не захотіла промовчати про цю пригоду, то лише тому, що вона демонструє тим, хто, можливо, ставить під сумнів добру вдачу мого старшого брата, що не було більш чуйного серця, як у нього.

Максиміліанові успіхи, його схильність до навчання, його весела вдача привернули увагу настоятеля аббатства Сен-Вааст, що був знайомий з моїми тітками і мав можливість особисто скласти належну ціну моєму братові. Цей священик надавав кілька стипендій на навчання у колежі Людовіка Великого у Парижі; одна з них дісталася Максиміліанові.

Нас розлучили. Багато сліз пролилося з обох боків. Максиміліан, незважаючи на свою чутливість, вже дістав певну душевну стійкість і з усіх сил намагався нас утішити, ридаючи разом з нами. Думка про те, що ми побачимось під час найближчих канікул, злегка підсолоджувала гіркоту нашої розлуки. Максиміліан перед від’їздом зробив мені і сестрі подарунок – віддав усі свої забавки і розваги; але він нізащо не захотів віддавати своїх дорогеньких голубів, побоюючись, що їх спіткатиме така ж участь, як і того, що залишився на погибель у садку. Він довірив голубів одній особі, від якої не боявся чекати необачності, і настійно попросив їх доглянути.

Максиміліан мав одинадцять років, коли вирушив до Парижа. Наші тітки скерували його до каноніка собору Богоматері, пана де Ляроша, який був нашим родичем. Максиміліан знайшов у ньому наставника і покровителя. Пан де Лярош помітив виняткові риси хлопця і прив’язався до цієї дитини. На жаль, через два роки мій брат втратив пана де Ляроша. Я знала, що ця втрата була для нього дуже болісною, хоча він пережив її з витримкою мужньої людини. Він з подвійним запалом та старанністю взявся за навчання, щоб відволіктися від свого горя. Я чула, що його любили викладачі і приятелі і що він майже завжди був в усьому першим. Він провчився у колежі Людовіка Великого сім чи вісім років. Упродовж цих років у нього не було жодної сварки з однокашниками – такою була його м’яка і спокійна вдача. Він зробився захисником менших від старших, відстоював їхні інтереси і навіть бився за них, коли красномовства було недостатньо.

Щороку він проводив канікули з нами. Ми завжди були дуже раді його знову побачити. Як швидко пролітали ці дні, що ми проводили разом після довгої річної розлуки! Коли приходив час повертатися до колежу, нам здавалося, що ми пробули разом всього якісь кілька хвилин. В той час, як Максиміліан навчався в Парижі, нас спіткало нове горе – не стало нашої молодшої сестри. Видно, так вже судилося, що наше дитинство було полите сльозами, і кожен з наших ранніх років відзначався смертю дорогої людини. Ця злощасна доля вплинула на характер Максиміліана більше, ніж зазвичай думають. Вона зробила його понурим і безутішним.

По завершенню класичної освіти він почав вивчати право. Перед тим як покинути колеж Людовіка Великого, Максиміліан звернувся до настоятеля-розпорядника аббатства Сен-Вааста і попросив передати його стипендію молодшому братові. Настоятель-розпорядник прийняв його дуже тепло, найулесливішими словами відзначив його блискучі успіхи в навчанні і запевнив, що охоче скористається нагодою засвідчити йому свою повагу, задовільнивши його прохання, додаючи при цьому, що його рішення зміцнює надія, що його молодший брат буде гідним старшого.

Мені не відомо за яких обставин мій старший брат познайомився з Жан-Жаком Руссо. Але відомо, що він мав з ним зустріч. Я б зовсім не знала про цей випадок з життя Максиміліана, якби не «Присвята манам Жан-Жака Руссо», яку він написав по смерті філософа з Женеви.

Максиміліан закінчив вивчати право і став адвокатом Паризького парламенту. Він мав особливу прихильність до професії юриста; я часто від нього чула, що немає на світі більш величного ремесла, коли ставитись до нього по-людськи і не шукати собі вигоди. «Захищати пригноблених від їх гнобителів, – казав він, – бути на боці слабких проти сильних, що тиснуть на них і експлуатують їх, це обов’язок кожного серця, не зіпсутого егоїзмом і корупцією». «Присвячувати себе ближнім настільки приємно, – додавав він, – що я не розумію, чому існує стільки нещасних, що залишились без підтримки, без захисту. Як про мене, справа мого життя – допомагати стражденним, переслідувати своїм каральним словом тих, хто без почуття жалю до людей насолоджується і радіє від страждання інших. Я буду дуже щасливим, якщо успіх увінчає мої слабкі зусилля і якщо у винагороду за мою відданість і самопожертву пам’ять про мене не буде заплямованою наклепами гнобителів, з якими я боровся».

Нещасний Максиміліане! Ти казав чисту правду; вороги народу обмовили тебе з усіх боків, а їхня брехня настільки успішна, що народ, якому ти себе присвятив, не визнає тебе, мабуть, і досі.

Розділ другий

Повернення Максиміліана Робесп’єра до своєї родини. – Початок діяльності у колегії адвокатів. – Його безкорисливість. – Його спосіб життя. – Його особисті звички. – Його захоплення панночкою Дезорті. – Його стосунки з аристократичними колами Арраса. – Його друзі й вороги. – Товариство мистецтв і наук міста Мец удостоює промову Робесп’єра нагородою. – Товариство «Розаті» і академія Арраса приймають його до числа своїх членів. – Оґюстен Робесп’єр. – Портрет двох братів. – Максиміліана призначають до складу кримінального суду Арраса. – Його обирають депутатом до Генеральних штатів. – Думка Мірабо про Робесп’єра.

Повернення Максиміліана до своєї родини, в лоні якої він хотів облаштуватися, було для усіх святом. Наші друзі плакали разом з нами від зворушення. Мого брата усі любили. Усім була відома м’якість його вдачі і чистота його серця, і кожен дорожив дружбою з ним.

Він дуже гідно розпочав свою кар’єру адвоката. Його перші промови в суді привертали загальну увагу. Я часто запитувала себе, що послужило причиною великого успіху мого старшого брата як адвоката. Максиміліан був дуже талановитим, його мова була легкою, логіка переконливою, але я не думаю, що лише завдяки цим видатним якостям він заробив собі добре ім’я: на мою думку, головне цьому посприяв вибір справ, за які він брався. Він обирав собі лише справедливі справи і відмовлявся від тих, що не відповідали цьому критерію; ось чому він майже завжди їх вигравав. Йому доручили ряд дуже серйозних процесів, під час яких він проявив неабиякі здібності.

Я бачила, що він завжди був безкорисливим у своїх діях. Коли його клієнти приходили проконсультуватися стосовно якоїсь спірної справи, він скоріше радив їм шукати можливості узгодження розбіжностей і примирення з протилежною стороною, аніж схиляв їх до судової тяганини. Він брався за захист бідних і часто допомагав їм грошима, замість того щоб вимагати гонорар. Часом протилежні сторони в одному і тому ж процесі наполегливо просили взятися за їхню справу. Максиміліан не вагаючись обирав з обох ту, чиї вимоги виглядали більш обґрунтованими, хоч би вона була біднішою і хоч би ризикував при цьому не отримати жодної винагороди. Це свідчить про те, що він не спекулював своєю професією, а підпорядковував усе питанню справедливості. Ось чому про нього казали, що він – «опора пригноблених і месник невинних».

Мушу зануритись у деякі подробиці способу життя, який обрав собі Максиміліан.

Він багато працював і проводив у своєму кабінеті левову частку вільного від судових обов’язків часу. Він вставав о шостій-сьомій і працював до восьмої. Потім приходив його перукар зробити зачіску. Далі він мав легкий сніданок з молочної іжі і повертався до роботи до десятої, тоді вбирався і відправлявся до суду. Після засідання він приходив на обід, їв мало і пив лише воду, до якої додавав трішки вина, він не мав особливих гастрономічних вподобань. Я багато разів питала, що б йому хотілося з’їсти на обід; він відповідав «не знаю». Він любив фрукти, і єдине, без чого не міг обійтися, – це без горнятка кави. Після обіду він виходив на годинну прогулянку або когось провідати. Тоді повертався і знову зачинявся у своєму кабінеті до сьомої-восьмої; решту вечора він проводив з друзями або з родиною.

Мої тітки і я докоряли йому, що він часто буває неуважний, заглиблений у себе під час зустрічей з нами. Справді, коли ми грали в карти або говорили про щось незначне, він усамітнювався в якомусь кутку, сідав у крісло і поринав у роздуми, так ніби нікого навколо не існує. Між тим він був за своєю природою веселою людиною, умів жартувати і не раз сміявся до сліз.

Максиміліан мав спокійну вдачу, він нікому не завдавав неприємностей і мав такі ж бажання, що й інші люди. Скільки разів тітки мені казали: «Твій брат – ангел; він має усі моральні чесноти, отже, він народився, щоб бути обдуреним і стати жертвою негідників».

Утім, не потрібно думати, що ця м’яка вдача, ця благодушність виключали непохитну твердість характеру мого старшого брата. Навпаки, він мав силу волі і нестримну енергію. Його керівництво на чолі уряду впродовж близько двох років довело, що він був сильний, наче бронза і граніт. Однак ця енергія, ця непохитність змішувалися у ньому з такою привітністю, що зачаровувала усіх, хто бачив її зсередини. Нехай всякий, хто бачився з Максиміліаном, спробує це заперечити. Усі, хто контактував з ним особисто, хто бачив його у ті хвилини, коли він виливав душу і показував її такою, як вона є, визнають, що ніхто не керував урядом більш сильною рукою і також ніхто не був м’якшим і стриманішим у приватному житті. Як це пояснити? А так, що поруч з вишуканою чутливістю він мав глибокі переконання, і коли йшлося про ці переконання, вони підкорювали усе навколо.

Люб’язність мого брата у стосунках з жінками викликала симпатію з їхнього боку. Деякі з них, на мою думку, мали до нього більш ніж звичайні почуття. Одна з них, панянка Дезорті, покохала його, а він її. Тато цієї молодої особи був одружений вдруге з однією з моїх тіток. Від першого шлюбу у нього було двоє синів і три дочки. Коли мого брата обрали депутатом до Генеральних штатів, він вже два чи три роки припадав за панночкою Дезорті. Кілька разів поставало питання шлюбу, і, мабуть, Максиміліан одружився б з нею, якби не голоси співвітчизників на виборах, які висмикнули його з принад приватного життя і жбурнули у вир політичної кар’єри. Панянка Дезорті заприсяглася, що буде належати лише йому і нікому більше, втім не додержала своєї обіцянки і під час сесії Установчих зборів віддала свою руку іншому. Мій брат нічого не знав про клятвопорушення, поки не повернувся до Арраса по закінченню Зборів; він був сильно і болісно ним вражений.

Завдяки своїм успіхам в адвокатській діяльності Максиміліан познайомився з багатьма представниками аристократичного класу. Він був у їхньому колі дуже популярним. Провідні родини Арраса були щасливі приймати його в себе. Якби мій брат любив багатство та почесті, то без особливих зусиль зміг би задовольнити свої пристрасті та одружитися з багатою спадкоємицею Арраса, однак його безкорисливість та байдужість до того, що стосується його власних справ, завжди відганяли від нього цю ідею.

Він мав багато друзів, яких дуже любив. До їх числа належав п. Лєдюк, адвокат, що вийшов на пенсію, людина з визначними заслугами; п. Еме, настоятель катедри Арраса, якого приятелі прозвали «мудрець»; п. Девік, настоятель у тій же катедрі, який був викладачем у колежі Людовіка Великого під час навчання там Максиміліана; вони, як брати, любили один одного; п. Бюіссар, дуже поважний вчений; пани Лянглюа, Шараман, Ансар та інші – молоді та дуже талановиті адвокати. Мій брат вважав, що може також зарахувати до числа своїх друзів панів Дерюзе – генерального адвоката, Дюбуа-де-Фоссо, який згодом став мером Арраса, та інших; втім, пізніше він дізнався, що їхня дружба була нещирою.

Я назвала імена його справжніх і несправжніх друзів. Однак я промовчу про імена його ворогів, а він їх мав. Хто б міг подумати, що така м’яка людина, з такими милими манерами може мати ворогів? Це тому, що він був вартий поваги, і великої поваги, а є люди, які не пробачають в інших те, що викликає повагу, як певні жінки не пробачають вроди, яку бачать в інших жінок. Коли моєму братові казали, що він має ворогів, він не хотів у це вірити; він казав: «Що ж я їм зробив?» Я добре знаю, що він зробив кільком з них, з якими не хотів товаришувати, тому що вони демонстрували непристойну поведінку чи у нього були сумніви стосовно їхньої порядності. Можна звикнути до думки про несправедливість людей, коли знаєш, що більшість ворогів мого брата нарікали лише на те, що він не помітив їх на вулиці і тому не привітався з ними у відповідь. Максиміліан був дуже неуважний чи, радше, завжди заглиблений у себе [Сестра Максиміліана Робесп’єра, під час однієї з наших розмов, розповіла мені, аби показати, до якої міри її брат є неуважним, як він одного разу повернувся додому пообідати, коли стіл ще не завершили накривати; суп вже було подано; він сів за стіл і, не звертаючи уваги на те, що тарілки ще не подали, набрав собі ложку юшки і вилив на скатертину. – Л.]. Часом він проходив повз своїх близьких друзів і не помічав їх. Ось що дало привід звинуваченням у пихатості, висунутим проти нього ворогами. Пихатий! Той, хто бачив у людях лише братів! Той, хто був найпалкішим поборником рівності! Ось таким чином завжди спотворювали його характер і наміри і приписували йому злочини у найневинніших речах.

З описаного нижче випадку можна судити, наскільки Максиміліан був неуважним: одного разу ми разом проводили вечір в гостях у наших друзів і поверталися додому доволі пізньої години, аж тут мій брат забуває, що супроводжує мене, подвоює крок, залишає мене позаду, приходить додому один і замикається у своєму кабінеті. Я повертаюся додому за кілька хвилин після нього. Його неуважність видалася мені такою милою, що коли я побачила, як він прискорює ходу, я дозволила йому піти, не нагадуючи про те, що я поруч. Я заходжу до його кабінету і бачу, що він вже перебрався у домашній халат і дуже зосереджено працює. Він мене здивовано запитує, звідки я так пізно прийшла сама, я відповідаю, що повертаюся сама лише тому, що він залишив мене посеред вулиці і поспіхом побіг додому. Тоді він згадав, що ми йшли разом, і ми обидва засміялися від кумедності ситуації.

Кар’єра адвоката була не єдиною цариною діяльності, де відзначився мій брат, він також спробував свої сили на літературній ниві. Товариство мистецтв і науки міста Мец у 1784-му чи 1785 році проводило конкурс на таку тему: «Звідки взялася поширена в суспільстві думка, що покладає частину ганьби і покарання на усіх членів однієї родини, зумовлені вчинками одного з них? Чи ця думка є шкідливою чи, навпаки, корисною?» Мій брат, якого обурювала будь-яка несправедливість, завзято взявся за можливість спростувати широко поширений забобон і надіслав на конкурс свої міркування, де дуже красномовно дав оцінку обом запропонованим питанням і аргументував ствердне рішення стосовно останнього.

Максиміліан отримав нагороду за цей дискурс. У мене немає його зараз на руках; однак мене і досі вражає сила і потужність аргументів, які він наводить для спростування несправедливого забобону, який покладає незгладну ганьбу на цілу родину лише через те, що одного з членів родини звинуватили у злочині. О, брате, ти не передбачив, коли писав цей дискурс, що одного дня твою нещасну сестру, жертву цього суспільного забобону, будуть переслідувати й ганьбити лише через те, що вона є членом твоєї родини. Родини Робесп’єра – найдоброчеснішого з людей, чиє добре ім’я забруднили наклепами, зробивши з нього злочинця і чудовисько. Мій брате! Коли ти шукав відповіді у своєму найдобрішому серці і найчистішій совісті, тобі і на думку не спадало, що одного дня єдиному нащадкові твоєї сім’ї не буде де прихилити голову, тому що негідники занапастили твою репутацію. Не подумай же, мила тіне, що я хоч раз почервоніла від цього тавра, яким наклепники заклеймили наше ім’я. Я пишаюся ним. Я горда бути з тобою однієї крові, бути сестрою великого Робесп’єра, непохитного ворога всякої несправедливості та усілякої зіпсутості. Робесп’єра, якого б тепер утримувані аристократами борзописці історії возвеличували, якби він змовився з гнобителями народу [Стосовно вигаданих «Спогадів», виданих у 1830 під іменем Робесп’єра одним дуже «гідним» часописом «Універсель», що підступно поглумився над Шарлоттою Робесп’єр, написавши, що вона підробила свої нескромні спогади, і що вона, таким чином, дала можливість у цих «Спогадах» додати пропущене іншими біографами. Шарлотта Робесп’єр написала з цього приводу редакторові «Універсель» чудового листа, якого той зовсім не збирався друкувати. У ньому на додачу до першої підлості вона вказала на нову підлість. Чи, радше, на мовчазне визнання брехні, оскільки закінчувати статтю претензіями з боку журналіста було недобросовісно і означало зізнатися, що ці претензії залишаться без відповіді, руйнуючи твердження, яке спровокували. Шарлотта Робесп’єр дала мені, вже більш як два роки тому, копію цього листа з проханням не оприлюднювати, поки вона жива. Я дотримався її бажання. Це саме той лист, який було надруковано «Ревю Ретроспектів». Його можна прочитати в кінці цих Спогадів. (Дивись виправдувальні документи, № 2.). – Л.].

Максиміліан взяв участь у конкурсі знову. Академія Ам’єна проводила конкурс «Хвала Ґрессе». Мій брат відправив дискурс, який отримав достойну оцінку, єдину, яку взагалі комусь дали, оскільки нагороду не було присуджено нікому з учасників. Коли його дискурс пішов до друку, він розіслав по одному екземпляру всім своїм друзям, а ті подякували йому у прозі й віршах. Особливо відзначився п. Фоссо своїми, досить посередніми, віршами, у яких він вихваляв мого брата за його чесноти, хоча пізніше перейшов до лав тих, хто заперечує ті ж самі чесноти. Я зберегла копію віршів п. Фоссо.

Мій брат був членом товариства «Розаті», яке складалося з вчених, представників влади, військових, і т. д., які були літераторами або просто шанувальниками літератури і мистецтва. Це товариство проводило зібрання у певні дні, де читалися літературні твори усіх можливих жанрів, а потім їх жваво обговорювали. Справжнім святом було прийняття нового члена. Новий учасник готував промову, хтось із членів йому відповідав, і це свято закінчувалося безтурботною вечерею, де панували щирість та сердечність. У день, коли до товариства «Розаті» приймали мого брата, він зімпровізував пісню на три куплети, яка викликала жваві аплодисменти. Я досі маю копію тієї пісні, написану рукою мого брата.

Максиміліана також було прийнято до Академії Арраса, більшість членів якої були учасниками товариства «Розаті».

Я ще не говорила нічого про мого брата Оґюстена – легко здогадатися чому: Оґюстен вчився у колежі Людовіка Великого так само довго, як і Максиміліан, і, відповідно, не був у Аррасі, куди повернувся за кілька років до революції. Оґюстен, за словами усіх, хто його знав, був від природи талановитішим за Максиміліана. Природа була стосовно нього щедріша. Втім, він був менш працьовитим за мого старшого брата і навчання його так не приваблювало. Максиміліан і я часто дорікали йому за це. Ми його вмовляли знайти собі заняття. Деколи він діставав від нас нагінки і брався за роботу, але з таким гарячим запалом, який не може тривати довго. Він зачинявся у своїй кімнаті і проводив кілька днів серед книжок. Але довго витримати таке обмеження він був не в змозі. Мушу сказати, що попри невеличкі чвари, які сталися між нами згодом і про які я розповім, як прийде слушний час, мій брат Оґюстен був добрим і чуйним, його серце мало таку ж природу, як і Максиміліанове, і якби не плітки кількох жінок, яких я назву пізніше, гармонія у наших стосунках не зникала б ні на хвилю.

Якби я хотіла провести паралель між моїми двома братами, я б сказала, що у старшого громадянська хоробрість була на вищому рівні, ніж у молодшого; проте, з іншого боку, в Оґюстена військова хоробрість була непорівняно розвинутіша, ніж у Максиміліана. Робесп’єр-молодший міг би зробити чудову кар’єру військового; його ніщо не лякало, він був безстрашний; на чолі полку чи дивізії він міг би робити дива; це був Цезар. Мій старший брат у своєму кабінеті, з пером у руці чи на трибуні наганяв страху на усіх тиранів Європи. Втім, цим його роль і обмежувалася, і він насилу б зміг зважитись вбрати військовий однострій, щоб боротись з ними зі зброєю в руках чи вийти на площу. Чи змогли б термідоріанці так легко здобути перемогу, якби Максиміліан поміняв тогу трибуна на генеральську шпагу та став на чолі величезного натовпу, що зібрався біля ратуші ввечері 9-го термідора і був готовий за помахом руки мого брата виступити, куди він скаже? Я знаю, що тоді його стримали непрості роздуми. Коли йому казали: «Закликаймо народ до повстання». Він відповідав: «Від чийого імені?». «Від імені Конвенту, – крикнув Сен-Жюст, – Конвент там, де і ми». Сен-Жюст мав рацію, і якби Робесп’єр розділив цю точку зору, а головне, відчув необхідність піти на чолі повсталого народу, вітчизну було б врятовано.