Микола Леонтович

© І. А. Коляда, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

* * *

Присвячую педагогу-наставнику Світлані Володимирівні Черненко, з вдячністю за підтримку на життєвому шляху та у професійній кар’єрі

Розділ перший. «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я»

Слова цього святкового приспіву величальної пісні не раз у дитинстві чув малий Миколка. Бо як тільки починало сутеніти, в українських селах (це повелося з давніх-давен) щедрувальники, переважно молодь, влаштовували головне святочне дійство Щедрого вечора. Це – щедрування, величальні новорічні обходи і поздоровлення: піснями славлять господарів, бажають їм здоров’я й достатку на весь рік, за що й мають щедру нагороду. Це народне свято йде корінням вглиб дохристиянської історії слов’ян.

Щедрий вечір – свято місячної і зоряної ночі, з якої зродився золотопроменевий світ. З давніх часів хлібороб вельми вшановує благодійство ночі, коли після денної спеки все оживає і яка дає йому змогу відпочити та набратися життя. У цей вечір вдячні наші пращури-слов’яни величають свято Щедрого вечора, свято місяця та зорі. Величають своїми святочними піснями – щедрівками. Величаючи місяць і зорю, прапрадід-хлібороб уводить нас у ще глибинніші таємниці життя, до первопочину світу на землі. Бо не був би Місяць ясен – місяцем, коли б не могутній бог Хорс, який засвітив у ньому світло Дажбога. Багато мук і страждань витерпів Місяць від жорстокої богині темряви та смерті – Мари. Але бог Хорс щоразу його воскрешав із мертвих, а після третього разу, з виникненням життя на землі, бог Хорс своїм святим світлом на честь народження молодого Божича та приходу у світ воїнів-захисників сонця, благословив його у безсмертя на віки.

З тих прапрадавніх часів кожного року 31 грудня наш пращур-хлібороб відзначає свято Щедрого вечора, а 1 січня – день народження Місяця, вірного побратима сонця Дажбога, сина всемогутнього бога Лада. У всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, окрім сина, була ще донька, яку називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна. Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий Змій викрав із срібного терема Миланку і запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальник-Васильчик і з нею одружився. Цьому сміливцеві, який колись визволив з неволі золоту панну Миланку, вдячний князь влаштував свято. Ось чому на Щедрий Вечір ще святкують Василя. На це свято приносять у жертву свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик є покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, та свинячі ніжки, щоб і у людей не хворіли ніжки. Вшановували Миланку-Меланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.

Напередодні Нового року щедрий на добро бог Ладо сходить з неба на землю до хлібороба, оглядає його господарство, худібку, розмовляє з нею, оглядає його поля і ниви. На Щедрий вечір усі люди дякують йому та прощаються з богинею Колядою, а Сонцю в небі бажають безхмарних голубих висот. Ось чому цей вечір уже не святий, а щедрий: на обід мусить бути багато смачних страв. Це насамперед млинці, вареники, пиріжки, капуста, горох, смажені ковбаси, кишка-кров’янка, холодець, книші та паляниці.

У Ясного Місяченька є дванадцять братів – Березень, Квітень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад, Грудень, Січень, Лютень. Сам вечір під Новий рік тому і зветься Щедрим і Багатим, бо всі ці брати місяця в гостях у людей.

Колись нашим батькам-дідам Місяць уявлявся як наречена Сонця, та з бігом часу уявлення про місяць і сонце змінилися, Сонце почало виступати як жінка, а Місяць – як чоловік:

 
Ясен Місяць – пан господар,
Красне Сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.
 

Збереглася оповідка про те, що Сонце – прекрасна Панна в золотих шатах, Місяць – хлопець-молодик, який хоче одружитися з чарівною Панною. Та минає їхня перша любов, і Місяць закохується в Зорю. Розгнівалась Красна Панна – Сонце – і своїм променевим мечем розрубила Місяць навпіл. З того часу й став Місяць щербатим. Саме тоді місяць і почали уявляти срібночубим струнким та блідолицим юнаком. Наші предки присвятили місяцю перший день, який розпочинає тиждень – понеділок, а оскільки місяць час від часу змінює свій вигляд, стали вважати його непостійним. Тому щось важливе у понеділок починати не наважувалися, бо буде невдача. Ще і досі існують приказки: «Понеділок – важкий день», «У понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай».

Вшанування місяця нашими предками відоме з IV тисячоліття до н. е. Стародавні волхви ворожили за виглядом поверхні Місяця та зміною його фаз. Пізніша назва божества Місяць – Василля перетворилася у чоловіче ім’я Василь^[1].

У християнській традиції свято приурочене пам’яті преподобної Меланії Римлянки, що жила в Римі в IV–V століттях. Меланія була донькою римського сенатора, якій у спадок дісталося багатство батька. Меланія вирішила присвятити своє життя слідування вченню Христа. Її статок витрачався на місіонерську діяльність, створення громад і монастирів. Разом із чоловіком вона поширювала Слово Боже серед різних народів. День її смерті (13 січня, тобто 31 грудня за церковним календарем) став пам’ятною датою в православній традиції. Згодом релігійні обряди змішалася з язичницькими, що дійшли до наших днів.

Назву Василів вечір свято отримало на честь пам’яті про Святого Василя Великого, одного з великих каппадокійців (видатних діячів, чия інтерпретація вчення користується авторитетом), якого церква вшановує 14 січня (1 січня за старим стилем). Відповідно до української новорічної традиції, вечір з 13 на 14 січня називають Щедрим, тому що до нього готують щедрий святковий новорічний стіл. Господиня, лише «мине з полудня», починає готуватися до «щедрої вечері». У неї все чистенько побілено, підведена піч, приготовлено чисту білизну для всієї родини. Вона напекла вже книшів, калачів, книшиків і паляниць, вдруге протягом зимових свят приготувала кутю, але уже скоромну. Сьогодні буде справді щедра вечеря – різноманітна й смачна. Здебільшого готують м’ясне та мучне: печеню, ковбаси, млинці, вареники тощо. Млинці мають бути обов’язково: щоб сонечко землю припікало, як вогонь млинці, і щоб навесні й улітку все так росло, як тісто на дріжджах.

На Щедрий вечір батько ховається від дітей за пирогами і книшами – символом щедрості, багатства. «А де наш тато?» – питають діти. «А хіба ви мене не бачите?», – відповідає батько із-за купи пирогів. «Ні, не бачимо, тату!» – «Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили! Щоб у достатках і спокої інших свят дочекати». Діти цього вечора ходять попід вікнами сусідів і щедрують, за що їм дають гроші або щось їстівне. При цьому хлопці маскуються – хто ведмедем, хто бабою, хто як придумає. Обов’язково хтось має бути переодягнений жінкою – «Меланкою». Щедрик – це щедрівник або й сам Щедрий вечір.

Щедрий вечір – свято місячної зоряної ночі, з якої зродився золотопромінний світ.

Розділ другий. «Щедрик». Діамант, огранений рукою Генія

…коли б Леонтович не написав нічого більше… як «Щедрика», «Дударика», «Ой пряду», «Козака несуть», «Гри в зайчика»… його значення в історії української хорової музики було б раз назавжди запевнене…

Станіслав Людкевич

«…якщо поглянути на Леонтовичевого «Щедрика» в графічних орнаментальних образах: Диво – його поспівки перевтілилися в абриси ніжної квітки, що зростала вертикально вгору. У ній яскраво виокремилися 6 елементів: 1) споконвічне «зерно» в прямому виді, де 68 повторів (включно з виокремленим останнім) – 68 «пелюсток»; 1-а) рефлексія «зерна» – верхньотерцієвий підголосок (S: «В тебе товар весь хороший…»); 2) лінеарне «стебло» – спочатку низхідний рух в альтів («Стала собі»), а далі – в альтів і тенорів («щебетати»); 3) листячко із «зубчиками» – акцентами («В тебе товар весь хороший…»); 4) хвилясті «трави-ковилі» (S: «В тебе жінка чорноброва»); 5) ґрунт – бурдон (Basо: «В тебе товар весь хороший»); 6) бутон-пуп’янок (дует coda: «ластівочка»). Можна збагатити малюнок квітки напластуванням усіх 67-ми мотивів-пелюсток (бо остання 68-а – coda). Суттєвий феномен – універсальні закони людського мислення виявилися спільними як для музичного інтонування, так і для графічного малюнку. Вони оформилися в одвічний символ-орнамент «Квітки життя» з бутоном-пуп’янком – паростком у майбуття, який так люблять вишивати на рушниках наші майстрині, або ж вимальовують художники з Петриківки чи на кераміці гончарі, на дерев’яних виробах різблярі» (В. Кузик)^[2].

 
Ще́дрик, щедри́к, ще́дрівочка,
При́летіла ла́стівочка,
Ста́ла собі́ ще́бетати,
Го́сподаря ви́кликати:
«Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару –
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
У тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей,
Хоч не гроші, то полова,
У тебе жінка чорноброва».
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
 

27 грудня 1913 р. киян-поцінувачів музики порадував прем’єрою Олександр Кошиця, диригент і хормейстер. Разом зі своїм колективом він започатковує традицію щорічного виконання на Різдвяні свята концертів українських колядок. Ці концерти проводились у залі громадського зібрання на вулиці Володимирській, 45. Прем’єра отримала схвальні відгуки, тому вирішили продовжити тематичні виступи і в наступні новорічні свята. Упродовж 1914–1915 рр. у концертних програмах колективу лунали не лише українські колядки, а й польські музичні твори. Усі вечори колядок були благодійними, зокрема в попередні роки хористи влаштовували співи на користь товариства швидкої допомоги учням вищих навчальних закладів та товариства «Самоосвіти».

25-го грудня 1916 газета «Киевская мысль» своїм анонсом сповістила киян, що у четвер, 29-го грудня, знову відбудеться традиційний щорічний вечір-концерт українських різдвяних колядок, які виконає мішаний хор під орудою шанованого киянами диригента Олександра Кошиця. Анонс сповіщав, що придбати «квитки у В. Ідзіковського (Хрещатик, 37) і у Бюро «Натураліст» (Володимирська, 52) від 10 год. ранку до 7 год. вечору, а 26 і 27 грудня – від 11 год. ранку до 5 год. вечору»^[3].

29 грудня 1916 р. Зала Київського купецького зібрання (нині – приміщення Національної філармонії). Мішаний хор студентів університету Св. Володимира і хор слухачок Вищих жіночих курсів виконав «Щедрик» М. Леонтовича. Збір коштів від цього концерту пішов на користь Товариства надання допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від військових дій. Про виконання «Щедрика» саме під час четвертого концерту колядок згадував сам О. Кошиць у листі до Павла Маценка: «Приїхав до Києва Леонтович і привіз з собою на розгляд щось нове, не пам’ятаю, що. Це була вже друга його візита до мене, і так само, як в перший день знайомства, ми сіли пограти і мої розкладки… А потім я одержав від нього «Щедрика», в якому головну роль грає той самий музичний засіб, і тоді ж (я) вивчив його з Студентським хором для наступного концерту колядок в 1916 році. Це був початок популяризації М. Леонтовича в моїх концертах і взагалі перший його виступ у світ, як компоніста. Виступ був дуже вдалий і успішний».

Щедрівки, як ми знаємо, величальні українські народні обрядові пісні. Виконуються під Йордан у Щедрий Вечір. Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію. У давніх щедрівках і колядках відбилися часи Русі–України й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. У щедрівках і колядках християнського циклу знаходимо мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних описів – картини народного Христа, поклоніння волхвів і пастухів. У багатьох щедрівках і колядках християнські мотиви і євангельські оповіді сполучені зі життям і побутом українського селянина («Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі. Щедрівки і колядки християнського циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мистецькою красою. Основні мотиви їх – християнська любов, милосердя, глибока пошана до матері. Щедрівки відрізняються від колядок своїм неодмінним приспівом «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір». Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися українські письменники і композитори.

Твір, який приніс своєму автору світову славу, М. Леонтович переписував декілька разів. А двічі навіть хотів знищити. У «Щедрика» п’ять авторських редакцій: перша з’явилася 1901 року, а остання – в 1919-му.

Народна пісня була кредом життя композитора Миколи Леонтовича. Скрізь, де він навчався, працював, просто перебував, композитор завжди намагався збирати пісенний фольклор. «Записував їхні мелодії і тексти від знайомих і друзів, від колег по роботі та учнів. Об’єктами обробок стали й народні пісні, запозичені композитором із відомих йому на той час друкованих збірників: «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (К., 1917), А. Конощенко «Українські пісні з нотами» (Одеса, 1902, 1909, Київ, 1904), К. Поліщук-Остапович «Збірник найкращих українських пісень з нотами» (К. 1913. – Ч. І. 3, 4), І. Демченко «Українське весілля» (Одеса, 1905) та рукописний зошит «23 пісні». Коли текст був відсутній або неповний, Леонтович дозволяв собі дописувати або доручав зробити це товаришам. Тому автентичність його творів інколи важко встановити.

Існує чимало припущень музикознавців, де саме Микола Леонтович міг почути вперше щедрівку і записати її. Одне з них – не деінде, а на Хмельниччині у невеличкому селі Підлісці, що на Ізяславщині. Саме звідки родом його дружина Клавдія Жовткевич. Так, деякі дослідники відносять перші варіанти обробки «Щедрика» Леонтовичем до 1901–1902 років, коли він познайомився зі своєю дружиною. Інша частина дослідників вважає, що першоджерелом «Щедрика» була обрядова пісня а сареllа, записана К. Поліщуком та М. Остаповичем у м. Краснопіль Житомирського повіту на Волині.

Хоча волинська версія могла стати однією зі складових частин мелодії, однак не була єдиною її основою. М. Леонтович ще декілька разів вертався до цієї теми: в 1906–1908 роках, 1914 році, 1916 році, 1919 році. У 1910 р. композитор, за згадкою Болеслава Яворського, розпочав поліфонічні вправи з мотивом-оstinato^[4] «Щедрик».

Микола Леонтович обрав знайомий із дитинства фольклорний зразок, що побутував на Поділлі. Приблизно 1916-го року він знайомиться з ним зі «Збірничка найкращих українських пісень з нотами» 1913 р., ч. ІV К. Поліщука – М. Остаповича (№ 23, с. 18). Так, на рукописі «Щедрика», надісланого О. Кошицю, стоїть дата 18 серпня 1916 р. І як дослідив Я. Юрмас (Юрій Масютин) текст взято саме з цієї збірки. На думку В. Кузик, композитор у збірці К. Поліщука – М. Остаповича взяв тільки слова, записані збирачем на Волині в м. Краснопіль Житомирського повіту. Слова завше запам’ятовуються гірше, аніж наспів.

Знайомство з надрукованим текстом дало митцю простір для більш широкого розгортання музичного матеріалу. Так, опрацювання митцем «Щедрика» продовжувалося шість років і ознаменувалося успіхом у Києві в Різдвяних концертах студентського хору під орудою О. Кошиця. Зрештою, уже перші дослідники творчості Леонтовича зазначали: «Щедрик» – то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяно променем генія і який вартий зайняти (і займе) не останнє місце в світовій музичній скарбниці» (Козицький П. О. «Творчість Миколи Леонтовича», 1923 р.).

Феноменальний успіх у Києві в Різдвяних концертах хору студентів Свято-Володимирського університету під орудою Олександра Кошиця 29 грудня 1916 р. (за старим стилем) став для «Щедрика» М. Леонтовича першим щаблем сходження до світової слави.

Ще за життя композитора «Щедрик» набув широкої популярності в Україні і багаторазово виконувався музичними колективами в різних аудиторіях. Твір Леонтовича під час Української національно-демократичної революції співав у Києві Український національний хор під керуванням Кирила Стеценка; 1919 р. у Кам’янці-Подільському «Щедрик» був виконаний під орудою самого композитора. 31 травня 1920 р., під час перебування Директорії у Вінниці, відбувся виступ капели Давидовського, яка презентувала і найкращі твори Леонтовича. Лунав «Щедрик» і в Тульчині у виконанні місцевої капели, сформованої у вересні 1920 р. самим автором.

Учні Леонтовича й гадки не мали, що їхній учитель є автором більшості творів, які вони готували. Як згадував один із його вихованців, диригент Одеської опери Микола Покровський: «Про те, що Леонтович є автором чудових обробок українських народних пісень, ми, тульчинці, дізналися лише завдяки Кирилу Григоровичу Стеценку, який восени 1920 р. приїхав до нашого міста з Другою пересувною хоровою капелою «Дніпросоюзу». Концерт капели відбувся у залі колишнього Офіцерського зібрання, поряд з кімнатою, де колись жив відомий російський полководець О. В. Суворов. Серед творів М. Леонтовича виконувалися «Моя пісня», «Щедрик», «Дударик», «Над річкою бережком», «На городі качки пливуть» та ін. Майже всі номери доводилось повторювати «на біс». Потім К. Стеценко оголосив автора творів і витягнув на сцену Миколу Дмитровича. Важко передати, що було в тім залі: овації, овації без кінця. К. Стеценко з капелою поїхав далі з концертами, а М. Леонтович залишився таким же скромним, яким був і раніш».

Останні прижиттєві концерти Леонтовича відбулися у другій половині грудня 1920 р. в подільських містечках Шаргород та Бершадь. За словами очевидця тих виступів Івана Чорноволюка, Микола Леонтович завітав до Бершаді проїздом із Шаргорода, оскільки хотів послухати місцевий шкільний хор, про який «слава докотилася до самого Тульчина».

«Концерт відбувся у міському театрі, колишньому приміщенні лісового складу. Зібралося багато жителів міста, які бажали послухати чарівні пісні улюбленого композитора. Ведучий концерту учень Дмитро Гончарук дзвінко оголосив: «Микола Дмитрович Леонтович. «Щедрик». Диригує автор!» У залі вибухнули оплески, які з появою композитора перейшли в овацію».

У січні 1919 р. за вказівкою Головного Отамана Симона Петлюри постало питання організації хорового колективу для відправки в закордонне відрядження до Франції, щоб посилити українську дипломатичну місію на Паризьких мирних переговорах. Музичний відділ при Міністерстві мистецтв та національної культури, який очолював Кирило Стеценко, а поряд із ним працювали і Микола Леонтович, і Олександр Кошиць, – останній, до речі, був головою етнографічної секції – ініціювали створення Української республіканської капели, з творчими гастролями якої розпочався тріумф світової слави найкращого твору Миколи Леонтовича. Під час виборів диригента цієї капели Микола Леонтович разом із Кирилом Стеценком зняли свої кандидатури на користь Олександра Кошиця.

У січні – квітні 1919 р. Українська республіканська капела виступала на Поділлі, Станіславщині, Закарпатті, де остаточно сформувала колектив та творчий репертуар, і у складі 81 особи в травні прибула до Праги. Саме в цьому місті українська пісня не лише привернула увагу європейської спільноти до нашої самобутньої культури, а й заявила про цілий народ, що прагнув до ідентичності та визнання за ним права на власну самостійну державу. Перша травнева репетиція українського хору в Празі у «Народньому Дівадлі», на якій були присутні музичний бомонд, критики, газетярі, викликала справжній фурор. Як зазначав один із адміністраторів капели, Олександр Пеленський: «Це був великий день для нашої справи, бо в цей день, історичний для українського народу, українська пісня здавала іспит своєї зрілості, а празький музичний Олімп визнав нашу музику як високу культурну цінність». Перша музична критика була не на концерт, а на генеральну репетицію, і починалася вона пророчими словами Цезаря «Veni, vidi, vici» в чеському часопису Venkov. Українцям кричали: «Слава!» та відзначали, що «виконання найліпше, яке ми коли-небудь чули».

Гастролі в Чехословаччині тривали понад два з половиною місяці. Заклавши тривкі підвалини тріумфу в сусідній слов’янській державі, Українська республіканська капела під орудою диригента-чарівника О. Кошиця вирушила у світове турне. Концерти проходили в Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі, Іспанії та інших країнах, деколи по кілька разів, – і скрізь шалений успіх, овації, слава.

Легендарна капела презентувала старій Європі унікальну, самобутню українську культуру через пісню. «Капела Кошиця сприяє успіху української справи за кордоном набагато більше, ніж українські дипломати», – відзначала газета «Киевская жизнь». Але поразка Української революції негативно позначилася на хоровому товаристві українців. Фактично, призупинилося фінансування, влітку 1920 р. у капелі стався розкол: частина співаків на чолі з О. Приходьком залишила колектив і створила нову хорову одиницю, а капеляни під орудою О. Кошиця почали називатися – Український національний хор (у пресі інколи писали – «Український республіканський хор»). «У Берліні відспівала (капела) свою останню «лебедину пісню» і розділилася на дві нерівні частини, і пішли кожна іншим шляхом, яко урядова установа перестала існувати у Варшаві зимою 1921 року» – зауважував з цього приводу Олександр Пеленський. Незважаючи на розкол, у програмах обох колективів збереглися твори композитора Леонтовича. Восени 1921 р. новостворений колектив виступав у Німеччині, Іспанії, зокрема 21 та 23 листопада – у Мадридському театрі Comedia. Під час співів українців були присутні іспанська королева Вікторія Євгенія та декілька баварських принців і принцес. Україномовна американська газета «Свобода» на своїх шпальтах писала: «В розмові з представниками хору королева висловилась, що в Англії чула багато гарних висловлювань про український хор і вона поставила собі за ціль його почути… хор справив на неї велике враження. Як у провінції, так і в столиці хор мав надзвичайний успіх. Публіка раз у раз домагалась повторення «Щедрик-Щедрик» Леонтовича…» Далі хористи мандрували, співаючи в містах Алжиру та Тунісу. Через рік частина співаків знову повернулася до капели під орудою О. Кошиця.

Український національний хор у складі 43 осіб на чолі з диригентом Кошицем, заручившись підтримкою відомого імпресаріо Макса Рабінова, 16 вересня 1922 р. на кораблі «Каронія» відплив до Америки (США). За 10 днів українські співаки дісталися Нью-Йорку, де їх сердечно зустрічали представники українських громад і товариств, американська преса, працівники кінотеатрів. На кораблі публіка фотографувалася з українськими хористами, що були одягнені в національні шати, члени спеціально створеного Комітету привітання говорили промови, а на завершення хор відспівав гімн «Ще не вмерла Україна».

5 жовтня 1922 р. у престижному концертному залі Карнегі-Хол розпочався американський тур українських співаків. Відкривали концертну програму твором Миколи Леонтовича – кантом «Почаївська Божа матір» («Ой зійшла зоря вечеровая, Над Почаївом стала»). Як писав оглядач Цегельський: «…Саля (зал) виповнюється громом. Таких оплесків склепіннє Карнегі-Гол певне ще ніколи не відбивало». Далі виконали ще одну пісню подільського композитора – «Ой там, за горою», а завершили першу частину виступу легендарним «Щедриком». «Хор відходив з естради серед демонстративних оплесків усієї салі». Того ж дня прозвучали ще дві пісні Леонтовича – «Дударик» та «Ой пряду, пряду». Тріумф у Нью-Йорку був таким великим, що наступний концерт відбувся 15 жовтня у найбільшому театрально-концертному приміщенні міста – розкішному залі Гіподрому, неподалік Таймс-скверу, який на той час вміщав 5200 місць. Зал був переповнений, а успіх – ще більшим, ніж раніш.

Хор О. Кошиця у 1919–1926 рр. об’їздив весь культурний світ Європи й Америки, дав близько тисячі концертів, а кожен виступ тривав не менше двох годин, деколи доводилося виступати двічі на день і більше. Поряд із найкращими хоровими творами та обробками народних пісень, чільне місце займали і твори Миколи Леонтовича. У програмі було 15 творів подільського композитора: «Почаївська», «Ой там за горою», «Щедрик», «Ой пряду, пряду», «Коза», «Діду мій, дударику», «Чого, Івасю, змарнів», «Ой у полі при дорозі», «Ой вийду я на улицю», «Мак», «Ой з-за гори та й стовпом дим», «Зайко», «Женчичок-бренчичок», «На городі качки пливуть», «Ой темная, та й невидная ніченька». За кількістю пісень у репертуарі хору Леонтович посідав третє місце після Лисенка та Кошиця. Найулюбленішими у публіки були кант «Про Почаївську Божу Матір», «Щедрик», «Ой пряду, пряду».

«Леонтовичеві пісні співали, за малим винятком, усі. «Щедрик» став коронною точкою нашого репертуару в усіх краях впродовж п’яти з половиною років. – згадував О. Кошиць. – Новина в аранжовці полягала в трактуванні народної мелодії, вокальної по суті, як об’єкт інструментальної розробки. Це надавало безумовно свіжости аранжовці, чулось щось незвикле, і подобалось публіці дуже, включно до надання титулу геніальності самому авторові». «Усе і всюди очаровували публіку пісні Леонтовича, і не раз бувало, що з боку публіки передавано карточками бажання, щоб одну з цих пісень заспівати, коли її не було в програмі» – відзначав О. Пеленський, свідок тих подій.

Лунали твори М. Леонтовича і у виступах хорів у таборах інтернованих осіб у Польщі, Чехословаччині, співочих товариствах, студіях української емігрантської громади, студентських громадах Австрії, Німеччини, Бельгії, Голландії, які масово виникали у 1920-х рр.

«Щедрик» Миколи Леонтовича так сподобався американцям, що 1936 р. Пітер Вільговський, українець за походженням, написав текст англійською мовою, і досі американські хори, професійні й непрофесійні, співають цей твір як коляду на Різдво. Ця маленька українська щедрівка стала справжнім музичним дивом, яке розійшлося по всіх континентах. Тільки у США «Щедрик» мав 600 редакцій та 50 видань на грамплатівках упродовж 1950–1974 рр. і донині використовується у різних народів Європи й Америки у святах новорічної обрядовості, в сучасних голлівудських фільмах, на концертах, телешоу, в рекламах відомих брендів. Мелодію українського «Щедрика» використовують у різних стилях: від джазу до року.

 
Carol of Bells
Hark how the bells,
sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away
Christmas is here,
bringing good cheer,
to young and old,
meek and the bold,
Ding dong ding dong
that is their song
with joyful ring
all caroling
One seems to hear
words of good cheer
from everywhere
filling the air
Oh how they pound,
raising the sound,
o’er hill and dale,
telling their tale,
Gaily they ring
while people sing
songs of good cheer,
Christmas is here,
Merry, merry, merry, merry Christmas,
Merry, merry, merry, merry Christmas,
On on they send,
on without end,
their joyful tone
to every home
Ding dong ding… dong!
 

«Щедрик» Миколи Леонтовича уже давно став світовим хітом, Різдвяною мелодією ХХ ст.