FакіR

Завжди є хтось розумніший за тебе…

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами чи подіями абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

ФАКІР – 1. Мусульманський або індуїстський мандрівний чернець, що дав обітницю жити з жебрацтва; дервіш. 2. Європейська назва мандрівного фокусника, який демонструє нечутливість тіла до болю, незвичайну силу, вміння приборкувати гадюк тощо (Словник української мови: в 11 томах. – Том 10, 1979. – Стор. 551).

ПЕРЕДМОВА

Цей роман для мене – особливий. Хоч усі вони такі. Але цей – найособливіший. Причому цих особливостей багато. Почну з тієї, що він ішов до читача довгих двадцять чотири роки. Точніше – йшов менше. Більше стояв. Лежав. Сидів. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмірковував: варто чи ні. А потім зібрався і – сміливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повністю зроблений) набагато досвідченішою рукою.

Його перші сторінки писалися тоді, коли автор не вірив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер він сміливо кидає улюбленого героя у найнебезпечніші пригоди і знає, що той його не підведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логічний. Не завжди прямий. Але він обов’язково є. І герой на нього обов’язково вийде.

Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В іншому разі, можливо, не було б трьох попередніх, а також десятків наступних, які вже задумано. Залишається почекати, коли автор і Лисиця знайдуть час для втілення все нових і нових ідей. А вони, повірте, шикарні. Також повірте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрібне для чергових «нескінченних насолод від читання і Цього Прекрасного Світу».

З повагою і глибокою вдячністю,

В’ячеслав Васильченко

Присвячується студентським рокам.

Вони того варті.

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

З листа професора Богдана Лисиці

«Цієї ночі мені приснився дивний сон. Чіткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого і яскравого не пригадую. За життя промайнули їх тисячі, але в пам’яті ніколи не лишались. Захотів би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось і згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскраві. Можливо, страшні. Та все одно фрагменти. Не більше. І тут раптом – відразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художній твір. З чіткими рельєфними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамічними епізодами. Розвиненим сюжетом. Такий собі повнометражний художній фільм. Для прокату в кінотеатрах. З претензією на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченістю на успіх у глядача. Світового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територія, куди мені вхід суворо заборонено…

Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той і нестямно бив крильми, щоб відлетіти… І наче – ухопив…»

– Але… Перш ніж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тім, що вмирає людина, ціле життя якої – ніщо інше, як дорога до смерті?» Хто це?

– Сенека.

– Смерть вас не вражає?

– Смерть – це моя буденність.

Марек Краєвський («Еринії»)

– Завжди одне і те ж, – думав він, – потрібно обов’язково вторгнутися в інтимне життя інших людей і роз’ятрити їхні рани, щоб визначити, чим же вони інфіковані. Потрібно простежити зв’язки, що ведуть від жертви до ката. Мабуть, причиною тому вічна цікавість – природжений інстинкт детектива, такий же потужний, як і інші інстинкти, і пов’язаний з одвічним прагненням до істини. Будь-яка загадка завжди викликає бажання розгадати її.

Еухеніо Фуентес («У лісовій глушині»)

Пошук рішення – те ж саме полювання. Це радість дикуна, і ми наділені нею з самого народження.

Томас Гарріс («Мовчання ягнят»)

ПРОЛОГ

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 18 хв.

«Ні, все-таки дивні вони створіння, ці жінки. Скільки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нічому й не навчилися. За стільки часу. Погані, виходить, учні. Нестаранні… Ось і ще одна вскочила… Як же це все банально…»

Тоні лежав на готельному ліжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з ліпниною. Вигадливий барельєф – химерні викрутаси вниз-угору і з боків, що обрамляли густо засіяне візерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А ніби – над усім майбутнім життям. Яке залежало від усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – і все це «горішнє химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранішньою дрімотою. І на його уламках розквітне…

Не спав і думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнішою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омріяним…

Думав і вичікував. Вичікував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарешті засне. Засне так, що буде можна…

Вичікував і радів. Точніше – починав радіти. Скоро… Скоро… Скоро… У голові – ніби годинник відраховував останні хвилини. Якісь жалюгідні останні хвилини. Ще трохи і – буде можна…

Почувався рибалкою. Досвідченим. «Зубатим». «Посвяченим»… Наживив. Закинув. І чекає.

Від такого ні жодна тюлька не втіче, ні навіть сама Золота Рибка. Черв’ячка-бо проковтне обов’язково. Ще й пальчики оближе. А разом – і гачечка підступного… І вже не зіслизне…

Проте задоволення не з’явилося. А мусило б… Зрозумів… Дві мачини сумління. Завалялись на денці душі. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але… Що ж, доведеться ще раз підмести… Колючим віником.

Ну, ось. Наче… І рибалка став мисливцем.

Повільно стягнув простирадло. Обережно піднявся. Став поспіхом одягатися. Очі не відривались від Пенелопи.

Дівчина міцно спала. Найбільше не хотів, щоб прокинулась. Та побоювання марні: чари снодійного не слабли. Красуня мирно сопіла. І ні кисле, ні солоне не снилося.

Підійшов до сумок, що стояли зібрані. Туго набиті, ніби торпеди смертоносним вантажем. Тільки показуй, куди. Наводь і тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нікому не буде. І вічний спокій на дні моря гарантований.

З чотирьох різних вибрав найменшу – чорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Дві великі літери. Перші з імен «богів». Відкрив, аби ще раз пересвідчитись. Ні, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.

Закрив. Укинув до своєї. «Reebok». Матрьошка. Нечутно з’єднав «блискавку». Знову глянув на дівчину. Та й далі безпечно спала, навіть не змінюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушці, випромінюючи жіночий магнетизм. Е-е-ех….

Час.

Запрігся. Міцний ремінь обігнув плече. Але йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самих – робити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Начуди!!!

На телефон наслав закляття (банально відімкнув!).

Двері плавно пішли (розчиняв їх повільно й акуратно!).

Вислизнув у довгий коридор (ні душі!).

На ліфт (останній поверх же!).

Майже не хвилювався. «Заключна дія» проста. І безпечна. Головне – не засвітитися. Хоча… Доставить вантаж, отримає своє (і чималеньке!), а там, за годину, вже летітиме додому. Геть із цієї чужої та набридлої країни. Туди, де кличе в обійми насолода…

Викликав ліфт і замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кілька місяців тому на пляжі підійшов хлопчик років дев’яти й повідомив, що у барі на Тоні чекають. Не одягаючись, відразу почимчикував. Любив повигравати статурою напівбога. І робив це завжди. При першій же ліпшій нагоді. Пам’ятає все, як зараз. Липкі жіночі погляди… Прихований скрегіт зубовний рогоносців… Безжалісне полудневе сонце… Тепло бетонованих алейок, якими шлапали міцні ноги у пляжних капцях.

Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепіреними двома пальцями. Ось він, цей чувак. Що треба? Посунув до його столика. У найтемніший закуток…

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 33 хв.

Ліфт м’яко загальмував.

Пластикові стулки гайнули врізнобіч. Рішуче ступив. Дідько! Не сам! Ліворуч, у заглибині, чоловік і жінка. «Попалили», потвори!

Ліфт зачинився й рушив. Тоні подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спіноза недороблений!..

А «свідкам» до «дебелика» й байдуже. Навіть не глянули. Жінка – стовідсоткова повія. Кого-кого, а їх за ці роки набачився. З чоловіком складніше. Ледь тримається на ногах, і розібрати, якою мовою белькоче, не легше, аніж одним пострілом зробити дві дірки в мішені. Та й не професор лінгвістики. Однак мимохіть подумалось: у кишенях не гори золоті. Бо така стара й негарна жінка коштувала небагато. А може… Звичайний скнара. І за п’ятдесят центів повіситься на чужій краватці. Компанія, відверто кажучи, не дуже…

Перший поверх.

Ліфт зупинився, подумав і дзенькнув. Тоні поспіхом вийшов і рушив холом. Залишайтеся здорові!

Портьє, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотів покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другій мусив з’явитися біля кам’яного Байрона, якого діва-Греція нагороджує пальмовою віттю. Теж кам’яна.

Треба поспішати.

Ніч зустріла байдужістю. Що є ти, що нема. Кульгай собі мовчки, якщо треба. А ні – тоді спи. Відпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. І – бігти, бігти, бігти…

А за різнобарв’ям неонових написів ховалися несміливі подихи майбутніх холодів.

Пішов швидше…

06 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 15 хв.

Незнайомець на вигляд ще молодий – трохи за тридцять. Доволі немалого розміру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очі за великими старомодними окулярами.

– Будь ласка, – запропонував він сісти жестом і зняв «раритета».

Тоні сів, але, глянувши на візаві, здивувався. Чоловік аж надто нагадував Гоффмана. Дастіна Гоффмана^[1]. Нічого ж собі. Яка схожість. Двійник? Хоч зараз на конкурс… Чи… справжній???

Тоні пильно рентгенив візаві. Але той немов не помічав. Удавав спокійного. Упевненого. Розслабленого. На відпочинку ж!

З під землі виріс кельнер. У непристойно білій сорочці з чорним «метеликом». Класика! Та від неї повіяло казенністю. А цього Тоні не любив.

– Що будемо? – поцікавився ненайомець, простягаючи меню.

– На ваш смак, – байдуже відповів Тоні, навіть не подумавши взяти «палітурки».

– Два морозива з горіхами та шоколадом, – повернув меню незнайомець, не глянувши на офіціанта.

Той уклонився («зробимо»!) й неспішно пішов виконувати.

Незнайомець не поспішав говорити. Тоні теж. Але вічно так тривати не могло.

– Може, розпочнемо, містере… так і хочеться сказати «Гоффман»? – нарешті іронічно вичавив Тоні. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, і гнітюче очікування, і марнування життя. Останнє – найбільше. Цього він теж не любив.

– А раптом я й справді Дастін Гоффман? – Візаві усміхнувся. І знову надів окуляри. – І на головну роль у новому фільмі обрав саме вас?

– Для цього не треба їхати до Греції й вишукувати потрібний типаж на пляжі. – Тоні показав, що дурних хай шукає де-інде. А з ним цей номер не пройде. – Це з успіхом можна зробити і в Штатах. Та й навіщо йому непрофесіонал?

Тоні подивився на стійку: де ж той кельнер?

– Усе логічно, – поправив окуляри «Гоффман», – але хтозна, чи менше ви отримаєте, якщо приймете мою пропозицію, аніж після угоди зі справжнім Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мій проект, який після вашого «так» стане «нашим», застрахований від фіаско, але чи зміг би це обіцяти друзяка Дастін? Усі під Богом. І безсилі перед часом та обставинами.

– Ви говорите загадками, – відрізав Тоні, бо ненавидів філософування ні з гарніром, ні без. – І я не зовсім розумію. А від незрозумілого шаленію. Тому маєте перше попередження. – Говорив, натискаючи на кожному слові. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а після того – перекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж має гострі! – А… І одразу ж застерігаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. – Посмішка підробна та єхидна настільки, що й малюк трирічний зрозумів би її нещирість.

– В одному цікавому романі, – вів далі «містер Гоффман», наче й не чув нічого, – є красномовний епізод… Гадаю, що таке букви ви від когось таки чули. І навіть знаєте, що таке книжка.

А ось і друге попередження! Мало б бути. Але Тоні його не зробив. Як і того, що обіцяв після нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собі до ніг? Тоді граймо у твою гру. Це вже стає цікавим. Побачимо, хто кого.

– Це такі зшиті докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тоні подарував співрозмовникові те, чого той прагнув. Він прийняв правила.

– Так ось, – менторським тоном повів незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двоє сидять на лавці, один увечері повинен (і впевнено збирається) вести збори літераторів, але раптово потрапляє під колеса трамвая, позбувається голови, і збори, природно, не відбуваються…

– Надзвичайно цікаво. – Тоні навіть не намагався приховувати сарказм, хоч і слід було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, ніяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для філософських бесід ви не змогли знайти когось іншого? Скажу відверто: філософії – отого безглуздого переливання з пустого в порожнє – не люблю. Краще б квіти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь…

Тоні замовк. За мить – уздрів кельнера з морозивом. Повернувся і додав, дивлячись на окуляри візаві, за якими той ховав очі:

– У світі (я твердо в цьому переконаний), є одна-єдина філософія. Спільна для всіх. Ідеалістів-матеріалістів. Філософія шлунку. І крити тут нічим.

«Містер Гоффман» відповідати не поспішав.

Кельнер поставив морозиво й зник.

– Гм… Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум і накачані м’язи – речі непоєднувані, – мовив незнайомець, занурюючи ложечку в білу піраміду, обсипану горіхами й шоколадом. – До речі, горіхів у цьому барі кладуть менше, ніж слід. Не помічали?

– Від солодкого не фанатію.

– А я, знаєте, «маю таку ваду».

«Містер Гоффман» вагався і тому – тягнув час. Не заради ж морозива та філософських розмов покликав він Тоні.

Заграла приємна заспокійлива музика. Побільшало відпочивальників. Вільних столиків майже не лишилось. Біля стійки кілька чоловіків дружньо розмовляли й пили. Три пари повільно крутились.

«Містер Гоффман» продовжував їсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, які збирався сказати.

Тоні це дратувало. Багато думає про себе цей «діло-вар». Виграє на чутливих струнах нервів. І карти відкривати не поспішає. Навмисне?

– Слухай, ти, пожирачу морозива, – кинув Тоні, підвівшись і нахилившись ближче, щоб не почула решта, – якщо ти зараз же не скажеш, для чого я тобі потрібен, отримаєш друге зауваження. – І для більшої певності пограв промовистими біцепсами.

– А ти чудовий хлоп’яга, – засміявся «містер Гоффман» і відсунув вазочку. – Подобаєшся. Радий, що не помилився.

Трохи заспокоєний, Тоні опустився на стілець. Хоча полум’я з ніздрів продовжувало вилітати. І копита поривалися бити об землю.

– Мені потрібен такий, як ти, – вродливий, рішучий і дужий, – повів далі незнайомець. – Справа делікатна. Складна. Небезпечна. Але страшенно вигідна. При найкращому результаті зможеш до гробової дошки безтурботно віддаватись радощам життя. А, навтішавшись, померти в розкошах і достатку. Якщо, звичайно, розумно поведешся зі своїм багатством. Але це все, повторюю, – і любитель морозива, задерши скатертину, постукав по стільниці, – стане можливим лише тоді, коли спектакль, який я задумав, закінчиться гучними оплесками й вигуками «браво»». Добрячу частину роботи доведеться виконати тобі. Але й «пайка» твоя в «загальній сумі від проданих квитків» теж царська.

Тоні уважно слухав і відчував, як під серцем слизькою гадюкою починала ворушитися жага. Спокуслива й солодка. Сліпа і глуха. Для того, хто перебивався з копійки на копійку, перебігав з роботи на роботу, отримуючи невтішний мізер (хоча й серйозно займався спортом і плекав надію хоч завдяки досконалому тілу «вибитися в люди»), такі горизонти аж надто туманні. Тепер же – варто лише промовити «так», майстерно виконати «роль» у задуманому «містером Гоффманом» спектаклі – і туман може розвіятися. І бажане життя вималюється в усій омріяній красі. У Тоні аж дух забило від раптової приємності, що налетіла могутньою хвилею від однією лише гадки про оте ТОДІ…

Хоча… Не все так просто. Солідний куш зривають, тільки ризикуючи життям. І – переступаючи закон. А там і вирок серйозний можна вигребти. У кращому разі. І на кулю легко нарватися. Чи ще щось таке релаксове. З варіантом переселення на цвинтар.

Ще одна гадюка заворушилася поряд з першою, а потім і накинулась на неї. Ім’я другого гада знав добре. Інстинкт самозбереження. Цей, слава Богові, теж не дрімає.

«Містер Гоффман» запалив і протяг червону пачку з двома «метеорами» вгорі. «West» – автоматично прочитав хлопець, а вголос мовив:

– Дякую. Тютюн – це не моє.

– Правильно, – закивав незнайомець, глибоко затягнувшись, і сховав пачку до кишені. – Ще одна вада. Їх, взагалі, у мене багатенько. Говорю це, щоб, коли доведеться працювати разом (гадаю, саме так і станеться), ви були в курсі… Бачу, вагаєтесь. Правильно. Коли ознайомитесь із «текстом», хвилювань додасться. Тому пропоную першу умову. Даю добу для роздумів. Завтра, рівно о першій, зустрічаємось за цим столиком. А тепер – «лібрето». Вродлива доня одного місцевого мільйонера має два маніакальні захоплення: коштовності та красиві дужі чоловіки. Першого в неї – греблю гати. Другого – теж немало. Було. Але «процес триває». Завдання «актора», тобто ваше: стати черговим її «амуром». А потім – «було ваше – стало наше». Імпровізації дозволяються. Але в розумних межах. Гонорар після аншлагу – пополам.

– А якщо провал?

Тоні видав те, що найбільше муляло під серцем. Але відповідь одержав не відразу. Незнайомець кілька разів затягнувся, роздушив у попільничці-черепашці ще довгий недопалок, відхилився на спинку і з кислою посмішкою мовив:

– Наше життя – це гра. І тут або пан, або…

– Угу. А хто не ризикує, той не п’є шампанського?

– Саме так. Тому й даю цілу добу. Тема серйозна, аби до неї підходити знаскоку.

– Гаразд. – Тоні підвівся. – Завтра… До побачення.

І знову пляжні капці човгали нагрітими алейками. Й оголене рельєфне тіло магнітило очі молодих (і не дуже) жінок. І розлягався тихий скрегіт рогоносців.

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 46 хв.

Здалеку готель «Пергамос» здавався сірниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж іще на таке здатний? Візерунками він нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинокі шестикутники номерів світилися, показуючи, що у вощині можливе життя. Вікно ж залишеного щойно – міцно спить. Чудово. І коли дівчина прокинеться, Тоні вже буде далеко. Безслідно розчиниться в багатомільярдному натовпі… І – назавжди…

Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться і все зрозуміє. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе істерику. Битиметься головою об стіну. Знепритомніє… Гм, картинка цікава. Обдурена мільйонерова доня. І що найбільше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандіозний скандал, який тут же роздмухають газетярі? Такою сенсаційкою поласують одразу. Чи, може, – безсоромне й підле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер він багатий. І матиме все, чого забажає…

– Не поділишся доларом? – шарпонуло хлопцеві мрії. Той ледь не підстрибнув з несподіванки. Але втриматися від викрику не зміг.

Невідомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальці правої руки просунуті в «обручки» кастета, який час від часу штовхав ліву долоню і впирався в неї. Між вилогами засмальцьованого шкіряного жилета виднівся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюзі.

– Завтра, – усміхнувся ошелешений Тоні. Хоча то й не усмішка зовсім. «Перехідний варіант» швидше. Або ж «підготовчий».

– Що завтра? – буркнув «квадратний» бородань, розуміючи, що його мрію хочуть посунути в часі. Е-е-е! Таке його не влаштовує. Не домовлялись!

– Завтра дам два. – Тоні запустив у слова таку лагідність, ніби цей «приший-кобилі-хвіст» ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишені, сумка, очі, вуха і решта можливих місць будуть забиті всемогутніми шелестливими купюрами. І порятунку від цієї напасті не треба. Солоденька!

– Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця несподіваний прохач, хоча Тоні вмить і звільнився, – що мені треба саме зараз. Труби горять. І бажано – «двадцятку». А якщо й «соточкою» підігрієш – спасибі з поклоном. Ще й за здоров’я чарчинку перекину. Твоє і моє. Подякуєш!

– Умовив, – усміхнувся щасливий Тоні. – Можеш. Тобі б померлих воскресати. За гроші. Бабла б накосив… А не «стріляв» би у таких, як і сам, мишей церковних.

Усмішка у відповідь заблукала в густих заростях «квадратного» сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довгі-довгі тисячоліття.

Тоні зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотів бруднити. Та зараз вибір невеликий. Ситуація диктує!

«Квадрат» побачив і аж подався вперед. Зараз відламається шматочок щастя. Зараз! Іди сюди!

Зненацька правий кулак Тоні різко повідомив бороданеві, що з носом у того проблеми. Причому серйозні. Не на один місяць. І так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань і сам відчув, наскільки все серйозно. Одночасно полетівши вбік від мрії. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тільки двоє. Тоні (цей навіть добре) і «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постійно). Але жоден нікому не скаже. Солідарність! Усе серйозно!

– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тоні, – сьогодні ламаю носа без попереджень. Поспішаю. – Плюнув на безпорадне тіло. Воно уже не ворушилось. Підхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешті це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути ні хвилини. Лишити комусь іншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує… Приміряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сіру. Як і його безпорадне життя.

Котра там година? Ага. За вісім – друга. Ого. Треба поспішати… Еге ж…

07 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 57 хв.

Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм від «Lacoste» – Тоні за три хвилини до першої зазирнув до «Нарциса». Сьогодні людніше. Устигли добряче насмалити. Скрізь плавали сизі хмаринки, котрі, як пустотливі допитливі діти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагалі. І Тоні навряд чи стане винятком.

Непоквапом чимчикуючи до столика, помітив, що за ним сидів тип років сорока. Він мав тонкі губи, правильної форми ніс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, ніж звичайна чоловіча зачіска. Й уважно читав «The New York Times».

Тоні підійшов і ввічливо сказав:

– Е-е-е, містере, перепрошую, тут така проблемка… – Уваги на Тоні ніхто не звернув. – Чи не могли б ви пересісти? У мене тут зустріч. Знаєте… серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумійте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.

Іншим разом Тоні б себе не впізнав. А впізнавши – зробив собі друге попередження. Відразу. Таких прохацьких інтонацій від себе ніколи не чув. І навряд чи колись почує.

– З величезним задоволенням… виконав би ваше прохання, – привітно дивлячись на Тоні, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крізь його товсту шкіру, – але теж маю тут зустріч.

– І коли ж, якщо це не таємниця? – поцікавився Тоні.

– О тринадцятій. – Чоловік поглянув на годинника. – Мій приятель запізнюється, але, гадаю, з’явиться з хвилини на хвилину.

– То як же бути? – нервово поглядаючи на двері, запитав Тоні й затарабанив ногою по підлозі.

– І гадки не маю, – відповів незнайомець і знову втупився в газету.

Тоні поглянув на годинника: п’ять на другу.

– Ваш теж затримується? – запитав спостережливий незнайомець.

Тоні мовчки кивнув. А всередині прокинулась тривога.

– То ми з вами колеги? – надокучав необов’язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урешті… – продовжив він, наче вирішив якнайскоріше роздратувати Тоні. – Чом би й ні? Оскільки наших приятелів поки немає, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.

– Облиште ці дурні жарти, – починав кипіти Тоні з двох причин: по-перше, Режисер усе не з’являвся, а по-друге… Цей надокучливий незнайомець… Він уперто набивавсь на щирі зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити?

– Ну, скажімо, про театр, про п’єси, про красивих дочок мільйонерів, про їхні амурні пристрасті, врешті-решт, містере Хейвен!

Тяжкий молот угатив у тім’я. Звідки цей «читач» усе знає? Учора їхньої розмови чути ніхто не міг! Тоді ж звідки? Може, це спецагент, і Тоні на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер і цей незнайомець – одна ватага? І тепер будуть його шантажувати? Але навіщо? Грошей він не має. Та й який може бути шантаж, коли до нинішньої хвилини у будь-яких його діях не було жодного криміналу. А за злочинні думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала гігантською в’язницею…

– Пробачте за невинний жарт, – обірвав думки Тоні незнайомець. – Я – ваш учорашній співрозмовник. – Чоловік говорив спокійно й упевнено. – І ніхто не запізнився.

Тоні дивився на «читача» й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Він абсолютно не вчорашній «Гоффман»!

– Я схожий на сліпого чи божевільного? – кинув жменю грубощів хлопець.

– Пробачте, якщо вас щось образило. – Той самий спокійний та врівноважений тон. – Розумію. Моя зовнішність… Учора – Дастін Гоффман. Ви впізнали. А сьогодні знань у кіномистецтві не вистачило. І «Жінку французького лейтенанта» ви не дивилися. Як і «Виворіт долі», очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джеремі Айронс^[2], звичайно ж, за популярністю з Гоффманом не зрівняється, але завіряю вас – теж досить пристойний кадр.

Ошелешеність Тоні не минала. У це неможливо повірити! І Тоні не вірив. Як таке може бути? Як???

Та ось він нарешті зібрав думки докупи і збуджено мовив:

– Хочете сказати, що вчора й сьогодні ви відітнули голови відомим акторам і пересадили їх собі? – Хлопець перекинувся на бика і втупився в червону ганчірку. – Даруйте, але я не п’ятилітнє хлопченя, щоб вірити в цю фантастику.

– Заспокойтесь, друже. – У голосі – «нуль емоцій». – Усе просто. Відмінний грим плюс віртуозне уміння ним користуватися – і маємо результат. Навіщо це все – казати, гадаю, немає потреби.

Здивованість не минала. Прошила все єство й гасала ним, ніби вересневий першокласник, випущений на першу перерву.

– Якщо все так, – за якусь хвильку ожив Тоні, опанувавши себе, – то ваш маскарад я оцінив би «фіфті-фіфті». З одного боку – все логічно. Справжній фейс надійно захований. Але з іншого… Обличчя відомих людей легко впізнавані. І привертають непотрібну увагу.

– На щастя, ви помиляєтесь, – упевнено почав Режисер. – Усі думають, що то – надзвичайна схожість. Ну, поміркуйте, чи буде знаменитість одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспорті загального користування і, нарешті, відвідувати такий непоказний бар, як оцей «Нарцис»?

– Логічно, – погодився Тоні й додав: – Ви чудовий актор, Режисере. До речі, можна я буду вас так називати?

– Чом би й ні? – з риторичною вишуканістю мовив «Айронс».

– Чудово.

Відчувши полегшення, Тоні сів напроти. Тривога зникла. Тепло воскреслої надії наповнювало тіло, перелившись через вінця душі.

– Цікаво, – усміхнувся Режисер, – скільки б ще ви терпіли мої запитання?

– Недовго. – Лаконічність відповіді підкреслювала рішучість.

«Айронс» відклав газету й тихіше запитав:

– І як там моя пропозиція?

– Чудово, – пожвавішав Тоні. – Я згоден.

– Суперпрекрасно, – засвітився радістю Режисер. – Хай як це не банально, та іншого від вас я й не чекав… Гаразд. До справи. «Мішень» ваша – Пенелопа Димитріадіс. Її батько – Антоніс Димитріадіс. Практично, ваш тезко, Ентоні. Може це – рука долі? (Ха-ха-ха!). Адреса – Панепістіміу, 16. Ось. – Режисер передав теку, що лежала в пакеті на сусідньому стільці. – Вичерпна інформація про цю родину. Ознайомтесь і – до роботи… А тепер – ще один штришок. Не раджу імпровізувати на тему «поліція». По-перше, я надійно захований і захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя відригуватиметься. Тож, краще не жартувати. І навіть думку таку женіть. Ще до того, як з’явиться. Я – людина серйозна. І кожне моє слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов’язково так і зроблю. Тому, заради Бога, майте мої слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. І жартувати не рекомендую… А зараз – може, по чарчині? За повний аншлаг? – Режисер аж подався вперед.

– Я, взагалі-то, не вживаю, але заради успіху… – Тоні стенув плечима. – Тільки не по чарчині, а по грамині. – Показав, скільки це. Вийшло зовсім трошки. Навіть менше.

Режисер звичним рухом покликав білосніжно-стерильного кельнера. За успіх – то й за успіх!

29 серпня 1993 року, Афіни, 15 год. 39 хв.

Тоні впевнено вів афінськими вулицями новенького «Форда». Не відставав від «Мерседеса». Там – Ламброс Караяніс. Молодий афінський адвокат. Із солідним ім’ям і чималими статками. Поряд – «золотопера пташка», як про себе називав її Тоні, – сама Пенелопа Димитріадіс. Куди поспішав «Мерседес» – Тоні не знав. Але це не хвилювало. Просто сидів на хвості. Уже закінчувався третій тиждень відтоді, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала ніяких результатів. Тоні супроводжував дівчину, звичайно покрадьки, майже в усіх її «вояжах». Але ні зблизитись, ні принаймні впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуація – безнадійне висіння в повітрі (ні тобі на землю впасти, ні в небо злетіти) – дратувала. Гіркий-таки шпигунський хліб. Але… Усе тьмяніло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. І – ціпив уперто зуби…

В Афінах орієнтувався непогано. І хоч не завжди знав назви вулиць, напрямки вгадував безпомилково. Ось ця дорога, якою мчить за «Мерседесом», прямує за місто на північний схід. І обов’язково виведе до автомагістралі Афіни – Фіви. Ліворуч залишиться Мегера. Цікаво, куди красуні забажалося сьогодні? Минулі її витівки не хочеться й згадувати. Де тільки не бував, крадучись слідом. Географію Греції знає на «відмінно». Без підручника й шпаргалок.