Три мушкетери

– Як! – вигукнув де Тревіль. – Ваша величність нудьгує? Хіба вашу величність не розважило сьогоднішнє полювання?

– Гарненька розвага! – пробурмотів король. – Усе вироджується, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишає більше слідів, чи то собаки втратили нюх. От і сьогодні, ми полюємо здоровенного оленя, шість годин переслідуємо його, і, коли він був майже в наших руках і Сен-Симон уже підносив до губ ріг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зривається вбік і кидається за якимось однолітком. Ось побачите, мені доведеться відмовитися і від полювання з хортами, як я вже відмовився від полювання з соколами. О, пане де Тревіль, я найбідолашніший з королів! У мене був лише один кречет, і той позавчора здох.

– Справді, ваша величносте, я розумію ваш розпач: це велике горе. Але, як мені відомо, у вас лишилося ще чимало соколів, яструбів та інших ловчих птахів?

– І жодної людини, що могла б їх навчити. Сокольничі вимирають, а цим мистецтвом полювання володію тільки я. Після мене все буде скінчено. Полюватимуть за допомогою капканів, пасток і сілець! О, коли б то я мав час підготувати гідних учнів… Але годі про це мріяти! Пан кардинал тут як уродився, він не дає мені ані хвилини спокою, він постійно мені торочить про Іспанію, Австрію, Англію!.. До речі, про пана кардинала: пане де Тревіль, я вами невдоволений.

Де Тревіль протягом усієї розмови чекав цього моменту. Він давно знав короля, тому враз збагнув, що всі його скарги – то лише прелюдія, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагається себе збадьорити. І тільки тепер він скаже про те, про що й хотів сказати.

– Чим же я, на своє лихо, викликав невдоволення вашої величності? – спитав де Тревіль, вдаючи на обличчі страшенний подив.

– Он як ви виконуєте ваші обов’язки, добродію! – провадив король, уникаючи прямої відповіді на слова де Тревіля. – Хіба для того я призначив вас капітаном моїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, піднімали на ноги цілий квартал і збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потуранні! А втім, – вів далі король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводії, безперечно, вже у в’язниці, і ви прийшли доповісти мені, що їх покарано по заслузі.

– Ваша величносте, – спокійно відповів де Тревіль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

– Над ким же? – вигукнув король.

– Над наклепниками, – мовив де Тревіль.

– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що троє ваших клятих мушкетерів, Атос, Портос і Араміс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скажені, на цього бідолашного Бернажу і не віддухопелили його так, що він тепер, певно, вже однією ногою в могилі? Чи, може, ви хочете розповісти мені про те, що після цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля і не мали наміру спалити його? Коли б це сталося під час війни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотів, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажіть, чи не збираєтеся ви все це заперечувати?

– І хто ж розповів вашій величності цю неймовірну історію? – так само спокійно спитав де Тревіль.

– Хто розповів, добродію? А хто, по-вашому, це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто править усіма справами в країні і за її межами – у Франції і в Європі?

– Його величність, безперечно, має на увазі Всевишнього, – зауважив де Тревіль, – бо, гадаю, тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.

– Ні, добродію, я маю на увазі опору нашої держави, мого єдиного слугу, єдиного друга – пана кардинала.

– Пан кардинал – це ще не його святість, ваша величносте.

– Що ви хочете цим сказати, добродію?

– Я хочу сказати, що лише Папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.

– Ви хочете сказати, що він водить мене за ніс, що він зраджує? Тобто ви його звинувачуєте? Ну, скажіть щиро, зізнайтеся, що ви його звинувачуєте!

– Ні, ваша величносте. Але я кажу, що його ввели в оману. Я кажу, що йому подали неправдиві відомості. Я кажу, що він поквапився звинуватити мушкетерів вашої величності, до яких він несправедливий, і що свої відомості він черпав не з достовірних джерел.

– А що ви скажете на те, що ці відомості походять від самого герцога де Ля Тремуля?

– Я міг би відповісти, ваша величносте, що герцог є зацікавленою особою в цій справі, щоб бути безстороннім свідком. Але я далекий від цього, ваша величносте. Я знаю герцога як чесного дворянина і ладен покластися на його слова, але тільки за однієї умови…

– За якої ж?

– За умови, що ваша величність викличе його до себе і допитає, але віч-на-віч, без свідків, і що ваша величність відразу ж, щойно герцог піде, покличе мене.

– Он як! – здивувався король. – І ви цілком покладетеся на те, що скаже пан де Ля Тремуль?

– Так, ваша величносте.

– І визнаєте його присуд справедливим?

– Поза всяким сумнівом.

– І погодитеся на будь-яке відшкодування збитку, якого він вимагатиме?

– Цілком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди стояв за дверима, увійшов до кімнати.

– Ля Шене, – сказав король, – нехай зараз же хтось піде за паном де Ля Тремулем. Я хочу сьогодні ввечері поговорити з ним.

– Ваша величність дає мені слово, що між де Ля Тремулем і мною не прийме нікого? – спитав де Тревіль.

– Нікого, слово честі.

– У такому разі – до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродію.

– О котрій годині ваша величність зможе прийняти мене?

– У будь-який час.

– Але якщо я прийду надто рано, то боюся потривожити сон вашої величності.

– Мій сон? Та хіба то сон? Я більше не сплю, ніж сплю, добродію. Хіба іноді трохи задрімаю – ото й усе. Приходьте так рано, як забажаєте, хоч о сьомій годині. Але начувайтеся, коли ваші мушкетери винні!

– Коли мої мушкетери винні, ваша величносте, то їх негайно буде віддано у ваші руки і ви будете вільні чинити з ними так, як вважатимете за потрібне. Чи хоче ваша величність наказати ще щось? Я ладен вислухати, ладен підкоритися.

– Ні, добродію, ні. Мене ж недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.

– Хай береже вас Бог, ваша величносте!

Хоч який короткий був сон короля, та у пана де Тревіля цієї ночі він був іще коротший: пан де Тревіль взагалі не склепив очей. Він ще звечора послав попередити трьох мушкетерів і їхнього приятеля, щоб вони прийшли до нього рівно о пів на сьому ранку. Де Тревіль узяв їх із собою в палац, нічого не обіцяючи їм, ні за що не ручаючись і не приховуючи, що вони, як і він сам, можуть сподіватися на прихильність короля з тим же успіхом, з яким можуть розраховувати на виграш, граючи в кості.

Зупинившись перед сходами, що вели до малого під’їзду, він наказав їм зачекати. Якщо король усе ще гнівається на них, вони зможуть піти непоміченими. Якщо ж король погодиться їх прийняти, вони будуть напохваті.

В особистому передпокої короля де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав йому, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуля вдома не було, а коли він повернувся, то було вже надто пізно, щоб іти до палацу. Тому герцог з’явився на прийом тільки зараз і саме в цю хвилину перебуває у короля.

Почувши це, пан де Тревіль дуже зрадів: тепер він міг бути цілком певен, що ніхто чужий не втрутиться і не вплине на думку короля після доповіді де Ля Тремуля перед його власною аудієнцією.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері, що вели до кабінету короля, відчинились і на порозі з’явився герцог де Ля Тремуль. Побачивши капітана мушкетерів, він одразу ж підійшов до нього.

– Пане де Тревіль, – сказав він, – його величність викликав мене, щоб дізнатися, що насправді сталося вчора вранці біля мого будинку. Я сказав йому правду, тобто я сказав, що в усьому винні мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Коли вже ми тут зустрілися, то прошу вас зважити на мої вибачення і, як і раніше, вважати мене своїм другом.

– Пане герцог, – відповів де Тревіль, – я ні на мить не сумнівався у вашій порядності, тож не схотів мати іншого захисника перед королем, крім вас. Бачу, що ви справдили мої сподівання, і я вдячний вам за те, що у Франції є така людина, про яку, не боячись помилитися, можна сказати те, що я сказав про вас.

– Браво, браво! – вигукнув король, який стояв у дверях і чув ці взаємні компліменти. – Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж бажаю бути серед його друзів, але він уникає мого товариства. Ось уже майже три роки, як я не бачив його, і побачив лише після того, як послав по нього. Передайте йому це від мого імені, бо є речі, яких король не може сказати сам.

– Дякую, ваша величносте, дякую, – сказав герцог. – Але повірте, ваша величносте, – я не маю на увазі пана де Тревіля, в жодному разі, – повірте, що найбільш віддані вам люди зовсім не ті, кого ваша величність бачить у себе щодня.

– То, значить, ви чули, що я сказав? Тим краще, тим краще! – сказав король, зробивши крок уперед. – А, це ви, Тревілю? Де ж ваші мушкетери? Я ще третього дня просив вас привести їх. Чому ви не зробили цього?

– Вони внизу, ваша величносте, і, з вашого дозволу, Ля Шене велить їм піднятися.

– Так, так, хай вони негайно з’являться. Незабаром восьма, а о дев’ятій у мене зустріч з однією людиною… Можете йти, пане герцог, і неодмінно бувайте при дворі… Заходьте, Тревілю.

Герцог уклонився і попрямував до виходу. Тієї миті, коли він одчиняв двері, на верхній площадці сходів у супроводі Ля Шене з’явилися три мушкетери і д’Артаньян.

– Підходьте, сміливці, підходьте, – сказав король. – Хочу вас насварити.

Вклонившись, мушкетери підійшли. Д’Артаньян ступав трохи позаду.

– Хай йому біс! – не вгавав обурюватися король. – Як ви умудрилися вчотирьох за два дні вивести з ладу сімох гвардійців кардинала? Ну це вже занадто, панове. Якщо так триватиме й далі, то через три тижні його преосвященство буде змушений повністю замінити склад своєї роти. А я буду змушений якнайсуворіше застосовувати укази. Одного – випадково, я не заперечую. Але сімох за два дні – повторюю, це занадто, навіть більш ніж занадто.

– Саме тому, як ваша величність може бачити, вони вкрай збентежені, каються і просять їх вибачити.

– Вкрай збентежені і каються? Гм… – недовірливо сказав король. – Дивлячись на їхні хитрющі фізіономії, важко в це повірити. Особливо он тому, що схожий на гасконця. Підійдіть-но сюди, добродію!

Д’Артаньян, зметикувавши, що ці слова звернуті до нього, з виглядом цілковитого розпачу вийшов наперед.

– Ба! Ви казали мені про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревіль, справжнісінький хлопчисько! І це він завдав отого страхітливого удару Жуссаку?

– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.

– Невже?

– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б він не врятував мене від рук Каюзака, я не мав би честі в цю хвилину висловити мою найпокірнішу повагу вашій величності.

– То він справжній демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грім, як сказав би мій покійний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол і поламати чимало шпаг. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревіль, – що золотих розсипів у їхніх горах поки що не знайдено, хоча Богу слід було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони підтримали вашого покійного батька в його боротьбі за престол.

– А це значить, що гасконці й мене зробили королем, чи не так, Тревілю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це мені до душі… Ля Шене, підіть і пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і, якщо знайдуться, принесіть їх сюди. А тим часом, юначе, поклавши руку на серце, розкажіть, як усе насправді було.

Д’Артаньян розповів про вчорашні події з усіма подробицями: як він не міг заснути від радощів, що побачить його величність, і як прийшов до своїх друзів за три години до аудієнції, як вони разом вирішили пограти в м’яча і як Бернажу почав з нього глузувати, помітивши, що він боїться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, і як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був ні при чому, ледве не поплатився своїм будинком.

– Так! Саме так, як мені розповів герцог, – пробурмотів король. – Бідолашний кардинал! Сім чоловік за два дні, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуєте? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, і навіть з лишком. Ви мусите бути задоволені.

– Якщо ваша величність задоволені, то задоволені й ми, – сказав де Тревіль.

– Так, я задоволений, – відповів король і, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав їх у долоню д’Артаньянові. – І ось, – додав він, – доказ того, що я задоволений.

За тих часів поняття про гордість не були ще в моді. Дворянин одержував гроші з рук короля і при цьому анітрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвої скромності поклав одержані ним сорок пістолів у кишеню і навіть гаряче подякував його величності.

– На цьому… – король кинув заклопотаний погляд на стінний годинник, – так, на цьому, гадаю, ми й закінчимо. Зараз уже пів на дев’яту, і ви можете йти, бо, як я вже сказав, о дев’ятій на мене чекає ще одна зустріч. Дякую вам за відданість, панове. Я можу розраховувати на неї, чи не так?

– Ваша величносте, – в один голос вигукнули четверо друзів, – ми дали б себе порубати на шматки за вашу величність!

– Гаразд, гаразд. Та ліпше залишайтеся цілими і здоровими. Так буде краще і корисніше для мене… Тревілю, – пошепки додав король, поки молоді люди виходили, – позаяк у вас немає вільної вакансії в полку, а крім того, ми вирішили не приймати в полк без випробування, влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара… О, сто чортів, я уявляю, яку фізіономію скорчить пан кардинал, і це вже зараз мене тішить! Він буде розлючений, але мені це байдуже. Я маю повне право робити так, як мені заманеться.

І король жестом відпустив де Тревіля, який пішов наздоганяти своїх мушкетерів. Він застав їх за важливим заняттям – вони ділили сорок пістолів, подарованих д’Артаньянові.

Кардинал, як і передбачав король, справді розгнівався, та так, що упродовж тижня не приходив увечері грати в шахи. А втім, це не стало на заваді королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою і питати найніжнішим голосом:

– То як поживають ваші доблесні гвардійці, пане кардинал, бідолашні Бернажу і Жуссак?

VII
ПОМЕШКАННЯ МУШКЕТЕРІВ

Коли, вийшовши з Лувру, д’Артаньян спитав у друзів, що йому робити зі своїми пістолями, Атос порадив йому замовити розкішний обід у «Сосновій шишці», Портос – найняти слугу, а Араміс – завести розкішну коханку.

Обід відбувся того ж таки дня, і страви на стіл подавав новий слуга. Обід замовив Атос, а слугу привів Портос. То був пікардієць, якого доблесний мушкетер тоді ж і найняв з нагоди обіду. Він побачив його на мості Ла-Турнель, коли той, зіпершись на поручень, плював у річку і милувався колами, що розбігалися по воді. Портос був схильний думати, що таке заняття свідчить про натуру споглядальну і розважливу, тож, не вимагаючи жодних рекомендаційних листів, повів його із собою. Поважний вигляд дворянина, до якого, як він гадав, наймається на службу, спокусив Планше – а саме так звали нашого пікардійця, – і він був трохи розчарований, побачивши, що це місце вже зайняте його колегою на ймення Мушкетон. Портос пояснив йому, що дім його, хоча й має чимале господарство, потребує лише одного слуги і Планше доведеться піти на службу до д’Артаньяна. Проте, прислуговуючи за обідом, який давав його хазяїн, і побачивши, як той, розплачуючись, витяг з кишені пригорщу золотих монет, Планше вирішив, що безбідне існування йому забезпечене, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого багатія. Так думав він аж до кінця обіду, залишками від якого винагородив себе за довге постування. Але ввечері, коли він стелив постіль своєму хазяїнові, надхмарні замки, які він уже встиг намалювати у своїй уяві, розсипалися на порох. В усій квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. Планше ліг у передпокої на ковдрі, що її взяв з ліжка д’Артаньяна, якому відтоді довелось спати не вкриваючись.

Атос також мав слугу, якого, виходячи зі своєї вдачі, вимуштрував на особливий лад. Його слугу звали Грімо. Цей шановний вельможа – ми, звісно, маємо на увазі Атоса – був не дуже балакучий. Уже років п’ять чи шість він приятелював з Портосом та Арамісом. За цей час друзі могли пригадати поодинокі випадки, коли вони бачили на його обличчі усмішку, але ніколи не чули його сміху. Мова його була коротка і виразна, він говорив завжди те, що хотів сказати, й ані слова більше: ніякої кучерявості і ніяких пишнот. Він розмовляв лише про якусь конкретну подію, не вдаючись у подробиці.

Хоч Атосові було не більше тридцяти років і його прекрасна зовнішність нічим не поступалася не менш прекрасній душі, ніхто не чув, щоб у нього була пасія. Він завжди уникав розмов про жінок. При цьому Атос ніколи не заважав іншим торкатися цієї теми, хоча легко було помітити, що такі балачки, до яких він зрідка докидав ущипливе слівце або зауваження про ницість людської природи, були йому вкрай неприємні. Його замкнутість, відлюдкуватість і мовчазність робили його багато старшим за його роки. Тому, щоб не порушувати своїх звичок, Атос привчив Грімо завважувати його найменший жест, а чи й сам рух губів. До розмови зі слугою він вдавався лише за виняткових обставин.

Грімо, дарма що був палко відданий йому і схилявся перед його розумом, боявся свого хазяїна мов вогню. Але бувало, гадаючи, що він правильно зрозумів бажання хазяїна, він тієї ж миті виконував його і робив якраз протилежне, зовсім не те, що хотів Атос. Тоді Атос знизував плечима і, залишаючись, як завжди, зовсім незворушним, лупцював Грімо. В такі дні він відступав од своїх правил і дозволяв собі вимовити кілька слів.

Портос, як ми вже бачили, був цілковитою протилежністю Атоса: він говорив не тільки багато, а й голосно. Втім, треба зауважити, що йому було байдуже, слухають його чи ні. Він говорив задля втіхи говорити і слухати самого себе. Балачка його могла точитися довкола всього, за винятком наук, бо, за його словами, до вчених він ще з дитинства почував глибоку відразу. Вигляд у нього був не такий величний, як в Атоса, і, страждаючи від комплексу неповноцінності, Портос на початку їхнього знайомства дозволив собі на адресу Атоса кілька несправедливих зауважень. Він докладав усіх зусиль, щоб своїм виглядом перевершити приятеля, тож убрання його було завжди розкішне. Та щойно Атос, з’явившись у товаристві у своєму простому мушкетерському плащі, гордо підводив голову, як одразу ж посідав належне йому місце, відсуваючи помпезного Портоса в тінь. Портос тішив себе тим, що голосно хвалився в передпокої пана де Тревіля і в караульному приміщенні Лувру своїми успіхами в жінок, чого ніколи не робив Атос. Переповівши свої романи з дружинами відомих суддів і уславлених полководців з простолюдинками й баронесами, Портос тепер розводився про інтригу з чужоземною принцесою, яка, за його словами, палала до нього шаленою пристрастю.

Давня приказка каже: «Який пан, такий і слуга». А тому перейдімо від слуги Атоса до слуги Портоса – від Грімо до Мушкетона.

Слугою Портоса був нормандець на ймення Боніфацій^[24], і перше, що зробив його хазяїн, – змінив це миролюбне ім’я на більш дзвінке й войовниче – Мушкетон. Він найнявся на службу до Портоса, домовившись, що його лише годуватимуть і вдягатимуть, але харчі й одяг мають бути розкішні. Крім того, він просив надавати йому щодня дві вільні години для заняття ремеслом, яке б забезпечувало решту його потреб. Портос пристав на ці умови: вони його цілком влаштовували. Він замовляв для Мушкетона камзоли, що їх перешивали зі старих мундирів і плащів самого Портоса. Завдяки майстерності кравця, який, вивернувши стару одежину, робив з неї зовсім нову і чия дружина, як плещуть лихі язики, намагалася відучити Портоса від аристократичних звичок, у Мушкетона, коли він супроводжував свого хазяїна, був дуже показний вигляд.

Що ж до Араміса, вдачу якого ми вже досить добре змалювали, хоча за її розвитком, як і за розвитком характерів його друзів, ми стежитимемо й далі, – то його слугу звали Базен. З огляду на те що його хазяїн мав намір одного чудового дня стати священиком, Базен, як і належить слузі духовної особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррієць років тридцяти п’яти – сорока, тихий, сумирний, гладенький, який у вільний час, що його надавав йому хазяїн, читав духовні книжки. Коли того вимагали обставини, він умів приготувати обід на двох, який хоч і налічував лише кілька страв, зате вони були смачні.

В усьому іншому він був німий, сліпий, глухий і надзвичайно відданий своєму хазяїнові.

Тепер, познайомившись – принаймні в загальних рисах – і з хазяїнами і з їхніми слугами, перейдімо до опису їхніх помешкань.

Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу. Його апартаменти складалися з двох маленьких, пристойно умебльованих кімнат у будинку, хазяйка якого, ще молода і досить вродлива жінка, марно позирала на нього ніжно й обнадійливо. У цьому скромному помешканні можна було помітити залишки колишньої пишноти. Наприклад, на стіні висіла багато оздоблена шпага, яка, судячи з манери виконання, належала ще епосі Франциска I і ефес якої, прикрашений дорогоцінними каменями, коштував напевне не менше двохсот пістолів. Проте навіть коли було зовсім сутужно, Атос не погоджувався віддати її в заставу або продати. Ця шпага тривалий час не давала спокійно спати Портосові. Він не пошкодував би й десяти років життя за право стати її власником.

Одного разу, збираючись на побачення з якоюсь герцогинею, Портос навіть спробував позичити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усе, що було в нього коштовного: шпильки, пряжки, золоті ланцюжки – і запропонував їх Портосові. Що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до стіни і залишить її тільки тоді, коли її власник покине це помешкання. У будинку, крім шпаги, був ще портрет знатного вельможі часів Генріха III, вбраного надзвичайно вишукано, з орденом Святого Духа на грудях. Людина, зображена на портреті, мала з Атосом деяку схожість, якісь спільні родинні риси, які вказували на те, що цей вельможа, кавалер королівських орденів, був його предком.

І нарешті, була ще скринька чудової ювелірної роботи, прикрашена таким самим гербом, що шпага і портрет. Скринька стояла на виступі каміна і своєю пишнотою різко контрастувала з рештою умеблювання. Ключ від цієї скриньки Атос завжди носив з собою. Але якось він одчинив її при Портосові, і той міг побачити, що в скриньці була лише купа якихось листів та паперів. Певно, то було любовне листування і сімейний архів.

Портос мешкав у великій і на вигляд розкішній квартирі на вулиці Старого Голубника. Щоразу, проходячи з кимось із приятелів повз свої вікна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у парадній лівреї, Портос підводив голову і, вказуючи рукою нагору, пояснював: «А це мої апартаменти!» Але застати його вдома нікому ще не щастило, він ніколи нікого не запрошував до себе, і ніхто не мав уявлення про те, які справжні багатства приховані за цим розкішним фасадом.

Що ж до Араміса, то він наймав помешкання з трьох кімнат – вітальні, їдальні та спальні. Спальня, що містилася, як і решта кімнат, на першому поверсі, виходила вікнами в маленький тінистий садок, густа зелень якого робила їх недосяжними для цікавих очей.

Як улаштувався д’Артаньян, ми вже знаємо і встигли познайомитися з його слугою, шановним Планше.

Д’Артаньян за вдачею своєю був дуже цікавий, як, до речі, й усі ті, хто не байдужий до інтриг. Він робив усе можливе і неможливе, щоб дізнатися, ким же таки насправді були Атос, Портос і Араміс, бо, як неважко було догадатися, за цими прізвиськами усі вони приховували свої дворянські імена. Особливо Атос, у якому за кілька льє можна було впізнати справжнього вельможу. Він звернувся до Портоса, щоб дістати відомості про Атоса та Араміса, і до Араміса, щоб довідатися, хто такий Портос.

Портос, на жаль, і сам не міг розповісти про минуле життя свого мовчазного товариша більше, ніж чув од когось або від самого Атоса, коли той розщедрювався на кілька зайвих слів. Ходили чутки, що в нього було велике трагічне кохання і що чиясь підла зрада назавжди отруїла життя цієї шляхетної людини. Про яку йшлося зраду, ніхто до пуття не знав.

Що ж до Портоса, то, крім його справжнього імені, що, так само, як і ймення обох його товаришів, було відоме лише одному панові де Тревілю, життя цього мушкетера було як на долоні. Охочий до слави та балачок, він просвічував наскрізь, немов кришталь. Помилитися у справжній сутності Портоса міг лише той, хто необачно повірив би в усі ті чесноти, які Портос собі приписував.

Зате Араміса, здавалося б, позбавленого будь-якої загадковості, насправді всього огортала таємниця. Скупо відповідаючи на запитання про інших, він майстерно ухилявся од відповідей на запитання про себе. Якось, після настирливих розпитувань про Портоса, д’Артаньян дізнався від Араміса про чутки щодо любовної інтрижки їхнього приятеля з якоюсь герцогинею. І, ніби на продовження теми розмови, він спробував зазирнути в таємницю амурних пригод свого співрозмовника.

– Ну а ви, мій любий друже, – сказав він, – ви, що розповідаєте про чужі зв’язки з баронесами, графинями і принцесами, а ви самі?..

– Вибачте, – урвав його Араміс. – Я розповідаю про це тільки тому, що Портос сам не приховує їх, а ще через те, що він при мені залюбки розповідає всім про свої любовні пригоди. Але, смію вас запевнити, любий пане д’Артаньян, що коли б ці секрети стали мені відомі з іншого джерела або коли б Портос довірив мені їх таємницю, то вони померли б разом зі мною.

– Я не маю в цьому сумніву, – відповів д’Артаньян, – втім мені здається, що і ви досить близько знайомі з деякими знатними дамами, про що красномовно свідчить хоча б ота вишивана хусточка, якій я зобов’язаний нашим знайомством.

На цей раз Араміс не вкинувся у гнів, а, прибравши сумирного вигляду, лагідно відповів:

– Не забувайте, мій друже, що я маю ввійти в лоно церкви і тому всіляко уникаю світських утіх. Хусточку, яку ви бачили, мені не подарували, її забув у мене один з моїх приятелів. Я змушений був її сховати, щоб не скомпрометувати їх обох – його і даму, яку він кохає… Що ж до мене, то я не маю і не хочу мати коханки, беручи за приклад мудрого Атоса, в якого, так само як і в мене, немає дами серця.

– Але якого біса, адже ви поки що не абат, а мушкетер!

– Швидше за все, людина, яка тимчасово виконує обов’язки мушкетера, мій любий. Як каже кардинал – мушкетер проти волі. Але в душі я служитель церкви, повірте мені. Атос і Портос утягли мене в цю справу, щоб хоч якось розважити. Річ у тім, що саме тоді, коли я мав узяти сан, у мене трапилася невеличка неприємність з… А втім, це вам зовсім не цікаво, і я тільки забираю у вас дорогоцінний час.

– Навпаки, мені це дуже цікаво! – вигукнув д’Артаньян. – І зараз я абсолютно вільний від усіх справ.

– Так, але мені вже час молитися, – сказав Араміс, – потім мені треба буде скласти кілька віршів, що про них просила пані д’Егільйон. Після цього я мушу зайти на вулицю Сент-Оноре, щоб купити рум’ян для пані де Шеврез. Як бачите, мій любий друже, на відміну від вас, я дуже поспішаю.

І Араміс, привітно потиснувши руку своєму товаришеві, попрощався з ним.

Д’Артаньян, хоч як намагався, так більше нічого і не довідався про своїх нових друзів. А тому вирішив вірити всьому, що розповідають про їхнє минуле, втім, сподіваючись на більш певні та повні відомості в майбутньому. Нині ж Атос удавався йому Ахіллом, Портос – Аяксом^[25], а Араміс – Йосифом^[26].

Тим часом життя тривало, і не можна сказати, що для молодих людей воно було нудним і нецікавим. Атос грав і, як завжди, програвав. Але він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманцем вони користувалися постійно. І якщо він грав на слово честі, то вже наступного дня, о шостій годині ранку, посилав розбудити свого кредитора, щоб повернути йому вчорашній борг.

Портос грав час від часу. У дні, коли його супроводжував успіх, він ставав піднесеним і зухвалим. Та програвши – зникав на кілька днів невідомо куди, а тоді з’являвся, помітно зблідлий і схудлий, але з грошима в кишені.

Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. Він був найнікчемніший мушкетер і найнудніший співтрапезник, який тільки може бути. Він завжди кудись поспішав. Іноді, в розпал званого обіду, коли захмілілі від вина і захоплені розмовою учасники застілля збиралися ще дві-три години посидіти за столом, Араміс, поглянувши на годинник, підводився і, вибачливо усміхнувшись, прощався з присутніми, щоб устигнути, як він говорив, на зустріч з якимсь ученим богословом. Іншим разом він квапився повернутися додому, щоб попрацювати над дисертацією, і просив друзів не заважати йому.

І щоразу, коли таке траплялося, Атос усміхався своєю чарівною і трохи сумною усмішкою, яка так пасувала до його благородного обличчя, а Портос пив і присягався, що Араміс у кращому разі стане хіба що сільським священиком.

Планше, д’Артаньянів слуга, з гідністю витримав випробування щастям. Він кожного дня діставав свої тридцять су, і впродовж місяця повертався додому трохи захмелілий, але, втім, залишаючись ввічливим і старанним слугою. Та коли над помешканням на вулиці Могильників подули вітри змін – і змін аж ніяк не на краще, інакше кажучи, коли сорок пістолів короля Людовіка XIII були повністю, або майже повністю витрачені, – Планше почав нарікати на свого хазяїна. Скарги ці Атос вважав нудними, Портос – непристойними, а Араміс – просто смішними. Атос порадив д’Артаньянові вигнати цього пройдисвіта, Портосу ж кортіло добре його віддухопелити, перш ніж вигнати, гарненько його відлупцювати, а Араміс стверджував, що панові не випадає вислуховувати від свого слуги нарікання на свою долю.

– Еге ж, легко вам казати, – зітхнув д’Артаньян. – Ви, Атосе, взагалі забороняєте Грімо розмовляти, отож, звісно, ніколи й не чуєте від нього лихого слова. Ви, Портосе, живете в розкошах, і ваш Мушкетон дивиться на вас, мов на бога. Нарешті ви, Арамісе, завжди захоплені своїми богословськими пошуками, і вашому слузі Базену, людині сумирній і набожній, нічого не залишається, як глибоко вас шанувати. А як бути мені, коли я не маю ні посади, ні грошей, коли я не мушкетер і навіть не гвардієць, – як мені змусити мого Планше любити, боятися чи поважати мене?