Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Дотримується, пане начальнику!

– Погано дотримується. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночі украли кулемета в поліції – це не комендантська година, а суцільний бордель!

– А як вони не слухаються, – поскаржився поліцай, що копав яму.

– Що значить – не слухаються? – запитав суворо Гайдук. – Ви хто: поліцаї чи тільні корови? Гвинтівку з плеча і стріляйте. Одного-двох уб’єте, решта слухатиметься, аж присідатиме… І зарубайте на носі: я вам не Івасюта!.. Ідіть!

Поліцаї обернулися невміло, закрокували, мов гуси.

«Вояки! – дивився їм у спини Гайдук. – 3 такими хіба наведеш порядок у селі!» Подумав про те, що варто підібрати ще двох-трьох поліцаїв уже в Хоролівці. Серед карних злочинців, що сиділи у в’язниці. Злодії? Убивці? Бандити? А Гайдукові такі й потрібні. Щоб і матері не пожаліли рідної. Головне – прибрати одразу ж до рук, щоб більше смерті боялися.

Ну, це він зуміє.

І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пізніше. Врешті вирішив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хаті. Вибілять, вишкребуть, пофарбують, аж тоді поїде забирати майно. Забере все до трісочки, лишить новому начальникові голі стіни – хай сам наживає.

Аж усміхнувся, задоволений.

А коли пізно ввечері зайшов до прибраної хати та ліг на застелене старанно ліжко (не роздягаючись ліг, наче на фронті, ще й кобуру на живіт пересунув, щоб була під рукою), коли вмостився як слід, став думати про Івасюту. Який, мов у воду пірнув, мов провалився крізь землю. Знайшли тільки коня, зловили за десяток кілометрів у полі, та наткнулися на місце, де одлежувався Івасюта: прим’ята трава, запечена кров, кілька набоїв загублених, а Івасюти так і не знайшли, хоч обнишпорили всі ярки й переярки, перевернули всі довколишні села. Привезли навіть собаку, але було пізно: пройшла злива і позмивала всі сліди.

А він же десь є, Івасюта. Десь одлежується, зализує рану: не міг зайти далеко, не міг. Все оддав би Гайдук, аби упіймати свого ворога! Що вже не по батькові – по ньому ударив…

«Начальник сільської поліції, – аж скрипить він зубами. – Дорфполіцай!» – Найнижчий щабель у німецькій драбині.

Пригадав, як кричав йому в спину комендант, вимагаючи бігти, і аж кров ударила в голову…

Звівся, закурив, щоб заспокоїтись. Нерви, друзяко, нерви. Старіємо, чи що?.. Рано… Рано списувати ще Гайдука, Гайдук іще себе покаже, Гайдук іще вибереться з оцієї смердючої ями! Не для того він скінчив школу розвідників і заслужив дві медалі, щоб кінчати кар’єру дорфполіцаєм…

«Кістьми ляжу, а збудую палац! Півсела на кладовище спроваджу, а цього року таки справимо новосілля! А попадеться Івасюта – живим з рук не випущу. Замурую у фундамент, щоб і після смерті катувався».

Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщині мотається. Жаль, що його, Гайдука, не було під час облави останньої – він би жодного з тих бандитів не випустив. Скільки їх утекло? Десяток, більше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертної години своєї. Захотілося в громадянську погратись – догралися. Спробували, що таке німецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгідну жменьку фанатиків…

Докурив, знову ліг. І незчувсь, як заснув.

Прокинувся вранці од того, що захотілося їсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися – напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку й бритву – на підборідді вже пробивалася щетина. «Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька, – подумав бридливо, – що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з’їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне».

Але того дня так і не поїхав.

Вийшов надвір, став зачиняти двері й ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.

«Ти, посіпако німецький…»

В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.

Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає – стежить, що він робитиме далі. Закам’янів лицем, одірвав од дверей приклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо ще не встигло й висохнути. «Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!» Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:

«Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!..»

«Лайно» чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:

«Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди…»

«Політграмота!» – посміхнувся криво Гайдук. Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними й пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.

«Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!..»

І ще було кілька фраз – всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.

Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшли, наче жива – цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:

«А оце-о нюхай щовечора». Спершу поставило крапку, а потім, мабуть, подумало й додало (чи підказали збоку, хіхікаючи): «Коли спати лягатимеш».

Гайдукові аж щелепи звело од ненависті. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клапті папір, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоївся, взяв папір, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудної кишені. Не вирішив іще, що робитиме, але так цього не полишить.

Найпростіше було б одвезти в гестапо, в Хоролівку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцінить, як безпорадність? Не міг сам упіймати якихось сопляків…

«Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду…» – стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.

Знову вийшов із хати у двір. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну німецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще і в гнояці. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гній був свіжий, аж скапував. І поруч білів папірець. Гайдук одклеїв його, прочитав:

«Це поки що для тебе, а для твого біснуватого Гітлера ми знайдемо кращу».

Той же почерк, ті ж косі лінійки.

Гайдук і цей папірець сховав до кишені. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього підступитися. Потім, сердито насупившись, став одв’язувати мотуз.

Той, хто в’язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерігся, щоб не закалятися в гній, та згодом плюнув на свою в Німеччині набуту охайність і смикав, і шарпав, і рвав, забруднюючи в гнояку випещені руки. Розв’язавши нарешті, пожбурив налигач вподовж вулиці, пішов знову до хати: одмивати гнояку.

Та як не мив, як не тер, дух гною так і не вивітрився. Гайдук одчинив буфет в надії знайти одеколон, але там валялися запилені порожні пляшки з кукурудзяними затичками. В одній ще хлюпотіло на денці, Гайдук одкоркував, обережно понюхав – у ніс йому так і вдарив прокислий дух самогону. «Свинота проклята!.. Азія!..» Однак – що мав робити? – вилив на долоні, розтер: хай краще тхне самогоном, аніж гноякою.

Ішов до управи і думав, що він зробить з невідомим художником, як упіймає. Або, вірніше, з художниками: Гайдук не мав сумніву, що їх було кілька. Бо на обох аркушах – жодної плями гною: одне стерво клеїло, друге в’язало, а трете стояло на чатах.

«Не менше трьох. Та нічого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться… Потягнеться!» Мимоволі придивлявся до кожного двору, кожної хати, мимо яких проходив: здавалося, що саме тут, за цими ось стінами, причаївся той невідомий писар. Або ось за цими… Чи за цими…

Перед управою вже стояло кілька підвід, в одні були впряжені коні, в інші – корови. Коні стояли покірно й звично, похнюпивши важкі свої голови, корови ж поривалися вивільнитися з ярем, глухо ревіли, намагалися піддіти одна одну рогами. Всі вони були залигані, й Гайдук уявив раптом у себе на шиї оту смердючу петлю, і його аж заканудило.

У дворі юрмилися люди: чоловіки й жінки. Більше – жінок, молодих і старих, та ще дідів і підлітків, чоловіків же було не так густо: жменька, не більше. Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:

– З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?

Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам’яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.

В постерунку були вже всі три поліцаї – чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.

– Чого поніміли? – запитав строго Гайдук. – Не знаєте, як треба вітатись?

Поліцаї не знали.

– Хайль Гітлер! І праву руку вперед…

Поліцаї ґелґекнули: «Хайль!», Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:

– Нікого вночі не затримали?

– Так що нікого, пане начальнику!

– Всю ніч чергували?

– Всю, пане начальнику!

Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши «хайль» поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:

– Усіх зібрали?

– Та начебто всіх…

– Повинні бути сто три душі, – заглянув до блокнота Гайдук. – А в дворі наче менше…

– Хто хворий, а кого в селі зараз немає, – пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.

– Перевіримо, – сказав він якомога строгіше. – Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.

В очах Приходькових щось наче зблимнуло.

– А ви й медицину вивчали?

– Я й без медицини їх полікую, – холодно всміхнувся Гайдук. І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: – А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?

– Чому ж не обходить? – заперечив Васильович. – Ми всі накази виконуємо… А людей думаю зібрати цеї неділі – не одривати ж їх од роботи у будень.

– Ну, про це потім, – насупився Гайдук: відчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька. – Пішли до людей.

Вийшли на ганок. Гайдук став, широко розставивши ноги: у хромових офіцерських чоботях, у мундирі німецькому, з важким парабелумом, у кашкеті з високим дашком, на брови насунутому. Став, узявшись руками у боки – німець, та й годі! І отак мовчки стояв, поки в дворі залягла така тиша, що аж у вухах задзвеніло, – навіть корови, і ті, здається, завмерли… А Гайдук ще якусь хвилину помовчав, нагнітаючи тишу, тільки тоді став говорити.

Говорив, наче лаявся. Як ото німці говорять. Мов і не кричить чоловік, і не погрожує особливо, а кожне слово його хльоскає, наче батіг. Прості українські слова, досі близькі й зрозумілі кожному, в Гайдукових вустах лунали, мовби чужі: це була наша й не наша вже мова, і зрозуміла неначе, а разом до кінця й не зрозуміла. І люди мимохіть одне в одного перепитували пошепки: «Що він сказав? Що сказав?» – хоч чули всі до останнього.

Гайдук же почав із того, що за більшовиків вони розучилися працювати. Розучилися, розледачіли, розбестилися. Та й до цього, власне, не вміли, бо тих, що уміли, розкуркулили. Лишилися ледарі й злидарі, яким байдужісінько, що росте на землі і чим її засівати. Тепер же, слава Богу, настав усьому цьому кінець. Німці не тільки визволили вас од більшовицького ярма, в якому ви день і ніч гнули спини («Та ти ж щойно казав, що при більшовиках ми розледачіли!» – подумала більшість. Подумала, але промовчала, бо пам’ятала спину Бородая, списану вздовж і упоперек)…Тож німці не тільки принесли вам волю, але й научать вас, як слід працювати. Для цього й організовують взірцевий маєток, де ви, всі до одного, пройдете добру науку, щоб посісти потім гідне місце в новому суспільстві. («Уже посіли: не сміємо й яйце з-під власної курки взяти!»)

Іще Гайдук закликав усіх трудитися чесно й не шкодуючи сил. Хто ж спробує ухилитися од роботи, прикинутися хворим, саботувати, того за законами воєнного часу чекатиме каторга або й смертна кара.

Згадавши про дві листівки, що лежали в кишені, додав:

– І не здумайте прислухатися до різних баламутів, збільшовичених підривних елементів! Усі вони будуть найближчим часом виявлені й нещадно покарані! Все!

Обвів натовп строгим поглядом, спитав:

– Кому що не ясно?

Ясно було всім. Ясніше ясного.

– То послухайте старосту.

«Послухаєм. Що ж іще лишилося нам робити, як не слухати».

Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:

– Значиться, так… Котрі з підводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево… Та не дуже грузіться, щоб не підірвалась худоба, бо тоді на спинах носитимете… Німці, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з підводами мов усе ясно…

– А молоко хто за мене здаватиме? – жіночий голос із натовпу. Гайдук аж навшпиньки зіп’явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жіночка й не думала ховатися: аж руку догори підняла.

– Ви ж, Марфо, й здаватимете, – відповів Приходько.

– Так де ж я візьму того молока, коли в мене вже не корова, а кінь із рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!

В натовпі засміялися, стримано й схвально. Та одразу ж і вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що відповісти Марфі, бо повернувся до Гайдука, розвів безпорадно руками: може, ви що нам, темним, підкажете?

«Що він блазня із себе корчить?» – блимнув на Приходька Гайдук: йому вже здавалося, що й староста у змові з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:

– Молоко здаватимуть усі! До останнього літра! А хто буде займатися більшовицькою пропагандою, – тут Гайдук так і вп’явся поглядом у Марфу, – попереджаю: хай потім не скаржиться!.. Ясно?

Ясно… Ясно і це…

– Тож із корівками все вияснено, – продовжував Васильович. – Не будете накладати на вози, щоб аж осі вгиналися, то якось воно обійдеться. – Знайшов поглядом Данилівну, яка стояла на вулиці, припавши до Лиски скорботно, відкашлявся знов. «Щось у нашого старости голос сьогодні сів, – подумали люди. – Та й вид – мов дві ночі не спав». – Тепер далі: всі ми зараз підемо на колишній хутір Івасют будувати для нового пана палац. Чоловіки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дівчата й молодиці складатимуть цеглу, розчищатимуть подвір’я. Поки в полі не наспіла робота, ходитимемо щоденно, окрім неділі. Аж поки все побудуємо. – І скрушно зітхнув: – Так що ця робота од нас, люди, нікуди не дінеться.

Ясно і це. Діждалися панщини!..

– А з своїм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?

Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадійно, мов уже на краю могили стояв.

– І чого ви, Дмитре, переживаєте? – Іван Приходько не витримав і тут: жодні збори без нього не обходилися, то щоб ці обійшлися! – Вам що, мало німецької пайки? Пан начальник пояснив же, які ми ледачі й невдатні. Пролежали сто літ на одному боці, та ще й хочемо, щоб нас хтось підгодовував…

– Ти, може, й пролежав… – огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далі й слова мовити:

– І за городом тобі нічого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав і про це. Шість днів одробиш на пана, а сьомий – на себе. А не впораєшся, то й ніч якусь можна не доспати. Сто літ же проспав, на сто років наперед виспався. Чи скіки пак буде німецька імперія? – запитав Гайдука. І такі були в нього очі наївні й невинні, що Гайдук знову не знав: прикидається дурнем чи й справді без клепки десятої. – А скажіть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якій кобилі уїхав? Бо у нас тут замалим не до бійки доходить: одні кажуть – на білій, а другі – на вороній…

Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережні посмішки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспіхом:

– З запитаннями різними можна й пізніше… От зберемося у неділю…

– Чому ж! – перебив його Гайдук, і голос його аж задзвенів. – Можна й відповісти. І про Москву, і про коня… Москву німецькі війська поки що не схотіли брати – Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва – гнилим яблучком… І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва така мила, – різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.

«Ага, – подумали дядьки, – німці таки Москви не взяли. Видать, руки короткі». Заворушилися, загомоніли поміж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.

І йшли вони так: попереду, натовпом – люди, а позаду – Гайдук, староста і три поліцаї. Та ще комірник пристав по дорозі. Поліцаї ж із гвинтівками. Так що люди наче й не ув’язнені, а – під сторожею. Ні назад, ні вправо, ні вліво – тільки вперед. До маєтку майбутнього. А там уже до пізнього вечора. Од дзвінка до дзвінка.

Гайдук увесь день теж протовкся на хуторі: наглядав за роботою. Щоб ніхто не промарнував і хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першої – не розгинатися, а потім обід, рівно година, а тоді аж до вечора.

– Та ми ж і їсти не захопили з собою! – бідкалися жінки. – Це ж і в село збігати не встигнемо.

Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.

– Та й ви ж мені не сказали нічого.

– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.

«Оце так! – переглянулись люди. – Маємо панщину».

– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмішці вуста: – Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.

Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні й сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає. Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому місці, де має стояти палац.

Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі – допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:

– Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!

– Ви б хоч під ногами не плуталися! – розсердилися врешті жінки. – А то ще цеглину на голову впустимо.

Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тоді до пильщиків, які розпускали на дошки грубезну колоду:

– Ворушіться, хлопці, ворушіться: німці старательних люблять!

– А ми що, не ворушимося? – скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:

– Пособити прибіг? От спасибі ж тобі! А я думаю, хто б мене підмінив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.

– Курити будете, як скомандують! – озвався зверху Глекуха: він сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тільки збоку здавалося, що чоловік пиляє, старається. Сам же працював, як машина – поки дошку не розпустить – не перепочине. – А вони хай краще тирсу зберуть.

Комірник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаєшся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:

– І хто тебе таким і на світ породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?

– Живе, – буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лінькувато якось водив, не поспішаючи, а спробуй із ним попрацювати у парі – наплачешся. Одмахає рука отим своїм чирги та чирги, що потім і цигарки не зліпиш.

– Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! – не витримав нарешті Іван.

– А що?

– Поміщик, кажу, тобі премію дасть, що так стараєшся?

– А я не стараюсь. Я роблю.

– Тьху! – аж сплюнув Іван.

Не працювали тільки поліцаї. Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чатах: одного на дорозі, що вела в село, а другого – з боку левади. Щоб ніхто не здумав непомітно втекти. Хоч і попередив, що після роботи влаштують усім перекличку, однак від цієї публіки всього можна ждати.

Ходив то подвір’ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молоді: чомусь був переконаний, що тільки вони, оці сопляки, могли написати оті дві листівки й повісити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.. – душив кожного поглядом. – Найду!» – аж зціплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулі. Був упевнений: знайде. Тільки од цього поки що не легшало: дві листівки оті, два ганебні ті аркуші, мов живі, ворушилися в нагрудній кишені – нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всі уже знають, як він возився з налигачем, мараючи руки. Відчував увесь час глузливі, в спину, посмішечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!

Побачив ледь помітний димок, що піднімавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, – Гайдук обернувся різко, – всі, хто був поблизу, окрім роботи, здається, нічого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.

Там сидів на осонні парубійко років шістнадцяти. Курив. Аж очі заплющив – блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що він десь його бачив. І оце худе в ластовинні обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, і босі ноги, що вилізали з куцих штанів. «Може, цей?» – ворухнулося важко у ньому.

Парубійко раптом здригнувся, розплющив очі. Побачив Гайдука, занімів. У одвислих губах продовжувала диміти цигарка.

– Куримо? – запитав спокійно Гайдук. – Ану встань… Встань. – Бо парубійко все ще сидів, витріщившись на Гайдука. І коли той звівся нарешті, натренованим, коротким ударом поцілив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубійка на землю, з рота чвиркнула кров.

– Вдруге пристрілю на місці, – процідив крізь зуби Гайдук. – Марш до роботи!

Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубійко звівся над силу і задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дістав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.

Після цього всі працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хіба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врешті була оголошена обідня перерва і люди заходилися коло їжі, принесеної з села, кожен їв собі мовчки, мов з примусу. Не збиралися навіть до гурту, як те зроду-віку водилося на громадських роботах: у полі, на жнивах чи на сіножатях…

Рівно о дев’ятій Гайдук подав команду кінчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, і попереду майже бігли жінки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: і худоба непоєна, і діти негодовані – дай Боже до півночі впоратись.

– Завтра щоб після сьомої в селі не було ні душі! – попередив Гіриходька. – Сам пройдусь перевірю.

Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрієм, і просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навіть птахи, що досі невтомно висвистували, умовкли, лише іноді лунав різкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрічати отакі передвечірні години, женучи з паші худобу, а зараз не звертав уваги ні на сонце, ні на обрій задумливий, ні на притихлі поля: знову думав про листівки, що лежали в кишені, про їх авторів… Тому й не зайшов навіть до комірника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав поліцаям обійти село, зібрати всі учнівські зошити.

– Усі до одного! – І постукав по циферблату годинника пальцем. – Щоб за дві години всі зошити лежали отут на столі. Виконуйте!

Зошитів набралося достобіса: поліцаї завалили ними весь стіл. І Гайдук, відпустивши поліцаїв вечеряти, звільнив на столі трохи місця, почав з крайньої купи.

Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лінійку з видертими сторінками. Але учні Тарасівки, мабуть, тільки те й робили, що видирали сторінки, – жодного цілого зошита, особливо у хлопців, і Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всі підряд.

То була важка й невдячна робота: звіряти почерки. Минула година, а зошитів мовби не меншало. «Наплодили грамотіїв!» – зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потім став жбурляти на підлогу. «Не той… Не той… Не той…» – одкидав Гайдук зошит за зошитом, і йому вже рябіло в очах, і літери зливалися докупи – він аж головою трусонув очманіло й протер долонями очі. «Як вони і вправлялися?!» – подумав про вчителів, бо досі вчительський хліб йому здавався найлегшим.

Він уже машинально перегортав зошити, уже й не звіряв, не вдивлявся: погляд – зошит, погляд – зошит, як враз його наче вдарило в очі, і Гайдук поспіхом нахилився за зошитом, що кинув був на підлогу.

Розкрив, глянув на першу сторінку, перевів погляд на листівку.

«Невже він?»

Викрутив у лампі гніт, став пильно придивлятися.

«Він!»

Ті ж самі косі лінійки, те ж характерне написання літер, коли вони мов набігають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспішав швидше покінчити з наостогидлою писаниною…

«Та-ак… Спіймалася пташка!»

Аж усміхнувся потішено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.

«Федір Гусак, учень другого класу».

«Федір… Федько… Що ж ти, Федю, взявся листівки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?»

Дістав сигарету. Закурив, усміхаючись.

Глянув на годинника: пів на першу. Майнула думка: одкласти на завтра, бо добре-таки натомився, та він її одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрінеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листівку, пішов з кабінету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи їх у підлогу «Навчились, писаки!.. Суцільна грамотність!.. А до волів – крутити хвости!» Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролівку Приходько – питався, як бути зі школою. Недобре всміхнувся: «Школу вам!.. Не школу – казарму!»

Вийшов, спитав поліцая, який стояв па сторожі:

– Гусак далеко живе?

– Який Гусак? – запитав поліцай.

– А хіба він у вас не один?

– Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тіки вдома немає…

– Де він?

– Посадили перед війною… А його Степан у німецькій армії служить. Приїжджав узимку додому.

– Знаю, – пригадав Гайдук: Гусак заходив і до нього в поліцію.

– А другий – дядько Григір. Тіки й цього немає…

– Теж посадили?

– Та ні, цього вбили. Як забрали на війну, то через місяць і прийшла похоронка.

– А хто ж тепер вдома?

– Та тітка Одарка.

– От до неї й веди. – Тому Федькові більш ні в кого бути. Не міг же він бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки поліцай сказав:

– Осьо їхня хата. Сплять уже.

– Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упізнає?

– Та, мабуть, що впізнає.

– Тоді постукай і скажи, що термінова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опівночі. Ще здумає пробі кричати.

Поліцай підійшов до сонного вікна, затарабанив у шибку:

– Тітко Одарко!.. Тітко Одарко!

У хаті довго не озивалося. Гайдук хотів уже був погрюкати в двері, як шибка враз мов посвітлішала і по той бік спливла якась біла пляма.

– Хто там? – донеслось, як з могили.

– Це я, Микола, – з поліції! Вам термінова бумага!

Тітка якийсь час вдивлялася у поліцая, потім одійшла од вікна. Гайдук одразу ж пішов до дверей, щоб дурна баба, угледівши двох замість одного, не встигла їх зачинити, але по той бік хоча б шелеснуло.

– Що вона, знову лягла? – спитав роздратовано. – Ану постукай іще раз!

– Каганець засвітили, – пояснив поліцай.

Гайдук глянув у бік вікна. Темні шибки освітилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тінь.

– Одягаються, – сказав поліцай, заглядаючи у вікно.

Стукнули хатні двері, зачовгало в сінях. Постояло під дверима, підозріло спитало:

– Це ти, Миколо?

– Та я ж!.. Одчиняйте!

– Носить вас посеред ночі! – бубоніла Гусачка, возячись із засувом. Одчинила нарешті двері. – Що там горить?

Гайдук одразу ж увімкнув ліхтарик, вдарив їй світлом межи очі. Зробив це навмисне, аби приголомшити, не дати отямитись.

Жінка охнула, затулилася од світла долонями.

– Веди до хати! – скомандував різко Гайдук. – Ну!

У хаті йому шибонув той же прокислий, застояний дух, що і в комірника. Каганець не стільки світив, скільки зблимував блідим немічним вогником, він хилитався туди-сюди, мов доживаючи останні хвилини, й од неспинного того хилитання по ледь освітленій хаті конвульсійно металися тіні. Гайдук трохи постояв у дверях, оглядаючи хату: злидні так і випирали з усіх закутків, злидні аж кричали про себе: і стоптаною взувачкою, що стояла біля порога, й надщербленим посудом у мисникові, й майже голими стінами з двома благенькими рушниками довкола якихось фотографій – темних невиразних плям в отому примарному світлові, й широким, на півхати полом, на якому всі, хто жив у оцій хаті, покотом і спали, – там і зараз хтось лежав, Гайдук помітив чийсь рух, чиїсь очі, що блиснули, мов із нори. «Чи не Федько? – подумав, як про давнього знайомого. – Та вже ж що Федько, де ж йому подітися, Федькові!» – Гайдук так і прикипів поглядом до постелі, того кубла з ряднин, подушок і ще одежини якоїсь, що правила разом і за вкривачку, а вдень одягалась на плечі, але Федька так і не вгледів: зарилося од страху, щеня, боїться й дихнути. «Ну, полеж, Федю, полеж – мені не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоєї матусі». Гайдук перевів погляд на жінку, яка стояла ще й досі отерпла од ляку, і довго дивився на неї – навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввійде у неї, забереться у серце, у душу, паралізує їй розум і волю, тоді він робитиме з нею що хотітиме, тоді він витягне з неї усе, що вона знає і чого навіть не знає… «А ти, Федю, полеж… Полеж поки що, полеж…» Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жіночих зіницях. Розрахованим рухом дістав із кишені вдвоє складений зошит, ткнув межи очі: