Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Навряд, – похитав головою Євген. – Ви ж колодок не прихопили? Чи залізних гвіздочків?

– Цього в мене немає, – з жалем зізналась артистка.

– А в Харкові є?.. Можна дістати?

Артистка знову сказала, що можна дістати усе. Там такі зараз базари!.. Люди несуть, що тільки мають. Нікому ж не хочеться вмирати од голоду.

– А не хочеться, – погодився Євген: він уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачів перед війною по містах не бракувало. То нічого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася війна. Хто здав, а хто й приховав. А потім: куди вони подівалися, здані? Знову ж розійшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли наші пішли, а німці ще не появилися, тягнули, хто що тільки міг. А тепер і виносять потроху – продають з-під поли…

І потім Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онімілого, яку можна дістати у Харкові.

От тільки біда: ніхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довіритись. Тарасівці й до війни не дуже роз’їжджали: найдальше – в Хоролівку. Ну, хіба ще разок у Полтаву. Харків же в їхній уяві був десь аж на краю світу, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів…

Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.

– Поїхав би? – запитав якось у брата, в Грицька.

– Коли – зараз?

– Та хоч і зараз.

Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:

– А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.

Тоді нa цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт – на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть… Та потроху-потроху став думати, що не обов’язково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, вкласти лампу, а зверху – дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!

Про колодку Євген щойно придумав, на діжі сидячи, в сінях.

Аж на душі розвиднилося.

Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов’язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. «Аусвайс», чи як там вона називається…

«Доведеться до дядька іти», – подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці – не людина, а звір… хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:

– У мене дядька немає!..

Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів – столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно – на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.

– А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?

Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.

– А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? – посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків. – Щоб якийсь шуліка не вкрав?

Євген не піддався на жарт – не відповів. Натомість звернувся до тестя:

– Я був до вас… Та хай уже потім.

Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:

– Зачекай осьо та поснідаємо!

І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже – не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.

Сидить Євген поруч із дядьком – у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільки планують посіяти.

Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!

– Сіємо? – врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.

– Сіємо, – відповів дядько спокійно. – І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.

– Бог! – так і фиркнув Євген. – Уже й Бога підпрягли? – Відчував, що ось-ось нe втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.

Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть і теща аж завмерли, налякані), усміхнувся ледь помітно:

– Підпрягли, а чому ж не підпрягти! Тяглової сили ж катма, – і розвів безпорадно руками.

Тоді Євген запитав різко й нещадно:

– А навіщо?

– Це ти, синашо, про що?

– Сіяти навіщо?.. Німаків годувати? – Євген уже плюнув на всі страхи-оглядочки: рубав із плеча. – Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?

Теща аж ойкнула:

– Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?

Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном і згоджуючись. Примружив очі, спитав:

– А ти що накажеш робити? Не орати, не сіяти?

– А хоч би й так! – буркнув сердито Євген: він уже був і не радий, що зірвався.

– А що ж тоді ви їстимете?

– Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!

– Мусить, синашо, боліти: на те вона над вами й поставлена… От я тебе і питаю: ну, не зоремо, не посієм – що будемо жувати?.. Доїмо, що в кого є, а там і до ями?..

– Німці все одно весь урожай заберуть! – відповів запально Євген. – Минулий же вивезли…

– Вивезли, тільки не весь, – посміхнувся дядько хитренько. – Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені – піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!

– Їм, тільки не ваш!

– А чий же? Ось цими руками й посіяний, – показав долоні дядько. – Та руками тестя твого… І сусіди їдять – не пухнугь же з голоду?..

Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.

– Отак воно, синашо, – звівся дядько з-за столу. – А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме…

«Це що: перед німцями совість?» – знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався…

І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?

Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена – хоч у копи складай!..

Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати…

– А я так утечу, не питаючи, – відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.

– А з роботи хто тебе відпустить?

– І звідти втечу. Ноги на плечі – й гайда!

– Гайда! – аж скривився Євген невдоволено. – Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти – утечу!

– А що ж тоді робити?

Євген не відповів. Сидів, потираючи культю («Все її тре, усе тре, – розповідала матері Катря. – А спитаєш, чи болить – каже, що ні… А я ж таки бачу: болить!»), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з’їв:

– Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив – у дворі не бачив?

– Бачив… Тіки вони вже в управу пішли.

– На службу? – криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.

– Зачекай, разом підемо.

Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?.. Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями…

Грицько провів брата аж до управи. Кинув: «Бувай!» – побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. «Пацан! – провів його несхвальним поглядом Євген. – Вітер у голові!» І одразу ж подумав про матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!

Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам’ятав, усе вирішувала мати.

В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта «почистив» йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! «Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!» – поглузував сам із себе.

«Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа – розправа!..»

Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові… Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло було пронизане радістю… І одразу ж інший турнік, уже у містечку військовому, як він, молодий командир, щоранку вибігав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду… Раз-два!.. Раз-два!.. М’язи так і грають під шкірою, вони аж видзвонюють, підносячи невагоме Євгенове тіло над турніком: до неба, до сонця… Потім – хоп! – одірвався, класичний зіскок на пружинисті ноги… Ноги! – болісно усміхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи піт…

У першій кімнаті з’явилася обнова: портрет Гітлера. Великий, помпезний: весь задній фон заставлений прапорами із свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здається, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в уніформі коричневій, – Гітлер. Фюрер їхній, вождь усієї погані, що ввірвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючі ґудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподіваною для себе цікавістю роздивлявся цього, не карикатурного – справжнього Гітлера, і він здався йому ще потворнішим.

«Наволоч!» – аж задихнувся од ненависті.

Одвернувся, кивнув похмуро на двері:

– Староста в себе?

– Тамечки, – охоче відповів черговий. – Тіки ти туди зараз не заходь.

– А то чого?

– Бо вони зараз дуже сердиті… Скублися з отим німцем, аж пір’я летіло.

– З Гайдуком?

– А з ким же іще!

– То він і досі там?

– Та ні, вже пішов… Bони там самі. Тіки ж кажу, що дуже сердиті.

Сердиті?.. Ну, Євгенові чекати ніколи…

Одчинив, не постукавши, двері.

– Синашо?.. Заходь!

В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм…

– А чого аж у Харків? – спитав недовірливо дядько. – Хіба в Хоролівці аптеки немає… Чи, на крайній випадок, у Полтаві?

Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували… І в Полтаві питали… Сказали, що як є, то тільки в Харкові.

– І дуже болить?

– Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає… Боюся: не почалася б гангрена…

– Так, діло серйозне… – Дядько задумався, жуючи кінчик вуса. – А рецепт у тебе є?

Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.

– Ті ліки й без рецепта дають… Я уже знаю.

Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:

– Хто ж поїде? Теща чи тесть?

– Грицько згодився з’їздити… Брат… Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися… Та ще одпустити днів на п’ять…

– Отож-то й воно, що на п’ять! – сказав з якимось аж докором дядько. – Не міг про це подумати раніше.

– Так раніше не боліло ж!

– Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог. – І вже коли Євген став прощатися, спитав: – Хрестини вже скоро? – І погляд його посвітлішав одразу. – Глядіть, щоб добрий був козарлюга!

Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:

– Зачекай! – Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив двері, виглянув, чи ніхто не підслуховує, тихо заговорив до племінника: – Ти от що – будь обережніший… Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й візьмуть…

– Про що ви? – зробив невинні очі Євген.

– Поки що нічого, – заспокоїв його дядько. – А попередити треба. Знаєш: береженого й Бог береже… Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:

– То коли вас провідати? – спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знає, тільки не каже.

– Увечері.

– Так комендантська ж година!

– Ото, я й забув… Тоді завтра, раніше. Як продереш очі, так до мене й катай.

– Так я завтра й заскочу.

Євген повернувся, пішов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: «Ліки!.. Знаємо ваші ліки!..»

Васильович давно уже знав про приймач, захований у клуні: розповів брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весілля. Жінки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на відвертість. Отой приймач муляв йому і вдень і вночі, то з ким же і порадитись, як не з братом!

– Там уже все припасовано – лампи тіки немає… Ну, не бісові діти!

– А нащо ти мені оце розказав? – запитав похмуро Васильович.

– Як нащо? – аж зупинився Іван. – Брат ти мені чи не брат?

– Ти мені от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну – от і покотиться по всьому селу, – продовжував осудливо Васильович. – А за підпільний приймач знаєш що буде? Петля!

– Дак він же не грає!

– То вже німцям будеш доказувати… Ті з тебе як почнуть дерти шкіру, то й стіл твій заграє… Дожив ти, Іване, до п’ятдесяти літ, а розум і досі – як у малої дитини!

Іншим разом Іван не стерпів би – чимось та одбрив би старшого брата, а зараз мов язика проковтнув. І такий був у нього вид покаянний, нещасний, що Васильовичу його стало й жалко.

– Гаразд… Ти мені нічого не казав, я нічого не чув… А Євгенові скажи, хай постережеться. Це йому не на фронті: тут не знатиме, хто і продасть… Так і передай…

Передав брат чи ні, Васильович не знав. Не допитувався. Догадувався тільки, чиї то листівки з дулею. І коли довідався, що Гайдук зібрав зошити, майже всю ніч не спав. Хотів уже йти до племінника, пораяти забиратися кудись із села, але обійшлося, здається: Гайдук нікого не зачепив, хоч і ходив до Гусачки. Прибіг сьогодні в управу злий, як собака, одразу ж накинувся, чого досі людей на роботу не вигнали. Розіпсіли, розледачіли, од роботи одвикли!.. Кричав, мов на якогось попихача – Васильович і не витримав – дав одкоша. Що іще сьома тільки година, а людям же наказано збиратися лише на восьму. Що кричати тут нічого, що йому оце староство осьо де сидить і якщо його діло невлад, то осьо вам ключі та печатка, та й будьте здорові!..

Гайдук одразу ж і охолов. Підніс до очей праву руку, подивився на годинника:

– Що ж, почекаємо восьмої… пане старосто…

І, спокійний, паче й не лаялись щойно, пішов на свою половину.

«Це не Івасюта, – подумав Васильович, дивлячись у широку спину Гайдука. – Не Івасюта!»

Гайдук же, хоч і збирався одразу після обіду податися в Хоролівку, так того дня й не поїхав: подзвонили з комендатури, передали, щоб усе начальство сільське було на місці. Гайдук одразу ж подумав: хтось приїде. Чи не комендант? Повісив трубку, зайшов до старости.

– Пане старосто, ходімо до маєтку – гостей стрічати.

– Яких ще гостей?

– Побачите, – ухильно мовив Гайдук: не міг же признатися, що він і сам не знає.

Йшли завмерлим селом: усі, хто тільки міг ворушитися, подалися на хутір. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе і скільки працездатних. І на ходу – чирк-чирк до записника, до блокнота.

– Нам, пане старосто, про все треба зараз забути – думати тільки про маєток оберста Крюгера, – повчав Приходька. – І вві сні думати. Впораємося, заслужимо довіру в німців, отоді вже можна дбати й про інше. – Що мав на увазі Гайдук під отим «іншим», Васильович не допитувався. – Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому обліку: ледарів і симулянтів карати нещадно! Якщо треба, то й віддавати до суду… А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повинні перебудувати психологію людей, розбещених більшовицьким режимом. Більшовики знищили справжніх хазяїнів, одучили народ працювати по-справжньому, – при слові «народ» Гайдукових губів торкнулася бридлива гримаса. – Хто сплив наверх за більшовицької влади? Ледарі, нероби, старці… А тут хто живе?.. Погрібний?.. Скільки працездатних?..

Іноді пропонував: – Зайдемо глянемо. – Заходив до хати не вітаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив. – Ми, пане старосто, повинні весь час пам’ятати, що німці прийшли сюди не для того, щоб віддати нам плоди перемоги над більшовиками. Тільки такі придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрією, що німці отак, задарма, подарують їм дідівщину, а самі повернуться назад, до Німеччини. Німці прийшли сюди назавжди, на вічні часи, вони будуть тут господарями, і ми, якщо хочемо вижити, повинні до них пристосуватися…

– А народ? – спитав тихо Васильович.

– Що – народ?

– Люди?.. Люди наші куди подінуться?

– Можете не переживати за ваших людей: німцям будуть потрібні робочі руки. Той, хто працюватиме чесно й віддано, той буде жити. Решта ж… – І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змітав оту решту з землі.

Пройшли мимо школи. Сумної, порожньої, в якої аж стіни посіріли.

– Школа? – спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.

– Та школа ж, – зітхнув Васильович.

– Учителі лишилися?

– Та є кілька…

– Учителям давати найважчу роботу! – сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролівці, коли він ще був начальником районної поліції, а Приходько приїжджав клопотати про школу. – І забудьте всі ваші прожекти! Викиньте із голови! Тут вам ніякі бургомістри не допоможуть – Бач, уже знав, що Васильович ходив і до бургомістра. – Поки німці остаточно не переможуть більшовиків, про школи нічого й думати!

– То що: діти так і ростимуть неграмотними?

– А навіщо їм грамота? – спитав Гайдук роздратовано. – Листівки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу – грамоти великої не треба. Мій тато замість свого прізвища хрестик виводив, а хазяйнував – дай Бог кожному!..

– Воно-то так, – зітхнув знову Васильович. – Тільки не всім судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато…

– А іншим і грамота не допоможе! – перебив Гайдук. Якийсь час ішов мовчки, потім продовжив: – Цей народ спершу повинен пройти іншу школу: школу покори і послуху, а тоді вже думати про якусь там науку… І всі більшовицькі підручники зібрати й спалити! Усі до одного!..

Вийшли за село, піднялися на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рівний, як стіл, од краю до краю… Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем, якого не знайдеш у цілому світі. Ласий шматок для всілякої погані. Васильович дивився на запустілі поля, де раніше піднімалися – дружно пшениці та жита, – такою густою, такою пружною щіткою, що картуза кинь – не прогнеться, а тепер ростуть бур’яни – вовчі притулки… Васильович дивився на все оце запустіння і дикість, і його серце краялося болем, і він сам у себе допитувався, чи надовго це, і не знаходив відповіді.

Гайдук же, дивлячись на запустілі поля, питав роздратовано:

– Зорать не могли?.. Засіяти?..

– А чим? – відповів Васильович. – Лишилося ж кілька коней, та й ті покалічені. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.

– Не знали! З городами, гляди, ще до травня упоралися! А тут не знали!.. Кінчати з цим треба, пане старосто!

Васильович уже мовчав: не хотів дратувати Гайдука. Думка про довідку, про те, як би одпустити племінника, весь час ворушилася у голові.

Гайдук дістав цигарки, простягнув одну Приходькові:

– Закурюйте… Та не сердіться: в ваших же інтересах вас і повчаю.

– А чого б я мав сердитись? – Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу… Васильович курив і все думав, коли почати про довідку – зараз чи пізніше, вже по обіді. Коли людина од ситості стає сонною й доброю. «Ну, цей ніколи добрим не стане! – Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирі німецькому. – Цей із роду такого, де добротою й не пахло! – Згадав старого Гайдука, сутягу і здирцю. – Ці зроду-віку не знали, де в них і серце… Хіба що увечері? Взяти пляшку, шмат сала та в гості й зайти?.. – Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього. – Краще вже зараз…»

Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався…

– Лікарі! – так і фиркнув Гайдук. – Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!

– Не помагало нічого, – продовжував Приходько. – Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки – й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки п’єш, доки й живеш, а кинеш – хоч лягай до могили…

– То й пийте. Хто ж вам не дає?

– Пив би, так питво кінчилося, – відповів скрушно Васильович. – Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.

– Рецепт маєте?

– Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко, їх у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві – тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з’їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток…

– На скільки днів треба звільнити? – поцікавився Гайдук.

– Та хоча б днів на п’ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами…

– Знаю, – відповів Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: – Що ж, нехай їде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.

– От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!

Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?

Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!

– Ну як? – спитав строго Гайдук.

– Все у порядку! – Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.

– Усім є робота?

– Аякжечки!.. Трудяться всі до одного…

Гайдук пройшовся подвір’ям (люди уникали стрічатися з ним поглядом – дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. «Пошептало». Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.

– Вчителі теж вийшли? – спитав Приходька.

– Вийшли усі.

– Хто?

– Світлична та Козачки: Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.

Гайдук глянув на Козачка, що саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. «Познайомимось!» – подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.

– Світлична – хто вона?

– Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена…

– Івасюти?..

Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена – про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке і недобре. – Як вона, не ледарює? – спитав уже комірника.

– Та мовби ні…

– Ану пішли подивимося.

Підійшли до цегли, біля якої поралося кілька жінок.

– Ось вони! – тицьнув комірник пальцем у вчительок. – Оце ось Світлична!

Обидві жінки аж здригнулися, але працювати не перестали.

Гайдук підійшов до Світличної. Тінь од нього впала на вчительку, на її згорблену спину, рухи її одразу ж стали нервові й непевні, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, і цеглина впала на землю. Світлична нахилилася поспіхом за тією цеглиною, та все не могла її ухопити… Нарешті взяла, поклала на ноші… Гайдук же стояв і дивився, стояв і мовчав, і холодні очі його крижинами ковзали по спині учительки.

Ось вони врешті наклали повні ноші. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: «Понесли», бо Світлична все клала й клала цеглу – ніяк не могла розігнутися, придушена важкою Гайдуковою тінню. Поклавши останню цеглину, Світлична вхопилася за ноші, і тоді Гайдук спокійно сказав:

– Мало. Кладіть іще.

Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспіхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.

– Мало, – сказав знову Гайдук.

Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвічі більше од норми, жінки, які працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кінчати і нести. Аж коли ноші стали потріскувати, скомандував:

– А тепер можете нести.

Учительки схопилися за ноші, спробували підняти – ноші мов приросли до землі. Козачкова аж схлипнула, Світлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотів, не зміг би заглянути їй у обличчя. Вчепившись щосили у ноші, вона намагалася одірвати їх од землі, і згорблена спина її так напружилася гострим, що випинався з-під плаття, хребтом, що, здавалося, він от-от візьме й зламається.

Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.

Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.

На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.

Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не відставати од Гайдука, але й не забігати наперед. І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) – весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.

– От по стільки й носити! – обернувся до комірника Гайдук. – Припильнуй.

Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: «Ану давайте, згружайте!» – і перший ухопив із нош цеглину…

Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник. Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.

– Лишайтеся тут, – сказав Приходькові. – Як появляться, скажіть, що я швидко буду. – Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк: дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.

Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку «бандури», роздратовано думав: «Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!» Та коли б навіть на місці «бандури» висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном, Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і перший-ліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж – Європа, а це – Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.

Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев’ятій нуль-нуль. Рівно о дев’ятій.

Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.

В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: «Хальт!», питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. «Боїться», – подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.

Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік – з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду – ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу простягнув вимогливо руку:

– Батіг!

Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.

– Встати! – скомандував різко Гайдук.

Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.

– Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза!

Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.

Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.

– Та де ж мало! – заперечила йому найрозбитніша, із злим, весь час готовим до сварки обличчям. – Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стільки!

– Прізвище? – дістав блокнота Гайдук.

– Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..

– Прізвище! – гаркнув Гайдук.

– Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! – Голос її теж зірвався на крик. – Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть… Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..

– Рушайте! – махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв’язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться – не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.