Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Виходила з кабінету – п’яно хиталася. А позаду – похмурий Ашот.

– Ні пити, ні їсти! – гукнув йому в спину Гайдук. – Не випускати, поки я повернуся!

Встав, потягнувся, аж хруснуло в спині. Був задоволений. Хоч Світлична й не сказала нічого, не мав уже сумніву: скаже! Здорово ж він придумав з отим її вилупком… І з братом, який наче сидить у гестапо… І зі старостою…

Був уже майже впевнений, що Приходько в одній банді зі Світличним. Не міг не знати, що її провідував брат. Знав і мовчав… Як вона здригнулася, коли він сказав, що отой бандит заходив і до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотілось погратися?.. Ну, ну…

Вийшов з управи. Ніч тепла, тиха, в небі зорі сяють мрійливо, і якась аж ласкава дрімота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею – ніде ні шелесне, тільки його кроки відлунюють. Та ось назустріч вивалилася постать, розмита у темряві, крикнула здалеку:

– Хальт!

– Свої, свої, – відповів Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: «Стій!» Чи ще гірше: «А хто то йде?» «Хальт!» – ось як треба казати. Коротко і ясно.

– Все гаразд? – запитав, порівнявшись із поліцаєм.

– Усе, гер начальник!

– Ґут, молодець. Ферштеєн?

– Ферштеєн, гер начальник!

– Можеш продовжувати.

Тут поліцай уже не знав, як відповісти по-німецькому, а по-вкраїнському не насмілився. Тому тільки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому – п’ятірнею до лоба дурного, а по-європейському – всього двома пальцями.

«Учіться, хлопці, учіться, – Гайдукові аж приємно було, що поліцаї стараються. – Оце – справжня школа, а не ваші парти вонючі! – Він саме минав школу, що чомусь завжди його дратувала, коли б не проходив. – Колись, може, й відкриємо, – пригадав розмову з Приходьком. – Тільки не так, як ви сподіваєтесь. Тут у голові його зблиснула думка: а й справді! Зібрати дітей та й посадити за парти: вивчати мову німецьку. Щоб не одні поліцаї кричали: «Яволь!» Не німцям же, не герові Крюгерові українську освоювати!.. От буде в районі, зайде до коменданта, в гестапо, поділиться ідеєю. Їм це сподобається, обов’язково сподобається: перша школа на завойованих землях. Для вивчення мови німецької. Залучення місцевого населення до передової культури. Взірцевий маєток і школа взірцева – звучить непогано! Молодець, гер Гайдук!..

В зовсім уже рожевому настрої зайшов до порожньої хати. Засвітив лампу, взяв хліба окраєць, шмат сала. Треба завтра ж послати підводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навіть суха їжа не могла зіпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов’язково вчителів, що володіють німецькою… Може, й німців… А цих – собаці під хвіст! На роботи найважчі, мордами в гній! Щоб забули, хто вони й що вони…

Й одразу ж згадав про Світличну. Цікаво, як вона там? Спить чи не спить?

Світлична не спала.

Коли Гайдук наказав її вивести (в неї аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав їй зводитись та й повів з кабінету в коридор, а потім – у підвал, у холодну, вона трималася з останніх сил, щоб не впасти. Підгиналися, підламувалися, огидно тремтіли ноги. Світлична весь час хапалася за стіни, а внизу, на сходинах, що вели в підземелля, вона спіткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: підхопив, підтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула і, притулившись до одвірка, чекала, знеможена, поки він одімкне двері в підвал.

Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотів, він навіть гвинтівку одставив, бо заважала… Ашот торготів неслухняним ключем, а Тетяна чіплялася за одвірок руками: все тіло, кожна жилка в ній тремтіла й посіпувалася, й нервовий, мов у пропасниці, дрож пронизував од п’ят до потилиці. В голові її й досі лунали Гайдукові слова, ота жахлива Гайдукова погроза – вона пекла невгасимо, глушила всі інші думки – Тетяні вже починало здаватись, що вона божеволіє…

Ашот нарешті відімкнув двері, буркнув: «Заходи». Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж весь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. «З мене досить, вашого сина!» – пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю – Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. «Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе… Вони нас скоро випустять, ма?..» Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею, – звела б голову до низької байдужої стелі й завила б…

Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам’яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка: його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. «Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!» – німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. «Отоді ти скажеш усе!..» І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе…

Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.

Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам’яніла, на нарах, і от-от настане світанок.

Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче – аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась… Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина… Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур… Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою… Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення… Вирішила – не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся… І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок – і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах… Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася… Спи, Івасю, спи… Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен… Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина…

Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі – буде досить, коли їх зв’язати докупи… Івась раптом заворушився, забубонів: «Ma, ма, он вони, ма!» – Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. «Спи, Івасю, спи!» – молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. Їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину… «Та що я собі думаю! – схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей. – Та світатиме ж скоро!» Тетяна гарячково стала в’язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.

І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук. Звук доносився од єдиних дверей, що були в холодній. Хтось спускався по той бік, обережно і тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло… якийсь час не було нічого чутно… потім крок… іще крок… все ближче і ближче… зашелестіло, зашкрябало в двері…

Тетяна зовсім уже заніміла, в неї, здавалося, перестало битися й серце. А по той бік дверей щось сліпо тикалося, потім стукнуло, дзвякнуло – металом об метал, заскрипіло іржаво, з натугою, двері стали прочинятися, жалісно повискуючи, хтось їх підштовхував обережно й тихо – на темному тлі ширшала й ширшала ще чорніша щілина.

Ось вона перестала розширюватись, затужавіла, натомість зашурхотіло, протискуючись – якась невиразна постать, чорна тінь на темному тлі. «Хто там?» – хотіла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, їй здавалося, що вона уже марить.

– Учителька!.. Учителька!..

Тінь її докликалася!

Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, і слина застряла їй у горлі.

– Учителька! – Тінь підступала все ближче, темна, розколошкана тінь, зібрана в невиразний згусток. – Ти що: не живий?

Аж тепер Тетяна впізнала Ашота.

– Давай, буди свого сина… Ти що, неживий?.. – Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: їй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.

– Тихо давай… – Ашот обійшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем. – Ей, джигіт, уставай!.. Тікать нада… Давай, уставай!

Івась підхопився, синів той порух привів Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:

– Ашот!.. Ашот!..

Сльози так і бризнули із сухих досі очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, і Тетяна не могла нічого з ними зробити…

– Е-е, нащо, – вивільняв руку Ашот. – Тікать треба, швидко треба… Давай, джигіт! – Ухопив вільною рукою Івася, який уже зіскочив із нар. – Давай!

Піднялися з підвалу. Тетяна вже трохи оволоділа собою – не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.

– Тс-с-с, – засичав на неї Ашот – Тихо ходи!..

Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже заховався, у дворі нікого, здається, не було – вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б

– Швидко ходи! – повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.

Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному підозрілому звукові. Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янів, що наступали з усіх боків, – ось вони, бур’яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні, – чіпляються колючками, тріщать, як скажені, – їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крізь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, і не зупиняючись, треба подалі забратися од села, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь бур’яни, що він ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тільки оглядався час від часу на матір, чи вона не одстала.

Скільки вони отак ішли, Тетяна не могла б потім сказати. Коли вже добре розвиднилося і вони наткнулися на позаторішню скирту, вирішили перепочити. Попадали на чорну, перепрілу солому, довго лежали, знеможені, не в спромозі озватися й словом. Потім Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж поліз і син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помітить. Але Івась нізащо не хотів одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.

Потовкшись на скирті, обоє з’їхали донизу. Івась аж сяяв («Ма, ти знаєш, як далеко видно? Хтозна й куди!»). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село («Мабуть, Князівка», – подумала Тетяна) і що їм треба брати ліворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густі чорні брови, що сходилися над переніссям, надавали обличчю суворого виразу.

– Ашот! – сказала Тетяна (в горлі їй запекло). – Спасибі тобі, Ашот!..

– За що спасіба? – спитав Ашот якось аж сердито. – Іти нада, спішить нада, а не спасіба!

– А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов, – продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так і взявся сердитим вогнем:

– Я що, савсєм не людина?! Я свиня, да?.. Забув, як ти мене з табору визволяв, да?!

Довго не міг заспокоїтись, хоч Тетяна вибачалася як могла. Підняв сердито гвинтівку («Нащо він її несе?» – з тривогою думала Тетяна, бо ніколи не чекала од зброї нічого хорошого)…

– Пішли! – сказав сердито Ашот, закидаючи гвинтівку за спину, і вони знову пірнули в бур’яни, що накрили їх з головою.

А день уже розгорався по-справжньому. Небо ставало високе й чисте, і ще непрогріта, непропечена сонцем блакить дихала такою свіжістю, що хотілося аж припасти до неї вустами і пити, пити, як воду (їм усім дуже хотілося пити). Поодинокі хмарини були наче з пуху. Ніжні та білі, вони зависали, не рухаючись, мовби роздумували: пливти? не пливти? Ні війне, ні шелесне – Тетяна подумала, що буде дуже жарко, можливо, ще жаркіш, аніж учора, коли вона вбивалася коло отієї ненависної цегли. Вчорашній день, всі події у ньому були вже такі далекі, наче оця несподівана втеча закинула їх на багато років уперед, і Тетяна думала з тугою, яка вона була ще вчора щаслива і як не цінувала свого щастя: щовечора повертатись додому, хай змореною, хай виснаженою й змученою, але – повертатися і засинати поруч із сином, втішаючись думкою, що якось перебудуть, бо: що людям, те й їм. Тепер же і хата, і люди лишилися далеко позаду, а вони продираються крізь бур’яни, мов звірі зацьковані; Тетяні не хотілося думати навіть, що їх чекає попереду, – йшла і йшла, втупившись застиглим поглядом в Ашотову спину, і хоч боліло тіло й навалювалася втома, вона й не подумала зупинитися, щоб перепочити. Бо якщо зараз будуть зупинятися, то що ж тоді робитимуть у спеку, вдень?

Сонце піднімалося все вище й вище і вже добре їх припікало. Ашот скинув піджак – лишився в гімнастерці, зношеній та вилинялій, ще й подертій на спині. Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаєш, як у неї ні голки, ні нитки, все лишилося вдома, – вона тільки зітхнула. Івась волікся за Ашотом і вже не оглядався на матір. «Бідна дитина!» – краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самої підламувались ноги, стягало болісно груди. І чим довше йшли, тим частіше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обійдуться. І їй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур’янів.

Балка, глибока й розложиста, перетнула їм шлях десь аж опівдні. Різонула очі зеленою, як рута, травою, сріблястим, як мрія, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вірячи власним очам, а потім, забувши про все на світі, побігли донизу. І перший, як того й треба було сподіватися, добіг до струмка Івась. Впав на траву, пірнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтіла од насолоди.

З жалем одірвавсь од струмка, повернув до матері мокре обличчя:

– Ой мамо, яка смачна вода!

Очі його так і сяяли.

– Правда ж, Ашот?

Тетяні теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила – не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула – скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

– Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? – хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і вп’явся очима в хлопчину.

– Звідти ти взявся? – продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.

– А звідти, – відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.

– Що ти тут робиш?

– Корів оно пасу, – знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, з-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя…

– Багато ж у тебе корів!

– А то не мої.

– Людські?.

– Не… Старости й поліцаїв… Я їм осібно пасу.

– То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.

– Ви партизани, ге?

– Які там партизани! – злякалася Тетяна. – Звідки ти взяв?

Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:

– А ото що? Рушниця ж.

– То він підібрав по дорозі.

Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.

– А до нас сеї ночі партизани навідувались!

Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів. Запитала з надією:

– А ти їх хоч бачив? – А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дівчину й хлопця: Нелю й Андрійка

– Нє… Я саме спав… Та я й не жалію…

– Чого?

– Бо вони нехороші… Вони в тітки Марфи останню телицю забрали… А поліцаїв і не зачепили… і старосту…

«Отже, не Федір, – розчаровано подумала Тетяна: щоб Федір побував у селі і не перестріляв поліцаїв – такого бути не могло!»

А корови підходили ближче й ближче. Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.

Тетяна дивилась, дивилась на важкі коров’ячі вим’я, врешті не витримала:

– Село ваше далеко?

– Нє, – мотнув головою пастушок. – Тільки вам туди зараз не можна. – Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони – не партизани. – Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?

Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.

– А ти не зміг би сходити в село? – запитала нерішуче. – Щось принести поїсти?

– Нє… у мене ж корови…

– Ми їх попасемо, – продовжувала умовляти Тетяна. – Поки ти збігаєш… А за це ми тобі ось що дамо. – Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий. – Ось на, передай матері.

– Не треба, – аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене. – Мати мої давно вже вмерли…

Подумав, подумав, зблимнув світлими віями: – Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб’є.

– Хто це – дядько Лука?

– А староста… Я у нього й живу…

«У наймитах», – подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який на ньому одяг – благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.

– А ви, мабуть, голодні? – спитав пастушок. І, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: – Осьо візьміть.

– А ти? – запитала ‘Тетяна. – Ти ж теж не їв?

– Нє, я поїв! Я уже снідав… Це мені на обід.

– Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об’їдатимемо?

– Та беріть! – В пастушка аж сьози на очах забриніли. – Я й без обіду… Я звичний…

Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:

– Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

– А Колько.

– Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! – Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.

– Тіки хліба там мало, – сказав тихо Тетяні. – Зате картоплі багато… Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу. – З жалем зітхнув. – Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся…

А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.

– А собі? – ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.

– Бери! – аж сердито. – Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?

Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.

Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

– В школу не ходиш? – спитала Тетяна.

– Нє, – крутнув головою Колько. – У нашій школі поліція. І парти вже попалили.

– А вчителі? Вчителі лишилися?

– Лишилися. Тіки вони вже не учать.

«Те, що і в нас», – зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплину – ледь черв’яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоненьку – чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?..

Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди ж:

– А ви подоїть… Он ту, – показав на корову з вим’ям найбільшим.

– А тобі не перепаде?

– Нє…

Тетяна звелася, підійшла до корови. Та одірвала од паші важку голову, глянула очима терплячими й сивими.

– Не бійтесь, вона не б’ється.

Тетяна присіла, помацала вим’я.

– В тебе немає якоїсь посудини?

– Нє…

– А куди ж ти доїш?

– А в долоню, – показав складену човником долоню Колько. – Вони мені навмисне посудини не дають, то я у долоню…

Ну, в долоню То і в долоню…

– Підставляй, Івасю, пригорщу!

Спершу напився Івась, потім – Ашот. А вже останньою – Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, і та, мов зрозумівши, що людям більше нічого не треба од неї, одразу ж потягнулась до паші.

Тепер, коли вгамували голод, усім трьом захотілося спати. Очі злипалися, голови важко опускалися донизу. І – аж дзвеніло у вухах.

– А ви поспіть, – сказав їм Колько. – Сюди ніхто не навідується. Я вас розбуджу, коли що.

Полягали тут же, на травиці, м’якій та ласкавій – і перини не треба!

Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припікати у голову. Повіки аж набрякли, голова була важка й несвіжа. Корови вже паслися аж у кінці балки, Колько ж сидів поруч, стережучи їхній сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась і не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невідомо, скільки доведеться ще йти. Пішла до струмка, вмилася – одразу ж полегшало. Запитала Колька:

– Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.

– Нє…

Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бур’янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.

І Тетяна вирішила йти прямо на південь. Бо на північ – Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.

– Пішли до Кавказу! – аж повеселішав Ашот. – Там гори знаєш які?..

«Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!..»

Розбудили Івася.

– До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.

– Нє…

Скільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком…

Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. «А не лови ґав! – смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров. – Дивися уважніше та тримайся Ашота». Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь бур’яни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. «Ашот, Ашот, тихіше не можна? – «Можна – крила давай!» – озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?

«А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?..»

А багато він навоює отією гвинтівкою?

Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого…

Й Івась дивився на Ашота – очі горіли!

Ой, вояки ви мої дорогі!..

Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші («А чи повернуться?» – думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.

Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме, – тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чимдужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.

– А ти не прислухайся! – пораяла Тетяна синові.

– Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо!

Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у бур’яні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився, вертівся, потім тихенько спитав:

– Ma, а гадюки тут є?

Минулого літа наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) і відтоді їх дуже боявся.

– Спи: нема тут гадюк.

– А де вони є?

– Біля води. По болотах.

Івась помовчав, певне, роздумуючи, вірити чи не вірити, – мабуть, повірив, бо спитав зовсім про інше:

– Ma, а ми завтра будемо їсти?

– Будемо… Спи…

Покрутився, затихнув.

Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів – кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка – Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє – мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?

Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.

З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали – ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.

Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..» – скиглило щось у бур’янах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. «И-и-и!.. И-и-и!..» Мов заведене. І раптом – вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.

– Що то, Ашот?

– Заєць… Лисиця заєць схопив… У нас на Кавказі отак заєць кричить…

Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.

– Спи, – лягаючи, сказав Ашот. – Рано ще…

Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки бур’яни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.

Нікого.

Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало. В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними – такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина… Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею – наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.

В той день їм так і не судилося поїсти.

Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. «Давай я сходжу, ма! – набивався Івась. – Мене ніхто не узнає». – «А як узнають?» – «А я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!» – «Ой сину, куля завжди наздожене!» – думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів – десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче.

Врешті наткнулися на дядька.

Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці – поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні – наче лини, і віз – хоч на весілля.