Гра у відрізаний палець

8

Темно-синій «БМВ» віз їх безлюдними вулицями Києва. Шофер поспішав, мчав стрілою на жовте, а іноді вже й на червоне світло.

Вони вискочили до філармонії й покотилися вниз по Володимирському узвозу.

Зупинилися в якомусь подільському провулку.

– Чекай тут, – наказав шоферові Іван Львович. Вуличні ліхтарі не світили, і тільки віконне жовте сяйво зрідка падало на нерівний асфальт провулка.

– Швидше, швидше! – квапив Ніка полковник. Вони повернули за ріг.

Метрів за сто попереду стояв вантажний мікроавтобус. По тому, як цілеспрямовано попрямував до нього Іван Львович, Нік зрозумів, що вони вже прибули на місце.

На боковій стіні мікроавтобуса великим шрифтом було написано «Мюллер ЛТД – підвісні стелі».

Іван Львович підійшов до водійського віконця, кивнув комусь, потім одійшов до задніх дверей. Обернувся на Ніка, що стояв за п’ять метрів.

Дверці відкрилися, і вони швидко забралися всередину.

Усередині мікроавтобус більше нагадував телевізійну студію на колесах – три монітори, прилади з датчиками, тумблери, комп’ютерна клавіатура.

– Сідай, – полковник передав Ніку розкладний рибальський стільчик. – Сідай і дивися! – Він показав рукою на три підвішені монітори.

На одному Нік побачив коридор чиєїсь квартири. Звичайний коридор – із вішалкою на стіні, з дзеркалом, із внутрішнім боком вхідних дверей. Другий монітор показував простору кухню з круглим столом, величезним трикамерним холодильником та іншою розкішшю, яку Нік бачив до цього тільки в рідкісних західних журналах, що діставалися Душанбе. На третьому моніторі у кріслі-гойдалці сидів чоловік років п’ятдесяти. Щоправда, сидів він якось незручно, нерозслаблено. Придивившись, Нік зрозумів, що чоловік прив’язаний до крісла. Руки – до підлокітників, ноги – до переднього саночного вигину дерева. Брезентовий речовий пас прив’язував тіло до спинки крісла.

Нік озирнувся на полковника, але той уважно дивився на монітори. Окрім них, за моніторами стежив молодик років тридцяти, який їх і впустив усередину.

На лівому, «коридорному», моніторі відчинилися двері чи то з ванної, чи з туалету. У коридор вийшов невисокий хлопець у джинсах і футболці з якимсь написом. На плечі у нього бовталася сумка. Він постояв перед дзеркалом, розглядаючи себе, потім зосереджено всміхнувся і пішов назустріч камері, що передавала зображення на монітор. Зникнувши з коридора, він з’явився в кімнаті. Дістав із сумки касету, підійшов до музичного центру. Вставив її. Відійшов до прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка.

– Звук іде? – запитав Іван Львович, не відриваючись од монітора.

– Йде, – відповів молодик за пультом.

– Голосніше можеш зробити?

У салоні мікроавтобуса пролунало шипіння і на його фоні – ритмічні часті удари.

– Я не винен, – пролунав слабкий голос прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка. – Мене підставили.

– Усіх час від часу підставляють, – відповів хлопець, що стояв перед ним.

Потім він опустився навпочіпки. Розкрив свою сумку і витягнув із неї якийсь пристрій із наїжаченими дротами. До дротів приєднав іще якусь деталь, потім подивився на годинник і, засунувши пристрій під крісло, звівся на ноги. Озирнувся на музичний центр.

– Може, голосніше зробити? – запитав зв’язаного і, не чекаючи відповіді, підійшов і додав гучності.

Тепер часті ритмічні удари зазвучали сильніше.

– Що це? – запитав Нік.

– Запис сердечного ритму, – не обертаючись відповів Іван Львович.

Тим часом хлопець перейшов із «кімнатного» монітора в «кухонний». Дістав із холодильника ковбасу, нарізав хліба, зробив собі каву. Поводився абсолютно спокійно, як господар. Тільки час від часу поглядав на свій годинник.

Чоловік у кімнаті розхитував крісло-гойдалку. Мабуть, намагався звільнитись, але у нього нічого не виходило.

– Кава є? – запитав Іван Львович, стежачи за «кухонним» монітором.

Молодик за пультом нахилився й подав полковникові термос. Той налив собі, випив. Потім знову налив у пластмасову чашку-кришку і простягнув Ніку.

Їх погляди зустрілися, й Іван Львович, кивнувши на «кухонний» монітор, запитав:

– Ну як тобі кіно?

Нік знизав плечима. Він насправді мало що розумів у побаченому.

– Ти за хлопцем спостерігай, – сказав полковник. – Сергій Володимирович Сахно. Тридцять три роки. Цікавий тип. Із біографією. Теж колишній офіцер, сапер. Комісувався, коли його вагітна подруга загинула. Психіка нестійка. Йому підкинули винного в смерті подруги. Ось тобі й кіно.

– А що це за касета, яку він у магнітофон уставив?

– Запис серця дитини в череві матері. Тепер роблять. Мода. Фотографії за допомогою ультразвуку, запис ритму серця… У мій час у дитини, що народилася, відрізували пасемце волосся і зберігали в конверті на пам’ять, а тепер із новою технікою кожен божеволіє по-своєму! Стоп!

Іван Львович, сам себе зупинивши, втупився в «кухонний» монітор.

Сергій Сахно – тепер Нік уже знав, як звуть цього хлопця, – подивився укотре на годинник і, залишивши недоїдений бутерброд на столі, заспішив, зазбирався. Швидко заглянув у кімнату. Посміхнувся, побачивши полоненого, що гойдався у кріслі. Підійшов до музичного центру і ввімкнув касету на повну гучність.

Після цього вийшов у коридор і, ще раз подивившись на себе в дзеркало, попрямував до вхідних дверей.

Ніку раптом усе стало більш-менш зрозуміло. Зрозуміло було і те, що під кріслом-гойдалкою Сергій Сахно залишив вибуховий пристрій із годинниковим механізмом.

– Міну встигнуть знешкодити? – напружено запитав він, обернувшись до полковника.

– Навіщо? – здивувався той.

– Як навіщо? Він же загине! – Нік кивнув на «кімнатний» монітор.

– Так, – кивнув полковник. – Загине. Але нас тут немає, розумієш? Ми нічого цього не бачили. З іншого боку будинку стоїть інша машина з устаткуванням сильнішим – це вони за всім стежать, усе контролюють і дають усьому статись. А ми тільки підглядаємо. Ми вже своє підгледіли, і пора відпочивати.

Іван Львович кивнув молодикові за пультом. Монітори згасли. Шум, шипіння і ритмічні удари зникли. Стало незвично тихо, і тиша ця ввійшла до дисонансу із внутрішньою напругою Ніка.

Завівся мотор. Нік відчув, як мікроавтобус повільно поїхав, розвернувся, кудись повернув іще раз, зупинився.

– Ходімо! – наказав полковник, відчиняючи задні двері.

Перед ними стояв темно-синій «БМВ». Як тільки вони пересіли туди, мікроавтобус поїхав.

Машина мчала повз сплячі будинки великого міста. Світлофори блимали жовтим світлом, даючи нічному транспорту цілковиту свободу і не беручи на себе ніякої відповідальності за надання цієї свободи.

Нік сидів у пригніченому стані. В голові лунав запис частих ударів серця дитини, що не народилася. Перед очима зв’язаний полонений розхитував крісло-гойдалку, намагаючись, видно, перекинутися.

– Невже не можна було покарати його по-іншому? – запитав Нік.

– Кого?

– Зв’язаного…

– А за що його карати? Він нікого не вбивав.

Нік нерозуміюче втупився у вічі Івану Львовичу. М’яке світло в салоні машини створювало оманливу прозорість. Ніку було видно очі полковника, але не видно було зіниць.

– Його підставили… – вів далі після паузи Іван Львович. – Він помер зовсім з іншої причини. А Сергій Володимирович Сахно – просто сокира, якою виконують покарання. До речі, не проста сокира. Я тобі недаремно наказав спостерігати за ним уважніше. Ти з ним скоро зустрінешся.

– Навіщо?

– Тобі належить із ним не лише зустрітись, але й подружитися, хоча це, напевно, буде нелегко. Але початок у вас буде солідний. Ти його врятуєш од смерті. Завтра ввечері.

– Це що, буде підлаштовано?

– Ні, завтра ввечері він дійсно мусить померти. Він же одноразова сокира. Принаймні дехто так думає. А я не згоден. Я терпіти не можу нічого одноразового. Всі ці пластмасові виделки-ложки, картонні тарілки. Ні. Це не моє…

– А що буде потім, коли я його врятую? – поцікавився Нік.

– Почнеться робота. Його шукатимуть. Треба буде перебратися куди-небудь якомога далі, залягти, сховатися. Потім відходити все далі й далі звідси. І головне – тобі не засвітитися. Поки про тебе ніхто нічого не знає – ти в цілковитій безпеці…

Далі вони їхали мовчки. Повз них проносилося безживне байдуже місто. Потім і воно залишилося позаду – вони їхали повз приміські села, потім обабіч шосе побіг знайомий ліс. Зелені ворота з написом «26-й км» видалися чорними.

– Можеш спати до одинадцятої, – сказав на прощанні полковник.

9

Яскравий місяць за кухонним вікном осявав землю блідим тьмяним світлом. У цьому світлі недобудовані багатоповерхівки, що завмерли на ніч, здавалися руїнами війни, яка нещодавно закінчилася. З висоти восьмого поверху ця дивна панорама особливо вражала. За недобудованими вежами виднілося казкове нерухоме село, два озерця, що відбивали місячне світло, декілька самотніх вуличних ліхтарів.

Віктор сидів на кухні з вимкненим світлом – місяця вистачало, аби бачити, де в чайної чашки ручка, а для того, щоб роздумувати, світло було не потрібне.

У тиші квартири цокав тільки настінний годинник, який висів на кухні. Показував пів на третю ночі. Дружина і дочка спали. Спало місто за вікном і спало підім’яте містом село, назви якого Віктор не знав.

За останні два дні «знайомство» Віктора з покійним генералом у відставці Броницьким поглибилося. Правда, цьому поглибленню сприяло інше знайомство – абсолютно нормальне – із судмедекспертом на прізвище Ройтман. Після півгодинної розмови, під час якої Ройтман чомусь захищався, хоч на нього ніхто й не нападав, Віктор нарешті дізнався деякі додаткові відомості про труп генерала. Помер він, виявляється, скоріше за все, ввечері двадцятого травня, перед цим заздалегідь ситно і якісно повечерявши, запиваючи чимось міцним. Вечеряв у поспіху: шматки балику, салямі, млинці із червоною ікрою, погано прожовані, ще не встигли перетравитися, – все ще було в шлунку, коли він вирушив у політ. Канат на його шиї зав’язали, коли він уже був мертвим.

Причина смерті – інфаркт. Але, йдучи у відставку, генерал Броницький пройшов ретельну медкомісію і був визнаний повністю здоровим. Йому й було всього сорок сім років. Пив мало, захоплювався байдаркою та полюванням.

Після поїздки до судмедекспертизи Віктор відвідав удову Броницького. Делікатно посидів у неї на кухні. Тримала вона себе в руках, налила слідчому і собі по п’ятдесят коньяку, згадали покійного. Побідкалася, що ще не поховали його. «Тіло поки що не віддають. Сказали, що треба провести різні аналізи». Віктор пообіцяв прискорити проведення «аналізів».

Дружині Броницького було років сорок. Одягнена добре, по-домашньому. І відповідала на його запитання спокійно, наче була їхня розмова чимось абсолютно звичайним.

– Друзів у нього не було. Раніше, в штабі, були. А коли перейшов у радники – не стало. Дуже любив сина – Володьку. Він зараз у Англії, в коледжі навчається. Тільки-тільки відлетів, за два дні до цієї жахливої новини. Може, й добре, не потрібно йому ні похорону, ні розпитувань. Йому тільки вісімнадцять, він такий вразливий… Я спершу злякалась, у нього ж за навчання тільки на півроку наперед сплачено, але приходили тут колеги, пообіцяли за держрахунок до кінця навчального року все сплатити. Потім повернеться, тут доучуватиметься…

Зараз, серед спокійної київської ночі, згадуючи цю розмову, Віктор налічив принаймні ще п’ять запитань, які потрібно було задати. Дасть Бог, він із нею ще поговорить. Вона ніби сама йому допомагала – просто розповідала приблизно те, що мусило його цікавити. Тепер уже було зрозуміло, що її довгий монолог на жодне серйозне запитання, мабуть, і не відповів.

Навшпиньки Віктор пройшов у кімнату, вийшов на відчинений балкон. Перевірив, чи на місці машина. «Мазду» він тепер ставив під своїми вікнами. Так було спокійніше. Хоча від вікон до машини було добрячих двадцять з гаком вертикальних метрів.

Повернувшись на кухню, продовбав дві дірки в банці пайкового згущеного молока. Присмоктався за старою звичкою. Запив захололим чаєм.

З коридора долинула телефонна трель.

Віктор за три кроки підскочив до піджака, що висів на гачку, витягнув із бічної кишені мобільний телефон, натиснув зелену кнопку і, тільки повернувшись на кухню, підніс телефон до вуха.

– Алло! – прошепотів Віктор.

– Це я, Георгій. Привіт!

– Привіт, – приголомшено відповів Віктор.

– У мене безсоння, ось вирішив дзвякнути. Як там, із вдовою познайомився?

– Так.

– І про щось довідався?

– Майже ні про що.

– Це тому, що розмовляв на її території. Знаєш, як у футболі: перемога на полі супротивника вважається подвійною. Тобі треба її куди-небудь запросити. У кафе яке-небудь. Уранці, годині об одинадцятій, аби вона вже привела свій зовнішній вигляд у порядок, а думки щоб були ще розкидані… Розумієш?

– Авжеж…

– Ну, якщо розумієш, подзвони їй завтра годині о десятій ранку, скажи, що заїдеш за нею об одинадцятій і по-діловому поклади трубку. Щоб їй нікуди було діватись. У тебе, я бачу, теж безсоння?

– Так, – признався Віктор, і тут же якась підозра закралася в його думки.

Він визирнув у вікно, оглянув нерухому нічну панораму – все тихо і мертво.

– Ну, гаразд, до зв’язку. Я поїхав! – мовив знайомий чоловічий голос, і його змінили короткі гудки.

Віктор опустив трубку на стіл. Подивився у вікно і раптом побачив, як біля огорожі сусіднього будівництва якась машина засвітила фари і стала видимою. Виїхала на «дорогу життя» і неспішно покотила до траси.

Уранці він півгодини стояв під холодним душем, приходячи в бадьорий стан.

– Ти на чорта схожий! – сказала йому за сніданком дружина. – Під очима – синці, блідий, як мрець!

– Нічого, сьогодні відісплюся, – пообіцяв скоріше сам собі Віктор, шматуючи ножем яєчню.

Із кімнати почувся плач донечки, і дружина, на ходу розстібаючи верхні ґудзики халата, побігла туди. У Яни теж настав час сніданку.

Іра, згадавши, що вночі годувала її лівою груддю, зараз піднесла до правої.

Віктор випив у кухонній самотині чашку кави. Вийшов на балкон, подивився з висоти восьмого поверху на свою червону «мазду». На сусідські «москвичі», «ЗАЗи», що стояли трохи віддалік акуратною шеренгою, та древній «мерседес», що прилучився до них. Хоч він і розумів, що машина – не його, а службова, однак утриматися від зарозумілої посмішки не зміг.

Іще раз умився холодною водою. Подивився на годинник – за чверть дев’ята. Зайшов у спальню, посидів хвилинку біля Іри і Яни, що присмокталася до правої груді дружини. Відчув себе «третім зайвим». Повернувся на кухню. О пів на десяту, коли «дорога життя» вже спустіла, і тільки декілька сусідських хлоп’ят із пластмасовими автоматами в руках грали на її узбіччі в «нових росіян», Віктор узяв мобільний телефон і подзвонив удові Броницького.

Твердо та ввічливо він запросив її на каву, попросив спуститись о десятій на вулицю і, не давши їй часу на відповідь, попрощався.

Коли червона «мазда» зупинилася біля другого під’їзду відомчого «генеральського» будинку, вдова Броницького вже сиділа на лавці в довгій чорній спідниці та блузці смарагдового кольору. У руках вона тримала маленьку сумочку.

На «мазду» вона не звернула уваги, поки з неї не вийшов Віктор. З її реакції можна було легко зрозуміти, що слідчого вона чекала скоріше побачити пішим або в крайньому разі на пом’ятих «Жигулях», аніж на новенькій іномарці.

Віктор, відзначивши подумки її здивування, всміхнувся. Привітався і, тримаючи діловий ритм, одразу відчинив їй дверці машини.

– А в газетах пишуть, що в міліції поспіль убогість, – мовила Броницька, дивлячись на слідчого, який їй раптом здався симпатичнішим, аніж уперше.

«Перше враження часто оманливе», – подумала вона, згадавши про день знайомства зі своїм майбутнім чоловіком.

Бар «Сивий кіт», мабуть, щойно відчинили. Сходинки були ще мокрими від ганчірки прибиральниці. Всередині – нікого. Тільки молода барменша, яка знову перестаралася з косметикою.

«Зарано встає», – подумав про неї Віктор.

Галантно всадовив Броницьку за той же кутовий столик, за яким він сидів тут із Дмитром.

– Каву? – запитав удову.

– І коньяк, – додала вона, всміхнувшись. Уже в перші хвилини розмови Віктор оцінив правоту «мобільного» Георгія, що подзвонив уночі. Дійсно, заданий уранішній ритм уже приносив свої плоди. Броницька була в мінорно-романтичному стані, але при цьому часто всміхалась і, як здавалося Віктору, кокетувала з ним. При цьому спокійно, мовби між іншим відповідала на його запитання. І відповідала по-справжньому. Він уже дізнався про тих старих друзів її чоловіка, які зникли після переходу його на роботу в апарат президента. Зникли вони не просто так – виявляється, в штабі стався переполох, якесь просочування інформації. Назрівав великий скандал, і його намагалися зам’яти. Врешті-решт, зам’яли, але в результаті цього «заминання» один полковник наклав на себе руки, пропала безвісти вільнонаймана секретарка і троє людей із командування штабом опинились у Москві. Опинилися дуже швидко, при цьому їх посадкову смугу було заздалегідь підготовлено, і поки скандал розгорявся, їх сім’ї спокійнісінько переїхали в Білокам’яну і зайняли непогані квартири на Кутузовському проспекті. Один із цих трьох – Максим Івін – і був кращим другом Броницького. Він кілька разів дзвонив після переїзду, а до скандалу часто бував у них удома. Броницький у давні добрі часи їздив із ним на полювання, у преферанс грав.

Коли Віктор сказав, що для преферансу потрібно як мінімум три гравці, вдова грайливо махнула рукою.

– Вони за карти зазвичай сідали вночі, коли я вже спала. Максим викликав по телефону свого сина або когось із підлеглих. Уранці встану, а мужики хто на канапі, хто на кріслах сплять. Тільки подивишся, кого вони вночі викликали, і у ванну…

Узявши ще каву з коньяком, Віктор продовжив розмову, але чи то ранок закінчувався, чи то коньяк чинив на Броницьку гальмівну дію, але вона говорила все менше, паузи між запитанням Віктора та її відповіддю подовжувалися. Віктор зрозумів, що цього разу пора згортатися, щоб закінчити розмову на приємній ноті.

– Ви обіцяли прискорити справу з похороном, – нагадала вдова. – Незручно якось, телефонують колеги чоловіка, сусіди. Запитують… Хочуть попрощатися.

Віктор ще раз твердо пообіцяв допомогти.

Коли Віктор з Броницькою вже встали з-за столу, їм на зміну в бар прийшли ще двоє відвідувачів – чоловіки років п’ятдесяти: один у дорогому темно-синьому костюмі, другий легко вдягнений – у чорних брюках і білій сорочці з яскравою шовковою краваткою.

Удову Віктор підвіз до її парадного і на прощання отримав приємну усмішку, яка обіцяла подальше спілкування.

У райвідділі, куди він приїхав тільки під першу годину, його чекала новина: труп Броницького зник. Уночі хтось відключив допотопну сигналізацію й уломився в будівлю судмедекспертизи. Вкрали тільки труп, усе інше було на місці.

Швидко записавши на аркуші паперу все найважливіше, що він почув у барі від удови, Віктор вибіг до машини.

10

Нік прокинувся з першими променями сонця. Увечері він не закрив легку фіранку і тепер мружився, крутив головою, приходячи до тями. Знову на руці відчув холодний метал годинника. Нарешті розплющив очі й підніс до обличчя руку з годинником. Тільки чверть на шосту. Скільки ж він спав? Дві години? Три? Лягаючи, він не дивився на годинник, і тепер залишалося тільки здогадуватися, скільки тривав його сон.

Він сів на ліжку, замислився. Згадав минулу ніч і «кіно», показане йому Іваном Львовичем. Згадав розмову з полковником, що відбулася потім. До нього поступово доходило, що час, його час, прискорив свій хід і ось-ось мав зірватися з місця, як за сигналом стартового пістолета. Сьогодні ввечері йому належало врятувати життя цьому хлопцеві, Сергієві Сахну. Він іще не знав, де і як це відбуватиметься. Але потім, після цього, доведеться ховатись і бігти, бігти і ховатись. А значить, сюди йому, скоріше за все, вже не повернутись. А як же речі? Як же п’ять тисяч «квартирних» доларів, що загорнуті в рушнику і лежать у валізі? Як далі?

Думки, що квапилися, не підказували, що і як робити. Вони тільки ставили перед фактом, але й цього Ніку виявилося досить, аби повністю отямитися.

Іван Львович прийде об одинадцятій, зараз тільки пів на шосту. Часу в нього вдоста, і можна що-небудь зробити. Тільки що?

Нік устав, одягнувся. Поставив чайник. Нарізав хліб, ковбасу, сир. І робив усе це механічно, думаючи зовсім не про їжу.

Потім пив розчинну каву. Пив каву і думав. Уже спокійніше.

Що робити з документами, з доларами, з речами, адже не буде ж він тягати за собою ці дві валізи? У будиночку залишати їх не хотілось. Якби в нього були тут друзі – залишив би у них, але він, схоже, і з’явився тут тільки тому, що нікого у нього в Києві, та і взагалі в Україні, не було. Він був ідеальний Невідомий. Коли б знайшла міліція його труп – він би і залишився невпізнаним. Навіть якби по телевізору фотографію показали. Тільки Валентин із дружиною могли б його впізнати, але і то навряд чи вони б приглядались. Адже смерть згладжує вираз обличчя. Іноді тільки рідні можуть упізнати своїх небіжчиків.

Роздумуючи так, Нік повернувся думками до Валентина. Адже ніхто не знає, що вони познайомилися.

Не допивши кави, він повернувся в спальню, витягнув із-під ліжка обидві валізи.

Розкрив. Виклав на підлогу рушник із доларами, записник, теку зі своїми документами – свідоцтво про народження, військовий квиток, свідоцтво про шлюб та інші папери, якими поступово обростає людина.

«Добре б їм щось подарувати», – подумав Нік, зупинившись і знову оглянувши вміст двох розкритих валіз.

Узяв у руки електробритву «Philips», відклав до рушника й теки з документами. Він уже давно голився безпечною, а електробритву купив якось здуру. Вона нова, у футлярі та з інструкцією арабською мовою. Але навіщо до бритви інструкція?

Знову його очі забігали по речах. Хотілося знайти що-небудь для Світлани, дружини Валентина. Але ж у нього нічого жіночого в речах не було. Нік замислився.

«Треба буде їм обов’язково залишити адресу саратовської рідні. Про всяк випадок, – думав він… – Ручка, у мене красива ручка із золотим пером. Китайська. Ось що їй подарую…»

Зібравши рушник, теку й інші дрібниці в кульок із написом «Marlboro», Нік вийшов із будиночка. Озирнувся – навкруги було тихо. Пройшов до кручі, повернув праворуч, спустився по сходинках до річки, потім по стежині через дірку далі.

Сподівався побачити Валентина з вудкою в тому ж місці, але його там не було.

Зупинився на мить, огледівся. Ось та стежина, по якій вони піднімалися до його хвіртки.

Нік обережно попрямував угору по стежині. Упізнавши хвіртку, заспокоївся. Зайшов у двір.

Зупинився перед дверима до красивого триповерхового особняка. Усередині було тихо. Годинник показував чверть на сьому. Було схоже, що всі в будинку спали, і не було ніякого бажання їх будити. Не було бажання, але була необхідність. Стояти під дверима і чекати перших уранішніх шумів було ризиковано.

Нік неголосно постукав. Ніхто не відреагував. Він постукав голосніше. Потім стукав іще декілька хвилин, неголосно, але наполегливо.

Почувши скрип дерев’яних сходів, перестав. Кроки завмерли за дверима, і вони прочинились. У отворі Нік побачив заспане обличчя Валентина.

– Вибачте, заради бога, – заговорив Нік. – У мене до вас на три хвилини розмова… Я б пізніше прийшов, але не можу…

Валентин, придивившись, упізнав гостя. Відчинив двері.

– Я нездужаю, – признався він Нікові. – Чи то застудився, чи то отруївся чимось. Біс його знає… Чай будете?

Коли вони вже всілися з чаєм за довгим сосновим столом, Нік дістав із кулька електробритву та ручку.

– Це вам і вашій дружині… У мене до вас велике прохання. Ви нікому не говорили про мене?

– Ні, – здивовано відповів Валентин.

– І не потрібно. Будь ласка. Я не можу вам усього розповісти, але я потрапив у такі обставини, що мені доведеться на якийсь час поїхати… І я хотів залишити вам найцінніше на збереження, тому що більше тут нікого не знаю…

Він виклав на стіл кульок.

– Тут гроші, документи. Я вам напишу про всяк випадок адресу дружини – вона зараз у рідні в Саратові. Якщо мене довго не буде, приміром, місяців два, напишіть їм, скажіть, що у вас мої речі… Я зараз адресу дам…

Переписавши із записника адресу, він простягнув її Валентину, потім, передумавши, опустив її в кульок із речами.

– Так краще, – сказав він. – Так не загубиться. Ви вибачте, що я вас навантажую…

– Нічого-нічого, – Валентин кивнув.

Його червоні очі цього ранку хворобливо дивилися на світ, і Нік дійсно почувався винуватим. Він раптом подумав, що зараз і Світлана прокинеться, спуститься, і йому буде ще більше незручно.

– Я піду вже, а ви лягайте. Вибачте, що розбудив…

Нік підвівся з-за столу і, кивнувши на прощання, вийшов із будинку.

Повернувся до себе спокійний, із почуттям виконаного обов’язку. Ще раз поснідав.

Подивився на годинник – усього лише за десять хвилин восьма.

Вийшов знову на вулицю і сів на дерев’яний поріжок. Прислухався до дзвінкого співу птахів. Ранок був чудовий, казковий. Сонце, птахи, яскрава зелень. Добре, якби все це тривало і тривало, супроводжуючи його життя.

Підвів голову, почувши барабанний дріб дятла. Спробував відшукати його очима. Знайшов угорі, під самою кроною могутньої щоглової сосни.

Подумав про те, що востаннє, напевно, чув дятла в дитинстві. У Таджикистані дятли йому не траплялися. Може, їх там узагалі немає…