Ключі Марії

Розділ 15

Київ, жовтень 2019. Як знайти правильний грецький острів?

У коридорі Бісмарк перечепився через жіночі черевики. А в очах мигнула знайома яскрава жовта куртка на ві- шалці.

Олег рвучко розчинив двері до кімнати, щоб голосно привітатися і розпитати, але так і завмер, побачивши, що Ріна спить. Спить, як янголятко, під ковдрою на його канапі, залишивши одяг на кріслі.

Тихенько прихиливши двері, Олег пішов на кухню. За вікном посвітлішало. Мабуть, закінчився дощ.

Він вийняв з кишені вкрадені з листи. Проглянув їх. Абсолютно однакові, з однаковими адресатом і відправником, вони відрізнялися тільки датами на поштових штемпелях. Останній датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

– Ну що ж, – видихнув, посміхаючись, Олег. – Вдамо, що вони адресовані мені.

«Шановний Георгію Георгійовичу!

Ваше мовчання мене дивує! Якщо ви не можете занести самі, пришліть дочку! Інакше Віталій Петрович помре і його смерть буде на Вашій совісті!

Ігор»

Текст був надрукований не на принтері. Втиснуті в папір букви здивували Олега. Він провів пальцями по зворотному боці листа, відчув рельєф літер. Зрозумів, що лист друкували на старомодній машинці. Задумливо зітхнув і відкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го. Всередині виявився такий самий текст. Як і в інших, разом із найпершим листом за березень 2015-го року.

«Довго ж цей Віталій Петрович не помирав, – подумав Бісмарк. – Напевно, і в інших конвертах, що залишилися на столі, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецію це сміття!»

Дзвінок в двері змусив Олега озирнутися.

– Привіт! – завзятим піонерським голосом крикнув Адік, заходячи в коридор.

– Тихіше, – Олег приклав палець до губ. – Там дівчина спить! – Він показав на двері.

– Одна чи з братом? – пожартував Адік, але вже тихіше.

Олег не відповів. Мовчки почекав, поки гість роззується, і повів його за собою на кухню.

– Це що у тебе? – зацікавився Адік, побачивши розкриті конверти і розгорнуті листи.

– На, читай! – простягнув йому одне з послань. – З квартири археолога приніс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всі однакові. Та сідай уже.

– Ти що, дійсно думаєш, що він живий і живе в Греції? – відклавши прочитаний листок на стіл, Адік втупився Бісмарку в очі.

– Так, – відповів Олег і почув у своєму голосі нотку невпевненості. – Думаю, це можна перевірити. Щоб упевнитися.

– А ти знаєш, як зараз тисячі розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дідусь померли, вони їх таємно поховали без довідки про смерть і вінків з надгробками! І продовжують отримувати їхні пенсії! – Адік зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя. – Тому і стало так багато довгожителів у країні з поганою екологією і безнадійною медициною! Тому твоєму стариганеві й виповнилося сто вісім років! Тому його і немає вдома, а листи усе йдуть і йдуть! Він у Греції! Він у тій Греції! – Адік тицьнув пальцем в небо за вікном кухні.

– Ну дочка ж його жива, – Бісмарк перейшов на примирливий тон. – Може, ти хочеш з нею зустрітися і поговорити? Вона, правда, за словами внучки, усіх матом посилає!

– Ну, то й мене пошле! – швидко відповів Адік. – Я не харизмат. Мене і без приводу посилали. Просто так!

– Співчуваю, – усміхнувся Бісмарк.

– Не треба! Це жити не заважає. Краще скажи, чи ти там окрім листів що-небудь нарив?

– Все під замком у кабінеті, а ключ від замка в тієї бабусі, яка усіх матом посилає. До речі, до них уже приходили і просили архіви і щоденники. Бабуся усіх послала.

– А ти з ким говорив?

– З правнучкою.

– А якщо через неї? Якщо їй айфон пообіцяти?

– А за які бабки я їй айфон куплю? – обурився Олег.

– Я не сказав купити, я сказав пообіцяти! – Адік підкреслив думку піднятим вгору вказівним пальцем. – Гаразд! Подумай про правнучку, а що там з іншими адресами? Коли по них підеш?

– Можу завтра! Після роботи.

– А ти що, сьогодні на роботу ходив? – здивувався Адік. Бісмарк заперечливо мотнув головою. – Треба звільнятися, – вираз Адікового обличчя споважнів. – Там нам більше нема що ловити.

– Ти теж звільнятимешся з мерії? – запитав Олег.

– Я вже звільнився. Мені ж тільки їх «корочка» була потрібна. А просиджувати за п’ять тисяч гривень в місяць? Ні, це не для мене.

Бісмарк тим часом дістав список з прізвищами і адресами археологів, вирішивши вибрати найближчу до свого дому адресу для завтрашнього походу. На Липській він уже побував. Тепер залишалися Межигірська, Оболонська набережна і бульвар Перова. «Що ж вони так урозкид оселилися! – думав Бісмарк, перестрибуючи поглядом з рядка на рядок. – Чому б ото їм не жити в одному будинку для всіх археологів?! Адже письменники у той час жили у будинках письменників, композитори і учені в будинках для композиторів і вчених! А археологів он як розкидало по Києву!»

Він похитав головою услід своїм думкам. І раптом щось його немов укололо! Він ще раз уважно перечитав список, не звертаючи уваги на Адіка, що вирішив перевірити на своєму смартфоні пошту. «Клейнод Віталій Петрович» – третій у списку археолог, що мешкав на Межигірській, притягнув увагу Бісмарка. Він узяв конверт, вдивився ще раз у синій прямокутний друк з вказівкою адреси відправника. «Громадська організація “Інститут-архів”», вул. Межигірська, 24, офіс 49-б».

– Оце так фокус! – прошепотів здивовано Олег і цим відвернув увагу Адіка від смартфону.

– Шо там? – поцікавився гість. – Який фокус!

– Та це я так, жартую! Збіг знайшов! – Олег несподівано перейшов на награний голос відомого телевізійного ведучого. – Совпаденіє? Не думаю!

І підсунув під очі Адіку конверт і список археологів, показавши пальцем, на що варто звернути увагу.

– Цікаво, – протягнув Адік за хвилину. – Ну, то й піди туди завтра. Може, і цей Віталій Петрович ще живий? І пенсію отримує…

З його глузливої посмішки Олег зрозумів, що й цього разу його серйозно не сприйняли. «Хрін з тобою! – подумав. – Якщо ти мене за дурня маєш, то і я буду тебе за дурня мати!»

За вікном опустилися сутінки.

– Спробуй з наступною ріднею археологів бути наполегливішим, – вже стоячи на порозі, Адік вирішив дати останні настанови. – Якщо треба, випий з ними. І квартири уважно оглядай. Раптом вони здуру дідові золоті знахідки в серванті або на тумбочці тримають.

Після того як Адік пішов, запанувала приємна, домашня тиша. Олег заглянув до кімнати. Послухав рівне розмірене дихання Ріни. Знову обережно прихилив двері і повернувся на кухню. Дістав ноут, скинув туди зі смартфону фото стовосьмирічного археолога і збільшив. Став вдивлятися в деталі, в прибережне містечко, що мальовничо спускалося до води з хвилястого пагорба, у вілли з ледве помітними терасами, у фасади каварень і ресторанів на набережній. Один сніжно-білий двоповерховий будиночок з синіми віконницями привернув до себе увагу Бісмарка. Над його відчиненими синіми дверима виднілася вивіска з не дуже чіткою назвою. Декілька літер. Але щось Олегові підказувало, що саме за цим будиночком він зможе визначити і острів, і містечко – надто вже цей будиночок вирізнявся від ряду інших безликих прибережних будівель.

Збільшивши будиночок до максимуму, Олег «вирізав» його і перетворив на окреме фото, а потім скинув у пошук ґуґлу. І одразу ж отримав сотні схожих будиночків, дуже схожих, але все ж інших.

Олег терпляче скролив нескінченну стрічку світлин, розуміючи, що будиночок цей цілком типовий для грецьких островів, настільки типовий, наскільки типовими виявилися ті будівлі, які він у думках назвав безликими. Дійшовши до самого низу стрічки фотографічних квадратиків, Олег зупинився і придивився до останнього ряду. І тут йому здалося, що нарешті пофортунило. На другій знимці ліворуч не лише будиночок виявився напрочуд схожим, але й вивіска повністю збіглася за розмірами і кількістю букв. А головне – ці букви можна вже було прочитати! Ресторанчик називався «Ormos». І неважливо, що це слово могло означати, важливо було те, що тепер можна було спробувати роздобути адресу прадідуся хуліганистої дівчинки.

Після клацання мишкою по світлині, на екрані відкрилася інша сторінка, теж повна знимок, але ще й з текстом: «Come and enjoy silence, sun and sea among traditional tavernas and ancient Greek ruins! Ormos is waiting for you!»

– Ормос тебе чекає! – переклав пошепки Олег останню фразу і в новому вікні викликав карти ґуґлу, а в пошукову систему забив «Ормос», і відразу винесли його карти в Егейське море. Навіть здалося, що він почув шум хвиль.

Це дув вітер за вікном. Не сильно, але наполегливо.

– І після цього він каже, що я – ідіот? – згадав Бісмарк з усмішкою Адікові слова. В очах спалахнув вогник самовпевненості і захоплення. – Подивимося, хто з нас двох раніше знайде те, що цей старий відкопав!

Почуття переможця не відпускало Олега, коли він роздягався в темряві і ліз під ковдру до заснулої гості. Але як тільки його рука торкнулася гарячого Ріниного тіла, Олег перелякано завмер. Він згадав про другу ковдру, про те, як вони вже спали начебто і поруч, але не разом. Піднявся, дістав другу ковдру. Влігся поруч, на животі. Ліва рука сама полізла під її ковдру. Спочатку лягла на стегно, м’яке, гаряче. Потім полізла вгору, і пальцям стало ще жаркіше – вони торкнулися грудей. Вони погладили груди і доторкнулися до пиптика. І тут подушечки пальців стали мокрими. Він їх витер об її простирадло і повернув пальці на груди. І знову відчув на пальцях вологу. Витягнув руку з-під її ковдри, підніс до губ.

– Молоко! – обімлів він, облизуючи губи. – Піпець! Та ж вона вагітна! А поводиться, як незаймана?! От же ж пройдисвітка!

Сердита бадьорість змусила Олега вилізти з-під ковдри. У трусах він пішов на кухню, відчуваючи себе повним ідіотом і лохом.

«Ні, Адік все ж має рацію! – думав він. – Я дійсно ідіот! Віддати ключі невідомо кому? І навіть не зажадати відповіді: чому ці ключі опинилися у якогось “брата” Колі? Ну, сука, почекаємо до ранку! Вранці я обов’язково поставлю тобі всі ці питання. І ключі заберу нафіг! Це мій будинок! Тільки мій і нічий більше!»

Холодний язик вітру торкнувся голих Олегових плечей. Він зачинив кватирку. Спати більше не хотілося.

Розділ 16

Львів, травень 1941. Богдан Курилас довідується з подивом, що полковник Ваврик досконало володіє не лише українською мовою, але й російською «кирзовою»

Полковник витяг з шухляди товсту папку і розгорнув її.

– Існує так зване Каїрське диво, описане в кількох джерелах. Суть його така: щороку в останній четвер березня юрби народу сунуть на місцевий цвинтар, щоб подивитися на диво, коли мертві оживають. Земля тоді мовби корчиться в пологових муках – то рука виткнеться з землі, то нога висунеться і знову зникне, де-не-де з’являється й чиясь голова і дивиться широко розплющеними очицями. Буває, що й тіло з’являється, та лише до половини, потім, знесилівши, опадає назад у землю.

– Мені це схоже на звичайне шахрайство, – похитав головою Курилас. – Якась група людей погоджується брати в цьому участь, їх присипають землею, а потім вони грають свої ролі.

– Я знав, що ви так скажете, – невідомо чого зрадів полковник. – Але є описи очевидців. Філіпп Камерарій, відомий учений, радник гессенського курфюрста і віце-канцлер альтдорфського університету описав це явище в книзі «Centuria historica» у 1628, виданій у Ляйпціґу, а Симон Гулар, женевський пастор і поет, – в книзі «Histoires admirables et memorables de nostre temps», виданій у Парижі у 1607-му. Можу назвати ще кілька джерел, але всі вони зводяться до одного висновку – це не шахрайство. Всі ці очевидці мали змогу наблизитися, добре роздивитися голови мерців, їхні вирячені очі, почути звуки, які добувалися з їхніх вуст. Ба більше – відчути солодкавий трупний запах. Та й це можна, звісно, театралізувати, але мерці при наближенні до них промовляли імена тих, хто насмілився підійти. Вони зверталися особисто до згаданих Камерарія, Гулара і не згаданих Шуленбурґа й інших. І що особливо цікаве: говорили до них їхніми мовами! Хоча поховані у цьому місці тільки араби. Розумієте? А секрет весь у тому, що там теж колись пролилося молоко Богородиці.

Курилас кивнув.

– Припустимо, що так і було. Проте мені б таки хотілося ознайомитися з цими джерелами.

– Без проблем. Ми все для вас підготували. Вам доручено відчитати сигнали, які залишає поява Богородиці.

– Яким чином? – здивувався Курилас.

– А ось яким. Чи чули ви про книгу Єноха? Звісно, чули.

– Не тільки чув, а й читав. Правда лише першу.

– Отже, ви не читали другу книгу Єноха «Книгу таємниць» і третю «Книгу небесних палаців»?

– Ні.

– А була ще четверта «Книга Пречистої Діви».

– Ніколи про неї не чув, – здивувався Курилас.

– Четверта книга Єноха – існує лише в коптському варіянті. Там, до речі, розписано, коли й де Богородиця повинна з’явитися. Все це там зашифровано. Але… завдяки уже відомим її з’явам можна спробувати розшифрувати майбутні. Ви ж розшифрували тексти індіянців какчикель. Розшифруєте і ці.

І полковник простягнув професорові манускрипт у шкіряній оправі.

– Завважте, я передаю у ваші руки безцінну реліквію, яка існує лише в одному екземплярі. Отже, ви отримуєте оригінал. Прошу поводитися з ним якомога делікатніше. На жаль, зробити копію не вдається. Ми намагалися здійснити електрофотографію, але…

– Електрофотографія? Вперше чую.

– Хе! – полковник аж підскочив з утіхи. – Такого пристрою ні в кого нема. Навіть в Америці. Правда, ми його отримали саме з Америки. Там один винахідник Честер Карлсон ще в 1938 році створив копіювальний пристрій. Наші розвідники здобули креслення, і ми цей пристрій зібрали тут. Він, правда, спочатку добряче чорнив папір, але наші умільці його удосконалили. Працює бездоганно. Але четверта книга Єноха йому не під силу. Справа в тому, що манускрипт написаний на пергаменті зі шкури птаха Nyctanassa carcinocatactes – це давно вимерлий вид чапель. Книгу неможливо ані сфотографувати, ані скопіювати іншим способом. Тільки від руки. Але в нашого наукового працівника, якому було доручено зробити рукописну копію, спочатку віднялася права рука, а потім зупинилось серце.

Курилас обережно торкнувся рукою палітурки, хоча вже аж горів від бажання негайно зануритися в манускрипт, але водночас роздумував, наскільки це завдання може бути йому вигідним. Очевидно, що забере якийсь час, відірвавши від наукової праці, яку писав, а проте… «Чому я соромлюся? Якщо від мене щось вимагають, то і я можу?» – подумав він.

– Тоді в мене до вас прохання, – почав несміливо.

– Будь ласка, ми допоможемо всім, чим зможемо. Це ж у наших спільних інтересах.

Професор не став заперечувати думку про спільний інтерес і продовжив:

– Мені до помешкання підселили аж три сім’ї, вони дуже галасливі. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне… Було арештовано нашу служницю за дрібну сварку з квартирантами. Чи не можна було б її повернути? Бо, знаєте, нам з дружиною бігати по крамницях, вистоювати черги забирає чимало часу.

– Нема питань, – на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри і промовив російською: – Кравцова ка мнє. – А до Куриласа знову українською: – Сьогодні ваших квартирантів уже не буде.

– А ку… куди подінуться? – затнувся професор.

– Знайдемо їм іншу квартиру. А тут для вас ще один сюрприз – і він поклав поруч із манускриптом папку. – Там усередині продовження хроніки Ольгерда.

– Що? – здивувався Курилас. – Вона ж була втрачена.

– Маєте рацію. Втрачена. Однак знайшлася. Тепер у вас є все для того, щоб розшукати Діву… – Він розгорнув папку, перегорнув кільканадцять пергаментних аркушів і показав пальцем на доволі чітке зображення вершників на останній сторінці манускрипту. – Прошу звернути увагу на цю печатку. Що ви бачите?

– Бачу двох вершників на одному коні.

– А якщо уважніше?

Професор нахилився до зображення на пергаменті.

– А! – здивувався він. – Тут три вершники!

Полковник задоволено усміхнувся.

У двері постукали, Ваврик гукнув: «Захаді!» До кабінету ввійшов військовий.

– Лєйтєнант Кравцов па вашему пріказанію прібил.

– Вот тєбє адрєс, – Ваврик простягнув папірець. – Там трі фамілії. Всєх нахєр висєліть. Сєйчас же.

– А… а куда? – розгубився той.

– А пасматрі там, чья квартіра асвабаділась. Кажется с Личаковской вивазілі каво-та… Вот туда тєх і задвінь. І закрой дєла па етай пріслугє таваріща прафєсара.

– Тоєсть снять всє абвінєнія? Но ана обозвала старую бальшевічьку…

– Знаю, «старай швабрай», – усміхнувся полковник. – А ти щітаєш єйо маладой швабрай?

Кравцов голосно розреготався.

– Нікак нєт, таваріщ палковнік.

– Ну, так пусть пріслуга возвращаєтся на прєжнєє мєста работи.

– Єсть.

Лейтенант віддав честь і вийшов. Ваврик зачекав, поки зачиняться за ним двері, й звернувся до професора, який з подивом стежив за цим доленосним діялогом і не міг надивуватися, як легко полковник переходить з відбірної української на кирзову російську і знову на українську.

– Як гадаєте – хто ці вершники?

– З першого погляду здалося, що то сарацини, бо ж вони їхали в похід по двоє на коні.

– Візьміть лупу, – полковник простягнув лупу й з задоволенням стежив за кожним порухом Куриласа.

Професор приклав лупу до печатки і промовив:

– Тепер бачу, що це хрестоносці.

– Всі чоловіки? – запитав Ваврик.

– Так виглядає, що всі… А хто ж іще?

– А погляньте уважніше, – тут полковник уже тріумфував. – Хіба вам не здається, що хрестоносець посередині – жінка?

– Звідки це видно?

– Бо вона притулилася до переднього грудьми й навіть голову поклала на плече.

– То, може, вона теє…

– Гомосексуал?

– Чом би й ні? Вони були ще й за античності. А у всіх замкнених середовищах, надто в орденах, це практикувалося.

– Так. Але не в цьому випадку. Передній лицар, як і той, що позаду, мають відкриті голови. Каптури плащів закинуті за спину. В переднього і заднього шоломи припасовані до сідел, у них волосся до пліч. А от у цього, що посередині, каптур закриває голову, видно лише вузький профіль обличчя. Відповідь проста…

– Он воно що! – здивувався Курилас. – Це справді жінка, якій треба сховати своє волосся, тому вона в каптурі. Отже, це лицар Ольгерд і та таємнича панна?

– Саме так.

– Хто ж третій?

– Можливо, той, хто його потім уб’є в Києві. А, можливо, ще один охоронець Діви. До речі, я обіцяв вам розповісти про вітрило на кораблі, яким прямувала Діва до Нового Світу.

Полковник поклав на стіл світлину старовинного малюнку, на якій добре було видно корабель, дівчину зі знаменом, а на вітрилі красувалися три вершники на одному коні. Правда, то вже було зображення не лицарів, а давньогрецьких вояків.

– Це той корабель з Атлантиди? – запитав Курилас.

– Саме він.

– Дозвольте… але я не розумію… Атлантида пішла під воду ще до нашої ери, а Богородиця…

– Так, маєте рацію, – знову зрадів полковник. – Богородиця – це вже наша ера. Але ми ж уже з вами говорили, що Діва вічна. Чи в образі єгипетської богині Маа, чи шумерської богині Інанни, чи аккадської богині Іштар. Вона була завше. А історія її життя повторюється.

Розділ 17

Київ, жовтень 2019. Манія переслідування часто переходить у манію величі

– Про що ти хотів поговорити? – напружено запитала Ріна, коли вони спустилися у бар-підвальчик на Великій Житомирській. – Що, не можна було вдома?

Вона здивовано дивилася на напрочуд непривітного Бісмарка, який мовчки випив з нею каву на кухні, а потім вимогливим тоном наказав збиратися і йти за ним. Він і сам дивувався зараз: як це вона так швидко і легко підкорилася йому і прийшла сюди, навіть не запитавши, куди він її веде.

«Ну це взагалі піпець! – обурився подумки Олег. – Вона мій будинок вже вважає своїм!»

– Тобі коньяк? – запитав він, проігнорувавши її питання, і одразу замовив у дівчини за барною стійкою два по п’ятдесят «Закарпатського».

Всілися за кутовим столиком. Цей бар міг здатися затишним тільки після двох-трьох келихів коньяку. Олег і раніше заходив сюди зо два рази, і, треба визнати, обидва рази йому тут не сподобалося. Занадто низька стеля, занадто похмурі стіни, якими кудись ще глибше під землю спускаються чавунні труби каналізації, а з них іноді долинає мокрий хлюпіт води.

Чому він її сюди привів? Він цього і сам не розумів. Може, тому, що тут, у цьому барі, надто виразно відчувався підвал, приміщення здавалося тісним і недоброзичливим, як камера НКВС або гестапо в совєтському фільмі. Свідомо чи несвідомо, але він її привів сюди на допит. Чи, може, він просто хотів відвести її чимдалі від будинку, і одночасно свій гнів виходити-витоптати, залишити на асфальті. Адже насправді, зараз він був сердитий швидше за інерцією, ніж насправді. Його гнів давно поглинула втома від безсонної ночі, останні дві години якої він все ж провів на канапі під своєю ковдрою поряд із Ріною. Тільки ось рукам він вже волю не давав.

– Ти мені нічого не хочеш розповісти? – продовжуючи зберігати на обличчі похмурий, ворожий вираз, запитав він.

– А що я можу сказати? – Ріна спробувала коньяк, скривила губки і відсунула чарку від себе.

– Що, фальсифікат? – єхидно запитав він.

– Дешевий коньяк від фальсифікату майже не відрізняється, – спокійною промовила вона. – Та й мені сьогодні не хочеться пити. Це лише коли депресія доганяє. То що ти хочеш від мене почути?

– Ну, наприклад, «Олежику, я чекаю від тебе дитину!»

– Хлопчику, – здивувалася Ріна. – Ми ж з тобою не коханці!

– О! Справді! – закивав Бісмарк. – Тоді розкажи, що ти робиш у мене в квартирі?

– Ти проявив милосердя і великодушність і пустив мене в скрутну хвилину пожити у себе, – абсолютно спокійно вимовила вона.

Бісмарк важко зітхнув. Принаймні вона визнає, що це його дім!

– А з «братом» Колею ти у мене вдома випадково не зустрічалася? Ну, як на побаченні?

– «Брат» Коля мені як брат, він теж не коханець!

– І дитини ти теж не чекаєш?

– Звідки ти це взяв? – запитала вона, примружившись, наче вдивляючись у його очі, хоч це було й непросто через слабке освітлення.

– Знаєш, я ж не зовсім дурень! Учора ввечері, коли лягав спати, випадково торкнувся твоїх грудей. У тебе молоко!

– Випадково торкнувся моїх грудей? – повторила Ріна, і губи її розпливлися в посмішці. – Більше ти ні до чого випадково не торкався?

– Ти будеш усе в жарти переводити? – Бісмарк не здавався, і дійсно в його голосі прозвучало щире роздратування.

– Якби ти був лікарем, я б тобі легко все пояснила, але ти ж електрик, – Ріна усміхнулася. – Я не думаю, що електрики або археологи петрають у рідкісних медичних станах!

– У хворобах?

– Ні, в станах. Є хвороби, а є стани, які теж не є нормою, але жити не надто заважають, хоч і не лікуються. Так от у мене такий рідкісний стан, з підліткового віку. Молочні залози поводяться так, ніби я чекаю на дитину або вже народила. Але при цьому місячні приходять і йдуть згідно з графіком. Якщо потрібно доказ, то прошу пару днів почекати!

– А що це за стан? – роздратування покинуло Олега, поступившись місцем обережній цікавості.

– Синдром хибного материнства, генетика плюс сильно розвинений материнський інстинкт. Іншого пояснення немає. Я, до речі, ще жодного разу не вагітніла і абортів не робила, так що інших причин цього стану бути не може.

– Гм, – промукав Олег, усвідомивши, що більше на цю тему йому сказати нема чого.

Пригубив коньяк. Замислився.

– Так… а хто все ж таки тобі цей Коля? – знову підняв на неї очі.

– Янгол-охоронець. Добрий айтішник. Матусин синочок. Він мене врятував одного разу. Я було йшла вулицею, а тут машина поруч зупинилася, двоє типів вискочили, стали мене всередину заштовхувати. А він з іншого боку вулиці перебіг, розкидав їх по асфальту, а мене за руку – і в один з дворів. Потім додому провів.

– Герой! І після цього ти йому даєш ключі від чужої квартири?

– Він за мене хвилюється. Я йому все розповідаю, інакше він просто не знатиме, де я і що зі мною. У мене мобільники довго не затримуються. Або втрачаю, або крадуть. Тому, щоб бути впевненим, що зі мною все окей, йому треба час від часу мене бачити. І мене, і тих, хто поряд зі мною.

Бісмарк дивився на Ріну і намагався зрозуміти, що у неї відбувається в голові. Яким чудовим чином вона вважає нормальним те, що розповідає йому? Ні, мова не про мокрий пиптик, у медицині він дійсно телепень. Але ось так пояснити, чому ключ від квартири опинився в руках сторонньої людини?

– Чуєш, а ми можемо повернутися? – попросила раптом вона. – У мене трохи роботи з паперами. На годину-дві. Вони вдома під канапою. А потім, якщо хочеш, я обід зварю.

Обіцянка обіду швидше розчулила Олега, ніж потішила.

«Дурненька!» – подумав він, але посміхнувся Ріні привітніше.

– Гаразд! – сказав, піднімаючись з-за столика. – Тільки я спочатку у справах поїду. А до обіду повернуся. Цікаво, чим ти мене зможеш нагодувати?

– Ти компот з моркви пробував? – грайливо запитала вона.

Бісмарк спускався на фунікулері на Поштову площу, коли в кишені озвався мобільник.

– Ви що, на лікарняному? – суворо запитав знайомий жіночий голос.

– Ні.

– Тоді чому не на робочому місці? Бокс з лічильником у трапезній димить, а вас нема! Я написала директорові доповідну!

– Дякую, – неуважно слухаючи сказане жінкою, промовив Олег.

– Ви що, знущаєтеся? Якщо за годину не будете на роботі, звільнимо по статті.

Олег натиснув відбій і сховав мобільник. Фунікулер зупинився і кілька секунд ще не відчиняв дверей.

– Може, не виходити і поїхати назад? – подумав Бісмарк.

Пасажири квапливо висипалися з вагону, на протилежній платформі стояли охочі піднятися на Володимирську гірку, але сива водійка старовинного київського «похилого трамвая» поки що не відчиняла їм дверей. Вона дивилася в дзеркало на голову пасажира, що залишився у вагоні.

– Гей, турист! Вийди, заплати за проїзд, тоді й катайся знову! – гукнула нарешті вона втомленим, сердитим голосом.

Бісмарк неохоче вийшов на ступінчасту платформу. На зло водійці вирішив не повертатися вгору. Замість цього сів у каварні на Сагайдачного і зателефонував Адіку. Повідомив йому про погрозу звільнення з роботи. «Не нервуй! Я ж тобі учора сказав – треба звільнятися. Я думаю, вони тебе просто не люблять, – розсміявся Адік на іншому кінці лінії. – Та й сам подумай: за що тебе любити? Особливо, якщо ти не ходиш на роботу. Піди і сам напиши заяву!» «Я піду, а вони мене заарештують! Пам’ятаєш те замикання, якого не було? А тепер ще якийсь бокс задимівся! Я думаю, це пастка!» – заперечив Олег. Адіків голос став насмішкуватим:«Є тільки одна контора, яка могла б тобою зацікавитися, якби там дізналися про нічні розкопки. Але якщо б вона тобою зацікавилася, то ти б уже сидів у них в гостях і розповідав про мене і про свій життєвий шлях. А так ти сидиш собі на Подолі і ділишся зі мною манією переслідування. У цих випадках завжди треба поставити питання: “Я що, такий крутий, що за мною усі стежать і женуться?” Проблема в тому, що манія переслідування часто переходить у манію величі. Тому заспокійся, випий коньяку, піди до когось з тих археологів, а під кінець робочого дня зайди в Софію у відділ кадрів і залиш заяву про звільнення! Зрозумів?»

Все, що сказав Адік, цього разу здалося Олегові логічним і справедливим. Він дістав список археологів. Подумав, що він і так збирався зараз на Межигірську. Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожість колишнього місця проживання Клейнода Віталія Петровича з місцем розташування громадської організації «Інститут-архів», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгія Георгійовича Польського. Клейнод мешкав на Межигірській, 24 кв. 4, а офіс «Інституту-архіву» був за тією ж адресою і відрізнявся тільки номером квартири.

Двері Олегові відкрив підтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору і в старому коричневому піджаку поверх чорного гольфа.

– Ви Віталій Петрович? – запитав його Бісмарк.

– Ні, що ви, – той замотав головою. – Тато помер. Вже два роки минуло.

– Тоді ви, напевно, Ігор? – згадав Олег ім’я, що стояло під усіма однаковими листами, відправленими Польському.

– Так, Ігор Віталійович, – кивнув старий.

– До вас можна? Я пишу книгу про історію української археології. Мене дуже цікавить ваш тато, – голос Бісмарка зазвучав так переконливо, що він сам здивувався.

– Так! Так! – старий уважно його роздивився і зрушив з місця, пропускаючи гостя всередину. У квартирі пахло вологими книжками. – Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» – звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востаннє прибирали років десять тому.

«Тут пахне, як після потопу», – гість зупинився, оглядаючись на всі боки.

– Он крісло, сідайте, – вказав рукою старий. – А я зараз кватирку відчиню. Справді душнувато.

Два крісла, важкі, бордового кольору, якщо й були молодші за цей старий будинок, то не набагато. Між кріслами стояв журнальний столик, а за ним – стародавній електронагрівач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крісло господаря і сів навпроти. Доторкнувся рукою до обігрівача і мало не обпікся.

– Я вам нічого не пропоную, – сідаючи, промовив старий. – Нема що пропонувати, пенсія через тиждень.

– То, може, я вискочу, щось вам куплю? – Бісмарк доброзичливо глянув в очі господарю.

Обличчя співрозмовника пожвавилося.

– Що, справді? – не повірив той своїм вухам. – Крамниця тут поруч, на розі. Я був би вдячний.

Олег піднявся.

– Поїсти? – уточнив він. – Чи випити?

– І випити теж можна, – на обличчі Ігоря Віталійовича Клейнода проявилася здивована усмішка. – Якщо вже ви такі ласкаві, то я сьогодні на благодійний фуршет для бездомних і бідних не піду. Тим більше, що там від колег по зубожінню часто погано пахне.

– Добре, я зараз! – Олег рушив до дверей.

– Ви двері не зачиняйте, а тільки прихиліть! Щоб я знову не вставав! – крикнув йому в спину старий.