Нічний молочник

15
Київ. Куренівка. Пташиний ринок

За неповну годину прогулянок Пташиним ринком Діма ледве дуба не врізав. Котячий товар був представлений лише кошенятами, до того ж переважно благородних і дорогих пород. Продавала одна бабуся двох дорослих сіамських кішок, але, вочевидь, почала вона їх продавати тоді, коли обидві теж були ще кошенятами. І обличчя, і руки старої були рясно поцяцьковані слідами котячих кігтів.

Дімі більше сподобалася пара вгодованих папужок у красивій просторій клітці. Хвилин п’ять він стояв, спостерігаючи за розумними птахами. А потім повернувся до головного завдання. Пройшов уздовж трамвайної колії вже за огорожею ринку. Там, як йому повідомила стара з сіамками, бомжі за три гривні всяку приблудну сірість продають. Почувши слова «приблудна сірість», Діма миттєво уявив собі Мурика. Але того дня бомжів з дешевими котами за парканом ринку щось видно не було. І опинився врешті-решт остаточно промерзлий Діма знову перед жінкою у теплому сільському кожусі і грубих чоботях, біля ніг якої на асфальті в плетеному кошику під шматком пледу грілися сірі кошенята по дванадцять гривень за штуку.

– Мені потрібен великий сірий, – зітхнувши, сказав Діма.

– Наскільки великий? – поцікавилася добре утеплена жінка.

Діма показав руками приблизний розмір Мурика. Потім пояснив, у чому його проблема. Про жінчине горе розповів, про світлину кота в рамці з траурним чорним кутиком.

– Ой, у мене самої, коли Салфєточка під авто потрапила, мікроінфаркт був! – сплеснула руками жінка. – Вашій дружині з чоловіком пощастило! А мене мій три тижні підряд дурепою називав!

Діма похвалу на свою адресу «з’їв» із задоволенням. Хотів для продовження діалогу посварити чоловіка продавчині кошенят, але вчасно спинився. Бо помітив, як в очах жінки сяйнула думка.

– Є в мене один сірий кіт на приміті, нічий. Я його підгодовую, я ж на першому поверсі живу, – почала вона, привітно всміхаючись. – А вашого ж як звали?

– У нього дві клички було. Для дружини – Мурик, а для мене – Мурло… Але головне, щоб на Мурика відгукувався.

– Та вони за рибу з ковбасою на що завгодно відгукуватися будуть! Приїжджайте через тиждень. Я його одомашню і до нової клички привчу.

– А скільки буде коштувати? – обережно спитав Діма.

– Ну, скільки не шкода, плюс на ковбасу і взагалі на харч… Гривень з п’ятдесят…

Діма кивнув. Узяв у жінки номер телефону, бо не пам’ятав, які там у нього зміни наступного тижня, і рушив жвавенькою ходою до кав’ярні-«розливайки», що її запримітив дорогою до Пташиного ринку. Тепер можна було не просто зігрітися чарчиною горілки, а відзначити майбутнє повернення додому «блудного Мурика».

16
Київська область. Макарівський район
Село Липівка

Яся заплакала близько другої ночі. За вікном було тихо, як у глибокій пивниці, де навіть миші не водяться. Ірина опустила ноги з ліжка на дерев’яну підлогу, гарячими долоньками розгладила обличчя, розплющила очі. Взяла на руки Ясю, піднесла ротиком до лівого перса, і в домі знов запанувала тиша. Спати відхотілося. Від дерев’яної підлоги до ніг перейшов бадьорий холодок.

Ірина згадала про Єгора. Оце кавалер! Сильний, високий, галантний. І в одязі має смак. Он як тоді, у машині, він одразу зауважив їй про хустину! Пересічний чоловік нічого не сказав би. Пересічному байдуже, що на жінці, тим більше на незнайомці. А він сказав! І не через те, що вона йому тоді сподобалась. Як таке опудало, закутане в сіру хустину, може комусь сподобатись? Та вона, зрештою, сама вирішила вдягатись, як опудало. Щоб спокійніше було вечорами від маршрутки додому йти. Щоб жоден з вічно підхмелених місцевих чолов’яг на неї уваги не звернув. Тому що Боже збав від їхньої уваги, їхнього вічного перегару і грубих рук. Це раніше їй здавалося, що треба завжди за собою слідкувати, і життя до тебе буде добрішим. Дослідкувалася, дофарбувалась! Затягнув її до себе в хату Михайло Якович, її перший учитель. Сказав, що старі світлини покаже. А закінчилося все вином, шоколадом і диваном, над яким на стіні висів гобелен з витрішкуватою зеленою русалкою. От тобі й уся романтика!

Яся знову заснула, затиснувши пиптик у роті. Ірина пальчиком ротик розкрила, пиптик вивільнила, але донечку далі тримала на руках. Лише сильніше притиснула її до свого тіла.

Знов про першого вчителя згадала. Нічого він її так і не навчив. Тільки «домашнє завдання» на багато років уперед влаштував – Ясю. Але Ірина про це не шкодувала.

Згадала, як вона Михайлові Яковичу повідомила про свою вагітність. Як він зблід одразу! Як за серце схопився!

А потім, десь через тиждень, новина: хату продав і з села кудись виїхав.

Втеча першого вчителя Ірину дуже збентежила. Вона просто повірити не могла, що сільський чолов’яга, дарма що вчитель, може отак швидко самоорганізуватися, спродати житло і вирушити в невідомому напрямку. А в його спорожнілу хату одразу після від’їзду господаря вселилася циганська сім’я: чоловік, жінка і трійко дітей. Чоловіка невдовзі посадили за продаж наркотиків. Через місяць і матір-циганку міліція з наркотиками взяла, але небавом відпустила. До колишньої вчительської хати почали вечорами сільські молодики навідуватися, і їм циганчата виносили пакетики з травою для куріння. Тривало це три-чотири тижні, а потім якось під ранок хату підпалили. Згоріла дотла. Циганка з дітьми встигла вискочити, лише волосся обсмалила. Ірина, вже з животиком і ранковою нудотою, ходила глянути на попелище. Розгледіла навіть згорілий диван, на якому зародилося Ясине життя. Пошукала поглядом гобелен з витрішкуватою русалкою, та дарма – шмаття горить швидше за дерево. Більше вона про першого вчителя не згадувала. До цієї ночі. А тепер чого згадала? Замислилась Ірина, та у відповідь лише знизала голими плечиками. Їй подобалась ця безгучна нічна розмова з собою. Подобалась тиша і в домі, і за вікном. Може, прохолодно було трішки, зате Яся, закутана в ковдрочку, ділилася своїм теплом з мамою.

А думки повернулися до Єгора. Згадала вона кав’ярню з вішаками. Згадала, як незручно було сидіти за столиком у пальті. Придбати б щось модне. Але на які гроші? За молоко їй платили по шістдесят гривень на день. Мінус двадцять одна гривня за дорогу. Лишається тридцять дев’ять. Мінус їжа та різні дрібнички для Ясі. Лишається нуль. Дірка від бублика.

Увечері після серіалу показували новини. У Донбасі страйкують шахтарі. Вимагають виплатити заборговану зарплатню. В Англії стюардеси домагаються підвищення оплати праці. Все у світі крутиться довкола зарплатні, довкола грошей! А що, коли їй, Ірині, попрохати у начальниці підвищення оплати? Останнім часом усе ж подорожчало. Он кілограм гречки вже коштує на п’ятдесят копійок дорожче, а дитяча суміш «Малюк» – на сорок! А скільки ж попросити? Та хоча б сімдесят гривень на день, а краще сімдесят п’ять!

Чомусь бажане в Ірининих думках одразу ж стало дійсним. Вона перерахувала свій бюджет уже за нової закупівельної ціни на її молоко, і вийшло у неї, що вже буквально за три тижні вона, не відчуваючи жодного внутрішнього дискомфорту, зможе пальто у тій кав’ярні повісити на вішак.

І все-таки в її кімнаті гаряче не було. Пірнула під важку ватяну ковдру. Ясю поклала поруч. І заснула миттю.

17
Київ. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10

Якась дивна сила підірвала Семена о першій ночі. Одягла і взула. Вивела на хрустку снігову шкоринку, що вкривала вулицю. Він вийшов на ріг трьох кав’ярень. Зупинився перед траурним віночком, що висів на цвяшку. Хвилину постояв, оглядаючи віночок дещо знервовано, але допитливо. Далі перетнув Ярославів Вал і, дійшовши до повороту на вулицю Івана Франка, рушив нею вниз. Крокував обережно й акуратно, намагаючись не послизнутися. Але, зробивши зо двадцять кроків, не втримався на ногах і з усієї сили гримнувся, вдарившись стегном об вкриту ожеледдю сходинку. Присів на мить, розтираючи рукою крізь джинси забите місце. І рушив далі, вже тримаючись залізного паркана-поруччя.

А вранці, коли Семен прокинувся і ходив у трусах по кімнаті, Вероніка помітила у нього на стегні величезний синець.

– Де це ти так? – спитала вона, вказуючи поглядом на забите місце й гарячково намагаючись збагнути, що з пережитого уночі було сном, а що явою.

Семен зупинився. Здивовано глипнув на синець.

– Не знаю, – відповів він. – Може, в кухні, об ріг столу?

Телефонний дзвінок перервав їхню розмову. Слухавку взяла Вероніка.

– Ніко, – продзеленчав голос Дарії. – У мене до вас прохання. Мені потрібно до перукарні, а я вчора ввечері не встигла віночка зняти. Ви ж там живете поруч? Зніміть, будь ласка!

– І куди його? – спитала Вероніка.

– Хай поки що у вас полежить, а потім у понеділок вранці його заберу!

Вероніка пішла. Лишившись на самоті, Семен довго розглядав свій синець на стегні. В цілому тілі відчувалася втома й розбитість. Чомусь хотілося спати, але через годину за ним мало заїхати авто. Декілька депутатів вирішили влаштувати собі суботню прогулянку на лижах з пікніком на завершення. Багаття, шашлики й повстромлювані в сніг лижні палиці – вже знайома, не раз бачена картина постала в Семеновій уяві. Головне – самому одягтися тепліше. Але спершу – кави, міцної кави! Інакше ранок усередині Семена не настане.

18
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня

– Бачили його, – втішив дружину Діма, обтрушуючи мітелкою сніг, що поналипав на важкі формені черевики. – На околиці міста, біля баптистської церкви.

Вийняв світлину з кишені піджака. Простягнув дружині.

– Встав назад. Невдовзі доведеться чорну смужку відклеювати!

Дімі здалося, що на Валиному обличчі промайнула усмішка. Він і сам посміхнувся, але з іншої причини. Подумав: як же легко все-таки жінкам брехати! Вони наче самі цього й чекають.

Близько сьомої, коли за вікном падав сніг, а по ICTV передавали прогноз погоди, у двері гримнули кулаком. Прийшов Борис. Довелося Дімі одягатися.

Вони зайшли до гаража. Діма ввімкнув світло і вставив у розетку штепсель «електрокозла». Вони повсідались, і Діма розповів вантажникові про свою коротку розмову з начальником.

– Так, – видихнув Борис. – Може, вони й знають, що там усередині… Але коли б щось серйозне, то шукали б гучніше, з галасом!..

Діма кивнув. Тепер і йому здалося, що питання начальника було не таким уже й серйозним. Ну, запитав про валізку. А потім: «Добре, йди!» Хіба це пошуки?

– Знаєш, – Борис підвів очі на Діму. – Давай-но я цю валізку викину біля аеропорту, під огорожею. Поблизу VIP-івського терміналу. Якщо захочуть шукати, нехай там і шукають.

Думка здалася Дімі слушною, і він вийняв дві чарки та пляшку кропив’яного самогону.

Перехиливши чарку, Діма запропонував побратимовікрадієві просто розділити товар на три частини, і хай кожен про свою частину сам турбується.

Вантажник міркував хвилини три.

– Я вже одного разу вдав з себе дурника, – сказав він. – Прийшов у Києві до аптеки на Володимирській, ампулу захопив. Попрохав чолов’ягу в халаті глянути, проти чого вона. Сказав, буцімто ліки від раку, на базарі з рук придбав…

– Ну? – зацікавився Діма.

– Що ну? – зненацька розсердився Борис. – Нічого! Він їй горлечко скрутив. Довго принюхувався, на скельце крапнув, глянув на світло і знизав плечима. Сказав, що це більше схоже на якесь склоподібне тіло, ніж на ліки від раку.

Діма хмикнув.

– То що, будемо ділити? – спитав знову.

Борис махнув рукою. Мовляв, хрін з тобою, згоден.

Діма вийняв дві торби, газету «Демократична Україна» розстелив на підлозі, і вони розділили коробочки з ампулами на трьох. Лишалася одна зайва, і Діма її віддав Борисові.

– Я в тебе торбу позичу, – сказав Борис.

Виходив він з гаража з торбою, в якій лежали дві долі ампул, його та Женина, і з покоцаною валізкою. Діма зачинив за Борисом двері гаража, а сам залишився усередині. Його затишний куточок вже прогрівся від розжареної спіралі, намотаної на шматок азбестової труби. Шкода було Дімі це тепло марнувати, тож він налив собі ще чарку самогону. Випив. Опустив погляд на підлогу, де на газеті лежала його частина пачечок з ампулами. «І що з ними робити?» – подумав він. Але голова не хотіла шукати відповіді на це питання. Діма раптом згадав, що завтра вранці треба на зміну. А це означає: час поспати. І спатиме він цієї ночі спокійно й міцно, бо в його гаражі нема вже чорної пластикової валізки, й ампул чужих немає, а отже, не будуть його більше турбувати вантажники Женя й Борис. А що зі своєю частиною ампул робити, він ще вирішить.

Діма повернувся додому. Влігся під ковдру й задрімав. Одразу й заснув би, якби Валі не заманулося розважити його пестощами, дякуючи за пошуки Мурика. Діма знехотя прийняв Валині любощі. Прийняв і одразу ж заснув. І вона заснула відразу, ні крихти не ображаючись на чоловіка, що той так швидко втомлюється. Він завше такий був. Та й вона така сама, чого вже там!

19
Київ. Вулиця Грушевського

Маршрутка вмить заколисала Ірину. Гуркіт двигуна вривався в її дрімоту, але ніскілечки не заважав. Водій Вася провадив свою «газель» мовчки. Зимова дорога була, вочевидь, більш засніженою, ніж зазвичай. Ірина у півсні кілька разів відчула тілом, що маршрутка їде не прямо, а петляє з боку в бік.

Ірина прокинулася, визирнула зі шкаралупи своєї дрімоти, коли «газель» уже, здавалося, от-от мала загальмувати біля метро. Але некваплива маршрутка лише дряпалася на останній пагорб, з якого ціле місто – як на долоні. Воно її остаточно й розбудило, це місто. Спочатку всюди темрява нічна, і попереду, і збоку. А потім виринає перед тобою заграва міських вогнів, і хоча до них ще неблизько, кілометрів з десять, а серце вже пришвидшує своє цок-цок, за яким можна лише стан душі звірити, проте аж ніяк не час.

Звісно, все це обман. Уся ця ілюмінація. Просто реклама міського життя. Адже світло горить, а місто спить. Воно просто прикидається вічно бадьорим. От село – чесне, але бідне. Якщо село спить, то ані тобі вогника!

Вже підходячи до сірої «сталінської» будівлі, до під’їзду, над яким висіла табличка з номерами помешкань «25—37», – Ірина згадала свої нічні роздуми. Поправила пухову хустину. Вдихнула морозяне повітря і зайшла досередини.

Нянечка Віра зустріла її гостинно. Змусила її спершу випити в кухні горнятко чаю, і тільки тоді відвела до кабінету, де повітря, нагріте кварцовою лампою, мовби саме пропонувало роздягтися.

Звільнивши перса від молока, Ірина з’їла дві миски підсолодженої вівсянки і випила ще чаю. А далі вийшла надвір, аби молоко для «другої зміни» нагуляти. Вже одягнута, зупинилась у дверях і озирнулася на нянечку Віру.

– А коли начальниця приходить? – запитала у неї.

– Неллі Ігорівна? В годинці десятій її привозять. Якщо змерзнеш, повертайся раніше, у мене варення малинове є!

На ранковому снігу вже протоптали стежини. Одна з них бігла від під’їзду прямісінько до переходу через дорогу. На тому боці, щоправда, стежина добігала лише до зупинки і там перетворювалася на велику темну витоптану пляму.

Ірина пройшла парком до оглядового майданчика. Зупинилася біля поруччя. Хотіла роздивитися місто на тому березі, але побачила лише, як звідти наближається хурделиця. Навіть не хурделиця, а густий снігопад. Спершу він змив своєю білиною будинки й половину мосту Метро. Далі й міст розчинився у снігу, зник і сам Дніпро. А ще хвилин через п’ять білий сніг посипав просто на Ірину, на її хустку, на пальто. Вона підставила небові долоньку й побачила, як на неї опустився цілий рій сніжинок і почав танути.

Озирнулася довкола – ні Маріїнського палацу не видно, ні дерев. Казка та й годі! Якби лише Яся трішки старшою була. От здивувалася б цій красі!

Вітер посилився, почав колоти холодом щоки. Іра вирішила повернутися до «молочної кухні». Згадала про малинове варення.

– У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловік, що виринув із заметілі в довгому чорному пальті. Він вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусі чорніла така сама маленька слухавка, як у Єгора.

– Все добре, – відповіла Ірина і всміхнулася йому.

Чоловік одразу щез. Ступив назад, за білу непрозору снігову стіну.

– Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Віра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся і на кухню!

Ірина струсила сніг з хустини. Акуратненько її повісила. Пальто примостила на інший ріжок дерев’яної стійки-вішака. Глянула на подвійні двері в кінці широкого коридору. Підійшла, слухаючи стукіт грубуватих обцасів своїх чобітків. Повернулася до вішака. Далі вийняла з торбинки капці й перевзулася. І знову до подвійних дверей. Відхилила їх трішки, зазирнула в шпаринку. Побачила жінку років п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках і чоловіка в костюмі з потрійним підборіддям. На лацкані піджака – депутатський значок.

За спиною грюкнули вхідні двері. Ірина озирнулася. Двоє чоловіків у зелених комбінезонах занесли великий молочний бідон. Поставили його під стіною і вийшли, мабуть, по наступний. Зазвичай за один раз вони привозили три бідони.

Чай з малиновим варенням підняв Ірині настрій, зігрів. У нянечки Віри у кишені білого халата задзвонив мобільний. Вона метушливо видобула його, натиснула кнопку, піднесла до вуха.

– Так, Неллі Ігорівно, привезли! О, лишенько, як же це? Гаразд. І Іринка тут, ми вдвох впораємося.

Сховавши телефон, нянечка Віра стурбовано озирнулася на відчинені двері, через які було видно три молочні бідони, що стояли в коридорі.

– Охоронців начальниці хтось побив, – поділилася новиною старенька. – До лікарні потрапили обидва. Тепер нікому ці бідони до процедурної носити. Допоможеш мені?

– Звичайно, – з готовністю відповіла Іра.

Вони швидко допили чай.

– Візьми, одягни! – нянечка подала Ірині чистенький білий халат. – Без цього туди ніяк не можна.

Віра глянула на себе у маленьке люстерко, що висіло в кухні над мийкою. У халаті вона була схожа на медсестру.

Взялись вони удвох за ручки бідона. Підняли його трішки, й Ірині мало не підкосилися ноги. Такого тягаря в житті ще не доводилося двигати.

– А ми потрошки, ривочками, – сказала нянечка, помітивши на Ірининому обличчі розгубленість.

Разів зо двадцять вони піднімали й опускали бідон, поки дотягли його до подвійних дверей. Віра явно зморилася, проте не скаржилась. В Ірини заболіли руки й плечі.

– Треба зробити, начальниця попросила, – проказала сумно старенька нянечка. Відчинила половинку подвійних дверей. Взяли вони знову за вуха бідон, поставили по той бік дверей. Потім дісталися третіх дверей ліворуч. Занесли всередину. Там, у кімнаті, повністю облицьованій блакитною плиткою, стояла особлива медична ванна. На її зовнішньому боці – пульт керування. Кнопочки, перемикачі, лампочки якісь. Таких ванн Ірина ще ніколи не бачила. Навіть по телевізору. У кутку на вішаку висіли чистенькі білі махрові халати. На підлозі під вішаком – кілька пар однакових капців.

– Ну, Ірочко, треба напружитися, – стомлено видихнула старенька. – Треба молоко туди, у ванну, вилити.

– Ми не зможемо, – злякалась Ірина, в якої вже й живіт заболів.

– Як це не зможемо?! Поглянь на мене, мені вже шістдесят сім! А я не скаржуся!

Віра відкинула накривку бідона. Схопила обома руками за вухо, Ірина за друге.

– Це неважко, – знову заговорила старенька. – Головне – нахилити його правильно, щоб не розлити…

З третьої спроби їм вдалося вилити молоко з бідона у ванну. Порожній бідон, хоч і сам нелегкий, тепер здався Ірині пір’їнкою, коли вони його заносили на свою половину коридору.

– А навіщо туди молоко виливати? – запитала Іра, коли вони зупинилися біля другого бідона.

– Це козяче, – недбало відповіла Віра. – Для процедури.

Наступні два бідони вони не змогли вилити до ванни без сторонньої допомоги. Добре, що лікар із сусіднього кабінету відгукнувся на прохання нянечки Віри. Він іще на годинник глянув, коли останній бідон у ванну виливали. Незадоволено похитав головою. «Ціле щастя, що Геннадій Ілліч завжди запізнюється», —сказав він.

Наступне горнятко чаю тремтіло в руці Ірини, наче живе. Все в Ірини тепер боліло, після цих бідонів. І плечі, і живіт, навіть коліна. Такий стан у неї вже був – після пологів. Але тоді, попри біль і втому, настрій був світлий і радісний.

Настав час другого зціджування. Чашка-присоска апарату неприємно кольнула груди холодом. Уся процедура механічного зціджування цього разу здалася вкрай прикрою і дратівливою.

– Ти вже потерпи, – просила Ірину нянечка, притримуючи тремкою рукою присоску. – Мені самій після тих бідонів недобре.

Далі лише насосик дзижчав, зціджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчі якої вимальовувалося співчуття до себе самої.

Мовчки вона простягла Ірині серветку, щоб та обтерла нею груди, перш ніж одягтися.

–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всі ґудзики.

– Та отам, навпроти процедурної, де ванна стоїть.

Ідучи коридором, Ірина відчувала кожен свій порух. Коли обережно відхилила половинку подвійних дверей, відчула неприємну напругу в кисті. Зупинилася перед зачиненими дверима до кімнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловічий голос, що наспівував якусь стару, знайому пісню. Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскіт молока у ванній долинув до її вух. «Вийшли ми всі з народу!» – неголосно співав на тлі цього плюскоту якийсь чоловік.

Ірина постукала у двері навпроти.

– Так, будь ласка! – почула Ірина привітний голос начальниці.

– Чого тобі? – голос начальниці різко змінився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!

Начальниця сиділа за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер. За її спиною на широкому підвіконні густо ріс цілий зимовий сад – не менше десятка вазонів з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.

– Неллі Ігорівно, – Ірина зібрала усю свою рішучість і спробувала вкласти її просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…

– Ну? – начальниця дивилася на молоду жінку з нарочитою зневагою. – Чого треба?

– Ви не могли б підняти мені зарплату?.. Хоча б… до сімдесяти…

Очі Неллі Ігорівни налилися гнівом. Обличчя почервоніло. Вона розстебнула верхній ґудзик свого бордового жакета, наче їй бракувало повітря.

– Ти ж і так чотириста доларів отримуєш! І тобі мало?!

– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обірвала себе, по щоці поповзла сльоза.

– А годівлю свою ти врахувала? Та я на твоє місце!.. Мені за годину знайдуть жінку, яка за менші гроші сюди приїжджатиме! Зрозуміла?!

Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула і вийшла в коридор. Зупинилася перед вішаком. Повільно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухні дзенькнув телефон.

За її спиною пройшла на інший бік коридору старенька няня, і за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.

– Ось, візьми, – сказала Ірині, яка вже одягла пальто. – Від начальниці.

Ірина взяла коробку. В іншу руку – сумочку. І вийшла, навіть не попрощавшись з Вірою.

Їй так кортіло поплакати. Але не самій, а біля когось, на чиємусь плечі. Хай воно й некрасиво!

Снігопад надворі не припинявся. Починало смеркати. Ранні зимові сутінки підкреслювали казковість і чар вуличних ліхтарів, приглушених густим снігом.

«Прогуляюся парком», – сказала сама собі Ірина, підходячи до зебри пішохідного переходу.

Задивилася на сигнал світлофора, теж розмитий снігом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?

Пішла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колінах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, і в ту ж мить її збило й відкинуло кудись убік. Вона летіла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землі, а обличчям до неба. І бачить, як сніжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке сніжно-біле, темніє. Лише коліна далі щемлять. І світ довкола зменшується, здувається чи віддаляється, скручується у рулон, складається у маленькі коробочки, мов декорація для лялькового театру.