Нічний молочник

24
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня

Здавалося, радощам Валі не буде меж. Діма стояв біля кухонного вікна і з кривуватою посмішкою спостерігав за дружиною, яка кружляла в бузковому халаті з сірим котом на руках.

«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби він не посидів тиждень на дієті в гаражі!», – міркував Діма.

Схудлий і старанно вимащений гаражним брудом і пилюкою кіт тепер уже напевне нічим не відрізнявся від покійного Мурика.

Валя просто остовпіла, коли чоловік вніс його до «рідного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потім сльози з очей витерла. Підійшла. Взяла його з чоловікових рук як немовля. І понесла до ванної.

Кіт після примусового голодування втратив не лише енергію, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зірваний зі старого пальта комір. Діма висипав у куток гаража повний совок сміття, зметеного огризком віника. Старанно виваляв у цьому смітті кота. Кіт навіть не реагував. Лише озирався іноді на Діму, і погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.

Але тепер, після того, як Валя його помила й розчесала, кіт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутої домашньої тварини. І очі його тепер були не дурні, а хитрі. І дивився він ними вниз, на пофарбовану дерев’яну підлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кітікетом» чи чимось схожим.

Чекати йому довелося недовго.

– Ось, Мурику, лягай на своє улюблене місце! – проказала Валя, опускаючи його біля батареї під вікном. – Зараз ми тебе погодуємо.

Дімі набридло спостерігати за цією комедією, у головних ролях якої виступали його дружина і кіт-аферист. І все-таки у душі він відчував якусь гордість. Гордість режисера, який поставив успішний спектакль.

Через півгодини Валя, намилувавшись, як кіт жадібно поглинає їжу, запропонувала чоловікові піти разом до кав’ярні.

– Повернення Мурика відзначимо, – м’яко промовила вона.

Вийшли вони з дому й відразу почули знайоме неприємне гарчання. Біля паркана з їхнього боку стояв сусідський бультер’єр Кінг і злісно щирив свої блискучі гострі зуби.

Двері сусідського будинку були відчинені, на порозі з сигаретою у руці стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга років п’ятдесяти. Ходили чутки, що він раніше працював м’ясником на ринку.

– Гей, заберіть свого собаку! – гукнув Діма.

– Кінг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелів собаці сусід.

Бультер’єр ліниво повернувся через дірку в паркані на свою територію. Діма дивився на цю дірку, і його сповнював гнів. Він уже разів зо п’ять залатував її дошками. Сам собака не міг ці дошки відбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвір у паркані, щоб його бультер’єр ходив гидити на сусідське подвір’я.

«Отруїти б його, падлюку!» – подумав Діма.

Коли вони з Валею дійшли до ближнього вагончика-бару, Дімин гнів дещо вгамувався. Взяли вони по тарілці пельменів і сто грамів горілки на двох. Їли й дивились одне на одного. І ніякої розмови їм не потрібно було. У вагончику під стелею показували якийсь серіал. Мова героїв була нерозбірлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точніше, шум життя, цілком відповідав атмосфері їхньої вечері.

Валя сама наповнила чарки горілкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!

Випили. А пельмені вже й закінчилися. Замовили ще по порції.

– Раніше порції більші були, – з жалем у голосі промовила Валя. – Раніше в порції було 14 пельменів або 7 вареників.

І зітхнула тяжко, ніби щойно попрощалася зі своєю молодістю.

– Та-а! – махнув рукою Діма, якому раптом захотілося втішити дружину. – Ми можемо й самі собі вдома пельменів наварити. Скільки захочеш!

– А Мурик також пельмені любить! – згадала Валя. – Я візьму йому звідси кілька.

Поверталися вони повільно й попід руку. Падав скісний сніжок. Повз них проходили люди, але все поодинці, ніби й не було у всьому Борисполі жодної сімейної пари, що йшла б попід руку.

Відчиняючи двері, Діма помітив записку.

«Прийдеш, терміново зателефонуй мені на моб. Боря». У коридорі їх зустрів новий Мурик. Відразу почав тертися об ноги господині.

– Скучив! – зраділа вона. – А я тобі пельмеників принесла!

Дружина з котом пішли до кухні, а Діма попрямував до кімнати. Набрав номер Бориса. На душі було неспокійно.

– Я до тебе на хвилинку заїду, – сказав Борис цілком спокійним голосом. – Є коротка розмова.

– Заїжджай, – відповів йому Діма.

Борис з’явився хвилин через двадцять. Викликав Діму надвір.

– Слухай, давай я в тебе твої ампули викуплю, запропонував Боря. – По десять гривень за штуку!

– А ти дізнався, що в них? – поцікавився Діма.

– Ні, але на них однаково клієнти знайшлися. Давай!

Не роздумуй!

Діма згадав оголошення про імпортні ліки від раку. Ледь помітно всміхнувся.

– По десять – малувато.

– Ну, давай по двадцять, – легко пристав на торг

Борис.

– По тридцять, – оголосив свою ціну Діма.

Борис явно квапився. У Діми склалося враження, ніби клієнт чекає Бориса з ампулами десь тут, за найближчим рогом. Чекає і нервово зиркає на годинник.

– Добре, – видихнув Борис.

– Зачекай біля хвіртки, – попросив його Діма. Сам повернувся додому. Взяв порожній «бонусний» мішок з-під кота і рушив до гаража.

Там переклав до мішка майже всі ампули. Лише десять пачечок собі про всяк випадок залишив. Ану ж там справді ліки від раку?

Боря розрахувався великими купюрами. Розрахунок відбувався у машині при світлі тьмяної лампочки на стелі салону. Діма тричі перераховував отриману від Борі суму і щоразу збивався. Збивався через нав’язливу думку, яка складалася з одного лише слова: «Продешевив!»

Нарешті ґешефт був закінчений. Борис поїхав геть. Діма прощально всміхнувся вслід машині, що віддалялася вулицею. Разом з Борею їхав у минуле неприємний епізод з чорною валізкою.

25
Київська область
Макарівський район. Село Липівка. Ранок

– Це вона тобі помстилася! – твердила Ірині мама, почувши, що трапилося з донькою попереднього вечора. – Собирайся, їдь! Попроси у неї пробачення і скажи, що тобі дур у голову стрелила.

Ірина глянула на свій електронний будильник. Під ним лежало кілька купюр, отриманих вчора від Єгора.

– І не надійся! – простежила за доньчиним поглядом мама. – Він тобі постоянно гроші давать не буде! – правила далі своє. – Жалко йому тебе стало, от і дав.

Ірина дивилася тепер на гроші, на сотенні купюри, намагаючись не слухати маму. А тут іще Яся прокинулася. Заплакала. І зрозуміла Іра, що вже десята година. Що спала вона довго й глибоко, і її маршрутка вже давно доїхала до Києва й повернулася назад. А отже, нікуди вона сьогодні не поїде. Торкнулася долонею своїх наповнених молоком персів. Узяла донечку на руки. Задерла вовняну блузку, надягнуту на голе тіло. Піднесла Ясю ротиком до пиптика, і відразу відчула міцні й гарячі доньчині губки.

А за вікном світило сонце, грало променями на візерунках намерзлого інею на шибці.

– Я надвір з нею піду, – промовила Ірина, глянувши на дитину.

– Ти думаєш, ми на мою пенсію з жизню справимся? – сказала на це мама. Далі встала й вийшла з Ірининої кімнати.

Зайшла до себе, ввімкнула телевізор і, зробивши гучніше звук, подалася до кухні.

Дивно, але голос диктора, який повідомляв невідомо про що, приніс спокій у їхній невеличкий дім. Ірина відняла Ясю від лівого перса, повернула голівкою в інший бік, піднесла до правого.

Хвилин через п’ять Ясині губки розслабились, і вона випустила пиптика.

«Заснула», – тихесенько прошепотіла Ірина.

Поклала Ясю на ліжко, прикрила ковдрою.

А сама накинула пальто і вийшла у капцях на подвір’я. Морозяне повітря обпекло голі кісточки. Зайшла за будинок, до завжди відчиненої повітки. Поруч у господарському блоку метушилися кури. Вона зазирнула й туди, просто так, з цікавості. Три місяці вона жила за якимось диким графіком. І тепер, коли перша маршрутка на Київ вирушила без неї, і вона застала пізній зимовий світанок у своєму домі, її розпирала незвична дитяча цікавість. Так, наче весь той час, поки її не було, всі грали в якусь захопливу гру. А вона цю гру пропустила. І зараз, коли гравці розійшлися додому чи у справах, просто оглядала місце проґавлених веселощів.

Якоїсь миті Ірина забула, навіщо йшла до повітки. Все-таки материнство загострює інстинкти, але притуплює розум. Цю фразу вона вже чула кілька разів, але не могла пригадати від кого.

«Ага! Старі санчата!» – пригадала віона.

Двері до повітки відчинилися з жахливим скрипом. Батько ніколи не змащував завіси. Казав, що злодії самі злякаються, якщо двері голосно зариплять. Може, дійсно їх саме тому жодного разу не обікрали в той час, коли сусіди повідомляли про крадіжки в їхньому селі чи не щодня.

Протиснувшись повз дрова, наскладані під лівою стіною повітки, вона дісталася дальнього кута, де стояли два старі велосипеди «Україна» зі спущеними колесами, а над ними на гвіздку висіли санки із залізними полозами й дерев’яною спинкою.

Через півгодинки вона вже везла сонну й закутану в теплу ковдру Ясю на санчатах замерзлою доріжкою, що вела на околицю села, до соснового лісу. Туди, де вона з подругами у недалекому минулому часто з’їжджала на санчатах. Звісно, Яся ще надто маленька, щоб тішитися санчатами й гірками. І перса, налиті молоком, тиснуть, болять. Але зараз буде гірка, гірка її дитинства, і вони вдвох з донечкою помчать униз.

На краю гірки Ірина взяла сонну Ясю на руки, всілася на санчата й нахилилася трішки вперед, зіштовхуючи вагою власного тіла санчата вниз.

Морозяний вітер в обличчя, очі примружені. Й усмішка сама по собі, безстрашна перед морозяним вітром, перед снігом, який летить чи то з неба, чи то з соснових крон.

Повернулася через годину. Щаслива, наче дитина, не думаючи ні про що, крім Ясі. Санчата залишила біля порога.

– Тута до тебе заїжжав один, – сказала Ірині мама, поглядом вказуючи на двері до її кімнати. – Той, що гроші давав, навєрно.

На ліжку поряд з порожнім пакетом лежала коробка цукерок, пачка яблучного соку, кілька помаранчів і шоколад.

– Як передача в больницю! – похитала головою мама, зайшовши до кімнати слідом за Іриною.

– Це він так усе порозкладав? – запитала Ірина, кладучи донечку поруч з подарунками.

– Ні, я. Подивитись хотіла, – простодушно зізналася мама. – А цитрусів тобі ніззя, молоко буде кисле, – додала вона.

– Ну, Ясечко, зголодніла? – Ірина взялася виплутувати донечку з ковдряного кокона. – Давай-но маминого молочка поп’ємо, бо в мене зараз груди тріснуть!

Мама злякано глянула на доньку й важко зітхнула.

– Вона в тебе стіки не вип’є! Да й не нада їй! Глянь он, як їх розпирає! Зціжувать нада! Їдь до Києва, хоть гроші за молоко дадуть!

Ірина згорнула подарунки від Єгора на край ліжка, а сама лягла на бік, спиною до матері, а грудьми до Ясі.

26
Київ. Вулиця Воровського
Помешкання номер 17

Поки Дарія Іванівна знову заварювала на кухні чай, Вероніка, роззирнувшись, помітила відсутність у господині портретів померлого чоловіка і її добрий смак у всьому, що стосувалося меблів та інтер’єру. Та й вбрана вона була зі смаком, хоч і не по-домашньому. От Вероніка ніколи не ходить удома в діловому костюмі, а Дарія Іванівна могла дозволити собі таку примху. Втім, її діловий костюм із завуженою до колін спідницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж ніяк не суперечив облаштуванню кімнати. Шкіряний диван і два фотелі ніжної коричневої барви й журнальний столик посередині. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки дві фарфорові філіжанки з тарілочками й такий же чайник. І на філіжанках, і на чайнику – червоні троянди. Комодик, на якому цокає масивний годинник. Годинникові вже років п’ятдесят, якщо не більше. На підвіконні – вазони із зеленню, а в кутку біля батареї – дерев’яне цебро з цитриновим деревом. Над комодом – портрет самої господині. Полотно, олія, позолочена рама.

Дивно, але Вероніці раптом спало на думку, що у цій кімнаті немає жодного сліду чоловіка. Так, наче його тут ніколи й не було.

А Дарія Іванівна тим часом повернулася до кімнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.

– Я вам така вдячна! У мене стільки справ, стільки думок, а тут іще вінок треба знімати на вихідні… Ви ж потім додому?

Вероніка кивнула.

– Зараз темніє рано, – продовжила господиня. – Думаю, ніхто й не помітить, якщо ви на зворотній дорозі повісите його на місце!

Через хвилину до філіжанок знову заструменів запашний чай.

Погляд Вероніки раз по раз перечіплявся об золотий перстень з рубіном, що прикрашав безіменний палець правої руки господині.

Дарія Іванівна помітила це.

– Він не знімається, – проказала вона, попиваючи чай. – Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його і в майстерню ювелірну віддати. Це мені Едік подарував на тридцятиліття. Може, – почала вона раптом і кинула замислений погляд на годинник. – Може, ну, я, справді, не знаю, як ви до цього поставитесь…

– До чого? – збентежено запитала Вероніка.

– Ви ж не з полохливих? – Дарія Іванівна глянула в очі своїй гості. – І мене обстояли… У вас є трохи часу?

– Так, так… – закивала Вероніка.

– От і чудово, – голос Дарії Іванівни став несподівано серйозним. – Допивайте чай. Це тут недалеко!

Надворі тим часом похолоднішало. Сутінки стали густішими. Дарія Іванівна не забула повернути Вероніці пакет з траурним вінком, і тепер мороз пощипував тильний бік долоні й пальчики Вероніки. Другу, вільну від пакета руку вона сховала до кишені свого елегантного, але не надто теплого пальта.

– Вже зовсім поруч, – примовляла Дарія Іванівна, тягнучи Вероніку за собою.

Вони вийшли на Ярославів Вал, далі вниз вулицею Франка. Звернули на Чапаєва і, не доходячи до непримітної, з напівобсипаним тиньком споруди Міністерства з надзвичайних ситуацій, зупинилися біля залізних воріт з переговорним пристроєм, які перегороджували колись вільну для входу арку, що вела до анфілади подвір’їв.

Дарія Іванівна натисла на кнопку пристрою, і звідти відразу дочувся чоловічий непрокашляний голос: «Слухаю вас!».

– Абонент тридцять два дріб один, – м’яко промовила вона у відповідь.

Чоловічий голос попросив зачекати хвилинку, але половина залізних воріт відчинилася тут-таки, секунд через десять. Чоловік у зеленому комбінезоні – типовий сучасний охоронець – кивнув дамам, зачинив за ними залізні ворота й повів відвідувачок за собою.

Вони прийшли через наступну арку. Зупинилися за спиною охоронця, що задзеленчав ключами перед солідного вигляду залізними дверима – головним входом до двоповерхової споруди, вочевидь, не так уже й давно збудованої.

Вулиця Чапаєва часто змушувала Вероніку замислитися. Вона була дивною, короткою й зігнутою, наче бумеранг. Іноді на ній не було жодного перехожого. Іноді єдиним перехожим могла виявитися якась відома чи просто знана з телеекрану особа. Можливо, вони тут жили. Але ж такі люди, коли й ходять пішки, то лише в супроводі охоронців! А тут вони завжди чимчикували на самоті. Вероніка слухала дзенькіт ключів і згадувала, кого вона отак випадково бачила на цій вулиці. І міністрів зустрічала, й політиків. Але спроби згадати конкретні прізвища були марними. Всі вони мали відоме обличчя й невиразне прізвище.

– Ви надовго? – запитав охоронець, запускаючи відвідувачок досередини.

– Хвилин на п’ятнадцять-двадцять, – у голосі Дарії Іванівни забриніли скорботні нотки.

– Тоді я вам чай зроблю, – запропонував чоловік. – Бо змерзнете!

Просторий вантажний ліфт опустив їх на кілька поверхів униз.

Охоронець увімкнув світло, і вони побачили перед собою ще одні масивні сталеві двері.

Приміщення за дверима було схоже водночас на розкішний зал автоматичних камер зберігання й на кав’ярню для поминок. На трьох стінах до самої стелі у шаховому порядку була викладена плитка – чорні й червоні квадрати. Підлога з чорного мармуру. Три круглі столики з чотирма стільцями довкола кожного. Четверта стіна, зо три метри висотою й десять-дванадцять метрів довжиною, становила суцільний блок комірок для великогабаритного багажу. Проте біля дверцят з клямками не було ні щілин для монет, ні інструкцій з користування. Зате праворуч біля кожної клямки до благородно-матового металу була прикріплена пластина з вигравіюваним на ній трицифровим номером.

– Тридцять два дріб один, говоріть, – промовив охоронець, підвозячи довгий хромований візок на коліщатках до стіни з металевими дверцятами.

Зупинився. Смикнув дверцята з потрібним номером на себе, і зі стіни повільно виїхала й зависла над мармуровою підлогою довга шухляда. У ній – тіло чоловіка в костюмі. Охоронець за допомогою нескладних маніпуляцій встановив металеву шухляду з тілом на візок і озирнувся на Дарію Іванівну.

– Може, до кімнати побачень? Чи тут залишитесь?

– Нікого ж нема, – розвела руками аптекарева вдова. – Посидимо тут! – вона вказала на крайній столик праворуч.

Охоронець кивнув і, залишивши візок біля вказаного столика, вийшов із зали.

– Сідай, Ніко, – кивнула Дарія Іванівна на стілець. Сама відійшла набік. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.

Вероніка сіла. Вона дивилася на тіло в залізній скрині. Розуміла хто це. Ще більше, вона вперше в житті відчувала подих смерті. Холодний подих чужої смерті. З боку скрині до рук, шиї, щік Вероніки тягнувся особливий, металевий, чіпкий холод. Вона навіть відсунулася трішки вбік, подалі. І раптом Дарія Іванівна, нечутно підійшовши ззаду, м’яко поклала свої руки на плечі Вероніки. Вероніка зойкнула з переляку.

– Та що ти, що ти? – зацокотіла Дарія Іванівна. – Невже ти така вразлива? Ось познайомся. Це мій Едік.

Вона кинула на біле обличчя покійного чоловіка погляд, сповнений доброти.

– Я гадала, ви його вже поховали, – промовила стиха Вероніка.

– Не хочеться, – зізналася вдова. – Якось це не полюдському. Взяти й закопати. Закопати в землю означає відразу забути, спекатися тіла й усього, що тебе з ним пов’язує, раз і назавше. А пам’ятаєш вірш «З коханими не розлучайтесь»?

Вона також сіла за столик, спиною до покійного чоловіка. Вийняла з кишені пальта пласку металеву фляжку, а другої – дві срібні чарки.

– Віскі, – кивнула вона на фляжку. – Тут холодно.

Вероніка замислилась. Точніше, намагалася збагнути, холодно їй тут чи ні. Дивно, але фізичного холоду вона все-таки не відчувала. Тобто якийсь певний і чітко спрямований холод кілька секунд тому існував, але тепер зник, розвіявся. Між Веронікою й джерелом цього холоду сіла Дарія Іванівна.

– А що за віскі? – зненацька спитала Вероніка. Просто задля того, щоб перевести розмову на інші теми.

– Віскі? – перепитала вдова. – Та я й не знаю. Він любив віскі. У барі ще пляшок з десять стоїть, усі різні. Всі подаровані відомими особами, політиками. Він же їх лікував…

– Як це лікував? – здивувалася Вероніка. – Він же аптекар, а не лікар!

– Він був практикуючим аптекарем. На замовлення створював індивідуальні ліки, навіть за забороненими старими рецептами. До нього навіть наша Юлечка ходила! Він їй робив сильнодіючий засіб від утоми. Казав, що побічні ефекти дуже сильні. А вона йому: «Не боюсь я ніяких побічних ефектів!». А потім уже й інші ліки замовляла, але вже сама не приходила. Присилала помічника, лисого такого, ти його по телевізору напевне бачила… Е, чого це ми про них? Ну ось, бар відтоді й повний іноземних пляшок.

Вона наповнила срібні чарки.

– Так-от, – знову заговорила вона, мов вертаючись до втраченої нитки розповіді. – Я проти того, щоб закопувати. Закопувати, викопувати… Давай-но вип’ємо за його світлу пам’ять! Думаю, тепер без нього багатьом важко. На те, що він робив, інші просто б не зважились!

Вероніка пригубила віскі. Тепло незнайомої властивості потекло вниз, дорогою зігріваючи її гортань і ніби нагадуючи їй про шлях, яким рухаються у тілі всі сторонні рідини.

– Тут його можна кілька років зберігати, хоч і дорого, – продовжила вдова, допивши віскі до дна. – Це ж приватний морозильник. Переважно для іноземців, яких відвозять для поховання до себе, за кордон. Ну, розумієш, поки родичі приїдуть, поки всі документи зберуть, і так далі. Мій Едік тут чи не єдиний киянин. Але йому тут уже недовго бути… Ми його небавом додому заберемо.

Вероніка підвела на вдову переляканий погляд.

У відповідь Дарія Іванівна усміхнулася.

– Тут неподалік майстерня є, – вона перейшла на шепіт. – Там раніше з улюблених песиків і котиків робили опудала. Але вони нещодавно у німців купили ліцензію на пластилізацію мерців.

– А що це? – спитала Вероніка, знову відчувши холодок на своїй шиї та щоках.

– Це як бальзамування, але дешевше, швидше й довговічніше, – пояснила Дарія Іванівна. – До того ж можна замовити будь-яку позу померлого, а потім за доплату її змінювати. Він би схвалив цю ідею, Едік любив науку. Він перед смертю на замовлення своєї постійної клієнтки розробляв особливі ліки. Від страху. Назвав їх «Антизаєць».

У руках вдови зблиснула металева фляжка з віскі. Благородний напій з різким запахом полився тонкою цівкою до чарки Вероніки. Дарія Іванівна підняла погляд на супутницю й продовжила пошепки:

– Можливо, його через ці ліки й убили. У замовниці стільки ворогів! Адже в нашій політиці ніякого гуманізму. Стежать одне за одним, підслухують, підглядають. А вона, наша люба, ліки не для себе замовляла. Вона ж нічого на цьому світі не боїться! Мабуть, для когось із соратників, хто боязкіший. Першу пробну партію він зробити встиг, але дуже непокоївся про побічні ефекти. Казав, що ефекти ці «психічної природи»! – і вона покрутила пальцем біля скроні, а потім сумно всміхнулася.

– А як це – «ефекти психічної природи»? – спитала обережно Вероніка. – Це коли люди з глузду з’їжджають?

– Ні. Це коли вони раптом ні сіло ні впало стають чесними й порядними… Я маю на увазі політиків, а не людей! Нормальні люди ліки в аптеці купують. Я ж Едіка ніколи детально не розпитувала. Те, що він сам мені розповідав, те й пам’ятаю. У нього в аптеці кабінет був. А пробні партії він по ночах десь у Дарниці робив. Там у нього приятель на фармацевтичній фабриці. Аптеку я не продаватиму. Якщо хочеш, можемо туди зайти, я тобі кабінет Едіка покажу!

До кабінету мерця Вероніці не хотілося, але ще менше їй хотілося сидіти тут, за цим столиком і бачити за спиною Дарії Іванівни частину металевої шухляди, в якій лежав заморожений Едік, убитий, до речі, за два кроки від її, Вероніки, будинку. Тієї самої ночі, коли Семен прийшов додому під ранок з великою бурою плямою на рукаві сорочки і в дивному стані.

Вероніку раптом почало лихоманити. Думки самі малювали їй чоловіка в ролі холоднокровного вбивці Едіка. Але Семен, попри свою роботу, був людиною м’якою і доброю, Нездатною на таку жорстокість. Це просто безглуздий збіг!

Вероніці стало холодно, і вона поглядом попросила Дарію Іванівну наповнити їй чарку.