— На що, вашмосць, це купуєш?
— А що? Гратимусь, коли не буде іншої роботи. Ти знатимеш, як додому вернемось.
Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окріп кинув. Снідання пропало, обід давно зварила, а гостя і чоловіка не було. «Чи не до шинку забрели? Дістане від мене Артим на горіхи! Такий йому отченаш прочитаю, що нестямиться».
Та вони вернулися. Обидва були тверезі, і це Насті відняло охоту докоряти.
— Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобі переказати, що ми були запрошені до благочинного обідати, ти вибачай.
— І я прохаю вибачення, — каже Конашевич, — те, що наварили, поїмо завтра, а відмовитись було годі.
— На, жінко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тоді мені віддаси. Це скинулись гості у благочинного на велику школу у отця архімандрита.
Біля Насті стояв, держачись фартушини, Миколка. Він, видячи такого важного пана, не мав уже такої сміливості, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисці.
Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Насті дісталась шовкова хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала і повертала на всі боки, а далі не втерпіла, пов'язала на голову і стала придивлятись до малого дзеркальця.
Микола дістав коника, бандуру і медівників. Одного зараз встромив в ротик, а на коника і бандуру дививсь з великою пошаною.
— Не шкода-то було стільки грошей збавляти? — каже Артим. — Він це все зараз поломить.
— Я не поломлю, — каже Миколка.
— Та подякуй же, — каже батько, — бере, начеб йому це належалось, анічичирк.
Миколка підступив несміло і поцілував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на коліна:
— Не так мені, синку, дякуй, а візьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцілуй гарно. Тепер я тебе поцілую, і будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш?
— Люблю.
— Покажи, чи дуже мене любиш?
Хлопчина обняв його рученятами і тиснув з усієї сили. Не треба говорити, які були раді з цього батько й мати.
— Тепер, мій любий гостю, відпочинь, а я піду за своїм ділом. А увечір — то вже потолкуємо, як тебе повеселити.
— Можна відпочити, а увечері ти мене заведи до якого важнішого міщанина. Я хочу у Каневі і міщан пізнати.
— Гарно! Ось підемо до нашого війта, це дуже важна особа в городі.
Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пішов у свою кімнату, та Миколка не міг видержати, так йому було пильно до тих гостинців, що пан із города йому приніс. Конашевич ліг спати.
Канівський війт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже багатий. Крім дому, мав ще хутір близь Канева, де господарював його син. Він сам займався купецтвом.
На Артима він був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого він пізнав у благочинного і довідався, що то якась важна особа, бо знайомий з самим архімандритом. Війт прийняв гостей дуже чемно і просив сідати.
Зараз зійшлось кілька міщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного познайомився. Прийшов і благочинний з двома попами. Завелась балачка. Конашевич спитав:
— А школа у вас є, панове?
— Така то школа, як би і без неї. Немає у нас доброго вчителя.
— То зле. Заплатіть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо, щоб у такому городі, як Канів, не було доброї школи. Хіба ж у вас таке убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогодні тут зійшлись, так обміркуймо діло, як слід.
Ніхто не посмів перечити. Конашевич піддав думку, щоб при церквах позаводити церковні братства, до яких належали би всі вірні, а ці братства матимуть обов'язок удержати школи, скільки їх буде потреба. Цю думку усі прийняли.
Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Він міг собі сказати, що нинішнього дня не змарнував. «Коли б таке можна перевести усюди, ми незадовго підкріпились би, що ляське панування не було б нам страшне».
У Каневі побув Конашевич три дні. Його запрошували усюди і угощали. Народ сходився. Заводились приязні гутірки, а з них виходило усе якесь гарне, народне, хоч місцеве, не велике, а важне діло. Конашевич познайомився з усіма тямущими канівцями. Між іншими було вирішено, щоб держати готові списки людей, здібних до зброї. Вони мали гуртуватися у сотні, приладити зброю і ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тоді мали ставати під прикази виборних старшин. Про це воєнне діло мали подбати товариші січового війська, котрі жили сімейно в Каневі. Тоді просили канівці Конашевича, щоб між ними лишився на все та став на чолі військової організації. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини він не сміє поза Січчю жити. Це діло він предложить старшині на Січі до вирішення, а тоді міг би вернутися. Тепер йому треба непремінно їхати.
Артим піднявся провести Конашевича до Черкас.
Конашевич побоювався ще одного. Коли б він тут побув довше, то ляхи у Києві можуть про це довідатись, і його, хоч не явно, то зрадою захопити. Артим признався Конашевичеві, що він того самого побоюється. В Черкасах мав Артим передати Конашевича братові своєї жінки Панасові Крутові, а він його проведе далі.
Черкаси вважав Артим більш небезпечні, як Канів. Там старостує великий ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.
— А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Січ?
— Воно б добре було, коли б у мене була спромога завезти вашмосць. Я чужим байдакам не дуже-то вірю, а сам їхати тепер не можу. Вашмосць надто важна особа, щоб на небезпеку пускатися.
— Чого ви, люде, в мені якусь важну особу бачите? Я собі такий самий козак, як і другі.
— У Черкасах треба вашмосці купити два коні. Як не має на це грошей у тебе, то Панас позичить; то чоловік не убогий. Треба коня і для вашмосці, і для чури, бо він з клунками не побіжить. Що й говорити. Панас подбає про все і товариство безпечне знайде. Він це краще заорудує, як я. В Черкасах не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.
Перед від'їздом перевдягся Конашевич у буденну одежу і виглядав на худопахолка, на котрого ніхто не звертав би уваги. Але канівці зібрались над берегом ріки його попрощати.
Йшли пішки до річки. Антошко ніс його клунки. Він відпочив і добре відживився, бо Настя годувала його добре.
Як вже Конашевич відплив від берега, гукали за ним канівці:
— Вертай до нас козацьким гетьманом.
ХІІІ
— Може, воно і краще сталося, що ти вернув до нас, замість нидіти у Києві, — говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Січ і здавав йому справу з свого посланництва. — Тут у нас таке тепер позаводилось, що треба конечно покласти цього край. До того мені треба людей певних. Коли б ти був тут, може би, до цього і не прийшло, бо тебе всі любили і були би послухали. Коли б я був знав, що преосвященний Плетенецький на те тебе кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дітей зробити, я був би таки не пустив.
— Що ж тут таке завелось?
— От що! Молоде пиво мусить вишуміти. Позаводились два сторонництва, дві партії: поважних і неповажних. Хіба би так назвати. Ті неповажні — то молоді люде, шибайголови, хотіли би йти з мотикою на сонце. Рвуться до чогось великого, не міркуючи, чи тому дадуть раду. Хотять помстити Косинського і йти війною на панів, помстити солонецьку різню. До того, ще ті втікачі з України, які приходять сюди цілими громадами, піддувають вогонь своєю балачкою про утиски панів над народом. Я це знаю, що пани показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому братові не можна на Україні носа показати, коли не хоче повиснути або зігнити в тюрмі. Повідбирали українським козакам усі вольності і роблять ними панщину. Це все запорожців страшно дратує. Мені самому серце крається, та годі що на це порадити. Виступати проти Польщі нема з чим. До такого діла ми ще не підросли. Є у нас десять тисяч народу, та то по більшій часті втікачі, у яких є кріпкий кулак, та нема військового вишколення, нема карності, нема воєнного досвіду. Що з такою юрбою зробити? При першім сильнішім ударі вона не вдержиться і розскочиться на чотири вітри. А коли б не було куди втікати, то видадуть ляхам старшину, як зробили над Солоницею, і самі потім пропадуть. Та друга Солониця була б страшніша першої, бо тоді ще ляхи не були такі певні себе на Україні, як тепер. І тоді не було б вже сили піднестися козацтву, і ми втратили би і те, що тепер маємо. До нас вернула би Полоусівщина, яку з тяжкою бідою вдалося нам приборкати. Я боюся, що ті дві партії можуть піднести на себе братовбивчу руку, і поллється знову братня кров, а наші вороги будуть дякувати. Нащо їм тоді ганятися аж на Лівобережжя, нащо їм Жолкевського, коли козаки зроблять цю роботу самі між собою. Вони тоді прийдуть вже на готове і візьмуть одних і других за чуба. Бо як була міжусобиця між полоусівцями і василевичівцями, то одні, то другі закликали на себе ляхів. Та мудрі ляхи не хотіли до цього мішатися. Я дуже боюся, щоб до такого знову не прийшло.
— А не можна би їм знайти іншу роботу і повернути їх завзяття в інший бік?
— Пробували ми і цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва від останнього погрому над Інгулом притихла. Хіба нам йти було на ногайських конокрадів. Поведуть, було поганяються по степу, приведуть який табунець коней, та й кінець походові.
— Треба щось більшого обдумати.
— Заки обдумаєш, то і лихо скоїться. От зараз на завтра сходиться велика рада, щоб на ляхів йти. Моя булава повисла на волоску, і я гадаю, що завтра скінчиться моє отамування. Та мені самому це байдуже, бо тепер булава дуже важка, але жаль мені моєї праці на Січі, цих зусиль, які непремінно знівечаться. Піду тепер на Польщу, пропаде стільки молодого цвіту. Вороги будуть ликувати, а на Україні настануть ще більші утиски, як тепер. От чого я боюсь.
Кошовий ходив великими кроками по хаті, понизивши голову у великій задумі, як чоловік, якому нема виходу з розпучливого становища.
В цю хвилю ввійшов у хату старий Жмайло з Марком.
— Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горіли з нетерплячки, щоб земляка привітати.
— Вітайте здорові, я не противний.
Настало вітання щире, сердечне. Обнімали чергою Сагайдачного, і питанням не було кінця.
— Що ж там товариство загадує завтра робити? — спитав кошовий, стаючи серед хати.
— Наше діло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збігців, і оповідають страшні речі. Товариство заворушилось ще більше. Усе молодші, усі шибайголови кричать, щоб на ляхів йти.
— Я їх не поведу.
— Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх більше, як нас, і коли яке чудо не зробиться, то на завтрашній раді усе піде шкереберть.
— Тільки ви, панове, не журіться так дуже. На тій раді ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, — каже Сагайдачний.
— Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.
— Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, — каже Сагайдачний.
Зараз попрощались з кошовим і вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привітати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка під руку, йшов Сагайдачний через майдан у курінь та розпитував земляків, що за той час робилося. Спитав, чи не було якої вістки від Чепеля.
Та Жмайли були якісь стурбовані. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звідтам вісток мало, що старий не приїздив на Січ ні разу.
Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради і знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.
На Січі рознеслась блискавкою вість, що Сагайдачний вернувся з Києва. Дізналися також, через що він з Києва мусив утікати. За подію на Подолі ходили перебільшені гутірки. Та всі були раді, що він вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого він такого славного товариша бакалаврувати заставив.
В курені не було ніяких змін. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришів тепер, під літню пору, повиходило поратись коло хліба, ловити рибу, пильнувати пасіки тощо.
Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили імення Твердолоб.
Під вечір зійшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурі, приспівував і розказував таке, що всі аж за боки брались від сміху.
Приєднав собі відразу всіх і був того певний, що на завтрашній раді поведе усіх за собою, куди захоче.
Як лише сонце піднялось на небі, на січовому майдані вдарили в бубни і литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усіх закутках і закликали людей, а упірних підганяли палицями. На раду у великому колі мусили всі бути. Розходилося о важну справу, о похід проти Польщі. Козаки відгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Дніпрі потопити, а вибрати іншу. Старшина прогавила стільки часу і нічого не зробила, а товариство нівечиться, ледачіє. На майдані ставало гаряче.
Серед майдану поставлено підвищення для старшин і для промовців, поставлено стіл під клейноди.
Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамір, що свого слова не було чути.
Відтак, коли замовкли литаври, від дому кошового розступився народ і пропустив січову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою під бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний і курінні отамани з осавулами. Усі повиходили і поставали на підвищенні. Кошовий дав знак булавою, і усюди затихло, наче маком посіяв, наче горобці весною на вербі, коли хто до них приблизиться.
Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так:
— Славне січове товариство, панове отамання і всі козаки-товариші! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьогодні велику козацьку раду. Тепер ви обміркуйте, що нам робити? Обміркуйте розважно, щоб потім не вийшло щось такого, від чого могла б наша козацька справа потерпіти. Прохаю промовців, щоб виступили і сказали своє мудре слово. Опісля ж буде те, за чим подасться більше голосів.
— Чого багато говорити? — обзивається один з передніх. — 3 говоріння каші не буде. На ляхів ходімо, та й годі, зараз вибираймо наказного.
— На ляхів, на гнобителів українського народу! — гукала уся юрба.
На раді зчинився великий галас і крик. Нічого не було чути, лише:
— Смерть ляхам! На ляхів, на панів ходімо!
Тоді виступив на підвищення Сагайдачний. Він кланявся шапкою на всі сторони.
— Тихо, товариші, Сагайдачний хоче говорити, — почулись голоси.
— Хто це? — спитав хтось.
— А ти де був? Сагайдачного не знаєш?
— Тихо. Слухаймо.
— Панове старшино, панове отамани і товариство славного Запорозького війська!
— Перше моє слово до вас буде таке: вітаю вас усіх від України, від золотоверхого нашого святого Києва, від Києво-Печерської лаври, від славнозвісного її архімандрита отця Єлисея Плетенецького. Він посилає вам своє поздоровлення і благословення!
— Слава йому, слава!
— Та, окрім повітання, нічого доброго вам з України не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбісились і сприсяглись на загибель православного народу і його церкви. Унія поширюється і наші церкви забирає силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне і нікому дати йому проводу.
— На погибель ляхам, геть ік бісові з унією! — залунало на майдані.
— Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших братів. Цей порахунок зробимо ми, запорожці. Помстимо люто Солоницю.
— Так! Помстимо так, що у пеклі радіти будуть.
— Обираймо Сагайдачного наказним, і далі — на ляхів!
— Послухайте мене далі! — говорив дзвінким голосом Сагайдачний. — Товариші! Маємо йти на оборону нашої церкви і треба нам іти, це наш святий обов'язок.
Кошовий, слухаючи того, не міг з дива вийти: «Він підсипає пороху до вогню, — думав, — ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться».
— Я її обороняв оцими руками, які вам показую, і тою ломакою, якої тут немає, на чолі гуртка міщан на Подолі, у Києві. Оборонив її на часок, а така оборона нічого не варта. Прийшла сила війська, гайдуків і пахолків, і ми мусили йти врозтіч, а мені загрожувала смерть, коли б не втік. Що опісля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й уніати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Із Січі мусить піти їм підмога і то неабияка, бо Польща сильна і могутня, і на неї треба неабиякої сили.
— То козак Петро! — гукали козаки. — Ми про тебе чували.
— Послухайте мене далі. Чи достойні ми тої честі, щоб господь ужив нас за свою десницю в обороні церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповіді божі? Ми, коли подумаєш, лише хрещені, а більш нічого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивіться поза себе. Де наша церква? На цім місці заснував козацьку Січ перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стільки літ минуло, славна Січ Запорозька стала грізною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожців, є тепер десять тисяч, коли не більш. Ми ростемо, мов гриби по дощі, а церкви таки нема. Десятки і сотки без сповіді і покаяння, бо на Січі церкви нема. Чи ж не сором це для нас? І чим ми цей гріх байдужості спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самі її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слід до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Січ різниться від татарської оселі? Тим, що коли б тут сиділи татари, був би у них давно свій мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унія відняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. І тому не диво, що і господь до нас байдужий і не спішиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Січі, не буде своєї церкви відповідно до нашої сили, я у жоден похід не піду, хоч голову мені відрубайте. Важніше для мене спасіння душі, як туземна слава. Товариші! Нас тут, на Січі, десять тисяч. Коли б кожний приніс в кишені один кілок, то з цих кілків побудував би великий храм господень. Ми всі согласні йти на ляхів, визволяти братів з неволі, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далі кінець літа буде, а цей великий похід так скоро не скінчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осені її збудуємо, а на різдво, певно, вже заспіваємо собі: «З нами бог, розуміте язици і покоряйтеся.»
— Добре говорить, їй-богу.
— З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити. Ми навіть і богомазів поміж нами знайдемо. А коли ось тут, на великій раді, це діло вирішимо, коли у своїй церкві помолимось гарненько, коли свій піп нас покропить свяченою водою і хрестом у християнський похід благословить, тоді ми сміло підемо не то на ляхів, а на самого чорта, бо тоді сміло зможемо собі сказати: «З нами бог, розуміте язици і покоряйтеся, яко с нами бог».
— Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всі слухатисямемо. Ти вже ставив церкву у Чубовій редуті, ми це знаємо.
Кошовий дав знак булавою, і всі замовкли:
— Чи згодні панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?
— Усі згодні! Нема що більше радити, хіба до роботи братись.
Народ став розходитися. Кошовий не міг з дива вийти. «Цей знає добре козацьку душу».
По раді прикликав кошовий Сагайдачного до себе:
— Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, і в слові, і хитрощах. Давай, хай тебе обніму. Будемо мати довший час супокій.
— Козацтво — то велика дитина. Розумна, підступна, одним словом, поведе його рівною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.
— Той час, кошовий батьку, треба використати на організацію і підготовку. Усі нараз церкви ставити не будуть. З цієї сірої юрби треба зробити справне військо, проворне і слухняне, і доперва тоді можна мірятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тоді сили вирівняються.
— Добре, брате, я бачу, чого ти вартий і чого ти можеш доконати. Даю тобі волю, роби, як знаєш. Я тебе підопру моєю владою. Будуй церкву і переводи організацію.
— Я церкви будувати не вмію. Знайдуться до того другі. У нас знайдуться майстри-сокирники. Організацію зачну за дозволом старшини. А коли будемо міркувати, що на рік ми ще не будемо готові до війни з Польщею, то і тоді ще знайдеться робота інша, яка козацтво захопить і здержить його від якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курінь. Тим говорінням я собі геть підірвав горло.
— Го-го-го! Ти підожди, у мене на горло теж лік знайдеться.
Кошовий пішов у сіни і послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав і Марка Жмайла прикликати.
Своєму чурі приказав приладати стіл та понаносити, що треба.
— Як бачу, — каже Сагайдачний, — тут щось на празник похоже.
— Вибачай! Празник був у мене тоді, як я твого слова слухав, а тепер-то хіба попразен.
Посходилася старшина. Генеральний писар каже:
— Хитрий ти з біса, Петре! Я гадав, що рада скінчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель візьметься, а воно так гладко пішло, ще й церква своя буде.
— Бог тебе прислав у саму пору, — каже суддя. — Нам учора здавалося, що сьогодні будемо вже по своїх куренях кашу їсти.
— Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.
— Твоє здоровля, Петре, — каже кошовий, наливши чарку.
Пішла чарка чергою, посідали за стіл закушувати і за цим пішла весела гутірка. Сагайдачний розказував, що у Києві бачив і пережив. Найбільше цікавились о. архімандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах.
Як вже гості стали розходитись, Сагайдачний хотів у кошового своє діло поладнати і каже:
— Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а наші дружні відносини такі гарні, то позволь мені попросити одного. Я прошу вашу милість до мене за старосту. Не знаю ще, коли відгуляється моє весілля, бо я ще з моїм тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати наперед, що ваша милість не відкажеш мені такої честі. Тоді я усю старшину на весілля попрошу.
Сагайдачний, говорячи це, понизив очі і не бачив, з яким видом кошовий його слів слухав. Він був дуже затурбований, бо усі добре знали, що з Марусею Чепелівною скоїлося. Кошовому стало жаль бідного Петра, знав, як тяжко його ця вістка придавить, та хотів цю болючу хвилю якнайдальше відсунути. Кошовий моргнув значуще на усіх, щоб не зрадився хто з тим, що всім було відомим.
— Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всі готові тобі послужити. Про це, коли воно буде, ніхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що ніхто не відкажеться. А поки що ти порядкуй і приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий організаційний талант.
— А що старий Чуб робить?
— Те, що й робив досі. Збирає молодь, вчить їх козацького діла, а нам присилає щороку кілька десятків гарних товаришів. Нам би таких Чубів більше, а тоді стояли би ми краще, та й Польщі зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за діло? Ти знай, що в цій порі не можна рубати дерева на будівлю.
— На Січі є досить дерева пригожого, зрубаного і зрізаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдаків будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мій побратим Жмайло Марко. Він у Чуба ставив, а я лише дораджував. Він цього вчився в Острозі, які наші церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочі майстрів і помічників. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої погані не понамальовував.
— Роби, як знаєш.
— Моя робота, панове, була б інша. Мені треба зібрати у купу оцю всю сірому втікачів та козаків з них поробити. На цім-то я добре розуміюся. Я був в добрій школі у Чуба, а що він признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив мені других вчити. А попри саме вчення воєнного діла, треба всім повиганяти з лоба усі джмелі про козацьку свободу так, як вони її розуміють. Треба завести у нашім війську послух старшині і дисципліну, щоб це справді було військо, а не юрба дармоїдів, лежнів і свавільників. На це я мушу добути дозвіл від вашої милості, що я не самозванець, а наказний. Тоді вже я дам собі раду.
Кошовий засміявся:
— Я чував від Чуба, що ти строгий старшина, і у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Січі таке заведеш, то багато втече.
— Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: «Всі ледарі забирайтесь звідсіля до бісової мами, і не їжте хліба дармо». Те, що лишиться, можна буде колись назвати військом, яке піде зі мною в огонь і воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усім до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому імені видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжніх лицарів, то краще мені буде, як тисяча черні, що при сильнішім ударі піде врозтіч.
— Твоя думка гарна, — обізвався генеральний обозний Палій. — Лише кошовий батько жаліє їх, що вони бідні збігці з-під панського ярма.
— Як він з-під ярма втік, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо його доля тут далеко краща. Там міг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би і на кіл застромити, а ніхто за ним словом не промовив. Тут він людина свобідна, рівна, має рівне право до всього. Може і кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як і товариство йому служити зобов'язане. Тут дістає все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, має служити до війни. Вчення воєнного ремесла, то так козакові потреба, як писареві знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Січі свою школу для неграмотних і поставити їм кількох вчителів? Неграмотному чоловікові зле на світі жити, а охочих знайшлося би багато, і старших, і новиків, і дітей, цих сиріток по полеглих козаках, що так в темноті виростають. Бо треба нам, панове, пам'ятати, що наше Запорожжя — то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республіку, а наша Січ-мати — то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою майстерню, треба мати і свою церкву, і школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панів. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повівся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське панування на Україні зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять наші потомки, ці молодики, яких треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбільшу велику
раду.
— Те, що Сагайдачний говорить, — каже кошовий, — то я з цим согласний, лише що таке діло буде дуже тяжко перевести.
— При добрій, твердій волі нема труднощів. Дайте мені спромогу, а я це переведу не києм, як би хто думав і як по наших школах водиться, а добрим словом і заохотою. Але до того потреба мені і церкви.
— Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш діло до путнього кінця, то твоє імення стане славним в козацтві від рода в рід.
Вже сонце хилилось до западу, як гості від кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом і обома Жмайлами. По дорозі каже Сагайдачний до Марка:
— А ти мені, Марку, будеш боярином на весіллі. Це розуміється само собою. Чей же не відлюбиш мені дівчини, як ти мене колись лякав.
Марко дуже збентежився і став цідити крізь зуби слово за словом:
— Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя. що. не знаю, як тобі це сказати. — У Марка задрижав голос. — Твоя Маруся не жиє.
— Не глузуй з мене, це гріх, — каже грізно Сагайдачний.
— На жаль, воно так є. Її зарізав той рудий жид, що у Чепеля служив.
Сагайдачний став на місці, наче задеревілий. Уся кров збігла до серця, голова закружляла, поперед очі скакали іскорки, в ушах зашуміло, поблід, мов полотно. Йому здавалося, що січовий майдан одним боком підноситься вгору, а всі курені впадуть на нього. А ноги начеби прикував залізом до землі. Слово завмерло йому на устах, йому відняло відразу мову.
Марко з Жуком підхопили його під руки, бо вже падав на землю.
— Заспокойся, мій побратиме, — говорив Марко, — так судилось, така була воля Божа.
Сагайдачний застогнав важко:
— Боже, мій Боже! За віщо така кара на мене? — Він вирвався з рук Марка і Жука і побіг к воротам Січі, мов божевільний. Марко побіг за ним услід, а старий Жмайло крикнув за Марком:
— Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.
Сагайдачний вибіг з січових воріт до річки. Марко — вслід за ним. Тут сів над берегом Дніпра під вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко відкриті очі, мов у божевільного. Дивився кудись вдаль і нікого біля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхіття. Було так довший час. Марко не втерпів, щоб не заговорити:
— Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертвої не воскресиш, а свою душу погубиш. Хай тобі не стане за потіху, що любила тебе найкраща на всю Україну дівчина.
Сагайдачний устав, припав до верби і став до неї товкти головою. Шапка з його голови впала, і він став рвати собі на голові волосся. Тоді Марко схопив його іззаду з усієї сили і відтяг від верби.
— Петре, схаменись, прийди до пам'яті, призови Бога на поміч, щоб тобі поміг це важке горе перенести. Так судилось.
Петро повалився на землю в судорогах, а відтак страшно заплакав. Та це не був людський плач, то був рев смертельно раненого звіра. Марко стояв безрадний над ним і собі плакав над горем побратима. Згодом плач Петра минався. З очей текли сльози на пісок. Він знову присів, підпер голову на коліна, закрив лице долонями і хлипав з жалю:
— Марусенько моя єдина, моя зоре ясна. Вилеліяв я тебе у молодечих снах, ти мені безупинно перед очима стояла. Ти була мені провідною зорею, я все робив для твоєї слави, щоб цілий світ говорив: «Це жінка Сагайдачного». І коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що вже нема і не може бути ніякої перешкоди до нашої злуки, ти вже давно в сирій землі. Твоє ніжне личко вже розтліло, а я в ту хвилю веселився, почував себе щасливим. Пропали твої карі очі, твоя краса дівоча. Боже мій, Боже, і це має бути правда, що я вже ніколи тебе не побачу?