— Подяка належиться Аллахові, не мені, але, ваша милість, не заговорюй і будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постаті шовкового шнурочка.
Ібрагім устав і хотів відходити. Тоді паша заступив йому дорогу і впав ниць на землю, повзучи до його ніг.
— Не губи мене, ваша милість, повік за тебе молитись буду.
— Молитись — то я сам буду за себе. Молитви негодяїв Аллах не приймає. Мені того мало, а вашій милості грозить шнурок…
Паша став стогнати і дрижав, мов у лихорадці.
— Я винагороджу всі труди вашої милості, лише не губи мене, а рятуй… я скажу по-нашому: скільки твої труди цінуєш?
— Скільки твоє життя варте?
— Тисячу цехінів дам зараз, — каже паша, підводячи очі вгору.
— Мало ти цінуєш своє життя. Коли воно так мало варте, то кращий для тебе шнурок. Я ціную його на п'ятнадцять тисяч.
Паша застогнав.
— Не маю стільки. Моя позиція тут не така світла, якби се здавалося.
— Не говори! Те, що ти річно недоплатиш своїм підвладним урядникам Високої Порти та жовнірам, приносить тобі гарний дохід. Козаки тобі також досить підплатили, заки ти заплющив очі, як перекрадалися…
— Нічого! Хай мене Аллах вб'є, коли брешу…
— То твоє діло, а мені таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кілька днів помандрувати до геджени. Ти подумай, що ці гроші не підуть для мене. Треба і великому візирові, і султанським достойникам чимало перекинути, щоб діло зам'яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нічого не робиться.
— Не можу стільки, — стогнав паша.
— То надійся шовкового шнурочка. Він такий ніжненький, що шиї тобі не подряпає.
— Змилуйся, не губи мене, дам десять…
— Ні одного менше, я знаю, хто скільки вартий, знаю наших людей.
— Дам дванадцять…
— Торгуєшся, мов за козу на базарі. Або давай зараз, а ні, то тебе беру на корабель, — говорив потурнак грізно,
— Аллах, хай буде мені ласкавий, — простогнав паша, встаючи з землі. Узяв ключ і пішов до скрині, що тут стояла, і став вибирати гроші з мішечками.
Ібрагім прикликав одного з своїх людей і приказав по-турецьки перечислити гроші та винести на корабель.
— Це його милість дає до Високої Порти зібрану дань; берегти мені цього скарбу добре, — каже Ібрагім до переодягнених козаків.
Козак вклонився по-турецькому і мовчки вийшов з грішми.
— От бачиш, що можеш, — каже Ібрагім, як козак відійшов. — Коби лише добра воля. З тими грішми прийдеться мені легше твоє діло в Царгороді придавити. Моє слово теж багато заважить. Для твого заспокоєння я подам звіт, що я тебе на підмогу зовсім не кликав.
Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на місці, а піти вище. Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним ділом для Високої Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити козацький флот, хочу доконати решти. Знаю від бранців, що на Варну пішли майже всі козацькі сили. На Січі осталось трохи. Тепер найкраща пора піти Дніпровим лиманом на Січ і задавити решту. До помочі прикличу татар. Висилаю зараз гінця до перекопського мурзи, щоб зібрав усі сили, які має, і йшов до мене. А коли Аллах допоможе мені у цьому благородному ділі, — потурнак підвів очі вгору і так завернув, що аж білки попідходили, — тоді не мине мене ласка падишаха і візирство.
Паша дививсь на нього з великою злістю і побажав йому зломання шиї на першому ступні.
— Тепер слухай мене, пашо! Давай мені всі твої, судна, які маєш, під мої прикази. Мені треба більшої сили на кожний припадок… Козаки множаться, мов саранча, і не знаю, скільки їх тепер на Січі може бути…
— Я, ваша милість, суден дати не можу, без приказу з Царгорода…
— Ні? — крикнув люто потурнак. — Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але і тебе повезу в кайданах.
— А мої гроші?
— Чи тобі заложило, що не чув, що ті гроші — то дань, яку ти для Великої Порти зібрав і відсилаєш? Я говорив голосно до мого підчиненого, і він це засвідкує, де буде треба, коли б тобі захотілось мене оклеветати. Ти не з дурним граєш…
Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.
— Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милість, судна, яких тобі треба…
— От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, муніція і добра обслуга… Усе має бути ще сьогодні готове до відпливу, завтра дуже рано рушаємо. Прикажи поспускати поперечні ланцюги з води, щоб завтра не гаятись…
— Там ланцюгів нема…
— Так?! То ти навіть і цього не зробив, що з Царгорода строго було наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране. Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нічого з того не буде… Ти, певно, ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.
— Пропав я, — застогнав паша, — тепер-то вже менше маю, Як убогий дервіш…
— Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервіш, чим повиснути. Давай гроші…
Паша пішов до скрині хитаючись, мов п'яний; гроші перебрав потурнак і сховав при собі.
— Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свіжої кави і чубук. Тепер погостимось.
«А щоб ти подавився тією кавою, щоб тобі внутренності спалила», — проклинав паша в душі, плескаючи в долоні на службу.
Потурнак курив чубук і попивав каву.
«То розбійник, шайтан, гіявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя, щоб тебе чорт узяв у тім поході, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе козаки на кіл посадили, щоб перед тобою райські ворота ніколи не відчинилися! Шельма, обдер мене зі шкіри. Він, либонь, з султанського двора, бо лише вони так знають лупити», — думав собі паша.
— Ваша милість зводять мені посвідчити на письмі, що я видав судна на ваш приказ.
— Дістанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, і привезу тобі в подарунок який десяток здорових бранців…
— Ваша милість не зволили заночувати під кришею свого невольника?
— Ні. У вашої милості надто м'яко і вигідно, боюсь, щоб не заспати… впрочім, ватажок повинен ночувати між своїм військом. Прощай…
Паша вивів його з почестю і поклонами до воріт конаку.
Потім прикликав своїх підручних і видав їм потрібні прикази.
Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу і каже:
— От дурень з мене! Нащо було давати гроші зараз? Він, певно, з цього походу не верне і в'язи собі скрутить. — Паша бажав йому цього з цілого серця.
По виданню приказів Ібрагім став отаманом Очаківського флоту.
Ввійшов на корабель і стрівся зараз з Сагайдачним, та розповів йому все. Сагайдачний не міг з дива вийти над проворністю потурнака.
— Це, безперечно, твоє золото, — каже Сагайдачний.
— Так, воно мені потрібне. Завезу на Січ і окуплюся козакам, щоб мені простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехінів — то вже гостинець гарний.
— Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.
— Очаківський флот тепер, отамане, під моєю владою. У лимані я все потоплю, мов котенят. Тобі, отамане, не можна поки що на поміст показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пішли тихцем, щоб вночі перейшли попід Очаків, поки ми тут дорогу з пристані загатили. Ланцюгів нема. За це заплатив мені паша окремо п'ять тисяч.
Пізно вніч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний від отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, і там ховатися, поки не надпливуть очаківські судна та не застрягнуть на мілині. Тоді Жмайло мав на них з козаками наскочити і вибити усіх, а судна підпалити.
Вночі перекрались козацькі судна так тихесенько, що в Очакові ніхто цього не помітив.
В каюті отамана сидів потурнак і важко задумався.
— Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене і так сон не береться.
— Тобі би теж відпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стільки робив. В рішучу хвилю ти охлянеш зовсім.
— Я не засну. В мені якесь таке твориться, що я цього і висказати не в силі. Мою душу якийсь несупокій огортає. Сам не знаю чому. Я його відганяю від себе як можу…
— Заспокойся, ти поводишся так, що козацтво мусить тобі від серця простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очаківський флот вже пропав. Очаків останеться без флоту. Тепер можна буде Очаків легенькою рукою взяти і зробити там другу Варну. Коли паша довідається, як хитро ти його одурив, то, певно, сказиться. Така помста над турками повинна тебе заспокоїти і вдоволити…
— Моя совість не зараз ще заспокоїться. Я в десятій часті не висповідався перед тобою з моїх гріхів. Вони дуже тяжкі.
— Знаєш, Ібрагіме, що не без цього, що провидіння нарошно спрямувало твої кроки туди, кудою ти пішов. Ніде правди діти, що коли б не ти, ми всі під Варною були б пропали. І нині, хто не спочив би на дні моря, стогнав би вже в турецькій неволі. Коли б ти був не побісурменився, не навчився турецьких звичаїв і мови, не узяв би торбу очаківського паші. А коли Господь вибрав тебе на сповнення своєї святої волі, то він тебе і простить, і ти знову будеш добрим козаком і не раз обороняти будеш батьківську віру.
— Спасибі, отамане, за ці слова відради. Вони, мов цілюща вода, гоять рани моєї душі.
Потурнак узяв руку Сагайдачного і кріпко поцілував. Сагайдачний почув на своїй руці сльозу.
— Коли мене козацтво простить, я зараз піду у Київ висповідатися. Там, у Києво-Печерській лаврі, при мощах святих угодників божих шукатиму заспокоєння і прощення моїх гріхів, там і до смерті покутувати буду.
— Не треба тобі і у Київ за цим ходити. У нас на Січі є своя церква і свої попи, люде розумні і благочестиві.
— Невже ж є? — каже врадований Ібрагім, начеб йому хто відкрите небо показав. — Відколи ж воно так?
— Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили і свою січову парахвію завели…
— Догадуюся, що се твоя робота, отамане.
— Моя не моя, я церкви побудувати не годен.
— Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар збудував міст), хоч він й одного кілка там не затесав.
— Чоловіче, — каже здивований Сагайдачний, — ти мене цікавиш, хто ти? Звідкіля ти латину знаєш? У якій школі ти вчився?
— Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хіба що я вчився вище від тебе, бо я туди раньше прийшов і раньше вийшов. Як ти зачав, то я кінчив.
— Скажи ж мені твоє імення…
— Називай мене Іваном, коли ласка, далі поки що не скажу, коли ти мене не пізнав. Я ще непевний сього, чи запорожці мене не покарають, як Юду і Каїна в одній особі, а тоді п'ятно з мого імення могло б і мій рід споганити… І що ж з сього, що я вчора каявся, а нині то я знову згрішив, прославляючи перед сим болваном пашею ім'я Магомета і Аллаха…
— Се було не з серця, а так собі ради хитрощів, для добра других а се вже не гріх.
— Я се зробив останній раз…
— Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною діла з турками не покінчили… Тільки я не можу собі ні раз нагадати, чи я тебе в Острозі знав…
— Я тобі опісля нагадаю, а тепер не можу…
Сагайдачний більш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрімав, а Іван вийшов на поміст і тут поклався, леліючи рожеві надії, що гріхи будуть йому прощені.
Як лише стало світати, потурнак вже був на ногах і видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартів не було. Прикликав до себе на поміст до свого боку одного очаківського бім-башу на свого прибічного.
Тепер вийшли з пристані всі галери. Очаківським суднам приказав плисти передом.
Коли вже було далеко від Очакова, Іван прикликав на поміст Сагайдачного.
Бім-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руці, в козацькій шапці — чалми він ніяк не хотів надягати, скочив наляканий, начеб самого чорта побачив.
— Ваша милість! Що цей джавр тут робить? Коли він бранець, то чому ж при зброї?
— Заспокойся. Се козацький отаман цілого того флоту, а ти між козаками… у гостях…
— Так то була зрада! — крикнув бім-баша і скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Іван схопив його за руку і стиснув так, що кинджал з руки випав на поміст.
— Зв'яжіть його, хлоп'ята, і причепіть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив…
Зараз прискочило кілька переодягнених козаків і присилили бім-башу до щогли.
— Ти назвав се зрадою, — каже Іван, — та се не була зрада, лише воєнні хитрощі, на які дав взятися твій дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очаківські кораблі один по другім підуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпіння і муки у вашій неволі, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам відплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся і про себе не бійся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений і, мов собачка, за нею біжить? Він призначений для тебе. Коли ми діло зробимо, то ти собі гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму паші, щоб на мій поворот даремне не ждав. Скажи йому від мене, що він дурний цап та що його цілий розум — у великому животі.
Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого він так боїться, певно, його не мине. А щоб тобі не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовірний, якого ми піймали в Дністровім лимані, якому обіцяв отаман свободу.
Плили так довгенько. Іван не зводив ока з передніх кораблів. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднім кораблям знаки…
— Ну, отамане, тамтим вже ні взад ні вперед, вони вже на мілі засіли. Давай ти своїм знати.
Галери підплили на відстань стрілу. Тоді Сагайдачний приказав стріляти. Пішов гомін по лиману. Козацькі кулі падали на очаківські судна і робили багато шкоди.
Жмайло, коли щасливо минув Очаків і був у лимані, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зі здобичі, яку перенесли на малі байдаки, а сюди посадив найзавзятіших товаришів з гаками та драбинами.
Як тільки Сагайдачний став розбивати турків гарматою, з усіх боків випливали козацькі судна і обскакували турецькі кораблі, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тоді Сагайдачний здержав пальбу і козаки з великим криком кинулись на турків. Зачіпали гаками, кидали мотузяні драбини і дерлись на кораблі. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали і просили пощади. Та їм ніхто не давав прощення. Вибили всіх, розкували гребців з кайданів і перебрали на свої судна.
Переносили на байдаки все, що було їм потрібне. Сагайдачний підплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вітав його весело.
— Добре ти, Марку, справився. Як кораблі порожні — підпалюйте.
Незадовго запалили очаківські кораблі, мов велетенські смолоскипи.
На це все дивився бім-баша, закусуючи губи аж до крові.
— Тепер, бім-башо, коли ти все бачив, сідай у човен і пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному паші, що ти бачив, поклонися від козацтва і не забудь переказати те, що я сказав тобі раніше.
Його розв'язали і спустили на човен. Зараз привели і другого турка. Бім-баша не сказав нічого. Схопив у руки весло і помчав долі водою.
Між козацтвом не було радості кінця. Такий похід вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували і викидали вгору шапками.
Отамана Сагайдачного славили попід небеса.
Позакидали якорі і спочивали на місці. Їх тепер ждала велика тяжка праця — веслувати горі рікою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радів усією душею.
— Веселіться, товариші, — гукнув отаман, — ануте бандуристи!
Козаки, почувши це, дуже зраділи. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.
Сагайдачний не пізнав сам себе. Заволоділо ним одушевлення, захоплення силою козацького війська, коли воно стане впорядковане під сильною рукою. Варна була вихідною точкою його мрій про козацьку славу.
Задзвеніла бандура, і заспівав його сильний голос думу про похід на Варну, яку у цю хвилю складав відразу. Байдаки обсіли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часі рійки.
Пісня лунала по Дніпровому лиману:
Ой в неділеньку та пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варни діставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з річки-невелички?
Біжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалів,
Півсоткою із гармати
Стали її добувати,
Стали турки нарікати,
Тую річку проклинати,
Бодай річка висихала,
Що нас, турків, в себе взяла.
Була Варна здавна славна.
Славнішії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній турків забрали.
ІІІ
Був гарний погідний день, чисте голубе небо, ні одної хмарки. Було рано. Ясне сонце лиш що піднялось на обрії. Легенька мряка простягалася над водою Дніпра-Словутиці. На Великій Хортиці зеленів ліс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася різноколірним цвітом. По болоті проходжались поважні довгоногі бузьки, а вгорі скиглила чайка, відводячи хитрощами свого ворога від немічних своїх діток. Під небесами високо співав свою одноманітну пісеньку жайворонок. В траві перекликались перепелиці. Бджола бриніла по цвітах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повітря було чисте і свіже. Усім було весело.
На Січі всі від раннього-рана прочували щось добре, радісне.
Ось-ось, сьогодні, наспіє якась добра вістка про тих, що їх Січ-мати у похід відправила в далекий турецький світ ширити славу християнського козацького низового лицарства…
З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила від нього жодна вістка. Коли б похід не повівся, то вернув би хтось звістити нещастя. Хіба ж усі не пропали.
Аж тої погідної гарної днини рано почувся далеко внизу Дніпра гарматний постріл, за ним другий, третій. Ізгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.
— Гей, братики! Та це хіба наші вертають.
Хтось побіг на дзвіницю і вдарив у дзвони. По Січі пролетів блискавкою веселий гомін: наші вертають!
Усе заворушилося. Кожний кидав роботу і біг на січовий вал. А дехто на радощах забувся і біг з тим, що держав у руках: той — з сокирою, той — з молотом, цей — з рушницею. Січові вали вкрились людьми, мов мурашками. Усі видивляли очі вниз Дніпра. Дехто повилазив на баню церкви.
Аж ось показалися на Дніпрі байдаки. Помітили їх ті, що були на церковній бані.
— Вертають, справді вертають. Пливуть і турецькі галери…
Вони плили рядком одна за одною.
Козаки вигукували і викидали вгору шапками. Тепер вже ніхто не сумнівався, що вертали з побідою.
На валах стали стріляти з гармат на привітання.
Вийшов кошовий батько з булавою під бунчуками з старшиною, вийшов січовий піп з процесією.
— Слава нашим лицарям!
— Побіда! — гукали з байдаків. — Турки дістали доброго чосу, що попам'ятають…
— Де отаман? — питали.
— Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.
— А Жук?
— Поліг, сердега, царство йому небесне.
Надплили і галери. На помості отамана маяв малиновий козацький прапор. Побіч нього стояв Сагайдачний із старшиною. Тут стояла січова музика. Бриніли бандури, дзвонили решета, свистіли свистілки.
— Слава Сагайдачному! — гукали з усіх сторін. Коли трохи стишилося, заспівав січовий піп:
— З нами Бог, розумійте язици і покоряйтеся, яко з нами Бог.
Зараз підхопили пісню дячки, а за ними увесь народ, познімавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву і дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькі бранці впали на колінки, хрестилися дніпровою водою і плакали з радощів, що знову вернулися на ясні зорі, на чисті води, у край веселий.
Піп благословив їх хрестом. Тоді стали припинати байдаки до повбиваних палів, галери закинули якорі, і козацтво стало виходити на берег. Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбігали з валів і шукали знайомих. Повітанням не було кінця.
Був тут старий Жмайло. Він обнімав Марка і Сагайдачного.
Сагайдачний пішов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед тетраподом і дякував Богу. Залунала благодарственна пісня за віднесену побіду.
З церкви пішов Сагайдачний до кошового з докладом про похід. Старшина, слухаючи цього, не могла з дива вийти.
— Так воно, панове отамання, — кінчив Сагайдачний. — Варна зруйнована, а Очаків без суден… Тепер можна йти у морський похід хоч би й зараз. Поперечних ланцюгів теж немає…
Зараз по обіді стали переносити здобичу з байдаків у Січ. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладано під майстернею. Іншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а гроші в мішках зложено в домі кошового.
Сагайдачний був дуже знеможений. За той час він дуже змарнів на лиці і висох. Він же увесь час походу мусив про все тямити.
Він зайшов у домівку генерального обозного, поклавсь на лежанку і кріпко заснув. Потурнакові порадив, щоб той по Січі не вештався, а держався його боку. Антошкові приказав пильнувати дверей і нікого сюди не пускати.
Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся. Поперед усього він викупався в Дніпрі і перевдягся у празничну одежу, котру приніс йому Антошко з куреня.
На майдані проходжалося багато народу. Населення Січі побільшилося шістьма тисячами турецьких бранців. То був різноманітний народ. Були тут переважно українці: козаки, селяни і міщани. Були ляхи, волохи, угри, серби і болгари. Усі вони ділили однакову долю, носили однаке ярмо, тож покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Ті три дівчини, що втікали з гарему варненського паші, жили тепер таки на галері, бо у Січі жінкам не вільно було жити. З ними було найбільше клопоту, бо не було їх де примістити. У степ годі було їх прогнати.
Остаточно Сагайдачний передав їх одному сімейному козакові-старшині, що вертався у хутір і згодився забрати їх до себе.
В домі кошового переночували і попаювали золото. Поділено його на три частини. Одна йшла на січову церкву і майбутню школу, котру Сагайдачний настоював заснувати, одна — на січовий скарб, третя частина пішла до поділу між товаришів, які були у поході. Коли хто поліг із сімейних паланчиних товаришів, то його пай передавали для сиріт. На тому знову настоював Сагайдачний.
По тім узяв Сагайдачний кошового на сторону і каже:
— Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне діло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сім поході козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, ніде правди діти, цього не вигадав, і ми всі були би попропадали, як руді миші, коли б не він. Людина освічена, розумна, хитра і щира. Він сердечно сповідався перед нами і каявся. Треба повести діло так, щоб козацтво простило цього наверненого грішника і прийняло його до громади. Він може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом і досвідом. Я йому поручив безпечність, і у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе іззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побіди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогів поміж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть поміж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати і на куски пошматувати.
— Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похід. Мушу тебе звеличати, щоб тобі з'єднати пошану у всіх, а тоді хай вже твоя голова промишляє, як діло повести.
Сагайдачний, вернувши від кошового, каже до потурнака:
— Ходи, вашмосць, зі мною до церкви…
На те слово потурнак задрижав усім тілом і каже:
— Я боюсь переступити поріг божого дому, щоб мене господь не покарав на місці.
— Не бійсь! Знай, що Бог не хоче смерті грішника. Я тебе проведу аж до попа. Тобі треба висповідатися і прийняти покуту, яку тобі наложать. Від того тобі на серці полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобі і перед козацтвом гладше піде діло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, і завтра збирається велика рада. Кошовий мені поможе, товариство тобі простить і заживеш між козацтвом давнім лицарським життям.
Іван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не міг іти власною силою, і держався руки Сагайдачного. Він хитався, мов п'яний. Пішли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли він йшов під руку з Сагайдачним, ніхто не посмів його зачіпати.
На порозі церкви Іван впав навколішки, бив себе в груди і плакав.
Вийшов їм назустріч піп.
Сагайдачний каже:
— Оцей каючийся грішник приступає со страхом і трепетом до сповіді. Більше тобі, отче, говорити не треба, бо се вже не моє діло.
Сагайдачний лишив Івана в церкві і пішов на майдан.
Піп приказав зачинити церкву, і розпочалася сповідь…
Сагайдачному аж навкучилося ждати. Він не хотів, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповідь не скінчилася.
Аж вийшов піп з церкви і прикликав Сагайдачного.
Насеред церкви лежав на помості, навхрест руки розвівши, потурнак Іван.
Візьми його з собою, пане Конашевичу, а то околіє чоловік… Такого щирого каяття я ще не бачив…
Сагайдачний нахилився і взяв його за одежу.
— Устань, товаришу, підемо обідати. Господь простив тобі твої гріхи.
Іван встав. У нього були червоні очі від плачу. Пішов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.
— Хто се?
— Се той потурнак, котрого Сагайдачний привіз із Варни.
— Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.
Другий козак каже:
— Він під рукою Сагайдачного. Не раджу нікому його зачіпати. Сагайдачний добрий чоловік, але зачіпати його небезпечно.
Потурнак, увійшовши в хату, приклякнув перед іконою і став молитися, і так моливсь довго-довго, їсти не хотів нічого і просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провів у церкву запричащатися. Цілу службу Божу лежав у притворі хрестом. До причастія треба його було підвести під руку, як недужого. Як вернулися у домівку, потурнак кинувся Сагайдачному в обійми і став дякувати.
— Тобі, отамане, одному подякувати за спасіння моєї душі. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нині присудило товариство розірвати мене кіньми або настромити на кіл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське мені тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.
— Слухай, Іване, зараз збирається радне коло. Не роби собі з того нічого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.
В тій хвилі вдарили на майдан в литаври. З усіх сторін сходилося козацтво. Кожний був цікавий почути, чого їх кличуть.
Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всі сторони, говорив:
— Панове отамання і усе січове товариство, лицарство!
Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звістити вам про славний похід на турка, бо вже всі про се, здорові, знаєте. Багато з вас у сьому поході були, і вони розповіли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповістити, яку добичу привезли на Січ наші славні лицарі-молодці. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: «Слава!»
Скінчився реєстр тим, що визволено з турецької неволі шість тисяч християнських бранців.
Тепер кошовий говорив далі:
— А чия в цьому найбільша заслуга, панове товариство? Правда, що без війська, то кожний найкращий ватажок нічого не зробить, та коли знову найкраще військо не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…
— Правда! Правда! Добрий ватажок за половину війська стане.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки, підносячи шапки вгору. — Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?
Сагайдачного випхали на підвищення, і він кланявся на всі сторони.
— Тихо! Сагайдачний буде говорити!
— Панове отамання, і ви, мої добрі, щирі і вірні товариші! За що ви мене славите і величаєте? Я лише думку піддав, щоб йти на Варну, а похід повів і все запорядив наш славний отаман Жук, він там і голову поклав, його тіло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на січовому кладовищі поховати. Та буря на морі затопила його враз з байдаком, і він на дні моря спочиває. Царство йому небесне і слава на віки вічні, йому треба подякувати, його досвідному отамануванню, а не мені.
— Що й казати, — говорив хтось з гурту, — а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…
— А хто нас так хитро вивів із матні, як не ти?
— Ні, не я, товариші. На здобутті замку був моїй роботі кінець. І коли ми були у найбільшій небезпеці, коли турецький флот з Бургаса сидів вже нам на спині, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвіду у морськім поході. Тоді послав нам Господь на щиру пораду мудру і досвідну голову, і це нас врятувало від неминучої загибелі. — В цю хвилю коло заворушилося, і всі були цікаві знати, про кого Сагайдачний думає. — Та цьому не кінець, — говорив Сагайдачний. — Той самий чоловік славно убрав у шори очаківського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опісля в лимані спалили, видурив від нього двадцять тисяч золотих турецьких цехінів і не взяв з цього ні шага для себе, а все віддав січовому товариству.
Коло розступилося, і тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака і поставили перед Сагайдачним.
— Боже провидіння заставило одного славного козака, що побував у турецькій неволі, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пізнати всі бусурменські штуки, розвідати усі скритки у Варнянськім замку. Коли його невольники піймали, хотіли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав мені до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сі каземати, де мучились заковані християнські невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самі хто зна, чи були би що знайшли, а ті нещасні у льохах були б повмирали голодною смертю.
А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втікати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали від страшної бурі. Вихор, віючи нам в бік, був би повивертав усі судна, а недобитків були б захопили під Очаковом. Тоді сей потурнак порадив плисти в Дністровий лиман з вітром. І се нас врятувало. Що далі було під Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.