Він сповідався переді мною і старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рідну землю і тут спокутувати свої гріхи своїми добрими вчинками на службі січового товариства. Вчора він примірно висповідався, а сьогодні запричащався. Значить, що він вже поєднався з Богом і він його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому і приймете у товариство як товариша, чи будете строгіші від самого Бога і покараєте його?
— Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, — каже старий Жмайло, — чи правда, панове товариство?
— Він вартий того, щоб його живого у землю закопати, — обізвався якийсь голос.
— Се правда, панове, — каже Сагайдачний, — потурнак Ібрагім сього вартий, але потурнак Іван вартий і великої нагороди за те, що він для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правді, то треба його в першу чергу нагородити, а відтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрівняється з карою, бо обі вони однакові.
— Добре говорить Сагайдачний, так сьому і бути. Ми прощаємо.
— Прощаємо, зняти з нього кайдани, — кричали козаки.
— Чи всі згодні? — питає кошовий.
— Усі!
— Нема згоди, — кричав якийсь турецький бранець позаду кола. — Розірвати його на куски…
— А ти що? — кричали козаки. — Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у січове товариство приймуть, йди собі з богом та мовчи.
Зараз приступили до потурнака і зняли з нього кайдани. Він плакав з радості, кланявся і дякував.
— Панове лицарі! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви мені зробили велику ласку, але і собі ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився і наслухався, чого я між турками навчився, складаю се на ваші послуги. Я знаю всі турецькі та татарські штуки і замисли, а се охоронить козацтво не від одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно відомстити їм за те, що вони мені накоїли і до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товариші, знайте тепер, хто я… Я багато знайомих пізнаю між вами, та ви мене не пізнали, бо я дуже за той довгий час змінився… Я — Іван Іскра-Іскрицький, отаман Гадяцького куреня… Я пропав у поході на татар літ тому десять назад, і ви, певно, за мене досьогодні молились…
Між козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Іскру, аж охнув від нежданої вістки…
Іскра скочив з підвищення і пропав в юрбі.
IV
Сагайдачний, відпочивши кілька днів, узявся за свою ранішу роботу. На Січі було стільки народу. Прибули турецькі бранці, з котрих багато не хотіло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збігців з України. У всьому тому треба було навести лад, і привчити їх воєнного діла. До того Сагайдачний був мистець і зараз взявся за організацію. Поділив усю ту громаду на сотні і полки, понаставляв старшини. Ціла штука була у тому, щоб нікому не дати дармувати, щоб нікому «гумори до голови не били та джмелі не заводилися». Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, і як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цілий світ переверне і сама у пропасть провалиться.
На Січі і січовому майдані ставало тісно. До того ще купці і всякі крамарі, прочувши, що запорожці привезли з Варни велику здобичу, злітались, мов гайвороння на Січ для торгівлі. Треба було поза валами Січі покласти базари, де цілий день клекотіло, мов у казані.
Сагайдачний виводив своїх новиків на берег Дніпра у степ і там їх вчив, пішки і на коні, то з гарматою, то з заступом.
Поперед усього він вчив старшину, а ті опісля вчили других.
Одного дня взяв гурток вибраних і за річкою пустився у недалекий степ на конях.
Почулась команда: «Списи вниз!» Усі відразу познімали списи і наставили їх вістрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потім щораз швидше, аж до найшвидшого бігу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб ніхто передом не виривався, а щоб йшли усі рівною лавою. Гнали так досить далеко, потім, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кілька разів.
Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козаків, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась і ладилася до оборони.
Сагайдачний здержав своїх. Вони піднесли списи і позавішували на руку. Опісля з кількома козаками під'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися.
То була компанія ляхів. Було між ними кілька старших людей, а далі — панські козаки та чури озброєні в шаблі і мушкети.
З ватаги під'їхав до Сагайдачного старший чоловік з сивою довгою бородою і, вклонившися Сагайдачному, каже:
— Ми їдемо в посольстві у Крим з Польщі невольників викупляти, про котрих їхні рідні довідались, де вони живуть. Маємо поручаючі письма від гетьманів коронного і польного та від українних старостів. Ми, здається, з шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися. Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрілися, від котрого не буде нам напасті.
— Вітайте, панове, на запорозькій землі! Кожний посол має право на охорону, від кого би він не був, куди би не йшов. Такої охорони не відкаже вам і Запорозьке військо, будьте цілком спокійні за ваші особи і майно… З шляху ви не збились, бо саме через Січ найближча і найпевніша дорога у Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам лицарською честю. Тепер, панове, прошу вас на Січ у гості. Відпочинете, а тоді поїдете далі. Дамо вам певного провідника, та ще яку чету козаків для вашої безпеки…
Сагайдачний вклонився шапкою і пристав до польського гурту.
Вертали так всі разом. Ватагу окружили запорожці і стали балакати з двірськими козаками та чурами.
Ляхи, незважаючи на те, занепокоїлися, побачивши себе серед січовиків. Вони не дуже-то Сагайдачному довіряли. Один з них каже до одного старшого шляхтича, який, здається, усьому приводив:
— Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius est cavere, ne haec turba nos spoliet.
А Сагайдачний зараз йому на це відрубав:
— Si haec turba vos spoliare vellet, adhuc nemo vestrum iam viveret.
Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший віком, каже по-латині:
— Вибач, вашмосць, ми не могли відгадати, що під сим простим козацьким одягом
криється шляхетська душа. Невже ж що вашмосць — польський шляхтич з вищою освітою?…
— Вашмосць, що до одного помиляєшся, що до того, будто би лише польський шляхтич міг здобути собі вищу освіту. Я — Острозький учень, а ця школа з Польщею не мала нічого спільного, бо там, між учительством, не було тоді ні одного патра єзуїта, без котрих у Польщі нема науки.
— Вибач, вашмосць, я про це нічого не знав.
— У тому-то ціла біда, що панове з Польщі не знаєте про Україну правди. Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козаків, за банду розбишак. А се справдішнє християнське лицарство. От, може, вашмосці й не відомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну спалили, знищили Очаківський флот, визволили шість тисяч християнських невольників та привели з собою. Між ними знайдете і ваших земляків, та, певно, візьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За таке діло купа розбишак не візьметься, а хіба добре впорядковане військо.
— Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас помститься, і будемо мусили знову солено оплачуватися.
Сагайдачний поглянув згірдно на шляхтича і каже:
— Ми, козацькі шизматики, помстили смерть вашого католицького короля Владислава Варненчика, що під Варною поліг лицарською смертю. Дарма! Не спромоглись на таку помсту польські магнати, то мусила це зробити козацька голота…
— Вашмосці жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що з сього може вийти… Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу Польщі, зараз підуть татарські набіги на Покуття, Поділля, Волинь. Який настане страх між шляхтою. Наш гетьман одганяється від сеї погані, мов від вовків… і тепер моє посольство у Крим стріне нові перепони і може увесь мій труд піти внівець…
— Сього останнього вашмосці найменше лякатись. З бакшишем в руці потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б ціла, то вам одного золотого з окупу не опустять. Так само не підіб'ють в ціні через те, що ми турків у Варні погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слід лякатися погрози, а зараз помірятися з поганцями.
— І пропасти…
— Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як мені жаль вас, ляхів, що ви так себе недооцінюєте. Треба лише мати відвагу і хотіти. Польський король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми, сіроманці, її не боїмось.
— Ви зле робите. Його милість король заказує вам виразно під строгими карами ходити на море і невірних зачіпати…
— А ми, розуміється, сього не слухаємо, ходимо у походи і будемо ходити… Приготов, вашмосць, своїх земляків, що ми підемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщі показати, що турки нам не страшні. Може, се і панів з Корони підбадьорить і осмілить, і страшка від них віджене.
— Чи, панове запорожці, не уявляєте собі, як воно негарно не слухати приказів свого пана?
— У нас, козаків, є така думка, що то не його королівська милість, наш пан, дає такі прикази, лише можновладна шляхта, до діла лінива, а до розкоші привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царстві та щоби його шляхта слухала, а не він її слухати мусив…
— Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезію говориш… Ти би хотів золоту вольність шляхти знищити.
— Не в тім діло, чи я шляхтич або ні, а в тім, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королівською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стільки самовладних королів, стільки магнатів, а вибраний король, підписавши расtа соnvеntа, залежить від їх ласки…
— У Польщі прецінь є сейм…
— Теж шляхетський, і робить те, чого шляхта хоче, і з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилі зірвати, одним словом: vеtо, ніколи не вирішить того, чого хоче більшість.
— На цім ми не згодимось…
— Я це бачу, і тому говорім про що друге, та говорім щиро, не як вороги, стоячи на противних кінцях, а як приятелі.
— Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?
— Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звідтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранців рятувати, поки їх не вивезуть в Азію або в Африку, звідкіля вже вороття немає.
— Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згодні взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригоді стати.
— Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства…
Він подав Сагайдачному руку:
— Моє ім'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц…
— Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Січі Сагайдачним. Зі мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Іван Іскрицький, мій чура Антошко та ще кілька товаришів. Та вашмосці дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичів, і ніхто з вас не сміє того перед татарами зрадити, а то ми всі пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигів, а вас за таких, що шпигів у Крим перевозите.
— І на це згода…
— Я знаю, що вашмосці додержите слова, але вашій службі я довіряти не можу, щоби між татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане і ждати буде на Січі аж до нашого повороту, а замість їх я виберу між нашими запорожцями людей певних, що і татарську мову знають, і цілий Крим. Супроти них то ваші пахолки — телята. Розуміється, що мусите мені, вашмосці, вірити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а інакше я би не поїхав. Ваші милості, розважте се добре, а відповідь дасте мені опісля. Ось вже наша Січ-мати. Побачите наш побут і поміркуєте, чи можна нам вірити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в не своїй шкурі. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цілою громадою, а одному нашому братові зайти туди небезпечно… Я мушу мати певність, що ніхто мене не зрадить і не виговориться.
Пшилуцький подумав хвилю і каже:
— Вірю вашмосці. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови — на те моя рука…
— Гей, хлопці! — крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через річку вплав. — А подайте нам кілька суден сюди, щоб гостей перевезти.
Підплили байдаки, і туди посідали ляхи враз зі своєю службою та позаводили коней.
Як перейшли ворота Січі, Сагайдачний повів Пшилуцького до кошового.
Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб діло як слід перевести.
— Та от, кошовий батьку, — говорить Сагайдачний, — я рішився поїхати сам з тими панами у Кафу.
— Свербить в тебе шкура, чи голова тобі заважила? Ти лиш покажись між татарами, а живий звідтам не підеш. Від останнього погрому татар над Інгулом усі татари на нашого брата бісом дивляться. А від набігу на Варну то турки і татари тебе вже знають, і, як мені донесено, нема у них більшого шайтана над Сагайдака.
— Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно мені на що придасться, а щодо мого імення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звідкіля вони мене можуть знати, коли я їм нігде не підписувався? Але на те все я маю спосіб. Я, за згодою їхмосців, перевдягнуся за польського шляхтича і, значиться, що їду в посольстві викупити бранців. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмосців не виговорилась, то вона лишиться на Січі аж до нашого повороту, а ми візьмемо кількох наших запорожців до почту, переодягши їх за панських пахолків…
— Раджу взяти Іскру. То розумна голова, їхні звичаї і мову знає…
На це всі пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кілька днів на Січі відпочили, а то за той час усе приладиться.
— Так, може би, ми зложили в переховання ті гроші, які веземо на окуп, тут, у січовій скарбниці, — каже пан Пшилуцький, — так буде безпечніше.
— Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Січі усюди безпечно, так у канцелярії, як і на майдані. У нас крадежі не може бути. На спробу покладіть на майдані гаманець з грішми, а він вам певно не пропаде.
— Невже ж?
— Так воно і є. Кожна крадіж карається смертю так само, як забійство.
— Я сього не знав, що тут така карність…
— Бо ви у Польщі замало або і зовсім нічого про нас не знаєте, а вірите, в те, що вам різні авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справді пізнали, то і вам, і нам краще би жилося. І не треба би вам у турків та татар харачами оплачуватися. Ми би спільними силами ту бусурменську погань геть винищили.
— Говоріть що хочете, а Турція — то сила, з якою нам числитися треба.
— Для нас вона не сила, і ми Турції не боїмося. У нас не раз вже родилася думка, щоб зайняти увесь Крим і поселити там наших козаків. Тоді б присмирніли, мов овечки, і ногайські, буржацькі татари, та чи спромога нам се зробити? Коли Польща на своє і наше лихо держить нас за рукав? Не пускають до нас людей з України, бо нікому буде на панських ланах робити. Нас відгородили від України. Ні туди, ні сюди не можна нам переходити. За нами стежать, як за вовками, хоч ми так вірно заступаємо Польщу від татарських набігів.
— Признаюсь, що я з сією справою замало познайомився. Коли краще тут роздивлюся, то стану найбільшим вашим приятелем.
Гості відійшли, а кошовий подумав собі: «А щоб ти так здоров був, як ти правду говориш. Всі ви однакові, коли вам нас треба, а коли приходить до діла, то всі ви в незнайків перекидаєтесь, а в душі ви такі самі ляхи…»
Сагайдачний пішов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курінним отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.
Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
— Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав інший намір, і саме хотів з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очаків скубнули. Кораблів там нема, війська ми теж багато намотлошили. В Царгороді про це, либонь, ще не знають, бо паші непильно про це в Царгород писати і заробити собі на шовковий шнурочок. Мені прийшло на думку, що коли б так на Очаків наступити, то можна би його взяти і зруйнувати до тла.
— Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
— Так. Треба й мені чимсь показатись.
— Боже тобі помагай! Я ще поговорю про це з кошовим і старшиною. Воно дуже важна річ — зруйнувати Очаків, який нам все буде перепиняти дорогу на море… У мене теж зародилась велика думка, і не спочину, поки її не переведу в діло. Так ми розстанемося на часок, тільки не знати, хто із нас раніше вернеться. Йди ти з цілим своїм куренем і забери стрия. То досвідний, бувалий чоловік, і багато тобі поможе. Тепер іду за Іскрою.
Іскра дуже зрадів, як довідався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Він хотів Сагайдачному віддячитися. Сам вибрав десяток товаришів певних і дотепних. Вони перевдяглись за панських козаків. Сагайдачний дав собі обтяти козацького чуба, підголити довкруги голови волосся і перебрався враз з Іскрою у шляхетську одежу.
Його довга борода не дасть татарам пізнати у ньому козака, бо татари знали, що молоді козаки бриють лице.
Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи і тепер поїхали прямо у Крим на конях.
Незадовго перед самим Перекопом стрінулися з татарською четою. Іскра розповів, куди і за чим ідуть, а чета повела їх до мурзи, який був поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопі.
Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нікого не перепиняли, хто їхав у Крим з грішми, то все ж старшина, коли не дістав хабара, видумував різні перешкоди, щоб подорожніх довше задержати, хоч як їм було пильно. Подорожній, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде запізно, мусив відкрити гаманець. Між бусурменами можна було кожний замок золотим ключем відімкнути.
Перший раз прийняв їх мурза дуже непривітно. Він розкричався, відгрожувався на Польщу, що його світлість хан забожився знищити її огнем і мечем за те, що вона не здержує цих шайтанів-козаків, а вони сміють непокоїти татар і Високу Порту.
Цей перший татарський достойник, котрого стрінули, був собі замітний чоловічок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставлені чорні очі з бідою дивились на світ з товстої пики. У нього були ріденькі вусики і така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан.
Коли йому вклонилися, він надув губи і показував себе дуже важним, та став кричати.
Як вже викричався, Іван Іскра вклонився йому ще нижче і заговорив:
— Оскільки нам відомо, то в останніх часах козаки сиділи тихо і не робили правовірним нашим приятелям ніякої шкоди.
— Як смієш таке говорити? Хіба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо і всевідуче око падишаха — щоб він жив вічно — заздалегідь відкрило сей злочинний намір, і вірні війська його султанської милості не допустили до того і витопили цих псів до одного.
— Коли їх витопив, то добре їм так, і Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха — щоб він жив тисячу літ — рознеслась по усьому світу на великий пострах всіх невірних, — відповів Іскра.
— Певно, але вже сама така думка — то така безличність, що варто її, як слід, покарати. Підождіть, ми вам ще за се відплатимо, ваші села і городи пустимо з димом, а вас у сирівцях сюди приженемо.
— Ваша милість, безвинно на нас сваритесь і шкодите своєму многоцінному здоровлю. Ми нічого більше, лише посли, а послів всі народи шанують. Коли падишах і його ханська світлість — щоб їм Аллах дав тисячу літ прожити — задумали своєвольство козацьке покарати і винищити їх, то його милість, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, і маємо з ними багато клопоту. Через сих гільтаїв приязнь між Польщею і Великою Портою дознає ущерби… Ми їдемо за ділом у Кафу, і нам пильно. Тому прохаємо вашу милість перепустити нас і допомогти їхати далі. Хай се не обидить вашу милість, що, цінячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших ніг найпокірніше малий подарунок,
Іван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червінцями і передав мурзі.
Мурза зважив в руці його вагу і зараз подобрів…
— Про мене, воно правда, що ви за других не винуваті. Коли хочете їхати?
— Як ваша милість позволите, то хоч би і зараз.
— Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, — він плеснув у долоні, і зараз служба принесла каву і чубуки.
Тепер сиділи всі на тапчанах.
— Вашмосць, бачу, побував у Турції, — заговорив мурза до Івана, — бо добре по-турецьки балакаєш і наші поведенції знаєш…
— Його милість, наш пан і король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цілими місяцями, а навіть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всіх вірних, падишаха…
— У Стамбулі, либонь, гарно жити? — перебив мурза.
— Як у сьомому небі пророка…
Мурза став випитуватися за падишаха, великого візира, достойників, а Іван городив йому таке, що самому хотілося сміятись.
— А бачив ти огороди падишаха?
— Я сього недостойний. Невірному навіть невільно ті слова вимовити, невільно подумати, бо коли би і в сні виговорився, то йому б язик врізали. В тих огородах султанський гарем…
Іван, вимовляючи те слово, прислонив собі лице долонями, начеб справді в тій хвилі султанські одаліски побачив…
— Бачу, що ти бувалий чоловік і наші святі звичаї знаєш, наче муслєм… Нікому не вільно до нашого гарему заходити…
— Авжеж, я мав щастя бути в огороді великого візира. Ми дуже гарно з собою жили і раз, коли його милість був у добрім і веселім настрої, мене там завів… Я бачив його гарем…
— Дивне диво, аж вірити не хочеться… Що ж ти там бачив?
— Те, що я бачив, також і неімовірне… Рай, та й годі…
— Гарні одаліски? — спитав мурза і облизався.
— Вибач, ваша милість, але мені цього говорити не вільно. Правовірний муслєм такого питання ставити не може.
Іван повторював ці слова з докором, а мурза вже більше не питав. Між цими трьома шляхтичами, які там були, один розумів турецьку мову. Прислухаючись тій розмові, він, щоб не розсміятися вголос, частенько кашляв і притикав собі рота рукою.
Аж мурза це завважив.
— Чого ти так кашляєш?
— Не звик до вашого чубука, закріпкий для мене…
Гостина скінчилася, і гості вибралися далі. Дістали від мурзи письмо, що ніхто не сміє їх по дорозі чіпати аж до Кафи і з поворотом.
Їм було вільно їхати кудою захочуть.
Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо він хоч муслєм, то як лицар вміє оцінити послів лицарського народу і дуже їх полюбив. Як вже були в дорозі і Іскра розповів товаришам свою розмову з мурзою, то усі трохи не заморились сміхом…
Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду і значив собі дорогу на кусочку паперу.
— Дивно мені, — каже Пшилуцький, — що вашмосць інтересуєшся так усім і на ту татарську погань стільки уваги звертаєш.
— Для мене се інтересна новість. Хочу, впрочім, запам'ятати добре дорогу, як будемо вертати…
Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали і перепускали.
Нарешті заїхали до старого татарського города Єскі-Крим, де була колись ханська столиця. Звідсіля можна було за кілька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Коні дуже знемоглися, і треба було тут перепочити до завтра. Іскра зараз написав письмо до Кафи, де були польські бранці, і послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запізно. Іскра написав, що посли вже їдуть і везуть окуп.
На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укріплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його укріплення були мізерні, занедбані. Земляні вали позасувані і поруйнований фортечний мур. Лише всередині міста стояв обведений муром з високими баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо вночі запалювали на ній бочку з смолою.
Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафі генуезці, що тоді Кафа була славним торговим городом. Тоді вона була справді укріплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували укріплення, а ставити нових не квапилися. Впрочім, цього навіть не було треба, бо Кафа стояла на полудневім крайчику Криму. Сушею ніхто там не забіжить, бо треба би хіба всю татарщину перебити, а на це ніхто не зважиться. Від моря знову ніхто сюди не запливе, бо не пустять через Босфор. Це також була причина, що генуезці улягли, не діставши помочі від свого материка.
Іскра знав Кафу добре. Він повів їх до одного гану, себто гостиниці, до якогось вірменина. У тій гостиниці примістилися всі враз з кіньми. Для себе взяли одну кімнату, прибрану на східний лад. Зараз перевдяглись у кращу одежу і пішли у город.
На базарі, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього світу. Були тут турки, татари, вірмени, греки, іспанці, араби, сірійці, жиди. Все тут з'їздилось зі своїм крамом.
Повздовж дороги, якою йшли до пристані, повно шаласів під дошками або крамів таки під голим небом. Крамарі викликали і вихвалювали свій крам, щоб привабити покупців, на всіх язиках. Лише турецькі купці були іншої вдачі. Кожний сидів на своєму столі спокійно та байдужно, курив свій чубук, заледве відповідаючи на запити покупців, не журячись тим, чи їхній крам хто купить чи ні.
В тій хвилі побачив Сагайдачний щось таке, від чого його аж заморозило і болюче стиснуло за серце.
Йшли сковані один за другим обідрані люде, байдужі на все, начеб у них душі не було. Лише тоді скорчився і показував, що живе, коли його дозорець вдарив батогом, підганяючи.
Іскра зітхнув важко і пояснив, що це невольники, котрих ведуть на базар продавати.
— І мене так вели, — шепнув Сагайдачному, — та се ще нічого, що тут бачиш, а там, на базарі, де людьми торгують, побачиш ще не таке.
Цей базар стояв недалеко морської пристані. Стояла тут під кришею з одної сторони відкрита велика будівля. Під цією кришею стояли гуртами пов'язані невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого товару. Покупці ходили від одного до другого, оглядали, пробували м'язи, дивилися в зуби, оглядали тіло, торгувались за ціну, поки не добили торгу, або відходили. Проданого невольника торговець, перебравши гроші, розв'язував і віддавав покупцеві. Відтак підходили до урядовця, що тут сидів, і списували грамоту на власність. Зараз забирав його покупець з собою, якби купленого коня.
В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв'язаних з собою молодих парубків дуже на себе схожих з лиця, хоч не рівних літами. Це були два рідні брати, їх купили два окремі покупці. Вони спам'яталися аж тоді, коли їх розв'язали і мали розлучити. Тоді кинулися собі в обійми і стали страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чули. Держалися в обіймах, начеб зросли в одне тіло, та лиш тільки чути було: «Брате ріднесенький, прощай, брате», їх розлучили насилу і повели в різні сторони.
Так само трохи далі розлучили батька з сином-недолітком, котрий кричав і плакав на весь базар.
Дивлячись на це, наші подорожні і собі плакали нишком над людською недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих синів нічого не зм'ягчить, що вони ще сердились і били мучений народ.
Було й таке, що покупець забирав більший гурток невольників, зганяв їх в одне місце, зв'язував разом. Такі в'язанки відводили підручні на кораблі, що стояли у пристані. Це були покупці гуртівні. Було між ними багато італійців, греків та вірмен. Вони відвозили свій товар продавати далі.
Подорожні зайшли далі у ту часть базару, де продавано жінок. Тих вже не в'язали і не кували. Вони сиділи поодиноко або гуртами. Котрій ще на сльози стало, плакала, а інша — то таки сиділа у якімсь соннім задубінні. От зараз із краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою та малим синочком, сидять собі небожата, держачись вкупі. Дочка держить маму за шию. Хлоп'я поклало голівку на коліна матері і начеб заснуло.
Приступають до них покупці. Доглядач насилу відриває дочку від матері. Покупець бере її під бороду, обертає до себе лицем, рознімає брудними пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тіло, мацає за груди і торгується. Те саме робить другий з матір'ю.
Вкінці добувають торгу. Матір забирає якийсь старший татарин, хлопчика купив турок, а дівчину — якийсь інший молодий турок. Їх хотять розлучити. Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усі троє руками, дряпають поганців по лиці, кусають зубами та голосять так, що кам'яне серце би зм'ягчилось. Їх голосіння приглушує базарний гамір, їх розділили насилу і понесли на руках. Нічого не чути, лиш: «Мамо!», «Доню!», «Синочку!», «Діти мої!». Тут знову торгують українську дівчину-красуню. Зійшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони переторговуються і підбивають ціну. Аж двоє відскочило, заклявши, а третій платить ціну і забирає свою власність. Вона, небога, йде за своїм новим паном, мов сонна.
Сагайдачний дрижить усім тілом. З очей падають рясні сльози по лиці. Те саме бачить у своїх товаришів. Іскра дивиться на Сагайдачного, як він закушує губи, блискає люто очима і судорожне стискає в руці рукоять своєї шаблі.
Іскра бере його за руку і каже твердо:
— Ходімо звідси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бідним нічого не поможеш, ходімо краще у пристань. Там не одне таке, що тобі придасться знати.
Сагайдачний мов зі страшного сну прокинувся. Нагадав відразу, за чим сюди приїхав. Відразу начеб оглух, закам'янів на голосіння бідних невольників.
У пристані стояло багато кораблів, галер та суден.
Вони під'їздили під берег, забирали товар і довозили до великих кораблів, що стояли далі. Народ шниряв у різні сторони, штовхався і викрикував в різних мовах. Вавілон… Сагайдачний пропхався над сам берег і став роздивлятись. Хотів перелічити кораблі, та не можна було. Одні заступали других, а байдаки шниряли і мішались, мов стадо уток, коли між них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурів города на пристані. Тут були ще нащадки колишньої башти.