Країна імли

Раптом на мене нахлинуло натхнення репортера. Якщо люди науки до останньої миті залишалися на своїх постах, то й я вирішив не вдарити перед ними обличчям у багнюку і зробити те, що було в моїх скромних силах. Ніколи, певна річ, моїй статті не доведеться знайти читача, але довгу ніч треба ж якось згаяти: я, у будь-якому разі, не міг склепити повік. Ось чому зараз переді мною лежить нотатник, сторінки якого були всуціль списані тієї ночі й який я тримав на колінах у химерному світлі лише однієї електричної жарівки. Якби мав поетичний дар, то написане мною було б на рівні цього виняткового явища. У такому ж вигляді ці сторінки слугуватимуть для ознайомлення сучасників із моїми страшними переживаннями та почуттями тієї трагічної ночі.

Розділ 4. Щоденник умираючого

Якими дивними здаються мені ці слова на титульному аркуші мого нотатника! Але ще дивніше те, що їх написав я, Едвард Мелоун, котрий тільки якихось дванадцять годин тому вийшов зі свого помешкання в Стритемі, ще не передчуваючи, які дивовижні події принесе із собою цей день. Я ще раз перебираю в пам’яті події, мою бесіду з МакАрдлом, першого тривожного листа Челленджера в «Таймс», божевільну поїздку залізницею, приємний сніданок, катастрофу, і ось уже дійшло тепер до того, що ми єдині залишилися живими на спорожнілій планеті. Наша доля така невідворотна, що ці рядки, які пишу за професійною звичкою й яких ніколи вже не прочитають людські очі, здаються мені сповіддю покійника. Я стою перед входом у те царство тіней, куди вже увійшли всі, хто перебував за межами нашого притулку.

Лише тепер усвідомлюю, наскільки мудро та правильно зважив Челленджер, коли казав, що справжня трагедія – це пережити все, все прекрасне, добре та шляхетне. Але ця небезпека нам не загрожує. Уже другий балон із киснем закінчується. Ми можемо вирахувати з точністю майже до хвилини, який жалюгідний клаптик життя залишився у нашому запасі. Тільки-но Челленджер читав нам лекцію добрих чверть години; він був такий схвильований, що ревів на нас і завивав, немов звертався в Квінс-холі до лав своїх старечих слухачів, учених скептиків. У нього була дивовижна аудиторія: дружина, котра слухняно казала «так», не знаючи, чого він насправді хоче; Саммерлі, котрий сидів біля вікна у роздратованому та буркотливому настрої, але слухав із цікавістю; лорд Джон, котрий забився в куток із нудьгуючим виглядом, і я, котрий стояв біля вікна та спостерігав цю сцену з невимушеною увагою людини, що немов бачить сон або такі речі, до яких анітрохи не причетна. Челленджер сидів за столом посеред кімнати, й електрична лампа освітлювала дзеркальне скло під мікроскопом, який він приніс із вбиральні. Яскраве світло, відбите від скла, різко висвічувало частину його обвітреного бородатого обличчя, між тим, як інша частина була занурена в глибокий морок. Здається, він нещодавно приступив до роботи про нижчі мікроорганізми, і тепер професора вкрай хвилював той факт, що він знайшов ще живою амебу, яку день тому поклав під мікроскоп.

– Ви тільки погляньте, – повторював він схвильовано. – Саммерлі, підійдіть-но сюди та переконайтеся самі. Будь ласка, Мелоуне, підтвердьте мої слова. Маленькі веретенчасті тільця посередині – це діатомеї; на них не варто звертати уваги, позаяк це швидше рослинні, ніж тваринні істоти. Але праворуч ви бачите безсумнівну амебу, що ліниво повзе освітленим полем. Цей верхній гвинт слугує для калібрування: ви можете відрегулювати різкість.

Саммерлі послухався його вказівок і погодився з колегою. Я також зазирнув у циліндр і побачив крихітну тварючку, схожу на скляного павучка, що залишав свої липкі сліди на освітленому полі.

Лорд поставився до цього, мабуть, із повною байдужістю.

– Навіщо мені ламати голову над питанням, жива вона чи мертва? – буркнув він. – Ми ж не знаємо один одного навіть на вигляд, то з якого дива мені особливо перейматися нею. Адже і вона не втрачає душевного спокою через наше здоров’я.

Я мимоволі засміявся, а Челленджер спрямував на нас надзвичайно докірливий, спопеляючий погляд.

– Легковажність недоуків ще гірша, ніж обмежена впертість повних невігласів, – кинув він. – Якби лорд Джон зважився зійти…

– Мій любий Джордже, якби ти не був таким уїдливим, – сказала його дружина і ласкаво поклала руку на чорну гриву вченого, що звисала над мікроскопом. – Чи не все одно, жива амеба, чи мертва?

– Ні, від цього залежить дуже багато, – сердито відповів її чоловік.

– Тоді даваймо обміркуємо це, – сказав із веселою усмішкою лорд Джон. – Врешті-решт базікати про це чи про щось інше – байдуже, й якщо вважаєте, що я занадто легковажно поставився до цієї тварючки або, чого доброго, образив знічев’я її почуття, то я охоче готовий вибачитися.

– Я, зі свого боку, – зауважив Саммерлі своїм тріскучим, сварливим тоном, – взагалі не розумію, чому ви надаєте такого значення питанню, живе ця тварина чи ні. Адже вона оточена тим самим повітрям, що і ми, і залишилася в живих лише тому, що ще не підпала під вплив отрути. Поза цієї кімнатою вона так само гикнулася б, як і всі інші тварини.

– Ваші зауваження, мій любий Саммерлі, – заявив Челленджер із виразом неймовірної переваги (якби я міг замалювати це самовпевнене, зверхнє, яскраво освітлене рефлектором мікроскопа обличчя!), – ваші зауваження доводять, що ви хибно збагнули становище. Цей екземпляр був учора препарований і герметично відокремлений. Тому наш кисень не мав до нього доступу. Ефір проник туди так само, як і в будь-яке інше місце Всесвіту. Отже, тварина встояла проти отрути. З цього можемо зробити висновок, що і поза цією кімнатою кожна інша амеба не вмерла, як ви помилково припустили, а пережила катастрофу.

– Але і в цьому випадку я не налаштований вибухнути громовим «ура», – бовкнув лорд Джон. – Яке ж значення має для нас цей факт?

– Він доводить, що світ не вмер, як ми припускали, і що в ньому триває тваринне життя. Якби ви володіли науковою уявою, то могли б, виходячи з одного цього факту, уявити собі світ через кілька мільйонів років, – а такий проміжок – мить у жахливому потоці часу, – і тоді ви побачили б світ знову наповненим тваринами та людьми, зобов’язаними своїм виникненням ось цьому крихітному паростку. Ми з вами бачили степову пожежу, що спалила на поверхні землі всі сліди трави та рослин і залишила по собі лише обвуглену пустелю. Можна було подумати тоді, що такою вона перебуватиме навіки, але коріння рослин залишилося, й якби ви за кілька років знову відвідали це місце, то ніде не побачили б навіть слідів пожежі. Це мікроскопічне створіння таїть у собі корінь зростання всього тваринного життя, й унаслідок незмінно триваючої еволюції, через якийсь час зникнуть усі сліди пережитої нами світової катастрофи.

– Вражаюче цікаво! – сказав лорд Джон, котрий, спершись на стіл, заглядав у мікроскоп. – Кумедний карапузик! № 1 у майбутній галереї пращурів людини. У нього на тілі є гарний великий ґудзик.

– Темний предмет – це ядро його клітини, – пояснив Челленджер тоном няньки, яка вчить абетки свого вихованця.

– Чудово! Отже, нам немає про що турбуватися, – засміявся лорд Джон. – Крім нас, хтось іще живе на світі.

– Ви, здається, вважаєте достовірним, Челленджере, – сказав Саммерлі, – що світ створений винятково з метою породжувати та підтримувати людське життя.

– Звісно, пане, з якою ж іншою метою? – поцікавився Челленджер, котрого дратувала навіть можливість заперечення.

– Іноді я схиляюся до думки, що тільки жахлива зарозумілість людини вселяє їй переконання, ніби цей безмежний Всесвіт створений лише як арена, якою вона могла би пихато походжати.

– Щодо цього неможливо будувати теорії, але, навіть залишаючи осторонь жахливу зарозумілість, яку ви ставите нам у докір, можемо зі спокійною совістю заявити, що ми найрозвиненіші істоти в усій природі.

– Найрозвиненіші із знайомих нам істот.

– Це само собою мається на увазі, вельмишановний.

– Подумайте про всі ті мільйони, а може навіть і мільярди років, коли незаселені землі оберталися в світовому просторі або якщо навіть і не зовсім незаселені, то все ж без найменших слідів людського роду і без думки про нього. Поміркуйте про всі ці незліченні епохи, що заливаються дощами, випалюються сонцем, обвіяні грозами. За геологічним літочисленням, людство з’явилося на світ, так би мовити, лише вчора. Як же можна в такому випадку вважати доведеним, що всі ці гігантські приготування мали на увазі лише його користь?

– А тоді чию ж? Чию саме?

Саммерлі стенув плечима.

– Що можна на це відповісти? Це за межами нашого розуміння. Але людина, можливо, є всього лише побічним продуктом, що випадково виник у цьому процесі. Становище цілком таке ж, якби піна на поверхні океану уявила собі, ніби океан має служити лише її творенню та збереженню, або якби миша в соборі вважала, що будівля споруджена лише як житло для неї.

Досі я передавав дослівно цю суперечку, але тепер вона перейшла в гучну сварку з багатоскладовими науковими термінами, якими бомбардували один одного опоненти. Певна річ, дуже приємно бути присутнім при обговоренні найбільших питань двома настільки видатними мислителями; але при постійних розбіжностях у їхніх поглядах такі прості люди, як лорд Джон і я, не можуть узяти з такої суперечки нічого корисного для себе. Кожен спростовує сказане іншим, і врешті-решт ми перестаємо тямити будь-що. Але ось дебати скінчилися, Саммерлі зіщулився в кріслі, а Челленджер усе ще маніпулює своїм мікроскопом, який не переставав випускати низький, глухий, нерозбірливий гул, як море перед штормом. Лорд Джон підійшов до мене, і ми обоє лупали очима в ніч.

На небі стоїть блідий місяць – останній місяць, на який дивляться людські очі, і зірки випромінюють мерехтливий блиск. Навіть у чистому повітрі південноамериканської рівнини мені не доводилося милуватися яскравішим зоряним сяйвом. Можливо, що на світло впливають зміни в ефірі. У Брайтоні нищівне багаття продовжує вирувати, а в західній частині неба, на великій відстані, видно червону пляму, яка вказує, що пожежа охопила Арундел або Чичестер, а, може, навіть і Портсмут. Я сиджу, міркую сам із собою й інколи щось нотую. Лагідна меланхолія розлилася в повітрі. Невже всьому настав край – молодості, красі, відвазі та коханню? Осяяна зорями земля схожа на сонне царство, сповнене солодкого спокою. Хто б міг повірити, що ця земля – жахлива Голгофа, всіяна руїнами загиблого людського роду? Раптом я чую свій власний сміх.

– Що з вами, мій хлопчику? – здивовано спитав лорд Джон. – Нам не завадило б трохи розважитися. Що трапилося?

– Я мимоволі подумав про всі ті важливі питання, – відповів я, – на вирішення яких у нас пішло стільки праці та духовних сил. Згадайте, наприклад, англо-німецьку конкуренцію або Перську затоку, якою так цікавився мій старий начальник. Хто б міг подумати, що остаточне вирішення цих проблем станеться в такій формі?

Ми знову занурилися в глибоку мовчанку. Мені здається, що кожен із нас думає про близьких, котрі випередили нас зараз. Пані Челленджер тихо рюмсає, а її чоловік шепоче їй слова розради. Я згадую людей, про яких весь цей час жодного разу не думав, і бачу в уяві, як усі вони лежать переді мною бліді, окостенілі, подібно нещасному Остіну у дворі. Взяти хоча б МакАрдла. Я точно знаю, де саме він лежить, обличчям втелющившись у письмовий стіл, із телефонною слухавкою в руці: я ж чув, як він упав. Головний редактор Бомонт розпростерся, либонь, на своєму турецькому червоно-синьому килимі, що прикрашає його святилище. А мої колеги в репортерській кімнаті – Макдона, Маррі чи Бонд… Вони, ймовірно, врізали дуба в розпалі роботи. В руках у них записні книжки, повні живих вражень і сенсаційних звісток. Я уявляю собі, як першого відрядили до медичного інституту, другого – до Вестмінстеру, а третього – до собору Святого Павла. Їхніми останніми чудовими видивами були, ймовірно, гучні рядки заголовків, яким ніколи, однак, не доведеться воскреснути в друкарській фарбі. Бачу перед собою Макдону у медиків. – «З надією дивіться на Гарлі-стрит!» – Мак завжди мав велику пристрасть до алітерації. – «Інтерв’ю з паном Солі Вілсоном. Знаменитий фахівець радить: «Тільки не впадайте у відчай!» Наш спеціальний кореспондент застав знаменитого вченого на даху його будинку, де він ховався від натиску своїх схвильованих пацієнтів, котрі облягали його помешкання. Інтонацією, яка ясно доводить, що він цілком усвідомлює серйозність становища, знаменитий лікар відмовився визнати його зовсім безнадійним». Так, імовірно, почав би Мак. Потім доклався б і Бонд. Він дуже пишався своїм письменницьким талантом. Тема припала б йому до смаку! «Коли я стояв на маленькій галереї під куполом Святого Павла та споглядав униз на густі натовпи зневірених людей, котрі вовтузилися в цю останню мить у пилюці, до моїх вух долинув із цього натовпу такий протяжний стогін, благаючий, сповнений страху, таке страхітливе волання про порятунок…»

Так, це була хороша смерть для репортера, хоча кожен із них, як і я, мав померти перед обличчям невикористаних скарбів. Чого б лише не дав, наприклад, бідолаха Бонд, аби побачити такий стовпчик, підписаний його ініціалами!

Але яку ж нісенітницю я пишу! Вочевидь, це лише прагнення відгородитися від стомлюючої нудьги. Пані Челленджер подалася в гардеробну і, за словами професора, міцно спить. Він же сидить за столом, робить нотатки і перевіряє в книжках, немов його чекають ще цілі роки мирної праці. Пише скрипучим пером і ніби цим гучним скрипінням хоче висловити своє презирство всім тим, хто не згоден із його думкою.

Саммерлі задрімав у кріслі і часом видає дратівливе хропіння. Лорд Джон лежить, відкинувшись на спинку крісла, встромивши руки до кишень і заплющивши очі. Як можуть люди взагалі спати в таких обставинах – це для мене загадка.

…О пів на четверту ранку. Я тільки-но прокинувся від сну. Було п’ять по одинадцятій, коли я зробив останній запис. Я це пам’ятаю, бо підкрутив тоді годинника та поглянув на циферблат. Отже, я проциндрив п’ять годин із тих небагатьох, що нам залишилося жити. Мені це здавалося неможливим. Але я почуваюся тепер бадьорішим і змирився зі своєю долею або хочу себе переконати, що змирився. Та все ж чим життєрадісніша людина і чим вона ближча до зеніту свого існування, тим більше має боятися смерті. Як мудро та милосердно чинить природа, непомітно, тихцем підіймаючи якір життя за допомогою безлічі незначних струсів, поки свідомість не виходить, нарешті, у відкрите море з ненадійної земної гавані.

Пані Челленджер ще спить у гардеробній. Професор Челленджер заснув у своєму кріслі. Що за вигляд! Його величезне тіло відкинуте назад, потужні волохаті руки складені на животі, а голова так закинулася, що над коміром бачу лише гущавину скуйовдженої густої бороди. Він хропе так, що весь аж трясеться, а Саммерлі високим тенором вторить низькому басу Челленджера. Лорд Джон також заснув, його довготелеса постать скорчилася навскіс у солом’яному кріслі. Перші холодні промені світанку прослизають до кімнати. Тут і назовні усе сіре та сумне. Я підстерігаю схід сонця – цей страшний сонячний схід, який наповнить своїм сяйвом вимерлий світ. Рід людський зник, вимер в один день, але планети продовжують кружляти, шепочуться вітри, і природа живе своїм життям аж до амеби, і незабаром не збережеться жодних слідів перебування на землі тих створінь, які вважали себе вінцем творіння. Внизу у дворі лежить розкинувшись Остін; його обличчя мерехтить у сутінковому світлі білою плямою, і захолола рука чоловіка все ще тримає гумовий шланг. Характер усього людського роду показаний у цьому тихому силуеті людини, котра лежить у трагічній і водночас смішній позі поруч із машиною, над якою вона панувала колись.

На цьому закінчуються записи, які я робив тієї ночі. Починаючи з цієї миті, події відбувалися настільки блискавично та були такі приголомшливі, що я їх уже записувати не міг. Але в моїй пам’яті вони настільки чітко збереглися, що жодної подробиці не можу пропустити.

Задушливе відчуття в горлі змусило мене поглянути на балони з киснем, і те, що я побачив, було жахливим. Ще трохи і нашому життю настане край. За ніч Челленджер переніс гумовий шланг із третього на четвертий балон, але й цей був уже, либонь, порожнім. Болісне відчуття пригнічення охопило мене. Я підійшов до резервуарів, відкрутив шланг і прикріпив його до наконечника останнього балона. Я відчував докори сумління, роблячи це, бо думав про те, наскільки спокійно померли б усі уві сні, якби я опанував себе. Наступної миті ця думка покинула мене, бо я почув зойк пані Челленджер із гардеробної:

– Джордже, Джордже, я задихаюся!

– Вже все гаразд, пані Челленджер, – відповів я, між тим як інші посхоплювалися зі своїх місць. – Я тільки-но відкрутив непочатий резервуар.

Навіть у цю мить я не міг втриматися від сміху, глипнувши на Челленджера, котрий протирав собі очі величезними волохатими п’ястуками і був схожий на велетенське немовля, яке щойно прийшло до тями після сну. Саммерлі тремтів, як у лихоманці; страх смерті переміг на короткий час стоїчний дух ученого, коли він усвідомив своє становище. Зате лорд Джон був такий спокійний і гнучкий, наче його розбудили, щоб їхати на лови.

– П’ятий і останній, – повідомив шляхтич, зиркнувши на шланг балона. – Скажіть, друже, невже ви занотували враження цієї ночі на тому папірці, що лежить на ваших колінах?

– Тільки кілька побіжних заміток, аби згаяти час.

– Ну, знаєте, на таке здатен лише ірландець. Лише боюся, що ви не дочекаєтесь читачів, поки не підросте сестричка амеба, яка наразі недостатньо, здається, цікавиться тим, що відбувається. Ну що, Herr Professor, які маєте плани на майбутнє?

Челленджер споглядав на широкі покриви туману, що одягнули пейзаж. Там і тут із моря хмар підіймалися заліснені пагорби, подібні на якісь конічні острови.

– Наче в саван вбралася природа, – зауважила пані Челленджер, коли увійшла в кімнату в домашньому халаті. – Це нагадує мені твою пісеньку, Джордже: «Старовина віддзвонила, новизна задзвонить». Пророча пісня!.. Але, бідні любі друзі, ви ж тремтите. Я всю ніч пролежала в теплі, під ковдрою, а ви мерзли в кріслах. Зараз зігрієтесь.

Вона вийшла, ця смілива маленька жіночка, і незабаром ми почули гудіння казанка. За кілька хвилин вона принесла на таці п’ять горняток із запашним какао.

– Пийте, – запропонувала вона, – і зараз же відчуєте, що вам краще.

Ми так і зробили. Саммерлі попросив дозволу засмалити файку, а ми взялися за цигарки. Я думав, що куріння заспокоїть наші нерви; але ми припустилися помилки, бо повітря в замкненому приміщенні стало нестерпно задушливим. Челленджеру довелося відчинити віддушину.

– Чи довго ще? – поцікавився лорд Джон.

– Мабуть, ще години зо три, – відповів той і стенув плечима.

– Раніше мені було страшно, – зронила дружина професора, – але чим ближча ця мить, тим вона мені видається легшою.

– Я зовсім не можу зараз похвалитися своїм настроєм! – пробурчав Саммерлі, посмоктуючи люльку. – Я мирюся, бо мені нічого іншого не залишається, але маю відверто зізнатися, що прожив би охоче ще один рік, аби закінчити свою класифікацію крейдяних штолень.

– Ваша незакінчена робота не має аж такого значення, – величаво заявив Челленджер, – якщо подумати, що мій власний magnum opus^[4] «Драбина життя» ще тільки розпочатий. Мій розумовий капітал, все те, що я досі прочитав, мої досліди та спостереження, мій справді абсолютно винятковий талант – все це мала сконцентрувати в собі ця праця. Вона, без сумніву, відкрила б собою нову еру в науці. І все ж, мушу сказати, з нездійсненням своїх задумів я змирився.

– Гадаю, – зауважив лорд Джон, – що всім нам доводиться залишити щось недокінчене в цьому житті. А як, до речі, справи у вас, мій юний друже?

– Я саме працював над томиком віршів, – відповів я.

– Принаймні, світ буде від них врятований, – покепкував лорд. – У кожній справі є хороший бік, треба лишень уміти його знаходити.

– А ви? – поцікавився я.

– Я якраз уже закінчував збиратися в дорогу, бо обіцяв Мерівейлу навесні вирушити з ним до Тибету полювати на леопардів. Але вам, пані Челленджер, мабуть, сумно розлучатися з цим затишним будиночком, який ви нещодавно збудували.

– Мій дім там, де є Джордж. Але я б багато чого віддала за те, щоб востаннє пройтися з ним у ясному ранковому повітрі цими дивними пагорбами.

Її слова знайшли відгук у наших серцях. Сонце тим часом пронизало туман, який до цього огортав місцевість, як ковдра, й уся широка долина простяглася тепер перед нами, купаючись у його золотих променях. Ми душилися в затхлій та отруєній атмосфері, тому нам видався чарівно прекрасним цей чистий, сонячний, умитий вітром ландшафт. Пані Челленджер у тузі простягла до нього руки. Ми присунули крісла до вікна та сіли перед ним півколом. Повітря ставало надзвичайно спертим. Тіні смерті вже немов підкрадалися до нас, до останніх людей на Землі. Здавалося, що незрима завіса опускається навколо нас зусібіч.

– Цього балона вистачило ненадовго, – резюмував лорд Джон, важко сапаючи.

– Кількість кисню не у всіх балонах однакова, – пояснив Челленджер. – Це залежить від тиску при наповненні і від способу закупорення. Мені також здається, що цей балон мав якусь ваду.

– Отже, у нас вкрали останні години нашого життя, – гірко зронив Саммерлі. – Характерний фінал для підлого століття, в якому ми живемо. Тепер, Челленджере, вам випала нагода спостерігати суб’єктивні явища фізичного розпаду.

– Сідай на цей ослінчик біля моїх ніг і подай мені руку, – попросив Челленджер свою дружину. – Мені здається, друзі, що подальше перебування в цьому нестерпному повітрі не бажане. А ти якої думки, люба?

Його дружина застогнала та сховала обличчя в його колінах.

– Я бачив людей, котрі купалися взимку в ополонці, – озвався лорд Джон. – Ті, хто мерз на березі, заздрили плавцям, котрі зважилися зануритися в крижану воду. Я був би за те, щоб за один стрибок покінчити з цією історією.

– Отже, ви відчинили б вікно та подалися назустріч ефіру?

– Краще загинути від отрути, ніж задихнутися!

Саммерлі, кивнувши в мовчазному схваленні, простягнув Челленджеру свою худу руку.

– Хоча ми часто з вами сперечалися, але тепер усе вже минулося, – мовив він. – Ми завжди були при цьому добрими друзями і в душі відчували навзаєм найбільшу повагу. Прощавайте!

– Прощавайте, мій хлопчику! – сказав мені лорд Джон. – Вікна заклеєні, і вам не вдасться їх відчинити.

Челленджер нагнувся, підняв свою дружину і міцно пригорнув її до грудей, а та обхопила руками шию свого чоловіка.

– Подайте мені далекогляд, Мелоуне, – попросив він.

Я виконав його бажання.

– Ми віддаємося тій силі, яка нас створила! – вигукнув він потужним, гучним голосом.

З цими словами розбив шибу, пожбуривши пристрій у вікно. Перш ніж завмер останній дзенькіт від уламків, що розсипалися, чисте свіже повітря сильним і нескінченно-солодким подихом наповнило наші розпечені легені.

Не знаю, наскільки довго ми сиділи, обімлівши від подиву. Потім, як крізь сон, я почув голос Челленджера.

– Ми знову повернулися в нормальне середовище, – вигукнув він. – Світ вислизнув із отруйного потоку, але лише ми пережили весь людський рід.