Країна імли

Розділ 5. Мертвий світ

Пригадую, як ми, жадібно ковтаючи повітря, сиділи в своїх кріслах і насолоджувалися цілющим південно-західним вихором, який свіжими поривами долітав до нас із боку моря, надимаючи на вікнах серпанкові фіранки й обвітрюючи наші палаючі щоки. Не знаю, наскільки довго ми сиділи в такій мертвотній мовчанці. Згодом ми всі по-різному визначали цей проміжок часу. Бо були абсолютно пригнічені, приголомшені, а в голові паморочилося. Всю свою мужність ми закликали на допомогу, щоб зустріти свою смерть, але цей страшний новий факт, що будемо змушені жити й надалі, переживши всіх своїх сучасників, ми сприйняли, як потужний удар, що розплющив нас і паралізував. Потім призупинений механізм знову повільно повернув собі рух, знову запрацював мозок, і думки знову набули внутрішніх зв’язків. З різкою, невблаганною ясністю ми усвідомили співвідношення між минулим, сьогоденням і майбутнім, між життям, яке вели раніше, і тим, що нас чекало. У німому розпачі ми витріщалися один на одного, і кожен читав в очах іншого те саме болюче запитання. Замість радощів, які відчуває людина, котра перебувала за волосок від погибелі й урятувалася від неї, нами запанувала повна зневіра. Все, що ми любили на землі, зжер великий, невідомий, бездонний океан, і ми залишилися на цьому пустельному острові без супутників і без якихось надій. Ще кілька років, упродовж яких ми мали, наче шакали, метушитися навколо могил наших мертвих сучасників. А потім і нас чекала самотня, запізніла смерть.

– Це жахливо, Джордже, нестерпно! – гірко заридала пані Челленджер. – Краще б нам було відійти разом із усіма іншими. Ах, навіщо ти зберіг нам життя? Маю таке відчуття, немов це ми померли, а всі інші живі.

Густі брови Челленджера зійшлися в напружених роздумах, а його величезна волохата лапа стиснула руку, яку йому простягнула дружина. Я вже й раніше помічав, що вона при будь-якому смутку простягає до чоловіка руки, як діти до матері, коли їх щось гнітить.

– Хоча я й не настільки фаталіст, аби без опору миритися з усім, – зауважив професор, – та все ж переконався на досвіді, що вища мудрість завжди полягає в умінні освоюватися з обставинами насущної миті.

Він промовляв повільно, і в його повнозвучному голосі чулося глибоке почуття.

– Я з вами не згоден, – рішуче заперечив Саммерлі.

– Не думаю, щоб ваша згода або незгода могла б мати хоча б найменший вплив на стан речей, – зауважив лорд Джон. – Неволею чи волею вам у кожному разі доведеться з ним змиритися. Яке ж значення для нього має ваш особистий погляд? Наскільки пригадую, нас ніхто не питав на початку цієї історії, чи згодні ми, щоб вона сталася, і, вочевидь, тепер нас також не спитають, чи вона нам подобається. Що б ми не думали про неї, це ніяк не може на неї вплинути!

– Не на неї, а на нас, – докинув Челленджер у задумі, все ще любовно погладжуючи руку своєї дружини. – Ви можете плисти за течією та знайти душевний спокій, можете також противитися течії і при цьому втрачати бадьорість і сили. Отже, вся справа в нас, тому приймімо речі, якими вони є, і не будемо більше про це сперечатися.

– Але що ж нам робити, скажіть на милість, із нашим життям? – спитав я і в розпачі скерував погляд на похмуре, порожнє небо. – Що робити, наприклад, мені? Газет більше не існує, то чим же мені ще зайнятися, на що витрачати власне дозвілля?

– Моя кар’єра також скінчилася, якщо більше немає студентів та університетів! – вигукнув Саммерлі.

– Я ж дякую небу за те, що ще існує мій дім і мій чоловік. Мета життя для мене залишилася колишньою, – зронила пані Челленджер.

– І моя також, – додав Челленджер. – Наукової роботи зараз – хоч греблю гати, і сама катастрофа дає нам дозвіл вирішувати безліч надзвичайно цікавих проблем.

Він відчинив вікно, і ми споглядали мовчазний і безмежний краєвид.

– Дозвольте мені поміркувати, – продовжував він. – Учора, о третій годині пополудні або дещо пізніше, земля настільки глибоко занурилася в отруйний потік ефіру, що цілком захлинулася в ньому. Тепер дев’ята година. Запитання: о котрій годині ми вийшли з отруйної зони?

– На світанку повітря було особливо задушливим.

– Саме так, – підтвердила пані Челленджер. – Приблизно о восьмій годині я дуже чітко відчула ту саму задуху, яку відчула вчора, на початку катастрофи.

– Отже, будемо вважати, що ми вийшли із зони о восьмій годині ранку. Сімнадцять годин земля була просякнута отруйним ефіром. Цей час знадобився, щоб очистити світ від людської цвілі, що поглинає на поверхні землі її плоди. Та хіба не можна допустити, що дезінфекція була неповною і що, як і ми, залишилися жити й інші люди?

– Я також про це подумав, – докинув лорд Джон. – Чому саме нам бути єдиними камінчиками, що залишилися на узбережжі після відливу?

– Припущення, що, крім нас, хтось іще міг пережити катастрофу, абсолютно безглузде, – надзвичайно рішуче не погодився Саммерлі. – Згадайте лишень, як шкідливо діяла отрута. Така людина, як Мелоун, дужий, як бугай, і з канатами замість нервів, – і той ледь видерся сходами, а потім звалився, як мрець. Тому неможливо припустити, щоб хтось міг опиратися дії цієї отрути хоча б сімнадцять хвилин, а про багато годин і говорити смішно.

– А що, якщо хтось передбачав катастрофу й ужив своїх заходів обережності, як наш старий приятель Челленджер?

– Це дуже неправдоподібно, – зазначив Челленджер, пригладивши собі бороду знизу догори і примруживши очі. – Поєднання спостережливості, залізної логіки та надзвичайної фантазії, що дозволило мені передбачити небезпеку, зустрічається настільки рідко, що навряд чи в одному і тому ж поколінні можливі два таких випадки.

– То ваш висновок такий, що всі, крім нас, загинули?

– Щодо цього майже не може бути сумнівів. Однак маємо узяти до уваги ту обставину, що отрута діяла в напрямку знизу догори і таким чином менше вплинула на гірські райони. Це, без сумніву, вражаюче явище. У майбутньому воно створить надзвичайно спокусливе поле для наших досліджень. Якщо хтось іще вижив, крім нас, то пошуки таких найімовірніше увінчалися б успіхом десь у тибетському селищі або в курені на альпійській вершині, позаяк вони лежать на багато тисяч футів вище за рівень моря.

– Але якщо мати на увазі, що вже не існує ні кораблів, ні залізниць, то нам від цього не більше користі, ніж якби вцілілі перебували на Місяці, – зауважив лорд Джон. – Але я хотів би, принаймні, точно знати, чи справді небезпека вже цілком минула, чи все ж лише її частина залишилася позаду.

Саммерлі мало не скрутив собі карк, щоб оглянути весь горизонт.

– Повітря стало ніби прозорішим і чистішим, – повідомив він, вагаючись, – але і вчора воно було таким самим, і я нітрохи не впевнений, що нам більше нічого не загрожує.

Челленджер стенув плечима.

– Мені доведеться знову повернутися до фаталізму. Якщо колись така подія вже відбулася у Всесвіті (а це можливо), то вона сталася, безумовно, дуже давно, і тому можемо твердо розраховувати, що ще одна така катастрофа повториться нескоро.

– Все це було б дуже милим і приємним, – скривився лорд Джон, – але з досвіду знаємо, що при землетрусі, зазвичай, за одним поштовхом негайно стається інший. Мені здається, що нам вартувало б трохи пройтися і подихати свіжим повітрям, поки у нас ще є така можливість. Адже наш кисень витрачений, тому байдуже, нас застане загибель тут, чи на лоні природи.

Разючою була та повна летаргія, що нахлинула на нас у вигляді реакції після гарячкового хвилювання та напруги останньої доби. Апатія повністю опанувала і тілом, і духом і наповнювала нас міцно вкоріненим почуттям, що все даремне і недоречне. Навіть Челленджер піддався впливу цього відчуття. Він сидів на своєму місці, підпираючи обома руками могутню голову та поринувши в глибокі роздуми, поки лорд Джон і я не підхопили його під руки і мало не силою поставили на ноги, за що були нагороджені лише злісним поглядом і сердитим бурчанням роздратованого бульдога. Та коли ми вийшли з нашого тісного притулку на свіже повітря, звична енергія стала повільно повертатися до нас.

Але що було нам робити на цьому цвинтарі людства? Ніколи не траплялося людям постати перед таким запитанням! Правда, ми мали можливість вдовольняти наші буденні потреби і навіть потреби в будь-якій розкоші, в найширших межах. Всі харчові продукти, всі винні пивниці, всі скарбниці мистецтв були до наших послуг. Нам досить було простягнути до них руку. Але що нам було робити з нашим часом? З певними завданнями доведеться впоратися негайно, вони вже чекали на нас. Тому ми вирушили на кухню та поклали обох служниць на призначені для них ліжка. Вони, здавалося, померли зовсім безболісно; одна сиділа на своєму кріслі перед вогнищем, інша лежала перед раковиною для миття посуду. Потім ми принесли з двору бідного Остіна. Його м’язи були тверді, як дерево. Він лежав у надзвичайно дивному окостенінні, і м’язи губ стяглися так, що обличчя спотворилося огидно-глузливою гримасою. Такі ж ознаки спостерігалися у всіх, хто помер від дії цієї отрути. Куди б ми не приходили, всюди бачили ці усміхнені обличчя, які немов глузували з нашого жахливого становища і мовчки, з глумливою злісною усмішкою лупали очима на останніх представників їхнього роду.

– Послухайте! – звернувся лорд Джон, невтомно міряючи кроками їдальню, поки ми підкріплювалися легким перекусом. – Не знаю, як у вас на душі, але я зовсім не спроможний спокійно всидіти тут, аби нічого не робити.

– Чи не будете ви такі люб’язні, – відказав на це Челленджер, – запропонувати нам, що, на вашу думку, маємо робити?

– Збадьоритися та піти поглянути на все, що сталося.

– Саме це я й хотів запропонувати.

– Але не тут. Що сталося в селі, видно навіть із цього вікна.

– Куди ж нам податися?

– До Лондона.

– Вам легко казати, – буркнув Саммерлі. – Сорок миль пішки крокувати – це вам до снаги. Але чи зважиться на це Челленджер із його товстими, короткими ніжками – зовсім інша річ. Та й я не можу бути певним за себе.

Челленджер розсердився.

– Якби ви засвоїли собі звичку, ясновельможний пане, цікавитися лише власними тілесними особливостями, то переконалися б, що вони послужили б вам вельми широким полем для спостережень і надзвичайно рясним матеріалом для бесід.

– Я зовсім не мав наміру вас засмутити, мій любий Челленджере, – відповів наш нетактовний товариш, – ніхто не відповідає за свій фізичний стан. Якщо природа наділила вас гладким коротким тулубом, то зрозуміло, що і ноги ваші мають бути товстими та короткими.

Челленджер упав у таку лють, що не міг і слова вимовити. Він міг лише гарчати та мружити очі, а волосся мав скуйовджене. Лорд Джон поквапився втрутитись у суперечку, поки вона не загострилася надміру.

– Навіщо ж нам іти пішки? – спитав він.

– Ви, можливо, прагнете вирушити до Лондона залізницею? – поцікавився Челленджер, все ще закипаючи від гніву.

– А ваш автомобіль навіщо? Чому б нам не скористатися ним?

– В цьому мені бракує досвіду, – Челленджер у задумі смикав себе за бороду. – Але ви маєте рацію, лорде Джон, якщо думаєте, що людина з високим розумовим рівнем мусить уміти впоратися з будь-яким завданням. Ваша думка реально чудова. Я сам відвезу вас до Лондона.

– Від цього я наполегливо прошу вас утриматися, – енергійно замахав руками Саммерлі.

– Ні, Джордже, це справді неможливо! – вигукнула пані Челленджер. – Згадай тільки, як ти зробив одного разу таку спробу і при цьому розніс у друзки половину гаража.

– Це була лише випадкова невдача, – абсолютно спокійно пояснив професор. – Отже, питання вирішене, я особисто відвезу вас усіх до Лондона.

Становище врятував лорд Джон.

– Скажіть-но, а яка у вас, машина?

– «Гамбер», двадцять кінських сил.

– Та я керував таким автомобілем упродовж багатьох років! – жваво вигукнув він. – Присягаюся, що ніколи не думав, що зможу колись посадити в автомобіль залишки всього людства. Там якраз п’ять місць, наскільки я пригадую. Готуйтеся в дорогу, о десятій годині подам його до брами.

Рівно о десятій годині до воріт, з пихканням і гудінням, під’їхав автомобіль, яким керував лорд Джон. Я сів поруч із ним, а пані Челленджер, як корисна маленька буферна держава, була змушена вклинитися між обома ворогуючими країнами. Лорд Джон відпустив гальмо, увімкнув першу швидкість, другу, третю, і ми помчали в найбільш незвичайну подорож, яка тільки й відбувалася в історії людства.

Читач може собі уявити чудову красу природи цього розкішного серпневого ранку, прохолодне чисте повітря, золотий відблиск літнього сонця, безхмарне небо, соковиту зелень знаменитих Сассекських лісів і чудовий контраст, який становили темно-червоні барви квітучої долини.

Коли погляд зупинявся на цій розкішній красі, думки про катастрофу мали б зникнути безслідно, якби їх не підтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена місцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким і незмінним, що привчений слух зовсім уже не сприймає його, так само, як ті, хто живуть на морському березі, втрачають будь-яке відчуття вічного шуму хвиль. Щебетання птахів, дзижчання комах, звуки окремих голосів, мукання худоби, собачий гавкіт, гудіння потягів, стукіт кінських копит на дорозі – все це утворює нечітке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свідомості тих, хто його чує. Тепер нам цього тла бракувало. Мертва тиша викликала страхітливе відчуття. Така була вона врочиста, така трагічна, що сопіння і гул нашого автомобіля здавалися непристойним її порушенням, профанацією цього величного спокою, що простягнувся, наче величезний саван, над руїнами людства. Ця заціпеніла, цвинтарна безмовність, в поєднанні з хмарами диму, які там і тут підіймалися до неба над згарищами, стримуючи, як крижаний подих, наше тепле схиляння перед красою природи.

А всі ці тіла! Спочатку незліченні групи спотворених та усміхнених людських осіб щоразу наповнювали нас жахом. Враження, яке вони справляли, було таким стійким і глибоким, що я тепер ніби знову все переживаю – цю повільну їзду долиною повз няньку з її вихованцями, повз стару, похилену між голоблями шкапину, повз кучера, котрий зіщулився на козлах, і молодика в екіпажі, котрий вхопився за дверцята, щоб зістрибнути на землю. Віддалік – шестеро женців, котрі лежать покотом, задивившись у небо мертвими вибалушеними очима. Всі ці картини бачу перед собою, як на світлині. Але з милості добродійки природи наші нерви незабаром обважніли. Неосяжні розміри катастрофи тамували почуття жалю щодо окремих жертв. Індивіди зливалися в групи, групи – в маси, а ці останні складалися в єдине, загальне явище, з яким доводилося рахуватися, як із неминучим заповненням ландшафту. Тільки інколи, побачивши особливо трагічну або химерну сцену, ми знову починали осягати весь жах становища. Головним чином нас вражала доля дітей і наповнювала непереборним усвідомленням жахливої несправедливості. Нам хотілося ридати. Пані Челленджер відверто лила гіркі сльози, коли ми проїжджали повз велику місцеву школу й побачили довгі ряди маленьких тілець, якими була всіяна дорога до неї. Вчителі у відчаї відпустили школярів, і тих дорогою додому накрила хмара смертоносної отрути. Багато дітлахів лежало у відчинених вікнах своїх будинків. У Танбрідж-веллсі майже не було вікна, з якого б не визирало із застиглою усмішкою хоча б одне обличчя. В останню мить відчуття задухи, потреба в кисні, задовольнити яку змогли лише ми, гнали їх до розчахнутих вікон. Сходи ґанків також були завалені тілами чоловіків і жінок, котрі з непокритими головами, в тому вигляді, в якому їх застала хвиля, вибігали зі своїх осель. Дехто з них попадали на землю посеред дороги. Ще щастя, що лорд Джон був таким вправним водієм, бо торувати собі шлях було завданням не з легких. Через села і міста ми могли проїжджати лише зовсім повільно, й я ще пригадую, що одного разу, перед школою в Танбріджі, нам довелося зупинитися, щоб очистити путівці від безлічі тіл, що захарастили їх. Деякі особливо характерні картини в довгій панорамі смерті на вулицях Сассексу та Кенту закарбувалися в моїй пам’яті з надзвичайною чіткістю. Одна з них – великий, чудовий автомобіль, що стояв перед готелем у Саузборо. Ті, хто сидів у ньому, як можна було припустити, поверталися з відпочинкової поїздки до Брайтона чи Істборна. Це були три елегантні леді, всі троє – молоді та вродливі. Одна з них тримала на колінах пекінеса. Їхніми супутниками були – один дещо потертий на вигляд літній чолов’яга і молодий аристократ, у котрого досі стирчав у оці монокль, а між пальцями затягнутої в рукавичку руки був затиснутий недопалок сигари. Смерть наступила миттєво, і вони завмерли в своїх природних позах, за винятком літнього пана, котрий в останню мить задухи зірвав із себе комір, аби легше було дихати, всі вони були дуже схожі на поснулих. Перед автомобілем, біля підніжки, сидів скорчений офіціант, тримаючи в руках тацю з кількома розбитими склянками. З іншого боку лежали двоє обірванців – чоловік і жінка. У чоловіка ще була протягнута за милостинею довга, кістлява рука. Одна коротка мить знищила всі соціальні відмінності, перетворивши аристократа, жебрака та песика в однакову мляву масу протоплазми, що розкладається.

Не можу забути ще одну приголомшливу картину, що постала перед нами за кілька миль від Севеноуксі, вже ближче до Лондона. Там ліворуч розкинувся гарненький монастир на високому, порослому травою схилі. На початку катастрофи на цьому схилі зібрався великий натовп школярів, і всі вони були захоплені зненацька. Перед ними лежала ціла гора монахинь, а трохи вище, звернена до них, самотня жіноча постать, ймовірно, мати-настоятелька. На відміну від веселої компанії, вони, здавалося, передбачали близьку небезпеку й усі зібралися докупи, щоб гідно зустріти невідворотне. Виховательки й учениці зійшлися для підсумкового спільного уроку.

Моє нутро досі насичене жахіттями, які ми бачили в дорозі, й я марно шукаю слів, аби хоча б приблизно передати наші відчуття та переживання. Найкраще буде обмежитися простим звітом. Навіть Саммерлі і Челленджер були цілком пригнічені. Ми чули за своїми спинами лише тихе схлипування пані Челленджер. Лорд Джон був занадто поглинутий важким завданням долати всі перешкоди на шляху автомобіля, щоб мати час і настрій балакати зі мною. Лише одну фразу він повторював собі під ніс весь час, яка неприємно лоскотала мої нерви, і врешті-решт мало не кинула мене в істерику, позаяк підсумовувала весь жах цього дня останнього суду:

– Гарно зроблено, щоб йому…

Це він повторював перед кожною новою картиною жаху та руйнації.

– Гарно зроблено, щоб йому… – вигукнув він у ту мить, коли ми вже спускалися з Розерфілдського пагорба.

– Гарно зроблено, щоб йому… – не переставав вигукувати, коли ми проїжджали пустелею смерті головною вулицею Льюїшему і старою Кентською дорогою.

У цьому місці ми були по-справжньому шоковані. У вікні наріжного будинку простої архітектури ми побачили білу хустку, що майоріла, і тримала її довга худа людська рука. Жодного разу ще до небаченого видовища смерті не завмирали аж настільки наші серця й не починали миттю пізніше битися так часто, як тут, перед цим чудовим знаменом життя. Лорд Джон зупинив машину, і наступної миті ми кинулися крізь відчинені ворота вгору сходами до зверненої вікнами на вулицю кімнати другого поверху, звідки нам махали хустинкою.

У кріслі перед відкритим вікном сиділа дуже стародавня бабега, і поряд із нею на іншому кріслі лежав балон із киснем, трохи менший, ніж ті, яким ми були зобов’язані своїм порятунком, але такого ж типу. Коли ми увірвалися в двері, вона звернула до нас своє худе, виснажене обличчя в окулярах.

– Я вже боялася, що назавжди залишуся тут сама, – зронила вона. – Я хвора і не можу навіть ворухнутися.

– Щасливий випадок привів нас сюди, – сказав Челленджер.

– Маю до вас надзвичайно важливе запитання, – прошамкала вона. – Будь ласка, скажіть, джентльмени, цілком щиро: який вплив матимуть ці події на Лондон і на акції Північно-західної залізниці?

Якби її інтонація не була настільки трагічно-серйозною, ми б, імовірно, голосно зареготали. Пані Берстон, таким було її ім’я, була вдовою похилого віку, котра жила винятково на ренту від невеликого числа цих акцій. Весь триб її життя залежав від рівня дивідендів цього підприємства, і вона просто не могла собі уявити існування, яке б не було пов’язане з цінністю її паперів. Даремно ми намагалися пояснити їй, що грошей вона може тепер брати, скільки їй заманеться, і що всі кошти відтепер не матимуть для неї жодної вартості. Її згасаючий розум не міг освоїтися зі зміненим станом речей, і бабуся гірко оплакувала свої втрачені статки.

– Це було все, що я мала, – ридала вона. – Тепер, коли все втратила, мені залишається тільки померти.

Незважаючи на її голосіння, нам усе ж вдалося дізнатися, яким чином вижила ця стара, слабка рослина, коли навколо неї загинув весь величезний ліс. Вона страждала астмою, й лікар приписав їй кисень. Коли катастрофа вибухнула, балон із киснем перебував у її кімнаті. Природним чином вона стала його вдихати, як робила це щоразу при утрудненому диханні. Жінці стало від цього легше, і, витрачаючи свій запас поступово, вона примудрилася пережити критичну ніч. Під ранок бабуся заснула неспокійним сном, і її розбудив лише шум нашого автомобіля. Позаяк узяти її з собою було неможливо, то ми забезпечили стареньку всім необхідним і пообіцяли через кілька днів навідати її. Коли ми йшли, господиня все ще гірко оплакувала втрату своїх акцій.

На під’їзді до Темзи нам стало важче просуватися вперед, позаяк перешкод на дорогах ставало дедалі більше. З надзвичайними зусиллями ми дісталися Лондонського мосту. В’їзд на нього з боку Мідлсексу був запруджений із кінця в кінець усілякими завадами, тому неможливо було проїхати далі в цьому напрямку. В одному з доків, неподалік від моста, яскравим полум’ям палав корабель, і повітря було наповнене гаром і димом. Над дільницею парламенту нависла густа хмара диму, але з того місця, де перебували ми, не можна було встановити, яку саме будівлю охопила пожежа.

– Не знаю, як вам, а мені Лондон видається гіршим за село. Мертвий Лондон діє мені на нерви, – зупинив машину лорд Джон. – Я виступаю за те, щоб рушити в об’їзд та повернутися до Розерфілда.

– Ніяк не збагну, чого ми тут насправді шукаємо, – буркнув професор Саммерлі.

– Але з іншого боку, – зауважив Челленджер, чий гучний бас дивно звучав у страхітливій тиші, – важко припустити і повірити, що з семи мільйонів людей у великому Лондоні залишилася в живих тільки одна бабця, котра пережила катастрофу завдяки такій випадковості, як її недуга та засіб проти неї.

– Але якщо б навіть врятувалися й інші, Джордже, як ми можемо сподіватися знайти їх? – відгукнулася його дружина. – Втім, я цілком пристаю до твоєї думки, що нам не можна покинути Лондон, перш ніж ми вдамося до всіх засобів.

Ми покинули автомобіль край дороги і пішли, долаючи безліч перешкод, засіяним людьми тротуаром уздовж Кінґ Вільям-стрит та увійшли, нарешті, через розчахнуті двері в будівлю одного великого страхового товариства. Це був кутовий будинок, і ми зупинили на ньому свій вибір, як на вигідно розташованому спостережному пункті, звідки вигляд відкривався на всі боки. Піднявшись на горішній поверх, ми увійшли в залу, де, безумовно, до катастрофи проходило засідання, позаяк посередині, за довгим столом, сиділо восьмеро людей похилого віку. Високе вікно було відчинене, і ми всі вийшли на балкон. Звідси нашим поглядам відкрилися переповнені вулиці Сіті, що розбігаються в різні боки. Прямо під нами вулиця по всій своїй ширині чорніла від дахів автомобілів, що нерухомо згромадилися. Майже всі вони були обернені у напрямку до межі міста, з чого можна було зрозуміти, що перелякані махлярі Сіті намірялися негайно чкурнути до своїх родин за місто і в передмістя. Там і тут, серед скромних кебів, виднілися пишні, оздоблені міддю автомобілі грошових мішків, що безпорадно застрягли в зупиненому потоці паралізованого вуличного руху. Якраз під балконом стояв такий особливо великий і розкішно оздоблений автомобіль, пасажир якого, гладкий старигань, вигнувся з вікна, просунувши наполовину крізь нього свій незграбний тулуб і простягнувши руку з короткими пальцями в діамантових перснях, ніби підганяючи водія будь-що-будь пробитися вперед. Дюжина автобусів стирчала у цьому потоці, немов острівці. Пасажири лежали покотом на дахах, як розкидані іграшки. До товстого стовпа дугового ліхтаря притулився спиною дебелий полісмен у такий природній позі, що важко було визнати його мертвим. Біля його ніг лежав обірванець, хлопчик- газетяр, а поруч із ним валялася купа газет. Тут же застряг фургон із пресою, і ми прочитали афіші, надруковані чорними та жовтими літерами: «Сцена в палаті лордів. Великий матч перерваний». Це був, мабуть, перший випуск, тому що інші плакати промовляли: «Чи це кінець? Застереження знаменитого вченого», а також: «Чи має рацію Челленджер? Тривожні новини».

На цей останній плакат, що здіймався над натовпом, як прапор, Челленджер вказав своїй дружині. Я бачив, як читаючи його, він набундючився та пригладив свою бороду. Різнобічній натурі вченого було приємно та лестило, що Лондон у годину своєї загибелі згадав і його ім’я, і його пророцтво. Свої думки він так виставляв напоказ, що викликав на себе іронічні зауваження колеги Саммерлі.

– До останньої миті ви залишалися в променях слави, Челленджере! – кепкував він.

– Авжеж, мабуть, – самовдоволено відказав той. – А тепер, – додав професор і поглянув уздовж вулиць, які були повністю скуті смертю, – я й справді не уявляю, навіщо нам на довше залишатися в Лондоні. Пропоную якомога швидше повернутися до Розерфілда і там обміркувати, як нам за можливості корисно прожити роки, що нам залишилися.

Опишу ще одну сцену з усіх тих, які нам довелося побачити в мертвому місті. Ми вирішили зазирнути в старий храм Святої Марії, який був розташований неподалік від того місця, де нас чекав автомобіль. Відсунувши набік тіла, що розкинулися на сходах, ми відчинили двері й увійшли. Перед нами постало приголомшливе видовище. Церква була переповнена молільниками, деякі від хвилювання забули оголити голови, а з амвона до них, либонь, звернувся з промовою якийсь молодий світський проповідник, тут його й усіх наздогнала доля. Лектор лежав тепер, як петрушка в своїй будці, кволо звісивши голову та руки з кафедри. Все це здавалося жахіттям: стара, запилюжена церква, безліч рядів спотворених облич, безмовні сутінки, що розвіялися над ними… Ми ходили навшпиньки, півголосом перемовляючись між собою.

Раптом мене осяяла вдала думка. У кутку церкви, біля дверей, стояла стара купіль, а за нею розмістилася глибока ніша, де висіли мотузки від дзвонів. Що заважало нам вдарити в дзвони й усім тим, хто міг випадково вижити в Лондоні, сповістити, що ми живі і ми тут? Кожен, хто ще був живий, мав би, без сумніву, з’явитися на цей поклик. Я швидко побіг у нішу і, коли спробував потягнути за линву, то на свій подив переконався, що бити в дзвін дуже непроста річ. Лорд Джон подався за мною.

– Присягаюся, мій хлопчику, ви натрапили на чудову думку! – вигукнув він і скинув свою куртку. – Подайте-но сюди, ми удвох краще розгойдаємо дзвін.

Але і його допомоги виявилося недостатньо, і лише коли Челленджер і Саммерлі додали свої зусилля до наших, повиснувши на линві разом із нами, ми почули над своїми головами металеве бамкання, яке довело нам, що стара дзвіниця вивільнила свою музику. Далеко над мертвим Лондоном розносився благовіст про товариську вірність і надію, звертаючись до всіх наших живих ближніх. Ми й самі відчували, як протяжний металевий дзвін сповнює наші серця, і з іще більшим завзяттям хапалися за линву. Щоразу, коли мотузка здіймалася догори, вона захоплювала нас за собою, підкидаючи на два фути, але ми об’єднаними зусиллями тягнули її донизу, поки та не опускалася. Челленджер витрачав на цю роботу всю свою велику фізичну силу, підстрибуючи, як величезна жаба, і голосно крякав при кожному зусиллі. Шкода лишень, що не було жодного художника, котрий міг би намалювати цю сцену – нас чотирьох, котрі зазнали вже стільки неймовірних пригод і дожили до цього єдиного такого штибу. Ми працювали впродовж півгодини, поки піт не залив наші обличчя і не занили руки та плечі від сильної, незвичної напруги. Потім ми вибігли на сходи і стали жадібно вдивлятися в тихі вулиці. Але жоден звук, жоден рух не вказував на те, що дзвін, наш заклик, хоча б хтось почув.

– Ніщо не допоможе, ніхто не залишився в живих! – вигукнув я у відчаї.

– Більше ми зробити нічого не можемо, – резюмувала пані Челленджер. – Заради Бога, Джордже, їдьмо назад до Розерфілда! Ще одну годину в цьому вимерлому, жахливому місті – й я схибнуся!

Ми без жодного слова залізли в автомобіль. Лорд Джон повернув, і ми вирушили в південному напрямку. Останній розділ нам здавався дописаним. І ми не сподівалися, що нас очікує новий, ще дивовижніший розділ.