Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Елліни на берегах Понту Евксинського

Ольвія та її громадяни

Михайло Відейко

У давній історії земель, що лежать на північ від Понту Евксинського, є цікава і повчальна сторінка. Вона про те, як шукали і знайшли свого щастя елліни двадцять шість століть тому далеко від батьківщини. Навіть збудоване власноруч місто так і назвали – Ольвія, тобто – «Щаслива». Свого часу елліни заснували декілька міст із подібною назвою, у різних частинах відомого їм світу – від берегів Іберії, Сардинії та Галлії до Кілікії і Єфрату. Північнопричорноморська Ольвія відома під іменем «Ольвія Понтійська».

Близько восьми сотень років на берегах Бузько-Дніпровського лиману жили люди, вирощували хліб і виноград, створювали власними руками багато чого необхідного для життя, торгували із землями ближніми і дальніми. Боронили своє місто у лиху годину. Шукали порозуміння із сусідами. Однак сьогодні ці еллінські пошуки щастя – хоча вже і перегорнута сторінка історії, однак надзвичайно цікава та повчальна.

З чого починалася Ольвія…

У наш час слова «колонія», «колоніалізм» сприймаються, як щось однозначно ганебно-імперіалістичне, пов’язане із гнобленням корінного населення словом, не цілком пристойне. Тому нині для людей, не обізнаних із давньою історією, відповідно звучатиме словосполучення «еллінські колонії у Північному Причорномор’ї». Реальність була такою, що Елладу на світовій арені в давні часи представляли великі і малі міста-держави (поліси), які часом вступали у союзи, а частіше потрапляли під владу якого-небудь могутнішого сусіда, приміром Персії. Включення до складу останньої означало не лише виплату податків на користь царя царів, але й мобілізацію у випадку війни в перську армію – з перспективою воювати навіть проти таких самих еллінів. Ті, кому подібні перспективи співпраці з новою владою не подобалися, заходилися шукати в Ойкумені іншого місця для проживання, відтак приток переселенців на північні береги Понту особливо посилився упродовж VI ст. до н. е., по мірі розширення меж перських сатрапій.

Одну із перших колоній над Понтом Евксинським (а так елліни назвали Чорне море) було засновано, як показали розкопки, на острові Березань, розташованому у Дніпро-Бузькому лимані. Утім у ті давні часи Березань, можливо, ще не була островом – адже рівень моря був нижчим на кілька метрів. Мешканці тутешнього селища не тільки торгували, а й вирощували хліб, пасли худобу. Дослідники вважають, що населений пункт мав горде ім’я «Борисфен» – на честь божества ріки, яку ми нині називаємо Дніпром.

На далекий острів елліни прибули з Іонії – так у ті часи називали частину Анатолійського півострова. Тут було чимало значних і багатих еллінських міст, стрімко зростаюче населення яких вже не могли прогодувати ані сільське господарство, ані торгівля, затиснуті конкуренцією та податковим законодавством місцевих царств.

Поки правителі великих і малих царств Азії, запросивши на поміч скіфів та кіммерійців, ділили спадщину Ассирії й організовували нові імперії, мешканці малоазійських і інших полісів засновували на далеких берегах Середземного та Чорного морів, від Геркулесових стовпів до Колхіди, одну колонію за іншою, вирушаючи у небезпечні подорожі на захід, на схід і на північ. У випадку з Понтом Евксинським мандрівники не мали особливих конкурентів. Зі скіфами майбутні колоністи цілком могли близько познайомитися ще у Азії і довідатися для себе багато нового і цікавого про країну за морем, а хтось міг навіть при нагоді отримати особисті гарантії вождя, а то і персональне запрошення.

Давно помічено, що поява античних колоній у Північному Причорномор’ї дивним чином збігається із пригодами кіммерійців та скіфів на Сході. Серед інших земель елліни опанували півостровом, нині обмежений Березанським і Бузьким лиманами, а також узбережжя. Згодом кількість античних поселень у районі бузького лиману досягає значної кількості. Археологам нині їх відомо більш як сто, а скільки пішло під воду або ще не знайдено – не відає ніхто. Як називали кожне з таких селищ невідомо. Тому сьогодні вони нанесені на археологічні мапи під сучасними назвами: Широка Балка, Чортувате (з порядковими номерами від 1 до 7) і тому подібне.

Вигляд усі ці поселення над лиманами мали не надто монументальний. Археологи вже розкопали на них чимало котлованів від звичайних землянок. Вважають, що це рештки жител перших поселенців. Коли обживалися, починали зводити комфортніше житло. Поряд із землянками трапляються залишки фундаментів, викладених із місцевого каменю. Стіни на них зводили із саманних блоків. Плаский дах вкривали дерном, землею. Такий будинок досить теплий взимку, а ще кращий влітку, бо захищає від спеки. Між іншим, такі дахи не є свідченням того, що мешканці селищ бідували. Приміром, розкопки показали, що навіть мешканці «міцностінної Трої», яка славилася своїми багатствами, проживали у схожих помешканнях із земляними дахами.

Коли власники такої нерухомості стали заможнішими, то почали використовувати вироблену знов-таки на місці масивну (товщиною 3–4 см) керамічну дахівку. Її під час розкопок часом знаходять у величезній кількості – щоправда, у фрагментованому стані.

Ті поселення були різних розмірів – зовсім маленькі, соток на двадцять, і величезні, до 50–80 га. Останні не поступалися розмірами багатьом еллінським містам. От тільки храмів, стін та інших укріплень вони не мали, отож і не могли виконувати важливі соціальні функції міста. Це були села, які вже майже зникли на інших еллінських землях, де більшість населення переселилася до міст і звідти вела своє господарство в околицях.

Створення мережі поселень не лише розширило і «застовпило» території, основну частину яких займали оброблювані поля, але й дало можливість на повну використати місцеві мінеральні та інші природні ресурси. Мешканці поселень на Ягорлицьку і розгорнули виробництво скла, бронзових виробів, дякуючи наявності незайманого лісу в Гілеї, тоді на дрова вистачало. Виробляли також кераміку, кували залізо. При цьому шкідливі виробництва було винесено за межі постійних поселень.

Набір для торгівлі з аборигенами включав спочатку нескладні у виробництві, але досить ходові на місцевому ринку товари – скляні намиста, вістря стріл, металеві прикраси. На кораблях привозили вино, знаменитий мальований лаковий і металевий посуд, дзеркала й багато інших товарів. Усе це потрапляло з берегів Понту досить далеко на північ, аж до «варварських» міст Лісостепу. Поселенці для дрібних розрахунків завели власну монету. Її відливали з бронзи у вигляді стилізованої стріли. Форма була не лише зручною, але й ідеологічно обґрунтованою: покровителем колоністів вважався Аполлон Ієтрос, божественною зброєю якого були лук та стріли.

Колонія на ім’я Ольвія

Описане вище вільне життя над Понтом скінчилося років за сто-сто п’ятдесят, коли більшість мешканців зосередилася у одному місці, створивши нарешті справжнє місто. Його ім’я – Ольвія – нині досить широко відомо у Краї, хоча ще років 200 тому вчені сперечалися, де саме знаходилося неодноразово згадане античними авторами місто. Його вулиці й площі повернуто з небуття завдяки археологам, і тепер кожний охочий може оглянути руїни античного міста на околиці с. Парутине у Миколаївській області.

Місто було вирішено створити після того, як мешканці окремих селищ не змогли дійти згоди у різних справах. Як було заведено у ті часи, звернулися до оракула Аполлона у Дідімах, що поблизу Мілета. Версія його відповіді, викарбувана на кістяній платівці, дивом збереглася і була знайдена під час розкопок на острові Березань. Божество для залагодження конфліктів порадило заснувати місто-державу і назвати його «Олбіополіс». Назву скоротили для зручності і вийшло: Олбіа. Для сучасних мешканців цих земель назва звучить, як «Ольвія». Мешканців міста у давні часи іменували «олбіополітами». Ну і не забуло божество, устами оракула, нагадати, що дякувати мешканці Олбіополіса за все мають особисто Аполлону Дельфінію, а не Аполлону Ієтросу, як раніше. Відтак і форму монет змінили: на зміну «стрілкам» прийшли бронзові «дельфінчики».

Вважають, що сільську округу елліни, будуючи місто, занедбали не через зростання загрози з боку степових сусідів, а саме тому, що настав час селищам, що розбагатіли на торгівлі, ремеслі, словом, на великому й малому бізнесі, створювати місто. Сформувалася громада, поліс, у розпорядженні якої було досить грошей та інших ресурсів, щоб побудувати нарешті з каменю потужні стіни та башти, звести гідні заможного міста храми та інші громадські будівлі.

Місто

Розташоване на високому березі лиману місто складалося з двох частин: нижньої, біля води, та верхньої. Значна частина нижнього міста нині затоплена – рівень води порівняно з давніми часами зріс на кілька метрів, тож ця частина доступна нині лише для підводної археології. Територія верхнього міста не потерпає від затоплення, але майже всі давні споруди давно щезли з поверхні землі. Річ у тім, що досить велике (понад 50 га) місто, остаточно залишене понад півтори тисячі років тому, з часом перетворилося на джерело будівельних матеріалів. З його каміння збудовано турецький Очаків і сучасне село Парутине і ще багато чого.

Тож не дивно, що навіть міські укріплення не збереглися. Адже їх було збудовано з найкращого каміння, тому і розібрано їх чи не першими. Щоправда, на міських стінах свого часу ольвіополітам довелося заощаджувати – місцями вони, як показали розкопки, були складені взагалі із саманних блоків. Зате у відповідальних місцях радували око рівні ряди кам’яної кладки. Але на фундаменти знов-таки пускали кладку з саману. Товщина стін могла досягати 4–4,5 м, тобто вони не лише надавали певний захист від стінобитних машин, але й на них було достатньо місця, аби розмістити воїнів. Така товщина означає, що висота стін теоретично могла досягати 8–9 м. Лише зовнішня і внутрішній бік стіни були викладені з оброблених блоків: проміжок заповнювали ламаним каменем на глиняному розчині.

Стіни й вежі із зубцями повинні були мати грізний і красивий вигляд, як з боку поля, так і зі сторони лиману. Пара масивних прямокутних веж фланкувала головні ворота. На влаштування рову навколо міста ольвіополіти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стіни достатньою перешкодою проти ймовірного набігу скіфської кінноти. Щоправда, з кочовиками ольвіополіти завджи уміли домовлятися і до війни справу не доводити. Спочатку було споруджено стіни з боку суходолу. А от гавань укріпляти не поспішали – навіть у другій половині IV ст. до н. е. вона так само лишалася не укріпленою як слід.

За міськими стінами, за балкою, виникло ще одне місто – місто мертвих, некрополь Ольвії. Склепи з похованнями громадян різного ступеня заможності, монументальна поховальна споруда найшанованіших – «Зевсів курган». Про поховальні звичаї еллінів мова піде у окремому розділі, а зараз повертаємося до міста живих.

У верхній частині міста була головна площа – агора. На північ від неї розташовувалися храми. А навколо – громадські будівлі, зокрема для роботи колегій (про них згодом) та житлові квартали. Головну площу прикрашали статуї визначних громадян. Постаменти, точніше їх фрагменти з написами, які докладно пояснюють заслуги перед полісом, знайдено археологами. Серед них чи не найбільш відомим є постамент до статуї Каллініка. Видатний фінансист (і політик) відзначився під час війни з македонянами, які 331 р. до н. е. ледь не захопили поліс. У громадських будівлях і поряд із ними виставляли кам’яні плити із викарбуваними на них декретами-постановами Ради, аби усі свідомі громадяни (і не тільки) мали можливість з ними познайомитися.

Спочатку місто забудовували не дуже розкішно: у храмах деталі, які на історичній батьківщині, зазвичай, робили із мармуру, доводилося замінювати теракотовими виробами, щоправда, імпортованими, зокрема із Мілета. Одначе з часом Ольвія багатіла, а коли є золото, буде й мармур, а майстри знайдуться. Розкопки показали, що мармур в Ольвію потрапляв разом із кораблями, які перевозили відносно легкі вантажі, тому змушені були брати баласт. Підприємливі елліни як баласт використовували …мармур. Адже у Понтійських степах, де родовищ цього звичного для Аттики чи Іонії каменю не було, навіть баласт можна були збути з вигодою місцевим виробникам. А ті вже перетворювали баласт на статуї та інші красиві речі.

Було споруджено храм на честь Аполлона Ієтроса, для початку теж із цегли-сирцю. Від цієї споруди збереглася керамічна прикраса із написом: «Аполлону Ієтросу, (володарю) Борисфена». Було встановлено і виготовлені з каменю вівтарі. Однак, пам’ятаючи пророцтво, не забули вшанувати окремим святилищем і Аполлона Дельфінія, якого вважали патроном новозбудованого міста.

У місті було прокладено вулиці, які перетиналися під прямим кутом. Вони розділили територію на безліч садиб різних розмірів. Кожну садибу було збудовано відповідно статку й смаку власників. Назовні виходили глухі стіни, складені з каменю або саману на кам’яному підмурку. Стіни вкривали штукатуркою, у багатих будівлях – кольоровим розписом. Опалювали відкритими вогнищами та керамічними жаровнями.

Усе життя такої садиби зосереджувалося на подвір’ї. Частина будівель від початку мала земляний дах – навіть у місті вкриті керамічною дахівкою покрівлі стали нормою, починаючи із IV ст. до н. е. У кожному господарстві влаштовували підземну ємність-цистерну для збору води, що стікала з дахів. Чиста вода в місті перетворилася на розкіш, пити вино було набагато безпечніше, аніж запаси з цистерн, зроблені взимку чи на початку весни.

Про владу і громадян

Незважаючи на ту обставину, що поліс за визначенням вважається найщирішим виявом демократії, тобто влади народу, насправді ситуація залежить від того, хто саме діє від імені народу. Реформи і закони Солона (VI ст. до н. е.), звичайно, річ чудова і гідна поваги. Але ж гарні закони мають якось реально діяти. Так і Ольвія, хоча й іменувалася «полісом», на початку історії була керована місцевими олігархами, найбагатшими людьми, які зробили статки на торгівлі та лихварстві. Адже від самого початку серед поселенців були люди різного статку, а майнова нерівність неминуче переростає у політичну. Демократичним полісом Ольвія отримала шанс стати лише у V ст. на тлі розвитку реальної демократії у материковій Греції, яка також стала можлива після перемог у війнах із Персією.

Афінський флот на чолі з Періклом після тієї перемоги тріумфально обійшов навколо Понту Евксинського, навідавшись до багатьох полісів, не оминувши при цьому Ольвії. Афінського стратега цікавили не домовленості із місцевими олігархами, а справна сплата містом внесків у казну Афінського морського союзу. Для чого, власне, і вважалося за необхідне встановити справжню демократію. Протрималася така демократія недовго, закінчившись знову всевладдям олігархів і навіть справжньою тиранією.

Наступну перемогу демократії в Ольвії пов’язують з іменем Еврісібія, сина Сіріска. Звільнивши на початку IV ст. до н. е. місто від влади тирана, під покровительством Зевса Елевтерія він встановив справжнє народовладдя. Опорою ж демократії стали громадяни-власники землі, і в цей час сільська околиця міста переживає чергове відродження. Дослідники вважають, що у ті часи володіння ольвіополітів поширилися і на Північно-Західну Таврику, де збудовано низку форпостів. Аграрний бізнес був на піднесенні, і вдячні громадяни почали карбувати на монетах зображення богині Деметри. Нащадки Еврісібія упродовж кількох поколінь відігравали важливу роль у політичному житті міста.

Містом керували Народні збори, а в перервах – Рада. Більшість документів, які дійшли до нас, видано від імені Ради архонтів. Законодавча влада при цьому належала Народним зборам, на яких міг виступити будь-який громадянин (окрім, ясна річ, «ворогів держави»). Діяло декілька колегій, які відповідали за окремі напрямки міського життя.

Державні справи перебували у віданні колегії з п’яти археонтів. Міським ополченням керувала колегія з шести стратегів. Стратега обирала та група громадян, яка у випадку війни мала діяти під його командуванням. Це мало гарантувати порядність і тямущість стратега, якому обльвіополіти ввіряли власне життя (і майно). За міський благоустрій та порядок у торгівлі, безпеку на вулицях відповідала колегія агорономів (їх було від 3 до 5). Колегія Дев’яти відповідала за фінансові справи, включно з карбуванням монет. Державний банк, тобто храмова скарбниця, був окремою установою під наглядом колегії Семи. Благодійництвом займалася колегія Сітонів – а це продаж хліба зі знижками, безкоштовні трапези тощо. Окремо діяла судова гілка влади. Теоретично кожного громадянина могли на рік обрати суддею.

Ця система – Народні збори – Рада архонтів – колегії – протрималася близько шести сторіч, коливаючись від радикальної і помірної демократії до демократії «елітарної», яка часом скидалася на звичайнісінький олігархат. Що і не дивно: адже через періодичні економічні проблеми часами значний відсоток громадян-землевласників потрапляв у надмірну залежність від кредиторів. А це вже неодноразово випробовувало на міцність демократичні інститути. Слід віддати належне, Народні збори у кризові моменти приймали вірні рішення, аби вийти із ситуації. Але для цього не обійтися було без спрямовування політичного життя «кращими» (а отже, дуже заможними) людьми типу Каллініка (криза з походом Зопіріона) або Протогена (криза з царем Сайтафарном), які з власної кишені фінансували нагальні потреби міста. Відповідно, подібні особи отримували як політичний так і фінансовий контроль над полісом – і то при справній роботі всіх демократичних інститутів.

Навіть римляни, які вийшли з часом на береги Понту, вважали за потрібне зберігати міське самоврядування – навіть розмістивши у Ольвії гарнізон для захисту від «варварів». Адже міські колегії відмінно виконували всі свої обов’язки, забезпечуючи і комфортне та безпечне життя міста, і перебування у ньому «обмеженого контингенту».

Слід згадати, що у місті мешкали не лише громадяни. З часом тут осіло чимало «сторонніх елементів» – від еллінів до «варварів», які вели у місті свої справи, володіли майном, але не мали права голосу в Народних зборах, і відповідних зобов’язань перед містом не мали також. Цей прошарок населення був, вірогідно досить чисельним та небідним, що пояснює рішення Народних зборів про надання їм громадянства, інспіроване Каллініком під час загрози македонського нападу. Логіка видатного фінансиста була проста: новоспечені громадяни не лише отримали право брати до рук зброю, захист міста ставав для них просто таки священним обов’язком! Вистачало в місті і рабів, які, до речі, теж потрапили під час «македонської кризи» до лав ольвійського ополчення, отримавши волю рішенням тих-таки Народних зборів. Таким чином склад міського населення і повносправних громадян упродовж історії міста весь час досить динамічно змінювався як у кількісному, так і якісному складі.

У ІІ–І ст. до н. е. тиск «варварів» на місто, а головне – його околиці значно посилився: на зміну скіфам (з якими завжди якось домовлялися) приходять сармати і гети. І якщо з сарматами знов-таки зуміли домовитися, карбуючи монету від імені їх царів, то гети під проводом легендарного володаря Буребісти, навіть не вступаючи у перемовини, 48 р. ґрунтовно пограбували місто. Після того розгрому воно якщо і відновилося, то лише на частині території. Лише звернення до Риму і розміщення у місті та околицях відповідних контингентів дало місту дожити до ІІІ ст., коли на береги Понту та Меотіди з півночі прийшли готи. Римський гарнізон було виведено – у Імперії була безліч проблем, насамперед внутрішніх.

Вважалося, що саме готи поклали край існуванню держави ольвіополітів. Однак деякі археологічні відомості (знахідки кераміки, скарбів тощо) свідчать: Ольвія, вірогідно, стала.. Данпрастадіром, тобто легендарною столицею готського королівства, держави, що простяглася від берегів Балтики до берегів Понту. Адже Ольвія – найбільше античне місто на території, контрольованій готами (55 га території, стіни і башти, не рахуючи римської цитаделі), цілком могло бути використане, як столиця нової могутньої держави. І навіть ця назва, «Данпрастадір», якось перегукується із іншим, досить відомим ім’ям цього населеного пункту – «місто борисфенітів».