Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Мовна ситуація

Вступ

Юрій Мосенкіс

Мета і завдання розділу – коротко окреслити особливості мовної карти України І тис. до н. е. До прикметних особливостей цього періоду, що впливали на формування мовного ландшафту, належать трансформації державних утворень і міграції етносів, а саме: падіння Мікенської (Греція) та Хеттської (Туреччина) імперій наприкінці ІІ тис. до н. е. і пов’язаний із цим рух «народів моря», що зачепив і південь України; кельтські міграції, що відбувалися на території на захід від Дніпра; давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я (гіпотези про греків у Чорному морі в ІІ тис. до н. е. потребують дальшої аргументації, а метою плавання аргонавтів спочатку було не узбережжя Чорного моря, а західна Мала Азія).

Для сучасної території України І тис. до н. е. належить до передісторії (протоісторії), посідаючи проміжну ланку між доісторією (повна відсутність писемних пам’яток) і історією (власні писемні документи етносу). Передісторія або протоісторія – той період, коли наявні писемні згадки в документах сусідніх народів, однак власних писемних текстів іще немає (або, точніше, вони невідомі на цьому етапі розвитку науки, що не виключає відкриття їх у майбутньому). Для порівняння: аналогічний передісторичний (протоісторичний) період для праслов’ян – майже все І тис. до н. е., коли маємо часті згадки про слов’янські племена у грецьких, римських, германських авторів, однак про власне слов’янські писемні тексти цього періоду майже немає інформації.

До джерел дослідження мовної ситуації на території України розгляданого періоду належать окремі власні назви (найменування племен, правителів) та гіпотетично інтерпретовані територіальні назви. Однак для всіх власних назв ми знаємо тільки форму, а не значення, що унеможливлює їх безсумнівну інтерпретацію і робить будь-які висновки більш або менш гіпотетичними.

Взаємодія мов за своїми закономірностями та наслідками істотно відрізняється від взаємодії певних фольклорно-етнографічних рис або, наприклад, археологічних культур. Контакт двох етносів, що є носіями різних мов, ніколи не приводить до утворення спільної «змішаної» мови – одна з мов обов’язково перемагає, а інша, переможена, може залишитись у мові-переможниці лише у вигляді окремих слів або звукових особливостей. Якою б інтенсивною не була міжмовна взаємодія, лише одна з мов зберігає свою основу – у вигляді найважливіших слів, специфіки звучання, структурних рис. Наприклад, чимало слов’янських слів у румунській мові (за різними оцінками, близько декількох десятків відсотків), але основа цієї мови залишається романською, похідною від латинської. Іще яскравіший приклад: корейська мова містить, за різними оцінками, до 90 % (!) запозичень із китайської мови, однак при цьому її найважливіші слова, звукові та граматичні риси є не китайськими, а власними, питомими. Сходження (конвергенція) культур має значно більше можливостей варіативності, ніж «злиття» мов. Тому констатуючи синтез культур, необхідно визначити, яка мова могла виявитися переможницею. Сказане дуже важливе для реконструкції доісторичних моделей мовного ландшафту на тій або іншій території.

Інша важлива закономірність: мови кочових народів (якщо вони не вступають у надто значні контакти з іншими мовами) зазвичай зберігають більшу близькість, ніж мови осілих етносів. Так, наприклад, тюркські мови, поширившись на значній території, все-таки зберігають істотну близькість між собою і є значною мірою взаємозрозумілими. Навпаки, мови гірських народів, будучи спорідненими, можуть істотно відрізнятися одна від одної навіть на близьких територіях завдяки тривалому перебуванню на тому самому місці й окремішньому розвитку.

Природно, що писемність істотною мовою консервує мову. Безписемна мова змінюється швидше (однак у периферійних, а не основних словах і рисах), будучи сильно подрібненою на діалекти. Але й у дописемний період існують тексти (наприклад, культові або епічні пісні), які відіграють істотну роль у зміцненні сакрального життя або історично-державницької свідомості соціуму. Такі тексти можуть бути дуже стійкими в часі й мати наддіалектну природу.

Мови світу «варварів»

Юрій Мосенкіс

Кіммерійці (іноді пишуть кімерійці, однак чинний український правопис передбачає збереження подвоєння приголосних у власних назвах) давно привертають увагу не тільки істориків і археологів, а й мовознавців. Адже це – перший етнос на території України, згаданий у писемних документах. Від кіммерійців у писемних пам’ятках різних народів залишилася тільки їхня назва у різних варіантах (кіммерійці, гомер, гімірра), а також імена трьох кіммерійських царів – Теушпа, Шандакшатра та Тугдамме (відомий також як Дугдамме або Лигдаміс).

Найбільшу загадку, з погляду визначення мови кіммерійців, становить їхня назва. Зазвичай, вважають, що це не була самоназва етносу, однак для більш-менш остаточного висновку немає достатніх підстав.

Назва кіммерійців (Гомер – нічого спільного з давньогрецьким співцем) згадана в Біблії – у переліку народів, що розселялися після Всесвітнього потопу та змішання мови по зруйнуванні Вавилонської вежі. Епічними трьома синами Гомера Святе Письмо називає Ашкеназа, Рифата і Тогарму. Перший – це неправильне прочитання імені скіфів Ішкуз, друге – можливо, співвідносне з назвою Рифейських (Уральських) гір і вказує на далекі східні контакти кочовиків, а третій – або вказівка на одну з давніх держав на території Вірменії, або навіть ім’я індоєвропейського за своєю мовою племені тохарів, що прибуло з Європи до Китаю більше трьох тисяч років тому (одна версія не виключає іншої – дорогою на схід тохари, як засвідчує їхня мова, певний час перебували на Кавказі). Називаючи ці три етноси синами Гомера, Біблія таким чином пов’язує їх із кіммерійцями. Те, що скіфи названі першими, означає їх найтісніший зв’язок із кіммерійцями, що має неабияке значення для висновків про мову кіммерійців (див. нижче).

Осмислення біблійної назви кіммерійців дає змогу виправити велику історичну помилку, що стосується цього етносу. Мало не всі дослідники вважають, що перша згадка про кіммерійців – у Гомеровій «Одіссеї», де йдеться про їхню країну в темряві. Події поеми відбуваються у другій половині ХІІІ ст. до н. е. й найдавніші її шари (окремі фрагменти поетичного тексту) сягають цього часу, а цілісне текстове оформлення твору відбулося у VIII ст. до н. е. Однак доводиться констатувати, що Гомерові «епічні кіммерійці» не мають нічого спільного з «історичними кіммерійцями». У Гомера кіммерійці мешкають на заході, а в історії вони розташовані на північ від Греції. Темне царство кіммерійців згадане після того, як Одіссей залишив води Італії, попрямував на захід Середземного моря й навіть вийшов за Гераклові стовпи в Атлантичний океан. Один із великих Канарських островів досі має назву Гомера – саме його згадано в «Одіссеї», як промовисто засвідчує детальне дослідження шляху легендарного плавання. Ця назва острова могла бути переплутана з назвою кіммерійців (біблійний Гомер, про якого йшлося вище), наприклад, у якомусь описі фінікійського плавання – у фінікійській мові назви племені кіммерійців і канарського острова могли звучати майже ідентично. Тому є всі підстави зробити «історичне закриття»: найімовірніше, давньогрецький співець Гомер в «Одіссеї» кіммерійців не згадує.

Ассирійці, з якими кіммерійці воювали, називають останніх гімірра – назвою, спорідненою з біблійною.

У ХІХ ст. існувало припущення про зв’язок назви кіммерійців із тюркським позначенням кочівників комру. Для більшості сучасних європейських істориків і археологів думка про можливе перебування тюркських племен в Україні часів греко-римської античності здається фантастичною, а пошук їхніх мовних слідів – ненауковим. Однак слід підкреслити, що перебування тюрків на території Північного Причорномор’я (сучасної України) в кіммерійські часи не лише не виключене, а й можливе: Геродот згадує тут плем’я юрків, яке пізніші античні історики визначають як тюрків. Деякі сучасні дослідники припускають, що йдеться саме про останніх, а «батько історії» помилився першою літерою (тодішні греки писали все великими літерами: ΙΥΡΚΟΙ – ΤΥΡΚΟΙ).

За іншою версією, назва кіммерійців пов’язана з найменуванням кельтського (або германського) племені кімврів, що мешкало на території сучасної Данії. На користь цієї версії може свідчити повідомлення римського історика Йосифа Флавія про те, що галати (кельтське плем’я на території Малої Азії – сучасної Туреччини) раніше звалися гомеритами (тобто кіммерійцями).

Обидві названі гіпотези не дістають підтримки в сучасній мовознавчій науці, хоч окремі дослідники й продовжують обстоювати ці версії.

Було також висловлене припущення про те, що мова кіммерійців могла бути пов’язаною з мовою закавказької держави Урарту, якій кіммерійці певний час платили данину. У цьому плані особливий інтерес викликає ім’я кіммерійського царя Теушпа, підозріло близьке до імені одного з головних урартських богів Тейшеба й назви столиці Урарту в період розквіту держави – Тушпа. Однак це кіммерійське ім’я має й іранськомовну інтерпретацію (про що детальніше йдеться нижче). Ба більше, цього кіммерійського царя іноді ототожнюють із легендарним перським царем, відомим із грецьких джерел як Тейспес.

Нарешті, існують думки про зв’язки мови кіммерійців із фракійською або вірменською мовами. Так, наприклад, гіпотеза про можливий зв’язок мови кіммерійців із вірменською базується, зокрема, на тому, що у грецьких джерелах назва цього етносу починається зі звука к, а у східних текстах – зі звука г, а така звукова зміна (з г на к) відбувалася саме у вірменській мові. Спеціальної уваги варта гіпотеза про те, що кіммерійці мали окрему мову – хоч і споріднену з іншими європейськими та індоіранськими, але не тотожну жодній із них. Припускають, що саме ця своєрідна кіммерійська мова могла викликати незвичайні (незакономірні з погляду інших споріднених індоєвропейських мов) звукові зміни в балтійських і слов’янських мовах.

На початку ХХ ст. назву кіммерійців – і, відповідно, їхню мову – стали пов’язувати з Кавказом. Такий погляд спирається на авторитет чільного кавказознавця ХХ століття академіка Миколи Марра (1864–1934), який зіставляв назву кіммерійців із назвою іберів (давнє населення Піренейського півострова, з одного боку, й інша – не власна, але відома з греко-римської античності – назва грузинів, з другого боку) та області в західній Грузії – Імеретія. Більше того, названий дослідник пов’язував навіть найменування кіммерійців і шумерів. Певна логіка в цьому є – самоназва шумерів звучала приблизно як кенгер, однак і ці зіставлення є доволі хисткими й навряд чи дають підстави пов’язувати мову кіммерійців із мовами басків (мешканців Піренейської Іберії, чия мова споріднена з кавказькими), грузинів чи тим паче шумерів.

Однак кіммерійці все-таки контактували з кавказькими народами. Про це свідчать грузинське слово гмірі зі значенням «герой, богатир», і осетинське слово гумір, що означає «велетень». Фольклорно-міфологічні описи давніх народів як велетнів (або, навпаки, карликів) відомі в різних традиціях.

Нині панівною є думка про належність кіммерійців до індоіранських народів. Отже, їхня мова була або індійською, або іранською. Іранськомовна присутність у давній Україні не викликає сумнівів – іранськомовними (принаймні переважно) були наступники кіммерійців – скіфи і сармати. Питання про індійські племена й мови в давній Україні є набагато дискусійнішим, однак і воно цілковито належить до сфери науки, а не фантазій. У районі Азовського моря на початку нової ери мешкали засвідчені історичними джерелами синди, чия назва, найімовірніше, тотожна назві Індії (Синд), тоді як ми знаємо цю країну під іранською, а не власне індійською назвою – Індія. Давньоримські історики Прісціан Цезарейський і Руф Фест Авієн повідомляють, що на Дону (який тоді мав індоіранську назву Танаїс) сусідами савроматів були синди і кіммерійці. Згадка про кіммерійців поряд із синдами може бути опосередкованим свідченням на користь їхніх зв’язків, зокрема й мовних (або, принаймні, тісних сусідських контактів). У контексті зазначеного погляду було запропоновано інтерпретацію назви кіммерійців на основі індійських мов: за цією гіпотезою, ім’я означає «чорноморські».

Однак нині є популярною й інша гіпотеза. Найменування кіммерійців суголосне зі словом кіммарас «степ» у мові хеттів, чия держава у ІІ тис. до н. е. процвітала на території сучасної Туреччини. Згідно із цим припущенням, кіммерійці означає «степовики».

Перейдемо до імен кіммерійських правителів. Форма імені царя Теушпа, як ішлося вище, – іранська. Інший цар, Шандакшатра, має індоіранське (радше індійське, ніж іранське) ім’я. Найскладнішу проблему становить ім’я Тугдамме, однак і воно має іранську інтерпретацію. Слід також підкреслити, що звукове явище, засвідчене у варіантах цього імені (перехід звука д у звук л: Дугдамме – Лигдаміс) властиве іранським мовам.

Таким чином, за всіма відомостями сучасного мовознавства, найвірогіднішою гіпотезою щодо мови кіммерійців є іранська. Така думка співвідносна з інтерпретацією цього етносу як передового загону («воїнського союзу») скіфів.

На думку деяких українських мовознавців, найменування кіммерійців віддзеркалене в назві населеного пункту Жмеринка. Назву другого за величиною міста Вірменії Гюмрі також пов’язують із кіммерійцями.

Таври південного Криму – етнос не менш загадковий, ніж кіммерійці. Зазвичай, вважають, що від них залишилося тільки це ім’я – нижче буде показано, що це не так. Отже, почнемо з назви народу – можливо, вона допоможе наблизитися до розв’язання загадки його мови. Оскільки таври відомі нам передусім із грецьких джерел, то найпростіше звернутися до давньогрецького словника і дізнатися, що тавр означає «бик». Ця сильна й цінна в господарстві тварина могла бути родовим символом (тотемом) племені. Подібні назви племен властиві, зокрема, давнім мешканцям Балканського півострова – фракійцям (що заселяли території сучасних Румунії та Болгарії) та іллірійцям (що мешкали здебільшого в нинішній Албанії). З іншого боку, така назва могла бути перекладом власної таврської назви або грецькою інтерпретацією іншого (подібного за звучанням, але відмінного за значенням) слова з мови таврів.

Дехто припускає, що кримські таври – залишки кіммерійців або що вони були тісно пов’язані (зокрема й у мовному плані) із Західним Кавказом. Ці гіпотези потребують дальшої аргументації. Є спроби інтерпретації їх назви на основі індійських або іранських мов. Наявні в давніх істориків назви скіфотаври, або тавро скіфи мало що дають для розуміння мови таврів: тут можуть мати на увазі і етномовну близькість таврів і скіфів (тоді таври виявляються іранськомовними), або змішання двох різних племен і мов.

Не раз висловлювали припущення про зв’язок таврів із горами Тавр у сучасній Туреччині. Такий зв’язок доволі вірогідний (кримські таври – теж горяни), однак у плані мови він може бути інтерпретований по-різному. По-перше, «бики» могли в переносному значенні символізувати «гори» (міфологічна асоціація рогів тварини з піками гір – порівняймо вислів відроги гори). Традиція пов’язувати міфологічні образи биків і гір може бути дуже давньою саме на території сучасної Туреччини: вважають, що зображення биків у доісторичному святилищі Чатал-Хююк (VII–VI тис. до н. е.) пов’язані з Таврськими горами, видимими зі святилища. По-друге, можна спробувати відшукати мову, де слово «гора» звучить близько до тавр. Це, наприклад, арабська мова, у якій одна з назв гір – тур. Ця назва споріднена з найменуванням фінікійського міста Цор, більше відомого нам під його грецьким іменем Тір. А назва бика в арабській мові – тавр. Гіпотетично можна припустити фінікійську колонію на південному березі Криму (тоді таврську богиню Діву можна порівняти з фінікійською богинею-дівою Таніт, якій теж, як і таврській Діві, приносили людські жертви), однак археологічних доказів цього не виявлено.

Окремі мовознавці вважають, що в основі назви таврів-горян лежить слово тав, що означає «гора» в деяких тюркських мовах. Відповідно, назва таврів у перекладі з тюркських мов означає «гірські люди» (тав «гора», ер «людина»). Однак ця форма є пізньою – давніше вона звучала даг, що не схоже на найменування таврів.

Усупереч поширеній думці про назву таврів як єдине мовне свідчення про них, давньоримський історик Амміан Марцеллін перелічує назви трьох таврських племен – аріхи, сінхи та напеї. Першу назву варто зіставити з назвою приазовського племені арехи, що входило до складу об’єднання меотів. Така схожість може свідчити або про індійську, або про західнокавказьку (споріднену з абхазо-адигськими) мову таврів. (Утім дуже близький за звучанням корінь реконструюють у скіфській мові, що належить до іранської групи – див. нижче.) Третя ж назва дуже нагадує осетинське (отже, іранськомовне) слово нап «рід». (Читач, очевидно, згадав тут назву міста-курорту Анапа, однак і значення цього найменування, і навіть мова, з якої воно походить, залишаються дискусійними – найвірогіднішою є давньогрецька.)

Отже, матеріалів для скільки-небудь певних висновків про мову таврів збереглося недостатньо, однак найбільш вірогідними можна вважати припущення про їх індо-іранську або західнокавказьку мовну належність.

Скіфська мова відома сучасним дослідникам значно краще за кіммерійську або таврську. Збереглося багато десятків власних імен, ідентифікованих як скіфські. Важливу інформацію про звукові особливості скіфської мови («акцент», із яким скіфи вимовляли давньогрецькі слова) отримано з п’єси давньогрецького комедіографа Арістофана «Жінки на святі Тесмофорій». Давньогрецький історик Геродот дав пояснення окремих скіфських слів – ці пояснення з погляду сучасної науки виявилися доволі правильними! На основі ретельного аналізу передусім імен мовознавцями укладений короткий (близько 200 слів) словник скіфської мови.

Один із написів VII ст. до н. е., виконаний анатолійськими ієрогліфами (вживаними в ІІ–І тис. до н. е. на території сучасної Туреччини), фіксує, згідно із сучасним дешифруванням, скіфську мову. Припускають, що напис на срібній посудині, знайденій у скіфському кургані на території Казахстану, також відображає скіфську мову. Знаки цього напису, зазвичай, порівнюють із пізнішими тюркськими рунами. Порівняння цього напису з пакистанською писемністю кхароштхі дало можливість мовознавцям запропонувати такий (доволі гіпотетичний) переклад: «Ця посудина має містити виноградне вино…». Можливо, майбутні відкриття піддадуть сумнівові загальноприйняту думку про те, що скіфи не мали власної писемності.

Традиційно вважають, що скіфи (або, за іншою правописною традицією, скити) – грецька назва етносу, яка давньогрецькою мовою спочатку звучала як скютхай, а згодом як скіфе. Ця сама назва (однак у дещо видозміненій формі) фігурує й у Старому Завіті Біблії: це один із нащадків Ноя, Ішкуз, ім’я якого пізніше було неправильно прочитане як Ашкеназ. В інших давніх близькосхідних джерелах скіфів називають ашкуза або ішкуза.

Неодноразово починаючи з XVIII ст. й до недавнього часу пропонували пояснення назви скіфи (скити) на основі різних слов’янських слів, однак такі інтерпретації перебувають поза межами точної науки.

Самоназвою скіфів (автоетнонімом) уважають форму сколоти. Однак ця назва насправді має спільне походження з попередніми: від первісної форми скуда походить назва сколотів (одна з найбільш примітних особливостей скіфської мови – перехід звука д у звук л). Припускають, що ця назва означає «лучники». Більше того, збереглося давньогрецьке повідомлення про саме таке значення імені скіфів! Цікаво, що в новітній європейській науці першим, хто визначив скіфів як «лучників», був знаменитий філософ, математик і мовознавець Г. В. Лейбніц, який далеко випередив свій час відкриттями в багатьох науках, зокрема й у мовознавстві.

Незважаючи на, здавалося б, повну ясність цього питання, запропоновані й інші інтерпретації назви скіфів. Це «ті, що носять гострі шапки», або «ті, що відділилися».

Загальновизнаною є нині думка про належність скіфської мови до іранської групи індоєвропейських мов. Це означає, що її близькими родичами є авестійська, тобто мова «Авести» – зібрання священних текстів давньоіранської релігії сонцепоклонників (зороастризму – послідовників пророка Заратуштри, якого греки називали Зороастром). Інша родичка скіфської – давньоперська, тобто мова клинописних написів перших іранських царів (Кіра, Дарія та ін.). Авестійська і давньоперська мови існували приблизно в той самий час, що й скіфська. Найближчою до скіфської сучасні дослідники вважають бактрійську мову, яка колись була поширена на сусідніх територіях Таджикистану, Узбекистану та Афганістану. Із сучасних мов найближчою до скіфської вважають мову пуштунських племен Афганістану (пашто). Поширена раніше думка про найтісніші зв’язки скіфської мови із сучасною осетинською мовою Кавказу нині піддана критиці (див. нижче).

Водночас із наявністю окремої самоназви, скіфи, як свідчать збережені давніми греками їхні імена Аріапіф, Аріант, відносили себе до ширшого кола арійських народів – так називали себе давні індоіранці (звідси назви предків осетинів алани і держави Іран).

Поряд із тим були висловлені припущення про зв’язок мови скіфів із тюркськими або кавказькими мовами. Ці гіпотези не є загальновизнаними. Принаймні, наявність у складі скіфського етносу носіїв не тільки іранських, а й кавказьких, тюркських (і навіть монгольських) і, що найважливіше для правильного розуміння історії України, слов’янських мов не можна виключати. Відомий український археолог Віктор Петров припускав, що скіфи говорили окремою (не іранською, однак належною до індоєвропейської родини) мовою, але ця думка також не дістала підтримки в сучасній науці. Навпаки, становить значний інтерес припущення про можливість впливу на скіфську мову з боку індійських (індоарійських) мов, у давнину поширених на узбережжі Азовського моря (синди і споріднені з ними племена).

Зважаючи на величезну територію поширення скіфів – від України до Монголії та Китаю, їхня мова не могла залишатися єдиною, вона мала поділятися на варіанти (діалекти). Однак відомо, що кочові народи (як, наприклад, носії багатьох тюркських мов) можуть залишатися довгий час дуже подібними за своїми мовами – на відміну від осілих землеробських і особливо гірських народів. Сучасні дослідники дедалі частіше говорять про скіфські мови, ніж про одну мову. Давньогрецькі автори відзначають існування різних скіфських племен, що дає змогу з великою вірогідністю припускати певні мовні відмінності.

Раніше дослідники припускали існування групи скіфо-сарматських діалектів, уважаючи скіфську і сарматську мови близькоспорідненими, другу – продовженням першої. Однак тепер більш детальні й поглиблені дослідження привели сучасних мовознавців до висновку, що це не так: сарматська мова не була продовженням скіфської. Звукові явища, які відбувалися в цих мовах, відмінні. Отже, за сучасними поглядами, мова скіфів не була предком сарматської мови та її нащадків – аланської й осетинської мов. Нині скіфську мову визначають як «південносхідноіранську» (йдеться про її місце в групі іранських мов, а не про територію держави Іран).

Коли виникає скіфська мова, від якого часу про неї можна (хоч і дуже гіпотетично) говорити як про окрему мовну одиницю? За повідомленням давньогрецького «батька історії» Геродота, скіфське царство утворилось у XVI ст. до н. е. Деякі археологи пов’язують цю дату з початком (хоч і трошки давнішим) так званої зрубної культури (названої так через поховання у зрубах), яку вважають за мовою іранською. Носії цієї культури використовували якийсь спосіб запису інформації (досі не розшифрований, і навіть тип запису поки що не зрозумілий), що міг бути далеким попередником скіфського письма, про яке йшлося вище. Однак не виключено, що скіфська мова має на території України значно глибше коріння – за деякими припущеннями, носії всесвітньовідомої трипільської культури (що існувала на території України, Молдови та Румунії в VI–IV тис. до н. е.) також могли говорити індоіранською мовою або мовами.

Скіфськими вважають такі назви, як Борисфен (давня назва Дніпра, що може означати «найбурхливіший»), Тирас (давня назва Дністра, може означати «могутній»). Назви значних річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, де міститься індоіранський корінь дану «вода», також можуть бути скіфськими. Саме до скіфської мови уналежнюють запозичене багатьма сучасними мовами слово сатрап, що первісно означало «намісник» (провінції в Перській імперії). Відзначають вплив скіфської мови на фракійську, що підтверджує археологічні відомості про зв’язки скіфів і фракійців (за іншою правописною традицією, траків). Деякі сліди впливу скіфської мови знайдені в молодшій частині давньоіранської священної книги «Авеста».

Для розуміння глибинних витоків української мови важливою є інформація про походження українського звука г (відсутнього у праслов’янській мові, з якої походить українська) з іранських мов. Взаємодія слов’янських мов із іранськими тривала й після розпаду праслов’янської єдності у V ст. до н. е. (детальніше див. нижче). Так, серед імен (і образів) язичницьких богів Київської Русі Хорс і Симаргл є з походження іранськими, а Сварог – навіть індійським (запозиченим, очевидно, від синдів – індоарійського племені, що на початку нової ери мешкало в районі Азовського моря).

Нарешті, якщо спробувати знайти спільне мовне джерело для імен трьох братів – легендарних засновників Києва – Кий, Щек та Хорив, то воно також виявиться іранським. У вірменському варіанті легенди про заснування Києва Кий має дещо інше ім’я Куар, тотожне імені гуннського бога грому. В основі цього імені – іранське слово хвар «сонце» (це саме слово – джерело вищезгаданого імені язичницького бога Хорса). Імені Щек у вірменській легенді відповідає Мелтей, котре тлумачать як «змій», – це іранський дракон Аждахак. Нарешті, Хорив своїм іменем нагадує назву давньоіранської священної гори Харайва. Отже, троє братів утілюють три рівні космосу – верхній, небесний світ (сонце), середній, земний світ (гора) та підземний світ (змій).

Незважаючи на те, що скіфський період – дуже яскрава сторінка передісторії України, у сучасній Україні дослідження скіфської мови майже не відбуваються. Але варто сподіватися, що це – справа майбутнього.

Фракійська мова могла бути не єдиною, а поділятися на численні діалекти або навіть окремі мови, серед яких виділяють передусім дакійську – мову даків (ім’я знаменитого вождя даків Децебал означає «цар даків»). Низка дакійських слів збереглась у румунській мові. Вірогідно, стародавні греки та римляни називали фракійцями складний конгломерат племен і мов, окремі з яких виявляють, зокрема, вірменські паралелі. Так, фракійське плем’я гети, що мешкало по обидва боки Дунаю, своєю назвою нагадує вірменське слово гет «річка», тоді як назва даки пов’язана з позначенням землі. Отже, були «суходольні» і «річкові» фракійці, але не тільки: назва ще одного фракійського племені беси пов’язана зі словом бескид «гора» і назвою гір Бескиди. Назва іншого фракійського племені одриси також означає «гірські». Бачимо, що найменування різних фракійських племен підпорядковані єдиному принципові й відповідають територіям їхнього розселення.

Від фракійської мови збереглися численні імена людей, назви географічних об’єктів та декілька неоднослівних написів – тому сучасні мовознавці знають багато десятків фракійських слів, але мінімально знайомі з граматикою цієї мови. Раніше суто умоглядно вважали, що фракійська мова могла бути близькою до албанської, грецької або фригійської (остання – мова легендарного царя Гордія, що зав’язав гордіїв вузол, і зовсім не легендарного Мідаса – знайдений його надмогильний пам’ятник). Однак виявилося, що ці зв’язки мінімальні, а найближче фракійська мова споріднена… з балтійськими – литовською та пруською (остання вже декілька століть є мертвою)! Пояснюючи такі зв’язки, легше припустити переселення з півдня на Балтику, ніж навпаки. Тим паче, що латиська та литовська мови успадкували давню назву фортеці (литовське піліс, латиське пілс), спільну з грецькою (поліс – спочатку «фортеця» й уже потім «місто») та індійською (пур). На Балтиці фортеці з’являються значно пізніше, ніж на півдні. Таку саму назву фортеці можна бачити у фракійській назві міста Пулпулдева (сучасний Пловдив у Болгарії – назва збереглася від фракійської мови). Немало археологів і мовознавців вважає, що носії знаменитої трипільської культури спілкувалися саме фракійською мовою. Контакти фракійців зі слов’янами засвідчені не тільки згаданою назвою болгарського міста, а й, наприклад, іменем матері бога Діоніса Семела, близьким до слов’янського слова земля, і епітетом самого Діоніса Сабадзіос, близьким до слов’янського слова свобода (римляни називали цього бога Лібер – «Вільний»).

Кельтські мови в передісторичній Україні були поширені з заходу і півночі до Дніпра, що відображено в окремих найменуваннях (наприклад, назву бойків як етнографічної групи українців виводять від назви кельтського племені боїв, звідки й інша назва Чехії – Богемія).

У праслов’янській мові (поширеній і на території України – див. нижче) виділяють низку слів, які могли прийти з кельтських мов, а саме: багно, брага, кліть, корова, ліки, лютий, сало, слуга, тісто, яблуко, яма та ін. Як бачимо, тут і елементи навколишньої природи, і споруди, і їжа, і соціальні функції, що свідчить про широку різнобічну взаємодію давніх слов’ян із кельтами. Деякі з наведених слів викликають подив: адже предки слов’ян мали використовувати в господарстві корову задовго до контактів із кельтами! Таке запозичення можна пояснити тільки сакрально-культовими чинниками – згадаймо священну роль корови в ірландській традиції, яка зберегла численні архаїзми кельтської культури. До слів культової сфери слід уналежнити й яблуко – кельтський культ священних яблук відомий із міфології (легендарний Аваллон – «яблучний» острів). Утім серед мовознавців немає єдності щодо визначення того, які запозичення можна вважати достовірно кельтськими.

Окремі місцеві назви (передусім найменування річок) гіпотетично свідчать про те, що в окремих місцевостях передісторичної України могли мешкати балтські, фінно-угорські та кавказькі за мовою племена. Так, наприклад, притока річки Ворскла має назву Полузір’я, що може гіпотетично свідчити про значення назви основної річки «зірка». А в грузинській мові варсквлаві означає «зірка». Та коли могла з’явитися в Полтавській області така назва – моделі зв’язків із Кавказом можна будувати для періодів від неоліту (можлива участь Кавказу в первісному поширенні на території України продуктивного господарства) через епоху бронзи (кавказькі зв’язки катакомбної культури) до періоду Київської Русі (кавказці у війську князя Мстислава – брата Ярослава Мудрого). Однак, на відміну від звичайних слів (загальних назв), для яких ми знаємо звучання і значення, дослідження власних назв має істотну перешкоду: ми маємо справу тільки з формою, не знаючи її значення. Тому на такому матеріалі висновки завжди залишаються доволі гіпотетичними. До того ж такі свідчення дуже важко датувати.