Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Фактично створюється не лише життєвий простір, а простір із інфраструктурою, спрямованою на сполучення із іншими регіонами, з одного боку, і захищеною від зовнішнього простору, з іншого. Відмінним є і культурний шар чорноліських і ранньоскіфських городищ. Якщо чорноліські укріплені городища майже не мають культурного шару або мають дуже слабку насиченість археологічними знахідками, то ранньоскіфські городища не просто мають шар, а мають різне функціональне призначення різних частин городища. Найкраще це простежено на найбільшому – Більському городищі, якому приписують найменування геродотівського міста Гелона. Там, в окремих частинах городища, жили ремісники різних професій, торгівці, цілком закономірно, що обряди і релігійні культи також обслуговувались у окремій частині цього гігантського поселення. Ремісні осередки і імпортні речі, як індикатор торгових відносин, є на всіх більш-менш досліджених ранньоскіфських городищах.

Як ми вже зазначали, найкращим етноіндикатором археологічних культур, належних суспільствам, що не переступили поріг цивілізації, є ліпна кераміка. В питанні етнічної належності чорноліських і ранньоскіфських городищ вона радше свідчить на користь різного походження їхніх мешканців. Якщо на чорноліських пам’ятках найхарактернішою рисою є яскрава добре випалена і оздоблена орнаментом тотожна східногальштатським пам’яткам чорно- і буролискована столова і тарна кераміка, то на ранньоскіфських – це передовсім керамічний комплекс, характерний для північних пам’яток, як-от Хотівське городище чи Кругле або Мале Ходосівське, виникнення яких припадає на час не пізніше кінця VII ст. до н. е. Їх керамічний комплекс є місцевим, похідним від культур доби бронзи тшинецького кола і східних варіантів лужицької культури Центральної Європи.

Тобто близько кінця ХІІ ст. до н. е. біля південної межі лісостепу почали з’являтися пам’ятки, пов’язані із колом культур східного гальштату, однією із особливостей яких було будівництво поруч із поселеннями невеликого городища у важкодоступному місці. Неінтенсивна наповненість культурного шару цих городищ археологічним матеріалом і наявність у ньому речей культового характеру свідчить про використання цих городищ як схованок під час воєнної небезпеки і їх сакральне значення, близьке до святилищ.

Власне, присутність божества під час небезпеки і є основним фактором захисту для релігійного суспільства. Таку ж функцію виконували городища і в культурах східного гальштату. Єдиною відмінністю, яку не можна не брати до уваги, між власне гальштатськими і чорноліськими пам’ятками є кухонна кераміка, яка продовжує свою лінію від білогрудівської.

Кухонна кераміка є надзвичайно традиційною за всіх часів, адже вона пов’язана із процесом приготування їжі і, власне, стравами, тобто сферою діяльності, яка є традиційно жіночою у «варварських» культурах. Із формою кухонного горщика пов’язана форма і розмір печі для приготування їжі, особливо нижня, придонна частина посудини, якою горщик поміщався на черінь печі. Наявність кришки для кухонного горщика свідчить про те, що піч, швидше за все була закритою із димовідводом, а цього явища як раз не спостерігається для чорноліської культури принаймні Подніпров’я. Це свідчить про те, що частина населення на чорноліських пам’ятках, і, передовсім, жіночого населення мала місцеві корені.

Після пожеж середини VIII ст. до н. е. частина чорноліських городищ і поселень жаботинського типу продовжила існування. Можливо, через певний період запустіння на низці пам’яток життя відновлюється. Але матеріальний комплекс там представлено вже іншими типами, характерними для північної зони порубіжжя лісу і лісостепу, як то на Хотівському городищі.

Ці пізні шари чорноліських городищ і поселень жаботинського типу загалом непотужні, хоча представлені саме житловими комплексами, а не слабкими шарами городищ святилищ-схованок чорноліської культури. Згодом, уже в VI ст. до н. е., життя на них повністю припиняється. Натомість у незначній віддаленості від них виникають нові городища, або ж старі пам’ятки стають частиною нових укріплень набагато більших городищ, і цього разу це городища-гіганти ранньоскіфського часу.

Логічно припустити, що виникнення лісостепових городищ у Центрально-Східній Європі пов’язано із тими самими процесами, що відбувалися у всій Європі. Насамперед йдеться про формування системи торговельних шляхів, якими за раннього гальштату поширювалася сировина і вироби із бронзи, а в пізніший час значно більший асортимент імпортів, як ми бачимо, спектр яких протягнувся від Каспію і Волги на сході до Альп на заході. У Північному Причорномор’ї на зламі бронзової і залізної доби і в пізніший час можна говорити про два етапи цього процесу. Перший із них пов’язаний із чорноліською культурою, і, можливо, є продовженням процесів доби фінальної бронзи у Балкано-Карпатті.

Другий починається із появою в регіоні новочеркаських пам’яток, пов’язаних із проходом зі сходу на захід чергових кочових племен, або з ранньоскіфського часу, наслідком чого і є, найімовірніше, сліди пожеж і припинення життя на південній смузі чорноліських лісостепових городищ і поселень жаботинського типу.

У цей період виникають городища-гіганти, які в своєму плануванні і організації життєвого простору вже містять початки урбанізації у європейських племен. Розташування як городищ першого етапу, так і другого на берегах великих річок або їх судохідних приток вказує на водні шляхи – як основні для пересування, зокрема і з метою торгівлі, аж до появи в степу кочовиків, які, опанувавши нові території, почали виконувати роль своєрідних медіаторів між лісовими племенами Європи і морським узбережжям, що належало грецьким містам-державам.

Некрополі, належні тому чи іншому городищу, не завжди вдається виділити. Для пам’яток чорноліської культури питання поховального обряду загалом не дуже добре розроблені. Вважається, що це можуть бути кремації в безкурганних похованнях, які дуже важко віднайти візуально по формальним ознакам у місцевостях, вкритих лісами. Але відомі і інгумації з використанням каміння в поховальних спорудах, як підкурганні, так і без насипів. У дністоровській групі пам’яток відомі колективні поховання.

Для ранньоскіфського часу найбільшою проблемою є вирізнення поховань місцевого населення і скіфських із загального масиву, адже більшість могильників цього часу вже має курганні насипи і велику кількість речей різного походження (місцевого, скіфського, кельтського, еллінського тощо) у інвентарі. Допускаючи наявність принаймні у Побужжі і на Правобережжі Дніпра поховань, що належать до ілірійської поховальної традиції, чи то так званих трерів – мешканців пруто-дністровського міжріччя, варто припустити, що тільки в V ст. поховальний обряд лісостепового населення відносно вирівнюється. Для цього часу і наступного століття тут відомі як курганні некрополі, що містили поховання і скіфської і місцевої еліти, так і ґрунтові могильники, належні лише місцевому населенню.

Припиняють існування городища-гіганти, засновані в ранньоскіфський час, по-різному. Можна говорити, що північні пам’ятки порубіжжя із лісом зникають у ІV ст. до н. е., а південніші пам’ятки в районі Канева існують і в ІІ ст. до н. е. Південна лінія городищ Побужжя і Подніпров’я, освоєна ще за доби пізньої бронзи, існує у IV ст. до н. е. Подністровські пам’ятки Непоротівської групи – єдині, що не зазнали повної зміни населення, існують і за скіфського часу, щоправда, вибірковість публікацій цих пам’яток не дає змоги назвати навіть приблизну дату припинення життя на цих пам’ятках.

Достеменно не відомо про причини припинення життя на городищах-гігантах, оскільки вони наразі недостатньо досліджені. Подальша доля їх населення, імовірно, пов’язана вже із пізньоскіфськими пам’ятками і хорою античних міст Північного Причорномор’я у нижніх течіях Дніпра, Дністра і Бугу.

Країна таврів

Евеліна Кравченко

Сьогодні ми називаємо давній Крим Тавридою, країною таврів. Почалася ця історія ще за Гомера. Іфігенію, доньку грецького царя і наречену героя Ахілла, греки принесли в жертву богу Посейдону під час плавання до Іліону, відомого ще як Троя. Ті події, що відбулися близько 1200 р. до н. е., відомі нам як Троянська війна, оспівані аедом, співцем давньої історії Еллади Гомером у гімнах «Іліади». За легендою, богиня Артеміда викрала дівчину з-під жертовного ножа, поставивши замість неї білу лань. Дівчину ж богиня перенесла до свого святилища у Тавриді – землі таврів, де та приносила в жертву всіх греків, які потрапляли в ці землі. Згодом Орест, брат Іфігенії, викрав її у таврів разом із ідолом Артеміди, і привіз до Авліди, що у Елладі, де жриця Артеміди доживала свій вік. Довга піщана коса на узбережжі Понта Евксинського (Чорного моря) називалася Ахиллів Біг. На думку давньогрецьких картографів, саме по ній біг Ахілл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна її назва – Тендрівська коса, що в Миколаївській області. Острів Левке (з давньогрецької – Білий), дарований богами Ахіллу після смерті, нині називається Зміїним, що в Одеській області.

«…Він називається також Ахілловими Бігом (Білий берег), оскільки в той час як Ахілл сватався за Іфігенію і вона була привезена заради нього в Авліду, внаслідок лиха, що трапилося під час плавання еллінів до Іліону, захотіли принести її в жертву за успішне плавання, але Артеміда вхопила її і принесла до Скіфської місцевості до таврів, а закоханий Ахілл ішов за нею і супроводжував до того острова, що називається Білим» [Схолії до Піндара (VІ–V ст. до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)].

«…Іфігенія: Але Артеміда викрала мене у ахейців, давши замість мене лань, і перенесла по світлому ефіру, оселила мене в цій землі таврів, де царює над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкі ноги, подібно до крил, отримав таке ім’я за швидкість ніг. Він поставив мене жрицею в цьому храмі, де такими звичаями насолоджується богиня Артеміда на святі, одне ім’я якого прекрасне, а про інші промовчу, боючись богині. За звичаєм, що і раніше існував в цій країні, я приношу в жертву всякого елліна, який прибуває до цієї землі. Я освячую жертву, а таємничим убивством її всередині цих чертогів богині, займаються інші» [Еврипід. Іфігенія в Тавриді, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41].

Так воно було більше трьох тисяч років тому чи не так – ніхто не в змозі достеменно відповісти на це питання. Фрідріх Ніцше, один із найкращих знавців античної філософії, зазначав, що культура може розвиватися лише у окресленому міфом горизонті. Антична література має чимало варіантів цього міфу, але це усе сформувало світогляд еллінів і створило врешті ойкумену. Для елліна ойкумена була чимось більшим ніж наше поняття «батьківщина». Морський народ, що створював свій світ шляхом розселення або виведення власних колоній, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога елліна. Еллінів, які побували на нових землях, вважали героями. Згодом, коли після Троянської війни минули століття, греки не боялися плисти Негостинним – Авксинським Понтом у холодні землі Північного Причорномор’я, де панували «варвари» скіфи і дикуни таври, і засновувати нові міста, бо там вже побували їх герої – Ахіллес, Геракл чи Іфігенія. Усі ці давні оповідки лишили слід на давніх мапах – періплах і перієгессах. Таврикою, або землею таврів Геродот називає гористу частину Криму на півдні, що тягнеться у напрямку до східного вітру. Закінчується геродотівська Таврика скелястим півостровом, що нині називається Керченським. Гекатей Мілетський, опис Європи якого передує написанню Геродотом «Історій», змальовує Таврику півостровом у формі скіфського лука і згадує там місто Керкінітіду (сучасна Євпаторія). І тільки Псевдо-Скілак, автор IV ст. до н. е., який жив уже після Геродота, згадує у Тавриці емпорій Херсонес. Геродот в оповіді про Таврику наводить легенду про Іфігенію і згадує верховну богиню таврів – Діву або Партенос, у якій вгадується вже знайома нам Іфігенія.

«…Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямку до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Керкінітіда. Звідси і далі в країну, що тягнеться вздовж моря і яка є гірською і заходить у Понт, залюднює плем’я таврів до півострова, що називається Скелястим. Цей півострів заходить у море в напрямку до східного вітру… Місце, що його посідають таври в Скіфії, схоже на те місце, яке посідало би на мисі Суніон, від дему Торіку до дему Анафлістів, якесь інше плем’я, а не афіняни… Те що я кажу, тут має значення, коли можна порівнювати мале з великим. Отака країна ця Таврика» [Геродот. «Історія», (V ст. до н. е.) Herod., IV, 99].

Але ж ми, за даними археологічних розкопок, нині знаємо, що Партенос була верховною богинею не таврів, а Херсонеса Таврійського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятівниця і заступниця у херсонеських декретах, її ім’ям клялися у вірності державі херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цілі цикли міфів, патронатка одного з найбільших полісів Північного Причорномор’я повинна була мати грандіозну храмову центральну споруду і чимало невеликих храмів. Геродот і пізніші автори згадують храм Діви у Тавриці, але чіткої локалізації його ніхто не наводить. Імовірно, що жоден з авторів не бував у Тавриці, а записи лишилися із оповідок моряків і негоціантів. Чи бачили храм мандрівники, також є питанням, на яке не має відповіді.

Справді, не так багато писемних джерел дійшло до нас про кримську давнину. Але ж на те і існує археологічна наука, щоб відповідати на ненаписані запитання.

Крим – це Таврида, Таврика і Таврія, потім – Сари Кирим. Про нього писали чимало, писали правдивого і міфічного ще від часу падіння Трої. Першою згадкою кримської землі у світовій літературі і, відповідно, історії традиційно вважається фрагмент із «Одіссеї» Гомера з описом лестригонського міста Телепіла, де «пастир пастиря зве, загоняючи худобу, а той відповідає, вже виганяючи».

«Вираз “близькі шляхи ночі і дня” деякі розуміють не тільки в місцинному значенні, тобто, що нічне і денне пасовиська лежать, як мовлено, поблизу міста, чому і чабани, як мовлено, вітають один одного, але і часовому, тобто, що впродовж деякого часу там бувають дуже короткі ночі. Тому і нелегко, можливо, кому-небудь упродовж однієї частини ночі достатньо відпочити, а в другу частину пасти худобу, тому що з початком ночі близько сходиться і схід сонця, короткий час перебувшого під землею. Тому людина, що може вдовольнитися коротким сном, заробляє там вдвічі. Таке математичне пояснення першим дав, кажуть, Кратес, що запропонував гіпотезу про короткість тамтешніх ночей і сказав, що лестригони живуть під головою Дракона, що знаходиться серед зірок над ними; Арат також сказав, що вона знаходиться там, де “кінці заходу і світанку змішуються один з одним”. Тому і кажуть, що день більший, а ніч коротка. Зворотне тому явище у кіммерійців, у яких міф складає багатодобові ночі. Тому, оскільки в Лестригонії схід сонця близький до заходу і ніч дуже коротка внаслідок близькості до дня, поет правильно сказав, що шляхи ночі близькі до шляхів дня» [Евстафія, архієпископа Фессалоніки, пояснення до «Одіссеї» Гомера, (XII–VI до н. е. – ІІ пол. ХІІ ст. н. е.), Eusth., Schol. ad Hom., Od., X, 86 (S.1649, fr.27)].

Побачив у цьому фрагменті опис кримського берега із Балаклавською бухтою французький вчений-мандрівник Дюбуа до Монпере.

«…Звідси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригніченим серцем. Згасала бадьорість людей від тяжкої греблі за нашою ж дурістю, оскільки не з’являвся більше подорожній вітер. Шість діб однаково пливли ми ночами і вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного міста, лестригонського Телепіла, де пастир пастира кличе, коли загоняє худобу, а той відповідає, вже виганяючи. Там безсонна людина отримала б надвійну плату – одну за випасання волів, а другу – за випасання сріблясто білих овець, оскільки близькі там шляхи ночі і дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якої з обох боків суцільно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя і вузький вхід, тут всі направили в середину округлені судна. Вони були прив’язані близько одне до одного всередині глибокої бухти, оскільки ніколи в ній не піднімалася хвиля ані велика, ані мала, а було навколо світле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабіч бухти, там, на закраїні, прив’язавши причали до скелі, а сам, піднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядіти місцевість]. Не було там видно справ ні волів, ні людей, і бачили ми лише дим, що піднімався з землі» [Гомер, «Одісея», (ХІІ–VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77–99].

Ще один міфічний народ – лестригони, вплелися у вінок кримської міфології. Досі не вщухли дискусії з приводу правомірності співвіднесення цього античного тесту, записаного набагато пізніше за події Троянської війни, із реальним шматком суші біля Балаклави. Але ж за Гомером ішли послідовники. Минаючи цілий сонм схоластів, зупиняємося на батькові історії Геродоті і великому трагікові – Евріпіді. Ми любимо припускати, чи могли давні письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, які вони описували. Зазвичай, відповідь є негативною, і навіть їхні сучасники часто-густо критикували логографів і звинувачували у незнанні предмета, який ті описували, бажанні прикрасити свої оповіді всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Тавриці, але користувався оповідками моряків. Його сучасник Еврипід поклав на папір давню грецьку легенду і подарував світові трагедію «Іфігенія у Тавриді». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотівській Тавриці відбувалися легендарні події, чи це просто давній міф про якусь землю предків. Але ж саме Партенос, Артеміда Таврополос була головною богинею і покровителькою одного з найбільших античних полісів Таврики – Херсонеса. Після описів греків були і інші, але досі найбільше зацікавлення викликають саме античні тексти.

Власне, на античних авторів спирався і вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним із перших описав кримські старожитності. Поява європейських учених на Сході Європи і в Криму, зокрема, не була випадковою. Як згадують інші мандрівники, обізнані із ситуацією, як-от англійка Холдернес, це було пов’язано із інтересом Наполеона до цих земель і, можливо, навіть його планами відновити кримськотатарську державність.

Принаймні, саме після мандрів європейців Дюбуа до Монпере і Петра Симона Палласа кримські старожитності стали предметом вивчення істориків давнини. Власне, їх описи були першими науковими систематизованими роботами по кримській археології. Більшість із описаного ними – це були кинуті фортеці-ісари кримських готів, венеціанців і генуезців, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300–350 років до цього це були цілком процвітаючі держави. Але французи лишили і описи давніших руїн. Насамперед це той самий, згаданий Псевдо-Скілаком, Херсонес.

Поруч із Херсонесом завдяки античним авторам відразу виник образ Партенос. І згодом, уже після війни з Наполеоном, російська аристократія, що дедалі частіше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своїх путівниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму із старожитностей – це храм Діви або Партенос. Зараз можна тільки припускати, але цілком можливо, що акцент на цьому міфі було поставлено відправленим у чергове заслання О. С. Пушкіним у кількох віршованих рядках.

Отже, більше двох із половиною сотень років археологічних пошуків нараховує історія досліджень Криму. Наприкінці ХІХ ст. ентузіасти-краєзнавці Д. О. Шпак і М. М. Печонкін зібрали на Гераклейському півострові доволі цікавий матеріал, не схожий на античні чи середньовічні старожитності. Це була ліпна лискована кераміка із орнаментом, іноді заповненим білою пастою, крем’яні ножі, різноманітні кістяні знаряддя, кам’яні зернотерки. Усі ці старожитності було визначено доісторичним часом. На початку ХХ ст. дослідженням так званих кримських дольменів – могильників кам’яних скринь, розташованих на схилах кримських гір, зайнявся М. І. Репніков. Він ототожнив ці пам’ятки із легендарними таврами слідом за Дюбуа де Монпере і датував їх добою раннього заліза. В 1926 р. у невеличкій науково-популярній статті, присвяченій своїм дослідженням доісторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба і поблизу Нейзацу Г. А. Бонч-Осмоловський навів доволі цікавий матеріал, відмінний від досліджуваного ним матеріалу шару доби каменю. Це так само, як і на Гераклейському півострові, була лискована ліпна кераміка, вкрита орнаментом, іноді заповненим білою пастою. За місцем знахідки цю виділену культуру дослідником було названо кизил-кобинською.

Зараз через століття ми виділяємо три періоди в цій культурі – старший дотаврський, молодший дотаврський і таврський. Із цих назв зрозуміло, що з таврами пов’язується лише останній період культури. Виходячи із твердження, що найстійкішою етнічною ознакою для «варварських» суспільств є кераміка, дуже небагато нащадків мешканців поселень дотаврських періодів кизил-кобинської культури лишилося на початку таврського періоду. Загалом матеріальний комплекс і передусім посудні набори таврського періоду відповідають синхронним пам’яткам суміжних регіонів – Північного Кавказу, Передкавказзя і Кубані, Подоння, Дніпровського Лівобережжя і Середнього Подністров’я. Така «мішанина» в посудних наборах, ймовірно була наслідком якогось катастрофічного демографічного явища на Півночі Причорномор’я, пов’язаного із початком скіфського панування в регіоні, і, власне, приходом наступної хвилі кочових племен, відомих за пам’ятками новочеркаського типу. Принаймні зараз можна говорити про складання «образу» культури вже на початок VII ст. до н. е. і з того часу кардинальних змін у типології матеріального комплексу кизил-кобинської культури вже не відбувалося аж до її зникнення. Тобто саме це населення греки, засновуючи свої міста в Тавриді, через століття назвуть таврами. Таврський період поділяється таким чином на два етапи – ранній і пізній. Ранній (середина VIII – середина VI ст. до н. е.) – це час складання культури таврів, освоєння ними території кримських передгір’їв і гір. Пізній (середина VI – кінець IV/III ст. до н. е.) – час співіснування зі скіфами на півночі і грецькими містами на узбережжі. За таврського періоду формується три основні групи пам’яток таврів – західна, центральна і східна. Західна – це басейн річки Чорна, центральна тяжіє до середньої течії Салгіра (район нинішнього Сімферополя), східна міститься в горах у верхів’ях річок Зуя, Біюк- і Кучук-Мускомія. Можливо, існувала ще й південнобережна група, але вона дуже погано досліджена, тому ані про її хронологію, ані про характер поселень нічого наразі сказати не можна. Західна група – найстарша в культурі, власне, з неї і розпочалася кизил-кобинська культура в ХІІ ст. до н. е. Її основне поселення Уч-Баш зникає на початку таврського періоду. Замість нього в долині річки Чорна з’являється чимало невеликих поселень із доволі бідною матеріальною культурою, а в верхів’ях річки – могильники кам’яних скринь, цвинтарі, полишені населенням долин Чорної річки – Інкерманської, Каракобинської та ін. Зникає кизил-кобинська культура в цій групі разом із інтенсифікацією контактів із греками Херсонеса в середині – третій чверті IV ст. до н. е. У другій чверті IV ст. до н. е. поселення таврів пересуваються із передгір’їв і гір до кордонів хори Херсонеса. Якимось чином це населення було задіяне в економіці античного полісу. Проте частина поселень лишалась у передгір’ях. Такі контакти призвели до суспільного розшарування в середовищі таврів, що видно за розвитком їхніх некрополів впродовж IV ст. до н. е. Явище суспільного розшарування, коли із цивілізованими греками контактує лише верхівка племені, збагачуючись від цих контактів, а решта населення критично бідніє, простежено не тільки на хорі античних міст Криму, а й поблизу античних центрів Західної Європи. Як наслідок – наприкінці IV ст. до н. е. в західній групі пам’яток вже нема поселень із специфічною етнічною рисою таврів – чорно- і буролискованою керамікою із врізним орнаментом, заповненим білою пастою. Натомість з’являються поселення із керамічним комплексом пізніх скіфів, з якими асимілювали і залишки таврів.

Центральна група – найбагатша в культурі Таврського періоду. Її населення, ймовірно, найбільше від інших контактувало саме із скіфами, адже вздовж Салгіра пролягав один із основних степових шляхів із Боспору (Керченського півострова) до Перекопу. Вона датується від зламу VIII/VII ст. до н. е. аж до кінця ІІІ ст. до н. е. Одним із останніх поселень таврів було невеличке селище на місці Неаполя Скіфського, проте між зникненням цього поселення і появою власне Неаполя в ІІ ст. до н. е. минув певний час.

Найгірше вивченою групою є східна, розташована на північно-східних схилах Кримських передгір’їв. Вона виникла в другій половині VIII ст. до н. е. або на початку VII ст. до н. е., ймовірно, із залишків населення молодшого дотаврського періоду і мігрантів із Передкавказзя внаслідок появи в Причорномор’ї кочівників-новочеркасців. У IV ст. до н. е. пам’ятки цієї групи просуваються ще далі в гори, де зберігаються дуже архаїчні риси орнаменту на парадному посуді таврів. Проіснувала група доволі довго – до ІІ ст. до н. е. досить глибоко в горах, трансформувавшись у так званий східний або айвазовський локальний варіант культури, що зазнав впливу культур Таманського півострова. Частина населення, ймовірно, асимілювала із кочівниками, вже в IV ст. проявившись на пам’ятках типу Кринички.

Таври господарювали в своїх долинах на невеликих поселеннях, невеликі наземні будинки, вкриті очеретом, слугували прихистком від негоди як їм, так і їхній худобі. Превалюючою ланкою господарства було відгінне (яйлажне) скотарство, але вони знали і землеробство, щоправда, доволі примітивне. Ремесла, вірогідно, розвинені не були, проте столова кераміка вже в V ст. до н. е. стає якісно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Східна група пам’яток, найімовірніше, була утворена за участі ковалів-залізоробів, оскільки одне з найраніших відомих поселень цієї групи (Сеферек Коба) якраз і виникло поблизу родовища залізної руди як металургійний центр.

Загалом зникнення кизил-кобинської культури і таврів як народу, який асоціюється з її останнім періодом, пов’язано із процесом складних економічних відносин із греками і скіфами. І, якщо як компонент таври асимілювали в пізньоскіфському суспільстві, то подальших їхніх слідів у грецькому суспільстві наразі достеменно встановити не вдалося.