Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Парламентські вибори 1928 року

Вибори 1928 р. – своєрідний індикатор зрілості політиків національно-державницького табору та й усього українського населення Західної України. Як і вибори 1922 p., вони мали характер плебісциту. Для польської сторони вибори мали ствердити, насамперед, територіальну цілісність держави і засвідчити підтримку політики уряду Юзефа Пілсудського. Особливістю голосування стала участь у ньому населення Східної Галичини на відміну від бойкоту 1922 р. Саме в період парламентських виборів консолідаційні процеси у краю досягли піку.

Польські владні структури дуже ретельно готували політичну програму до парламентських виборів. Особливу увагу було звернено на Західну Україну. Завдання польських місцевих державних органів, партій та організацій полягало в досягненні максимальної кількості мандатів на цій території, запобіганні згуртуванню українських партій. У Варшаві 10 листопада 1927 р. відбулася зустріч К. Світальського з головою УНДО Д. Левицьким, на якій представник уряду запропонував створити в Західній Україні спільний польсько-українсько-єврейський блок. Кількість мандатів залежала від чисельності національностей, які населяють край. При цьому було висунуто умову: українці мають піти в цей блок єдиним сконсолідованим табором, інакше «ціла концепція є для нас з практичного боку нереальна». Голова УНДО дав дипломатичну відповідь: «Не можу нічого сказати від імені УНДО без згоди на це Центрального Комітету. Сам вважаю таку концепцію передчасною і для українського суспільства, і для польського». Окрім цього, Д. Левицький додав, що радикали і сельробівці використають це на виборах для «побиття ундовців».^[148] Однак К. Світальський заперечив передчасність такої акції, нагадавши, що під час виборів до органів самоврядування такі компроміси були. До того ж попередив: якщо національні сили підуть за окремим списком, то не вдасться уникнути міжнаціональних конфліктів і гальмування дотеперішнього процесу укладання modus vivendi в Західній Україні.^[149]

Відкинувши пропозиції уряду, українські політики визнали актуальною проблему єдності дій національних політичних сил, які всі без винятку старанно готувалися до виборів та створення блоку непольських народів. Доцільність участі у парламентських виборах населення Західної України один із лідерів УНДО В. Загайкевич аргументував так: «1) щоби перед цілим світом засвідчити характер українських земель під Польщею, щоби доказати, що земля, на якій ми живемо, є українською землею; 2) щоби здобути повноправну, ніким незаперечувану, загальним голосуванням вибрану репрезентацію українського народу і щоби здобути вільну трибуну, з якої лунало б важне слово в обороні природних насущних прав українського народу, з якої проголошено би перед цілим світом важне обвинувачення проти нашого поневолення, з якої падали б зазиви для боротьби за основне право нації».^[150]

У виборах до польського Сейму (4 березня 1928 р.) і Сенату (11 березня) (насправді не вільних і не демократичних) українське населення виявило неабияку активність. Про це свідчать такі цифри: у Львівському воєводстві в голосуванні взяло участь 75,7 % населення, Станіславівському – 76,2 %, Тернопільському – 77,9 %, Волинському – 68,7 %. Шість загальнодержавних українських списків і близько двадцяти локальних (наслідок розпорошення національних сил) отримали у Східній Галичині 49,7 % голосів, на Волині 50,5 %.^[151]

Українське населення Західної України продемонструвало високий рівень національної свідомості, організованості, віддавши національно-державницьким силам понад дві третини своїх голосів. Із партій державницької орієнтації найбільшу кількість голосів (601 тис.) отримало УНДО. Комуністи, «угодовці», москвофіли беззаперечно програли державницькому таборові. Зокрема партії комуністичного табору разом набрали 387 тис. голосів.^[152]

Загалом до польського Сейму обрано 46, до Сенату – 11 українців. Національно-державницькі сили отримали найбільше парламентське представництво за всю історію міжвоєнного періоду: УНДО, Сельсоюз, УСРП і УПП разом мали 35 представників у Сеймі та 10 – у Сенаті.^[153] В опозиції до політики Польської держави національні сили підтримували представники комуністичного табору (Сельроб, Сельроб-лівиця), яких нараховувалося 6 у Сеймі та 1 у Сенаті. Співпрацю з польським урядом підтримували 5 представників «угодовського» табору, обраних до сейму (1 – у Галичині, 4 – на Волині).

Для підтримки програми негації в українському суспільстві партії розгорнули активну пропагандистську діяльність. Виступи представників УНДО в парламенті й поза ним часто спрямовувались проти держави. На вічах, з’їздах і нарадах ухвалювали протести щодо політики держави, висловлюючи водночас довіру тактиці УПР і ЦК УНДО. У суспільстві підтримували думку, що українці в Польщі покривджені.^[154] Антидержавні настрої мас виявилися на початку листопада 1928 р. у Львові та у Східній Галичині. Урочисті святкування 10-ї річниці утворення ЗУНР, у яких члени УНДО брали активну участь, було використано для пропаганди ідеї боротьби за незалежність.^[155]

З одного боку, УНДО ставило за мету розвинути легальний український суспільно-господарський сектор у Польщі, з другого – не визнавали за останнього права на Західну Україну. ІІІ з’їзд УНДО, що відбувся 24 грудня 1928 р., підтримав політичну лінію ЦК, проведену в період від останнього з’їзду 1926 р. Перебіг нарад мав спокійний, конструктивний характер. Партійна преса в коментарях наголосила, що не було висловлено жодного закиду керівництву партії. За успіх визнано виборення поважної кількості мандатів на виборах до органів місцевого самоврядування 1927 р. і до парламенту 1928 року.^[156]

У перший день з’їзду відбулися вибори керівництва УНДО і партійного суду. Головою УНДО залишився Д. Левицький, його заступниками обрали В. Мудрого, о. Л. Куницького, Г. Тершаковця, В. Целевича, С. Хруцького. У ЦК не знайшлося місця діячам, які відповідали за політику порозуміння з урядом, а також двом учасникам рауту в львівські воєводи 4 вересня 1927 р. – Д. Лопатинському і А. Говиковичу. Не обрано також В. Охримовича. Усунення цих діячів із ЦК УНДО свідчило, що партія відкидала можливість порозумітися з урядом. А наявність у ЦК осіб, близьких часописові «Новий час» (напр. О. Боднаровича), і вибір генеральним секретарем Л. Макарушку зміцнили радикальну групу на чолі з Д. Палієвим.^[157]

III Народний з’їзд підтримав програму, ухвалену 1926 р., а також затвердив низку резолюцій у політичних, економічних, організаційних, культурно-освітніх і самоврядних справах. Новий елемент в ухвалених резолюціях – критика діяльності наддніпрянської (петлюрівської) еміграції. Народний з’їзд акцентував на потребі боротися за українське шкільництво, зобов’язав парламентарів від партії висвітлювати на міжнародній арені стан українського шкільництва в Польщі.^[158]

З’їзд закликав утворити Фонд боротьби за школу і Раду оборони, які б мали підтримати національний розвиток. Чимало уваги приділялося організаційним питанням, вказувалося на потребу внутрішньої консолідації об’єднання та українського суспільства.

І. Кедрин-Рудницький у спогадах стверджував, що разом із Д. Левицьким і Д. Палієвим критично ставився до тактики УВО-ОУН на території Східної Галичини. За його словами, керівництво УНДО негативно оцінювало матеріальне узалежнення від закордонних чинників УВО-ОУН. Представники ЦК УНДО наполягали на потребі організувати від української еміграції в Північній Америці фінансову допомогу для національного руху.^[159]

Офіційно з ідеологією націоналізму на ІІІ Народному з’їзді полемізував В. Мудрий. Зауважмо, що на першому етапі діяльності партії постали два напрями, тісно пов’язані з персональними зв’язками: легальний (УНДО) і нелегальний (УВО-ОУН) як складові українського руху. УНДО і ОУН намагалися поділити ролі на політичній арені, змагаючись передусім за вплив на молодь. Але ця боротьба не мала ворожого характеру. Під час пацифікації 1930 р. УНДО не проголошувало декларації проти терористичної діяльності УВО-ОУН. Опозиційне становище в Сеймі й підтримка антидержавних настроїв на посольських вічах могли свідчити про скоординовану акцію підпілля та УНДО, принаймні наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.^[160] І. Кедрин-Рудницький, перебуваючи в еміграції у США, у газеті «Свобода» (13 листопада 1982 р.) підтвердив: українські лідери визнали, що політику проти Польщі належало проводити у двох рівнорядних напрямах – легальному і нелегальному. Підпілля вимагало від УНДО охорони і захисту перед поліцією та в судах.^[161]

Польська поліція і воєводський уряд у Львові достатньо добре орієнтувалися у внутрішній ситуації в УНДО. Зауважмо, що, попри пропаговане гасло націоналістів «ізолюватися від урядових чинників», контакти на воєводському рівні все ж відбувалися, хоча й на дуже обмеженому рівні. Це гасло втратило актуальність після виборів 1928 р., коли члени ундо увійшли до парламенту й були змушені у важливих для української суспільності справах контактувати з міністрами польського уряду. У 1927–1928 рр. спроби українсько-польського зближення здійснював воєвода П. Дунін-Борковський. Достатньо резонансною стала участь членів УНДО в урядовому рауті 4 вересня 1927 р. з нагоди відкриття у Львові Східних торгів.^[162] З українського боку в акції брали участь К. Левицький, А. Говикович, Д. Лопатинський, М. Заячківський, О. П’ясецький, М. Рудницький, Я. Колтунюк і Л. Кульчицький. Жорстку критику цих діячів розпочав «Новий час» Д. Палієва, назвавши участь діячів УНДО «угодовими тенденціями», що суперечили ідеології та тактиці об’єднання, і вимагаючи відрахування цих діячів із партії.^[163]

Воєвода П. Дунін-Борковський прагнув зближення поляків і українців, передусім на товарисько-приватному рівні. На організовані зустрічі (т. зв. «чорні кави») приходили відомі польські (Голуховський, Г. Дідушицький та ін.) та українські (Д. Левицький О. Луцький, Ю. Павликовський, І. Кедрин-Рудницький) громадсько-політичні діячі. «Чорні кави» давали змогу реально оцінити відносини між обома народами в неофіційній обстановці. На цих зустрічах члени УНДО могли зорієнтуватися в тому, які представники польської сторони мали реальний вплив на зміну політики уряду щодо українців. Натомість польські діячі намагалися співпрацювати з правим крилом УНДО, що виступало за «реальну політику» і, маючи авторитет в українському суспільстві, могло б впливати на зменшення ворожих настроїв щодо держави. Водночас зустрічі-конференції, які почастішали у 30-х роках ХХ ст., на практиці мали для урядовців невелике значення, адже відомо, що у них не брали участі головні дійові особи польського політикуму.^[164]

Прихильники «реальної політики» в УНДО, які симпатизували П. Дуніну-Борковському, намагалися використовувати його для залякування уряду так само, як і останній використовував воєводу для заспокоєння українців. Варто наголосити, що організовані зустрічі у воєводи загалом сприймали негативно по обидві сторони: поляки звинувачували П. Дуніна-Борковського та його прихильників у «запроданстві українцям»; українці критикували діячів, котрі зустрічалися з поляками і «продавали Україну».^[165]

Незважаючи на те, що Народний з’їзд 1928 р. свідчив про необхідний наступ по всьому фронту національного життя, в УНДО відбувалися зміни на користь «реальної політики» і налагодження відносин із польською стороною. Цього потребувала ситуація в освітньо-культурній та господарській галузях українського суспільства. Виразніше вимагали цього представники господарських кіл, пов’язаних з УНДО, зокрема Центробанку, Земельного гіпотетичного банку «Сільський господар», «Дністра» і «Карпатії», Українського педагогічного товариства «Рідна школа» і «Просвіти».^[166]

На цю тему розгорнулися дискусії у Львівському міщанському братстві та інших організаціях «легального сектору». Помірковані діячі висловлювали незадоволення політикою Центрального комітету. Така ситуація склалася в час виборів 1928 р., однак ці голоси були ще слабкі й поодинокі. Про це, зрештою, свідчив спокійний перебіг ІІІ з’їзду, на якому підтримано попередній політичний курс. Серед тих діячів, котрі дотримувалися «еластичного» ставлення до польського уряду, можна назвати А. Горбачевського, В. Охримовича, В. Децикевича, А. Говиковича, Д. Лопатинського, О. Луцького, В. Мудрого, С. Біляка та ін. Проти «реальної політики» та її прихильників рішуче виступала група на чолі з Д. Палієвим. Молодь, близька Д. Палієві, припускала можливість актів терору. Доходило навіть до зневаги поміркованих діячів. Жертвою побиття став 15 жовтня 1928 р. В. Мудрий.^[167] Про тих, хто був схильний до «реальної політики», Д. Паліїв говорив так: «Це ті люди з нереальним мисленням. Фантасти, які живуть духом австрійських взаємин, і мріють про т. зв. реальну політику у вульгарному значенні слова. Нехай пам’ятають, що ґрунт для такої політики перестав давно існувати і в майбутніх взаєминах ніколи не заіснує».^[168]

Наприкінці 1920-х років ситуація ускладнилася у зв’язку з подіями в Радянській Україні. Змінилися відносини з петлюрівською еміграцією. Хоча ІІІ Народний з’їзд відзначив факт національного розвитку українського народу над Дніпром, однак розкритикував плани політиків наддніпрянської еміграції, які робили ставку на Польщу та збройну інтервенцію на Україну.^[169]

УНДО критично оцінювало домовленості польської влади з петлюрівцями, із членами еміграційного уряду УНР, яких фінансувала Варшава. Постійними посередниками між еміграційним урядом УНР і польським урядом були Р. Смаль-Стоцький і журналіст М. Ковалевський. Посередником з ІІ Відділом Генерального штабу став генерал В. Змієнко, колишній заступник шефа штабу в Корпусі січових стрільців. Важливу роль у переговорах відіграв голова уряду в екзилі А. Лівицький, який підтримував контакти з поляками і галицькими українцями, зустрічався з Л. Василевським, С. Стемповським, Я. Бодун де Куертеном, С. Лосем, С. Папроцьким, Г. Юзерським, С. Бараном, О. Луцьким, В. Кузьмовичем, Д. Левицьким, Є. Коновальцем. У постійному контакті з ним був І. Кедрин-Рудницький – кореспондент «Діла» у Варшаві, член клубу парламентських журналістів.^[170]

А. Лівицький у листі до генерала В. Сальського писав, що 1928 р. розпочав розмови з Д. Левицьким і В. Целевичем, котрі мали приготувати ґрунт до порозуміння галичан із урядом. Уряд вимагав від Українського клубу в Сеймі заяви, де українці б стали на позиції визнання Польської держави. Президія клубу мала висунути низку вимог у господарській та культурно-освітній галузях. Після їх виконання Д. Левицький мав розпочати відповідні кроки в межах клубу. Звичайно, розмови членів УНДО з А. Лівицьким мали характер політичних консультацій.^[171]

Зауважмо, що зв’язки діячів УНДО з наддніпрянцями були досить близькими, часто родинними (напр., О. Луцький був шваґром Р. Смаль-Стоцького). А Лівицький писав також, що між президією Українського клубу і Безпартійного блоку співпраці з урядом є деяким чинником порозуміння, який, однак не перешкоджає перебуванню УНДО в опозиції до уряду. Проте до цього твердження, як і до всього листа, можна мати застереження в аспекті його автентичності. Є й інші джерела, що підтверджують контакти лідерів УНДО з представниками урядової команди. Відомим фактом є зустріч Д. Левицького з К. Світальським 10 листопада 1927 р. у Львові.^[172]

У польських джерелах напередодні виборів 1928 р. дискутувалося питання політичної боротьби між урядовою командою та опозиційними польськими партіями на території Східної Галичини. УНДО мало забезпечити дотримання зобов’язань «очистити» територію Східної Галичини від впливів польських народно-демократичних і селянських партій і залишити за собою свободу політичної діяльності. Натомість українці мали проголосити із сеймової трибуни свою лояльність Польській державі.^[173]

М. Галущинський мав авторитет у післятравневому 1926 р. політичному таборі. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький поважав його як відповідального політичного діяча, із яким можна підтримувати зв’язки. Звичайно, ці контакти мали неофіційний статус і без повноважень ЦК УНДО не були обов’язковими. Більшість розмов лідерів УНДО з польською стороною (навіть згодом, коли вже були повноваження ЦК УНДО) були таємними. Учасники розмов зберігали таємницю, заборонялося друкувати у пресі інформацію про ці зустрічі. Тому оцінити характер і результати цих розмов складно.^[174]

Зусилля уряду щодо пошуку співпраці з УНДО не дали результатів, хоча після ІІІ з’їзду виразно зміцніла поміркована група, яка схилялася до проведення «реальної політики». Д. Паліїв називав намагання порозумітися з урядом виявом легкодумства і надмірної довіри. На запитання редактора «Варшавської інформації пресової» у середині 1929 р. про цілі та наміри уряду щодо пошуку порозуміння з українцями він відповів: «Перший раз чую про такі намагання. З дотеперішньої політики післятравневих урядів заявляю, що таких старань немає. Проте є старання схилити українців до капітуляції. Але вони до цього часу безрезультатні».^[175]

Зростання антирадянських настроїв

Злам 1929–1930 рр., поза складною економічною ситуацією, позначився зростанням антикомуністичних та антирадянських настроїв в українському суспільстві. Восени 1929 р. УНДО провело інтенсивну вічеву й призовну кампанію проти комуністичного уряду в Харкові та комуністичного руху в Польщі.^[176] Активність у цій акції виявила Греко-католицька церква в окремих публікаціях і під час богослужінь. Відповідно до листа митрополита А. Шептицького до вірян, який зачитувався на богослужіннях 1930 р., греко-католицькі священики заявляли: «Бог хоче війни проти Радянського Союзу» (Ватикан закликав до «хрестового походу» проти Радянського Союзу. Папа Пій ХІ визнав 1930 р. за слушний момент для початку боротьби проти комуністичного руху під патронатом церкви. У 1937 р. Пій ХІ видав енцикліку «Про безбожний комунізм»).^[177]

Міністр Г. Юзевський разом із директором Політичного департаменту МВС К. Стаміровським і начальником відділу національностей у цьому департаменті Г. Сухенеком-Сухецьким приїхали до Східної Галичини у травні 1930 р. У Львові міністр розмовляв із митрополитом А. Шептицьким, у Станіславові – з єпископом Хомишиним. Бесіди про проблеми православної Церкви було використано для ширшої дискусії про питання українсько-польських відносин. Розмову з А. Шептицьким згадував Г. Юзевський: «Митрополит порушив проблему стану польсько-українських взаємин у Східній Малопольщі. Митрополит признався, що полагодження взаємин вимагає довшого часу і не можна вимагати розв’язання проблеми в цю хвилину! Залишається таємницею, чи митрополит виступив у ролі медіатора між групою прихильників реальної політики (у цьому близькозв’язаними з католицькими діячами і митрополитом) в УНДО і представниками МВС. Якщо брати під увагу рішучі виступи митрополита на захист УНДО у період пацифікації в другій половині 1930 р., то це припущення не можна відкидати».^[178] Однак дії Г. Юзевського не дали очікуваних результатів. Провідні діячі УНДО не довіряли ні Юзевському, ні Сухенеку-Сухецькому. Польська сторона, оцінюючи цю місію міністра, заявила, що українці поставилися до неї з «поблажливим зацікавленням» і вважали це «капризами уряду».^[179]

УНДО було зобов’язане співпрацювати з польським урядом під час парламентських виборів, пізніше – у сеймі. Партія мала зміцнити структуру організацій «Луг» і «Січ» як осередків підготовки офіцерських кадрів для майбутньої національної армії, що змагатиметься за Велику Україну. Польська преса дуже гостро відреагувала на зарахування «Лугу» і «Січі» до паралімітарних організацій, указавши на ворожу Польщі атмосферу, яка в них панувала. Прихильниками використання цих організацій у майбутній війні виступала частина офіцерів вищого командування Війська Польського. Підтримував цю ідею генерал М. Карашевич-Токаржевський, котрий виступав за створення у складі Війська Українського легіону. Таку концепцію він репрезентував І. Кедрину-Рудницькому, який поставився до неї критично. Генерал також вважав, що компетентними в цій проблемі були б військові частини з табору петлюрівської еміграції. У першій половині 1930 р., поза розмовами з представниками галицьких українців, мали відбутися зустрічі з генералом В. Сальським – представником еміграційного уряду УНР, про що повідомляв перемишльський «Український голос».^[180] Ці факти заперечила «Газета польська». Відкидаючи факт переговорів з УНДО, часопис обмежився запереченням описаних вимог у пресі, які мали «міжнародний характер».^[181]

Після арештів керманичів під час пацифікації і парламентських виборів восени 1930 р. УНДО опинилося у складній ситуації.^[182] Бурхливе обговорення тогочасного політичного життя відбулося на засіданні Президії ЦК УНДО 13 і 14 жовтня 1930 р. Було визнано, що таким знаком готовності до зміни могли бути вміщені в «Ділі» статті, присвячені проблемі ідеології, політики і тактики УНДО та УПР. Вони мали виявити легальний характер УНДО, його відчуття реалізму, а також виразно окреслити антикомуністичний і антирадянський характер партії. Порозумівшись із М. Галущинським та іншими прихильниками «реальної політики», І. Кедрин-Рудницький, котрий заступив заарештованого В. Мудрого на посаді головного редактора «Діла», опублікував цикл статей (21 листопада – 3 грудня 1930 р.) під загальною назвою «Українська парламентська репрезентація на порозі нових завдань».^[183]

У першій статті, «Небувале важке становище», він схарактеризував ситуацію, в якій опинилася партія, президія була заарештована, а увесь тягар випав на 10 послів, котрі перебували на свободі. Перед ними постало складне завдання – визначити політичну тактику представництва УНДО в Сеймі. Ті специфічні умови, як писав І. Кедрин-Рудницький, фізична відсутність усіх членів партійної влади і неможливість провести нормальні повітові та крайові партійні наради зобов’язали новообраних послів і сенаторів брати на себе ініціативу.^[184] У наступних статтях фахово проаналізовано парламентську діяльність представників об’єднання. У статті «Один чи два парламентські клуби?» автор критично оцінив поділ українського представництва в попередньому Сеймі та обґрунтував потребу в єдиному клубі українських послів національних партій.^[185]

Хоча ЦК УНДО не зайняв офіційної позиції щодо статей І. Кедрина-Рудницького, ці матеріали стали предметом дискусії на засіданні 31 січня – 1 лютого 1931 р. за участю послів і сенаторів. Дебати розгорнулися навколо парламентської тактики репрезентації УНДО. Члени ЦК не мали одностайної думки стосовно згаданих статей І. Кедрина-Рудницького. Прихильники лінії Д. Палієва вимагали засудити автора. Голова засідання – В. Мудрий визнав єдине: статті з’явилися в невідповідний час. Офіційна резолюція ЦК УНДО у справі діяльності УПР не віщувала зміни тактики. Наголошено, що репрезентація «виконувала своє завдання захисту найістотніших прав свого народу», водночас наказувала «бути в майбутньому непохитною у зайнятих позиціях і гідно вести цю надзвичайно важливу і відповідальну працю».^[186]

Зауважмо, що на початку сеймової каденції окремі посли та сенатори проводили лінію прихильників «реальної політики». Парламентські виступи членів УНДО в Сеймі на початку 1931 р., незважаючи на заяви про брак довіри до національної політики уряду і відповідні голосування проти бюджету, виразно свідчили про бажання українців отримати територіальну автономію. Це питання вперше порушив О. Луцький. У дискусії 9 січня 1931 року стосовно бюджету Міністерства внутрішніх справ О. Луцький від імені УПР заявив: «Територіальна автономія є обов’язковим постулатом практичної політики, від якої не відступимо».^[187] Вимогу територіальної автономії висунув 20 лютого 1931 р. Я. Олесницький під час нарад комісії закордонних справ Сейму. Із такою самою умовою виступив 4 березня 1931 р. на засіданні сенатської комісії (під час обговорення бюджету) і А. Горбачевський.