З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба)

1907 (м. Житомир) – 1944 (концтабір Заксенгаузен)

Державу не твориться в будучині^[19]

із циклу «Незнаному воякові»

 
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили каміння.
 
 
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,
Хто кров’ю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.
 
 
Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза —
Коли заблищав по ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.
 
 
Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра – наукової бздури,
Огрядно – тупих патріотів-послів
І всіх ювілятів культури!
 
 
Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму,
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.
 
 
Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.
 
 
О, вір, у відваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.
 
 
І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.
 

О націє, дужа і вічна, як Бог^[20]

із циклу «Незнаному воякові»

 
О, Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не це покоління холопів, —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
 
 
О, Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабуті Базару.
 
 
Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилета.
Тремтять молоді і здорові тіла,
І зводяться крила до лету.
 
 
І ми будем гідні не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.
 
 
О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гремить крізь простори і душі.
 
 
І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа, —
Страшне покоління титанів.
 
 
Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.
 
 
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовності ждуть
Твойого шаленого штурму.
 
 
Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
 
 
Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.
 
 
Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням незламної волі
Від дальних пікетів, вартових огнів
Імперії Двох Суходолів.
 
 
Він віє диханням солоним, як кров,
Тугих океанових надрів,
Що їх Севастопіль на все розпоров
Кільватерним ладом ескадри.
 
 
Над хижим простором Верхів’я – Памір,
Сліпуча і вічна, як слава,
Напружена арка на цоколі гір —
Ясніє Залізна Держава.
 

Захочеш – і будеш^[21]

 
Захочеш і будеш! В людині, затям,
Лежить невідгадана сила —
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
…Вперед, Украïно! В Тебе – тяжкі стопи,
Пожари хат димляться з-під них.
Ні Росіï, ні Європі
Не зрозуміти синів Твоïх!
 

Дмитро Васильович Павличко

Нар. 1929 (с. Стопчатів, Івано-Франківська область)

Я є трудний народ^[22]

 
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
 

Павло Тичина

 
Я є трудний народ, який не знає втоми,
Постаючи з раба та смертної судоми,
Засвідчую своє життя перед Творцем,
Хоч був похований і мертвим, і живцем.
Я з голоду помер у тридцять третім році,
І довго плоть моя в могилі на толоці
Лежала немічна. Я ждав, коли мене
На суд покличе світ і Бог припом’яне.
Я знаю: час настав і Бог мене побачив,
Та суду ще нема, і я ще не віддячив
За хліб із бур’яну, що рвав нам животи,
За пекло, що мені придумали кати.
Я вмер, але мій дух на українськім полі
Щоднини зводиться, як сонце в ореолі,
Вбирається в тіла соборів і дітей,
І правди полум’я несе, як Прометей.
Моїми діями, мечем мойого слова
Вщент буде знищена імперії основа —
Та сила потайна ненависті і зла,
Що прагнула мене перевернуть в хахла,
За людяність мою, за честь, за непокору
Карала муками в огні Голодомору.
Я є народ. Я встав з невольничого дна
До праці й творчості, до хліба й до вина,
Щоб піднімалися з руїн козацькі храми,
Щоб ми збиралися повік під прапорами,
Що сяють золотом блакитної яви,
Дарують миро нам, як Господу волхви.
Я знаю: чад настав! Кремлівські циркуляри
Ми прочитаємо, і не уникнуть кари
Вчорашні й нинішні вовки-більшовики —
Вселюдський трибунал триватиме віки.
Мене тепер ніхто не зможе побороти,
Бо я – земля і дух! Я в світові широти
Підняв своїх страждань боляще сяяття —
Жагу державності і волю до життя.
 

Рухівська ніч^[23]

 
Мені до смерті буде снитись
Наш рухівський нічний похід —
Ми йшли до Кобзаря молитись
З Політехнічного, а вслід
За нами рухалися тіні,
Ішли донощики сумні,
Бо вже в моторів гуркотінні
Сурмили рухівські пісні.
І чули ми крізь мури й сквери,
Що спів наш, як Дніпро, тече.
Ішли за нами бетеери,
Світили фарами в плече.
Якби шарнули з кулемета,
Зайшли б ми в кров липку, як ніч,
Але дійшли б ми до поета
І до омріяних сторіч…
Та бетеери не стріляли,
Злякались, пощезали в тьмі,
І, мабуть, ми тому охляли,
Затихли, стишились самі.
Якби ж ті дула химородні
Вогнем лизнули тротуар,
То ми не дихали б сьогодні
Трутизною вождівських чвар!
Якби вожді хрестились кров’ю,
То, може, думали б ясніш
І під святою корогвою
Нам не вбивали б в серце ніж!
Не поєднала нас молитва,
Не поєднала нас любов.
Прийшла за славою гонитва,
І ми рабами стали знов.
Рабами не Москви, а слави,
Нас отруїв свободи мед.
І жаль мені, що в наші лави
В ту ніч не вдарив кулемет.
 

Володимир Олексійович Підпалий

1936 (с. Лазірки, Полтавська область) – 1973 (м. Київ)

Зимовий етюд^[24]

 
Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну —
на шлях…
Вечір, мов казка, над Україною
 
 
Казка, як вечір,
Аж синьо в очах…
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто тікає на ніч в степи —
 
 
все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась —
і не спить…
 

Тиха елегія^[25]

 
Коли мене питають: «Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?» —
відмовчуюсь: вони в мені навіки,
а для мого народу на віки…
 
 
Коли мене запитують: «Народу
чи зможеш прислужитись, як і де?» —
мовчу: на ясні зорі, на тихі води
хай випадкове слово не впаде…
 
 
Коли мене питають: «Любиш землю,
степи, озера, яблуні в саду?» —
я знов мовчу: від них не відокремлю
себе й тоді, як в землю перейду…
 
 
Коли мене питають: «Рідну мову
чи зміг би поміняти на чужу?» —
моя дружина сину колискову
співає тихо… Краще не скажу…
 
 
Коли мене питають: «Батьківщину
чи зможеш ти забуть на чужині?»
кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені…»
 

Максим Тадейович Рильський

1895 (м. Київ) – 1964 (м. Київ)

Дощ^[26]

 
Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,
Мати земле! Дощ остудить,
Оживить і запліднить, —
І пшеницею й ячменем
Буйним повівом зеленим
Білі села звеселить.
 

Запахла осінь в’ялим тютюном^[27]

 
Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зорюють за одчиненим вікном.
 
 
У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?
 
 
Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!
 
 
Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.
 

Коли усе в тумані життєвому^[28]

 
Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів.
 
 
В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;
 
 
В тобі, мистецтво, – у малій картині.
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.
 
 
Твої діла – вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.
 

Люби природу не як символ…^[29]

 
Люби природу не як символ
Душі своєї,
 
 
Люби природу не для себе,
Люби для неї.
 
 
Вона – не тільки тема вірша
Або картини, —
В ній є висоти незміримі
Й святі глибини.
 
 
У неї є душа могуча,
Порив є в неї,
Що більший над усі пориви
Душі твоєї.
 
 
Вона – це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним, —
Живим поетом!
 

Молюсь і вірю…^[30]

 
Молюсь і вірю. Вітер грає
І п’яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.
 
 
І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б’ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.
 
 
Кленусь тобі, веселий світе,
Кленусь тобі, моє дитя.
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!
 
 
Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.
 

Осінь-маляр із палітрою пишною^[31]

 
Осінь-маляр із палітрою пишною
тихо в небі кружляє,
осипає красою розкішною.
 
 
Там розсипа вона роси сріблисті,
Там тумани розливає,
Ліс одягає у шати барвисті.
 
 
Ліс обливає кольорами дивними,
Ніжно сміється до вітру,
Грає цілунками з ним переливними.
 
 
Фарби рожеві, злотисті, червоні,
Срібно-блакитне повітря…
Ніжні осінні пісні тиходзвонні!
 

Солодкий світ!^[32]

 
Солодкий світ! Простір блакитно-білий
І сонце – золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий
   Солодкий світ.
 
 
Узори надвесняних тонких віт,
Твій погляд, ніби пролісок несмілий,
Немов трава, що зеленить граніт,
Неначе спогад нерозумно-милий…
   Солодкий світ.
 
 
Чи янголи нам свічі засвітили
По довгих муках безсердечних літ,
Чи ми самі прозріли й зрозуміли
   Солодкий світ?
 

Володимир Іванович Самійленко

1864 (с. Великі Сорочинці, Полтавська область) – 1925 (м. Боярка, Київська область)

Патріоти^[33]

 
Два хлопці укупі стояли,
А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.
 
 
Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі наукові
По пунктах як слід розложив.
 
 
Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури, —
Довів він усе те з книжок.
 
 
А другий про теє доводив,
Як дійде народ своїх прав,
І в поступі інших народів
Він місце йому показав.
 
 
Так двоє вели язиками
Роботу для краю свого,
Гукали й махали руками,
Де річ вимагала того.
 
 
А третій не мовив нічого:
Він мовити красно не міг,
Але задля діла святого
І жив він, і в землю б поліг.
 
 
Ті двоє, з балачки втомившись,
Веселі собі розійшлись,
А третій стояв зажурившись
І наче дивився кудись.
 
 
Але він не тую картину
Вбачав, що круг нього була:
Він бачив душею Вкраїну
І все, що вона добула.
 
 
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.
 

Василь Андрійович Симоненко

1935 (с. Біївці, Полтавська область) – 1963 (м. Черкаси)

Гей, нові Колумби й Магеллани…^[34]

 
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
 
 
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподівання молоді?
 
 
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
 
 
Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.
 
 
Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.
 
 
Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені…
 

Задивляюсь у твої зіниці^[35]

 
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
 
 
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
 
 
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
 
 
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
 
 
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
 
 
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
 
 
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
 
 
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
 

Лебеді материнства^[36]

 
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
 
 
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
 
 
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
 
 
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
 
 
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
 
 
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
 
 
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
 
 
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
 
 
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
 
 
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 
 
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
 
 
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
 
 
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
 
 
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
 
 
Можна все на світі вибирати, сину,
 Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 

Володимир Миколайович Сосюра

1898 (м. Дебальцеве, Донецька область) – 1965 (м. Київ)

Любіть Україну!^[37]

 
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
 
 
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
 
 
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
 
 
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
 
 
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
 
 
Як та купина, що горить – не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
 
 
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
 
 
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
 і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
 
 
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
 
 
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
 

Сад^[38]

 
В огні нестримної навали
рубали, різали наш сад…
А ми дивилися назад
і за минулим сумували…
 
 
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну…
О будьте прокляті, – кому
назад повернуте обличчя!
 
 
Кати нас брали на штики
за слово, правдою повите…
Ви ж розумієте?! Віки
не знали ми, чиї ми діти!..
 
 
Хтось застромив у серце шило
в чеканні марному весни…
В саду розкішному лишились
одні пеньки та бур’яни.
 
 
Кати на струни наші жили
тягли із рук, як сон, блідих…
І з нас співців собі купили,
щоб грали їм на струнах тих.
 
 
Ми йшли кривавими стежками,
нам тільки снився волі гук.
І похоронно над полями
кричав і плакав чорний крук…
 
 
Він нам кричав про волі гнів,
щоб ми повстали, захотіли!..
Й кривавий дзюб об струни-жили
в безкраїм розпачі точив…
 
 
Коли ж приходили раби
володарям на струнах грати,
серця не тисло від журби
і не обурювали грати…
 
 
А струни плакали… Не в бій —
вони нас кликали в утому…
Та от прийшов співець новий
і в струни вдарив по-новому.
 
 
І ми здригнули!.. Душі громом
залив музичний буревій,
що мчав, мов рокоти ріки,
що рвався вдаль крізь піну шалу!
І розцвіли старі пеньки,
і бур’яни травою стали…
 
 
Це вдень було, коли той спів
так схвилював серця всім хорі…
А уночі вже сад шумів
і крізь гілля сміялись зорі…
Так несподівано і скоро
наш сад постав і зашумів…
 
 
Його рубали, а він ріс!
На місці зрубаного дуба
росли нові!.. І навіть хмиз
угору дерся!.. Краю любий!..
 
 
Ми дочекалися весни,
ми вже підходимо до брами!..
Це ти той сад, о краю мій,
колись порубаний катами!..
Над золотими берегами
ти знов шумиш, такий рясний…
 

Павло Григорович Тичина

1891 (с. Піски, Чернігівська область) – 1967 (Київ)

Блакить мою душу обвіяла^[39]

 
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!
 
 
Струмко серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля —
Добридень тобі, Україно моя!
 

Не бував ти у наших краях!^[40]

 
Не бував ти у наших краях!
Там же небо – блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях…
Не бував ти у наших краях.
 
 
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди – й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —
Не бував ти у наших краях.
 

Василь Семенович Стус

© Стус Д. (правонаступник Стуса В.), 2010 р.

1938 (с. Рахнівка, Вінницька область) – 1985 (табір ВС-389/36-1 біля с. Кучино, Пермська область)

Верни до мене, пам’яте моя^[41]

 
Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.
 

О земле втрачена, явися^[42]

 
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп’янки духмяні
і ти – і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
 

Олена Іванівна Теліга

1906 (с. Іллінське, Московська область) – 1942 (Київ)

Пломінний день^[43]

 
День прозорий мерехтить, як пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.
 
 
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна.
 
 
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.
 
 
Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.
 
 
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
 
 
Все чекаю на гарячий подих, —
Геній людський, чи лише випадок, —
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.
 
 
Європа визнає державу
нову; їй дамо ґрунт і тло,
і сяє променями слави
її уквітчане чоло.
Душа ж гетьманова двоїться;
гуде новий універсал:
«Під руського царя горніться!»
Москві відданий генерал,
Вкраїни зрікшися, мов секти,
і, враз окресливши криву,
перед державцем у проекті
схилив бунчук і булаву.
І під вагою колісниці
московської, під крик і свист
юрби, при виблисках зірниці
ламається тоненький міст.
Забудь, гетьмане, сан високий!
Настануть безтривожні дні,
і ти пізнаєш мудрий спокій
в ясній ванзейській тишині.
Як сріблом час позначить скроні, —
дійшовши світлих верховин,
суддя ти станеш безсторонній
і України вірний син.
Віків минулих божевілля
набуде тон картин Доре,
і жартівливість водевіля
трагічну барву прибере.
Історія відміни любить.
Щоб не урвався нам терпець,
гримлять її веселі труби,
що дії другій вже кінець.
Завіса падає додолу,
завіса вгору знов іде:
нове накреслюючи коло,
хтось інший натовпи веде.
І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!
 

Радість^[44]

 
Ой, не знаю, що то за причина —
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-xлопчина.
 
 
До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.
 
 
І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка вдаряю попід мурами —
Бо хлопчина не дає спокою!