З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

– Я тебе простила.

– Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.

– Іди до мене, бідненький, іди…

Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був не сон. Вони не переставали почувати одне одного і неначе летіли в обіймах над синім морем, і чули звучання далеких дзвонів і весняних потоків.

Вони розійшлися ранком, рано-рано до схід сонця, у холодній росі коло перелазу за садком.

Не побігла Олеся за Василем у далекі краї. Не було в неї ні фібрового ширпотребу, ні компаса, – нічого для дороги. У неї була хата, земля, квіти і дорогі могили батьків.

Василь скоро зник за горою у битих житах.

Він ішов швидко і легко, з ясною головою. Він немов летів, не чуючи під собою землі, готовий до подвигів велетенських. Він зрозумів, що треба поспішати до бойового товариства, треба забути про все на світі в ім’я життя і битися з ворогом смертним боєм.

А Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою многосотлітню пісню і спустошена пішла до хати. І стала вона кам’яною. Не чула вона, як громили гарматами село, як з боєм відходили останні бійці і вповзала в село німецька неволя.

– У мене, тітко, кам’яна душа. Зі мною тепер можна робити що завгодно, – сказала вона тітці Мотрі, що прибігала до неї потужити.

Олеся сиділа нерухома і дивилась на подушку, на слід Василевої голови.

Південно-Західний фронт, травень 1942 р.

Роман Іванович Іваничук

Нар. 1929 р. (с. Трач, Івано-Франківська область)

Черлене вино^[57]

Розділ тринадцятий. Мор

Уже позаду Кам’янець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія – який великий світ, великий Боже! – та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці – чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру^[58], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сап’ян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із п’ятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові – готова зброя.

Так думав караван-баша Богуш Ованесян, під’їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.

Знав, кого послати, солхатський хакан^[59]: купець Богуш об’їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б’ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П’ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам’яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…

Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей – у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…

Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис – карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.

І ще думав караван-баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи^[60].

Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.

Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:

Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться – йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у ній нечисту силу, але діва схопила його довгою рукою і сказала: «Ти будеш мати всі маєтки, якими володіє тепер багато люду. Візьми мене на плечі й обнеси по всій Русі. Не минай ні села, ні міста і не бійся: здоровий будеш серед мертвих». Полишивши сумління під зеленою модриною, узяв русин відьму на плечі й поніс по своєму краю. Він ходив по ярмарках, біла діва махала чорною хусткою, а тоді дзвонили дзвони і пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець ні міст, ні сіл, всюди залишав по собі порожні доми, сідав з чумою на купецькі вози – розносив мор по світу. І може б, пропала Русь, та дійшов зрадник до рідної місцини, щоб виморити найближчих – усе буде його, вийшли парубки-сміливці, схопили бузувіра і втопили разом із чумою у гнилому болоті.

…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько-литовсько-руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні – гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича – один кінь був без вершника – і замахав рукою.

– Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, – і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.

З Теребовлі вирушили до сходу сонця – дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван-баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга-довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.

– Твоє? – запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все – його власне?

– Ханське, – скупо відказав караван-баша.

Очі в Давидовича заокруглилися.

– Ого! А ти теж ханський?

– Умгу…

– А що везеш?

– Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.

Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.

Караван-баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі – подивом, врешті – захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.

– Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?

– Хіба мене сам староста обдурить.

– Не обдурить, навіщо йому обдурювати, ти ж для нього – не ти, а мішок з грішми!

Давидович зліз з воза, коли із-за лісів виринув купол Лисої гори. Покликав своїх ратників. Йому підвели коня.

– Я знайду тебе у Хочериса, – сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.

– Не забудь, біля Вірменського моста! – гукнув йому вслід Богуш.

Смерком Давидович з ратниками в’їхав до Львова через Галицьку браму.

Арсен на службу більше не повертався. Забігав до нього Спитко – сказав: нездужає. А потім зайшов скрипаль Боцул – попрощатися: вирушає у свою Молдову.

Бургграф скаженів. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скоріше Львів або ж вертався на службу з поклоном. Ні, у казнь так просто не посадять – за віщо, але хіба такого вже не було, що ціпаки чіплялися до невинних за злодійство?

Арсен збирався у мандрівку. Куди – не знав. З жебраками? Минула слабість – з жебраками не піде, та й чи потребують вони його? Смішний Гаврило: слухай, каже, і передавай Осташкові. А хто мені повірить – панському лабзюкові? А якби й повірили – чи годен я, чи вмію, чи маю відвагу ставати віч-на-віч із смертю?

І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немає мені місця ніде… Знайду знову скоморохів і підемо світами, чей же і бідні люди веселощів жадають…

Давно пішов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влітку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свій рундук. Восени повернеться, ось-ось…

– Яцько помер… – замість привітання сказав Арсен, коли майстер став на порозі.

Високий, сутулий від довголітньої праці за пензлем і різцем, Симеон Владика стояв посеред кружґанку, безвільно опустивши руки, здавалось, ніщо не може зрушити з місця: вістка про смерть Яцька Русина, якого він ніколи не згадував, але ні разу не вивільняв свій мозок від думки про нього, на мить паралізувала старого майстра. Смерть улюбленого учня постала тепер перед ним непоправним злом, лихом, якого вже не перечекаєш, надіючись, що на світі зміниться на краще, що сам Яцько переможе свою слабість, що, врешті-решт, є друзі, які зуміють йому допомогти. А чи він, Владика, хоч раз за два роки спробував полегшити Яцькове життя? – заворушилася майстрова совість. Та ні, усе чекав, що той сам отямиться і прийде до нього… Смерть Русина була кінцем людини, яка могла багато зробити, а не зробила нічого і вже не зробить; другої такої не буде – сталася неокупна втрата для людства, яке легко обійдеться без Яцька, але буде без нього біднішим і того не знатиме. Для Симеона Владики в цей мент знецінились усі його творіння – портрети, картини, вітражі, різьби, бо стали вони враз тільки мистецьким документом часу, а не ланкою у ланцюгу, яка породжує своє безупинне продовження і розвиток – ланцюг обірвався.

– Чи могло наше панство видумати для себе гірше зло, ніж те, що знищує людей, які не вміють перед ним фальшивити?.. – промовив сам до себе Симеон, не дивлячись у вічі Арсенові, наче завинив перед ним. – Та що це я зажурився Одровонжами, наче і справді чесний Яцько міг їх зробити добрими та благородними… Ми цілий вік чекаємо апостолів і марно. Надіємося: оце буде князь, оце король! Вони ж виходять на підмурівок і з людей перемінюються в інквізиторів. А щоб ніхто не показував їм їхніх справжніх облич, як це насмілився зробити бідний Русин, убивають сміливців, і це насильство над людським духом називають найвищою справедливістю – auto da fé…^[61]

– Так ладно говорите, майстре… – промовив Арсен, не дивлячись у вічі Симеонові Владиці. – Так ладно… І вже душу свою очистили мудрими і гнівними словами, а Яцько вмер – без вас. І люди гинуть. А чи зблисне бодай ошкруметок такої глибокої думки в голові смерда, який з розпуки вбиває вилами свого пана, а потім за це гине на шибениці? Та де там, і близько не світить таке прозріння в його неосвіченій голові, а гине, не боїться…

– А ти, – скептично глянув Симеон на Арсена, – поплакав над останками Яцька і цим купив собі право бути моїм суддею? Так легко… І після цього, бажаючи далі їсти, йдеш грати голим панам?

– Я вже не граю. І Боцул подався в Молдавію. Спитко тільки…

– О, тоді ти вже й зовсім змив бруд із свого сумління! – саркастично засміявся Владика. – Ти вже єретик, мало того – пророк для тих смердів, які за волю йдуть на плаху. Тільки вони цього не знають. Об’явися до них месією, і їм легше буде вмирати… Облуднику, я знаю свою неміч, та вже старий єсьм, а ти… Ти вічно проповідуєш непокору і бунт, а твоя Орися спить поруч з виродком і до любощів його звикає, а може, й звикла вже, а може, й плюнула б тепер на тебе, скалічена багатством, бо ти побоявся тоді, на замерзлому Стирі, подати їй руку, щоб не обтяжувати себе, не ризикувати собою! Ти й не питав її, чи вона згодна, ти не спробував і наздогнати – а може б, вона таки пішла була з тобою до гнідавської церковці? Але ж тебе огорнув страх, це так легко – страждати марно за коханням та жертвувати собою, стати за нього на олеські вали – то набагато важче! Речнику повсталих смердів, а скажи – ти любив узагалі кого-небудь, навіть оту Орисю?

– Майстре! – скрикнув Арсен і стишився ураз. – Майстре…

Він закрив долонями обличчя і вибіг з рундука.

«Хто сказав ці слова – Владика, чи вони в мені самому обізвалися так жорстоко й боляче?» – стугоніло, стукало, било молотком по мозку.

Не тямлячи, куди йде, Арсен опинився уверху Руської біля Босяцької хвіртки, завернув. Куди йти?.. В Олесько іти, вдертися до двору Давидовича, вбити, викрасти… плювок Орисин утерти з лиця… умерти на валах… Латинська хвіртка… Кноффель… Яке вузьке місто… Татарська брама… Краківське передмістя… Краківський жак при Ягеллонському університеті, професорська тога, скоморох, блазень… рогата беретка бакалавра… Бляхарська вулиця, так багато людей у ярмулках, у сукманах з жовтою латкою на грудях… Dzіwna rzecz, że pan ekzaktor… Вірменська… On z żydamі woіnę toczy… Та може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті!.. Поцілуй легенько, гусляре, не зрани дуже. Ти ж душу продаєш, а що придбав – вино і курв? А що придбав…

Втомлений, задиханий зупинився перед відчиненою брамою, крізь яку проглядало тісне подвір’я, оточене високим муром. З подвір’я стрімко вверх ведуть рипучі сходи… Чому я йду сюди, не треба… Ти русин, а я жидівка Ханка, і ми обоє по вулицях волочимося… Я ж не хочу її, чого я йду?.. А син її учиться там, де вчився я… Я мусив кинути, бо не мав мами-повії… А він ще не кинув?

– Музикант?! – звела чорні дуги брів жінка з пивними очима й слідами колишньої вроди на обличчі. – Не сподівалася. Начельний музикант патриціанської лазні – до мене? Як мило!.. Тільки я зайнята… Але заходьте, заходьте, уже давно по всьому, ми п’ємо вірменський нектар, а цей чоловік, – Ханка показала на чорновусого кавказця, – приїхав з таких далеких світів, які нам і приснитися не можуть… А що за вèна в них!.. Сідайте, сідайте, русинський музиканте, ви тоді так несподівано зникли, а я перед вами в боргу… – лепетала повія і була стурбована: ану ж підніме кавказець бучу, і вона втратить свіжого клієнта!

– Я на хвилинку, пані… – Арсен аж тепер зрозумів, що вчинив глупо, зайшовши сюди. Розради шукати в Ханки? – Я проходив вулицею попри вашу браму й згадав… Ви тоді казали… Я сам там учився… Ваш син далі в Ягеллонському?

– Пам’ятаєте? Як мило! Вчиться, вчиться мій Шимон, поки мама живе на світі – вчиться… А я, бачите, яка ще працьовита! – безсоромно засміялася.

Злегка сп’янілий кавказець світив білими зубами в добродушній усмішці – йому й на думку не спадало затівати сварку з прийшлим – за кого, за повію? Богуша все цікавило в цьому місті – зовні пишному й величному, а в глибині своїй такому подібному до всіх інших міст на світі, і люди цікавили теж: він зустрічався уже, торгуючи й відпочиваючи, з вірменами, поляками, євреями, а русина лише одного бачив – на своєму возі по дорозі з Теребовлі. Богуш заметушився, немов господар дому, досягнув з полички чистий кухоль, підійшов до Арсена, узяв його рукою за плече, потягнув до столу.

– Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба… Я думав – поганий Амстердам, я думав – поганий Ерівань, а Кафа – найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п’є? То заграй – ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів… Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, – він розглянувся по кімнаті, – і знаю, що то злидні, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш…

Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів. Ханка підбадьорювала його до трунку, щоб скоріше заснув, і рада була, що Арсен не п’є – бо ж такий з нього знаменитий клієнт: гарячий і грошей не шкодує… Але вірмен був міцний, сон його не брав, він завів довгу мову про свої купецькі справи. У Богуша десять возів шовку і килимів, цей товар пішов за два дні, але ж він приїхав із селітрою, сорок возів селітри треба продати, і чому не купує бургграф, староста, як це так, що їм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стріляють просом… Богуш, аби лише складський термін відбув^[62] – у Львові, слава Богу, він триває не так уже й довго, а тоді подасться в Олесько і продасть там уже все оптом державцеві Олеської землі.

– Івашкові Преслужичу? – вихопилось мимоволі в Арсена.

– Якому Івашкові, якому Преслужичу? А-а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра-позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався… О, Давидович – то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху…

– А ти звідки знаєш Давидовича? – тамуючи тривогу, запитав Арсен.

– Бог добрий… У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан – опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають… Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську…

Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:

– Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.

– Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…

Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов’язок його честі – якщо не пізно – попередити олесьчан про зраду.

Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.

У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного – кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван-башу Богуша Ованесяна.

Він був синій і спотворений на обличчі – голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.

Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав – страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:

– Мор! Мор!

Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі – страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.

У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:

– Шимоне, Шимоне, синочку мій!

У понеділок рано-вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.

– Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…

Руський староста знав уже про чуму – йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.

– Князя до мене! – крикнув староста. – Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!

А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу – брати Одровонжі втікали в Городок.

Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни – рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.

У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.

Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:

– Арсен утік… А ми?

Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:

– Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так – покинути Львів? Що ми без нього, а він – без нас?

Розділ чотирнадцятий. Ту пир докончаша…

Чорна стрічка, що нею Івашко пов’язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.

– Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!

– Правду сам дознаєш, – Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, – лише не барися, боярине. Я через вал переліз – ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди – зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!

– Зрада?! – прохрипів Івашко. – Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна – у татарню!

Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?

На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.

– На вали! Сушіть порох! – гучно проголосив державець. – І стояти нам на смерть – відступати вже нікуди.

Галайда гукнув до ремісників – гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзі на коні і при зброї виїжджав у своїй хоругві за Пушкарські ворота.

Йшли ратники поволі й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня і вглядався в далину поля, що закурилося на обрії.

– Ідуть… Багато… Одна хоругва – в обхід!

Курява підкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонці; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.

Уже впізнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запідозрював нічого лихого – струджений батько вийшов зустріти доньку – і здалеку всміхався до свата. Івашко чіплявся поглядом кожного вершника та на жодному коні не догледів Орисі, і мурашки пробігли в нього за спиною: заложницею полишив?

– Чолом тобі, свате, – Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. – Як любо, що вийшов мене зустріти, – він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.

– Де Орися? – глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.

– Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…

Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.

«Невже він міг би… Але чому в один день – королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б – уночі перерізав би сторожу… Але ні – оцей товстун зважився б на таке?»

Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.

– Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, – простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.

– А що то за курява на обрії? – показав Івашко на захід.

– Кількоро чоловік моїх – дорога ж небезпечна, – почав насторожуватися Давидович.

Івашко зліз з коня.

– А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.

– Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, – уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.

– То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, – розвів руки боярин.

Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені – неповороткий став суддя.

– Я тобі допоможу, – підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два-три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.

– Старостинську грамоту показуй! – і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.

Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум’яття, уже рушив.

– Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.

– Пощади! – вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.

– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась від обрію. – Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

– Будь спокійний, боярине! – ударив Микита острогами коня.

Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.

<…>

«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб’ю Жигимонта і во православіє оберну Литво-Русь. І сталася битва під оними ж Ошм’янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…

Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам’ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом – у замку, і ще сотня – на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-післязавтра…

Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб’ють жінку кати…»

Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.

– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?

– Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.

Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.

– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..

– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

Осташко відвернув голову, схлипнув.

– Ідіть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Йди, Орисю, з матір’ю попрощайся. Обоє йдіть…

– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнану.

– Ходім, Арсене, – промовила Орися, підводячись з колін. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – під Гаварецькою горою. Там твоя буду.

Жорстока від паморозі трава в узголов’ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.

– Ти бачиш – білий кінь стоїть на груні…

– То туман, любий, то вранішній туман…

Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.

– Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…

Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.

Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.

Ще трохи ночі й першого кохання.

– Нікого у світі немає кращого за тебе.

А вже пора, скоро світатиме.

– Це не туман, це білий кінь стоїть…

– Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі – то вічна розлука.

– Вертаймося…

Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато – браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.